Читать книгу Янголи і демони - Дэн Браун - Страница 34

Вітторія не пам’ятала, як вони дійшли до головного ліфта. Та ось вони їдуть угору. Колер ззаду, вона чує його важке дихання. Стурбований погляд Ленґдона проходить крізь неї, наче привид. Він забрав факс і поклав собі до кишені подалі з її очей, але страшна картина міцно вкарбувалася їй у пам’ять.

Ліфт піднімався, а світ Вітторії закрутився в темряві. Тату! Вона намагалась уявити його живим. І на коротку мить, в оазі пам’яті, знову опинилася з ним. Їй дев’ять років, вона скочується з зелених пагорбів, укритих едельвейсами, а над головою крутиться швейцарське небо.

Тату! Тату!

Радісний Леонардо Ветра сміється поруч.

– Що, янголятко?

– Тату! – Вона хихоче й ластиться до нього. – Спитай мене, що таке квітка?

– Але ж ми з тобою, сонечко, знаємо, що таке квітка. Навіщо я буду запитувати?

– А ти просто запитай.

– Ну добре. – Він знизує плечима. – Що таке квітка?

Вона голосно сміється.

– Квітка – це матерія! Усе навколо – матерія! Гори! Дерева! Атоми! Навіть мурахоїди! Усе – матерія!

Він сміється.

– Мій маленький Айнштайн.

Вона супиться.

– Він мав смішне волосся. Я бачила його фотографію.

– Але дуже мудру голову, дитинко. Я розповідав тобі, що він довів, пам’ятаєш?

Її очі розширюються з жаху.

– Тату! Ні! Ти ж обіцяв!

– Е = mc²! – Він її лоскоче. – Е = mc²!

– Ніякої математики! Я ж тобі казала! Я її терпіти не можу!

– Це добре, що ти не любиш математики. Я навіть радий, бо дівчаткам узагалі заборонено займатися математикою.

Вітторія сторопіла.

– Як це?

– Так. Заборонено. Усі це знають. Дівчаткам – ляльки. Хлопцям – математика. Я навіть не маю права розмовляти з маленькими дівчатками про математику.

– Але ж це несправедливо!

– Правила є правила. Ніякої математики маленьким дівчаткам.

Вітторія була вражена.

– Але ж бавитися ляльками нудно!

– Нічого не вдієш! – відказав батько. А тоді додав: – Я міг би розповісти тобі про математику, але якщо мене застукають… – Він нервово озирнувся на безлюдні пагорби.

Вітторія зауважила його погляд.

– Ну гаразд, – прошепотіла, – розкажи мені потихеньку.

Легкий поштовх ліфта вивів її з задуми. Вітторія розплющила очі. Батька не стало.

Дійсність захльостувала її, стискаючи душу холодними лещатами. Вона подивилася на Ленґдона. Від щирої турботи в його очах ставало тепліше, наче з нею поруч перебував янгол-охоронець, особливо в присутності нелюдяного Колера.

У свідомості невблаганно застугоніла одна-єдина думка.

Де антиматерія?

Від страшної відповіді її віддаляла лише мить.