Читать книгу Янголи і демони - Дэн Браун - Страница 12

Коли Колер і Ленґдон вийшли через інші двері з головної будівлі ЦЕРНу на яскраве швейцарське сонце, Ленґдонові на мить здалося, що він перенісся на батьківщину. Картина, що постала перед ним, дуже нагадувала кампус якогось із найпрестижніших університетів у Новій Англії.

Зелений схил збігав до широкої рівнини, де на прямокутних галявинах поміж охайними гуртожитками купками росли клени. Вимощеними стежками діловито крокували особи з ученим виглядом і книжками в руках. Схожості з університетським кампусом додавали двоє довговолосих гіпі, які кидали один одному фрізбі під звуки Четвертої симфонії Малера, що линули з вікна гуртожитку.

– Це наші гуртожитки, – пояснив Колер, виїхавши на стежку, що вела до будинків. – У нас працює понад три тисячі фізиків. ЦЕРН зібрав під своїм дахом понад половину всіх фахівців з елементарних частинок у світі – це найсвітліші розуми планети. Німці, японці, італійці, голландці – усіх не перелічити. Наші фізики представляють понад п’ятсот університетів і шістдесят національностей.

Ленґдон був вражений.

– Як же вони спілкуються?

– Англійською, звичайно. Це універсальна мова науки.

Ленґдон завжди думав, що універсальна мова науки – це математика, але надто втомився, щоб сперечатися. Він слухняно йшов стежкою за Колером.

Десь на півдорозі назустріч їм пробіг молодий чоловік у футболці з написом: NO GUT, NO GLORY!

Спантеличений, Ленґдон подивився йому вслід.

– Gut?[4]

– Теорія Великого Об’єднання[5], – насмішкувато відповів Колер. – Теорія всього.

– Зрозуміло, – сказав Ленґдон, насправді нічого не розуміючи.

– Ви маєте хоч якесь уявлення про фізику елементарних частинок, містере Ленґдон?

Ленґдон знизав плечима.

– Я маю уявлення про фізику загалом – падіння тіл і таке інше. – Тривале захоплення стрибками у воду сповнило його глибоким благоговінням перед силою тяжіння і прискоренням вільного падіння. – Фізика елементарних частинок – це наука про атоми, правда?

Колер похитав головою.

– Порівняно з тим, чим ми займаємося, атоми здаються планетами. Нас цікавить ядро атома, яке в десять тисяч разів менше від нього самого. – Він знову закашлявся, цього разу сильніше. – Чоловіки й жінки, що працюють у ЦЕРНі, шукають відповідей на одвічні запитання, які турбували людство з найдавніших часів. Звідки ми взялися? З чого створені?

– І що, відповіді на ці запитання можна знайти у фізичній лабораторії?

– Вас це дивує?

– Звичайно. Мені здається, що це питання духовного плану.

– Містере Ленґдон, усі питання колись були духовного плану. З давніх-давен людство зверталося до духовності й релігії, щоб заповнити ті прогалини, яких не могла пояснити наука. Схід і захід сонця колись приписували Геліосу і його вогненній колісниці. Землетруси й цунамі вважали гнівом Посейдона. Сьогодні наука довела, що ці боги були фальшивими ідолами. І незабаром доведе, що такими є всі боги. Наука вже дала відповіді майже на всі запитання, які тільки можуть цікавити людину. Залишилося декілька, щоправда, найскладніших. Звідки ми взялися? Що тут робимо? У чому сенс життя і всесвіту?

Ленґдон був вражений.

– І що, – на ці запитання ЦЕРН намагається знайти відповіді?

– Уточнення: ми не намагаємося, а знаходимо відповіді на ці запитання.

Ленґдон замовк, і вони продовжили свій шлях поміж гуртожитків. Над головами в них плавно пролетіло фрізбі і впало просто перед ногами. Колер, наче не помітивши, попрямував далі.

Ззаду хтось загукав:

– S’il vous plâit!

Ленґдон озирнувся. Йому махав сивий літній чоловік у футболці з довгими рукавами і написом COLLÈGE PARIS. Ленґдон підняв фрізбі і спритно метнув назад. Чоловік спіймав його на палець, кілька разів крутонув і так само вправно перекинув через плече партнерові.

– Mercs! – крикнув він Ленґдонові.

– Вітаю! – сказав Колер, коли той його наздогнав. – Ви щойно перекинулися фрізбі з Нобелівським лауреатом Жоржем Шарпаком, винахідником багатопровідної пропорційної камери.

Ленґдон кивнув. Як же мені пощастило!

За три хвилини Ленґдон і Колер прийшли до місця призначення – великого охайного гуртожитку, обсадженого осиками. Порівняно з іншими гуртожитками, цей здавався просто розкішним. На кам’яній плиті перед фасадом було вирізьблено: КОРПУС С.

Вигадлива назва, подумав Ленґдон.

Однак, попри примітивну назву, з архітектурного погляду корпус С Ленґдонові сподобався – він виглядав консервативно й надійно. Фасад із червоної цегли, ошатна балюстрада, з боків – два симетричні ряди скульптур. Ідучи кам’яною стежкою до входу, Ленґдон і Колер проминули ворота, утворені двома мармуровими колонами. До однієї з них хтось приліпив записку:

ЦЯ КОЛОНА ІОНІЧНА

Це що – графіті по-швейцарськи? з гумором подумав Ленґдон і, придивившись до колони, хмикнув.

– Приємно побачити, що навіть найвидатніші фізики іноді помиляються.

Колер озирнувся.

– Ви про що?

– Той, хто це написав, помилився. Ця колона не іонічна. Іонічні колони мають однаковий діаметр по всій висоті. Ця ж догори звужується. Вона дорична – грецький аналог. Багато хто так помиляється.

Колер не усміхнувся.

– Автор цієї записки хотів пожартувати, містере Ленґдон. Він мав на увазі, що ця колона містить іони[6] – частинки з електричним зарядом. Вони є в більшості об’єктів.

Ленґдон іще раз подивився на колону і тихо застогнав.

Усе ще сердячись на себе за ляпсус, Ленґдон вийшов із ліфта на найвищому поверсі корпусу С і попрямував услід за Колером ошатним коридором. Інтер’єр виявився несподіваним – у традиційному французькому колоніальному стилі: темно-червона канапа, порцелянова ваза на підлозі, на стінах – дерев’яні панелі і химерним різьбленням.

– Ми намагаємося створити для наших науковців максимальний комфорт, – пояснив Колер.

Це очевидно, подумав Ленґдон.

– Отже, той чоловік із факсу – він жив тут? Це був один із наших найцінніших працівників?

– Саме так, – відповів Колер. – Сьогодні вранці він не з’явився на зустріч зі мною і не відповідав на виклики по пейджеру. Тож я прийшов сюди сам і знайшов його у вітальні мертвим.

Ленґдонові раптом стало лячно, коли він усвідомив, що от-от побачить покійника. Він ніколи особливо не вирізнявся міцними нервами. Цю слабкість він виявив у собі ще в студентські роки, коли якось на лекції викладач розповів, що Леонардо да Вінчі вивчав будову людського тіла на трупах, які викопував із землі, щоб ретельно дослідити м’язи.

Колер попрямував у дальній кінець коридору. Там були одні-єдині двері.

– Пентхауз, як кажуть у вас. – Він витер хустинкою піт із чола.

На дубових дверях висіла табличка з написом:

ЛЕОНАРДО ВЕТРА

– Леонардо Ветра, – прочитав уголос Колер. – Наступного тижня йому б виповнилося п’ятдесят вісім. Це був один із найвидатніших науковців нашої доби. Його смерть – непоправна втрата для науки.

На якусь мить Ленґдонові здалося, що на жорсткому обличчі Колера промайнуло якесь людське почуття. Але воно зникло так само швидко, як і з’явилось. Колер витягнув з кишені велику зв’язку ключів і почав перебирати їх, шукаючи потрібний.

Ленґдонові прийшла до голови несподівана думка. Будинок здавався зовсім порожнім. Це було дивно, якщо зважати на те, що вони майже прибули на місце злочину.

– А де всі? – запитав він.

– У лабораторіях, зрозуміло, – відповів Колер, знайшовши нарешті ключ.

– Я маю на увазі поліцію, – пояснив Ленґдон. – Вони що, вже поїхали?

Рука з ключем завмерла на півдорозі до замка.

– Поліцію?

Ленґдон подивився Колерові у вічі.

– Так, поліцію. Ви прислали мені факс із фотографією убитого. Ви що, не викликали поліції?

– Ні.

– Що?

Сірі очі Колера пожорсткішали.

– Не все так просто, містере Ленґдон.

Ленґдона охопила тривога.

– Але… про це, безумовно, повідомили ще когось!

– Так. Прийомну дочку Леонардо. Вона теж фізик, працює у нас в ЦЕРНі. Вони мали спільну лабораторію і працювали разом. Цього тижня міс Ветра була у відрядженні. Я сповістив її про смерть батька, і вона вже їде сюди.

– Але ж скоєно убивство…

– Формальне розслідування, – сказав Колер твердим голосом, – буде проведено. Однак воно, найімовірніше, розпочнеться з обшуку лабораторії Леонардо Ветри, а вони з дочкою не пускали туди сторонніх. Тому з розслідуванням доведеться зачекати до приїзду міс Ветри. Думаю, це найменше, що я можу зробити зі свого боку на знак поваги до неї.

Колер повернув ключ у замку.

Двері відчинилися, з кімнати зі свистом вирвалася хвиля крижаного повітря і вдарила Ленґдонові в обличчя. Від несподіванки він відсахнувся.

За порогом був чужий світ. Помешкання оповив густий білий туман. Він клубочився довкола меблів і застилав кімнату молочною імлою.

– Що це за… – запинаючись, вимовив Ленґдон.

– Фреон, – коротко пояснив Колер. – Я охолодив кімнату, щоб зберегти тіло.

Ленґдон машинально застебнув піджак, щоб не змерзнути, Я в країні Оз, подумав він. Але я забув чарівні капці.