Читать книгу Янголи і демони - Дэн Браун - Страница 8

«Сааб 900S» Роберта Ленґдона вилетів із тунелю Келлагана й опинився на східному боці бостонського порту, неподалік від аеропорту Лоґана. Згідно з наданими йому вказівками, Ленґдон знайшов вулицю Авіейшн-роуд і звернув ліворуч за колишнім офісом авіакомпанії «Істерн ейрлайнз». Ярдів за триста попереду у світанковій імлі виднівся ангар. На ньому фарбою було виведено велику цифру «4». Ленґдон заїхав на стоянку і вийшов з авта.

Із-за ангара з’явився кругловидий чоловік у синьому однострої.

– Роберт Ленґдон? – привітно гукнув він із незнайомим акцентом.

– Так, це я, – відізвався Ленґдон, замикаючи авто.

– Ви дуже вчасно. Я щойно приземлився. Прошу йти за мною.

Ідучи за пілотом уздовж ангара, Ленґдон занервував. Він не звик до загадкових телефонних дзвінків і таємних зустрічей із незнайомцями. Не знаючи, що на нього чекає, він убрався так, як зазвичай одягався в університет – бавовняні штани, светр із гольфом і твідовий піджак. Із голови не йшов факс, який тепер лежав у кишені піджака. Він і досі не міг остаточно повірити в реальність того, що було на ньому зображено.

Пілот, здається, відчув стривоженість Ленґдона.

– Сподіваюся, сер, літати для вас не проблема?

– У жодному разі, – відказав Ленґдон. Трупи з тавром на грудях – оце для мене проблема. А літати – це дурниця.

Зайшовши за ріг, вони опинилися на початку злітної смуги.

Побачивши літальний апарат, що стояв на майданчику перед ангаром, Ленґдон вкляк на місці.

– Ми що, полетимо на цьому?

Пілот широко всміхнувся.

– Подобається?

Ленґдон дивився кілька секунд, нічого не розуміючи.

– Подобається? – перепитав нарешті. – Це що за чортівня?

Літальний апарат, що постав перед ними, був величезний. Він трохи нагадував космічний корабель, от тільки ніс мав абсолютно плаский, наче зрізаний. Незвичний літак, що стояв на початку злітної смуги, більше скидався на велетенський клин. Ленґдонові на мить здалося, що він бачить сон. На вигляд цей засіб був не більше придатний для польотів, ніж якийсь «б’юїк». Крил у нього практично не було – лише два коротенькі стабілізатори на задній частині фюзеляжу. Над ними стриміли ще два кілі. Усе решта – суцільний корпус, завдовжки приблизно двісті футів, без жодних ілюмінаторів.

– Двісті п’ятдесят тисяч кілограмів з повною заправкою, – гордо повідомив пілот, наче батько, що нахваляється своїм новонародженим сином. – Працює на рідкому водні. Корпус із титану з карбідокремнієвим волокном. Співвідношення тяги й ваги – 20:1. У більшості реактивних літаків це лише 7:1. Директорові, мабуть, нетерпиливиться з вами зустрітися. Зазвичай він не висилає по своїх гостей цього велетня.

– Ця штука літає?. – здивувався Ленґдон.

– Ще й як! – усміхнувся пілот. Він підвів Ленґдона ближче до літака. – Виглядає страшнувато, згоден, але краще вже тепер звикати до цих літаків. Років через п’ять тільки вони й залишаться – швидкісний цивільний авіатранспорт. Наша лабораторія придбала такий літак одна з перших.

Схоже, ваша лабораторія не бідує, подумав Ленґдон.

– Це прототип «Боїнґа Х-33», – вів далі пілот, – але є й десяток інших моделей – наприклад, «Національний Аерокосмічний літак»; росіяни мають «Скремджет», британці – «ГОТОЛ».

Майбутнє за ними, потрібно лише трохи часу, щоб вони стали доступними для загального користування. Зі звичайними реактивними літаками можете попрощатися.

Ленґдон боязко подивився вгору на літак майбутнього.

– Я б краще летів на звичайному.

Пілот показав рукою на трап.

– Сюди, будь ласка, містере Ленґдон. Обережно, не спіткніться.

За кілька хвилин Ленґдон уже сидів у порожньому салоні. Пілот всадовив його в передньому ряду, сам застебнув йому пасок безпеки і зник у носовій частині літака.

Дивовижно, але салон був майже такий самий, як у звичайному пасажирському літаку, тільки без ілюмінаторів, через що Ленґдон почувався дуже незатишно. Усе життя він страждав від легкої форми клаустрофобії – наслідок одного випадку в дитинстві, – позбутися якої так і не зміг.

Відраза до замкненого простору аж ніяк не позначалась на здоров’ї Ленґдона, але часто виводила його з рівноваги. Виявлялась вона у дрібницях. Він не любив спортивних ігор у закритому приміщенні, як-от рекетбол чи сквош, й охоче виклав кругленьку суму за свій просторий вікторіанський будинок із височенними стелями, хоч університет міг забезпечити його значно дешевшим житлом. Ленґдонові часто спадало на думку, що потяг до мистецтва виник у нього в юності від любові до величезних музейних залів.

Десь під ногами запрацювали двигуни, і корпус літака затремтів. Ленґдон нервово ковтнув і застиг в очікуванні. Він відчув, як літак зрушив з місця. Над головою неголосно зазвучала музика у стилі кантрі.

Двічі пікнув телефон на стіні. Ленґдон узяв слухавку.

– Алло?

– Як чуєтеся, містере Ленґдон?

– Препаскудно.

– Розслабтеся. За годину будемо на місці.

– А де це «на місці»? – поцікавився Ленґдон, усвідомивши, що поняття не має, куди його везуть.

– У Женеві, – відповів пілот, і двигуни заревіли. – Наша лабораторія в Женеві.

– Женева, – повторив Ленґдон, трохи заспокоєний. – На півночі штату Нью-Йорк. У мене там живуть родичі, біля озера Сенека. Я й не знав, що в Женеві є фізична лабораторія.

Пілот розсміявся.

– Не та Женева, що в штаті Нью-Йорк, містере Ленґдон. Женева у Швейцарії.

Зміст останніх слів пілота дійшов до Ленґдона не відразу.

– У Швейцарії?! – серце шалено закалатало. – Ви, здається, сказали, що ми летітимемо лише годину?!

– Так і є, містере Ленґдон, – зі сміхом відповів пілот. – Цей літак летить зі швидкістю п’ятнадцять махів.