Читать книгу Янголи і демони - Дэн Браун - Страница 19

Ленґдон мовчки йшов за Вітторією й Колером назад до головної будівлі ЦЕРНу, звідки розпочався його незвичний візит. Вітторія рухалась плавно й упевнено, неначе олімпійська чемпіонка зі стрибків у воду. Ленґдон подумав, що ця гнучкість і самоконтроль – результат постійних занять йогою. Він чув, як вона повільно й зосереджено дихає, ніби намагаючись упоратись зі своїм горем.

Ленґдонові хотілося щось їй сказати, якось розрадити. Йому теж колись довелося відчути гірку порожнечу від несподіваної втрати батька. Найбільше він запам’ятав похорон – сірий і дощовий. Це сталося через два дні після його дванадцятих уродин. У будинку було повно батькових товаришів у сірих костюмах. Усі вони надто сильно потискали його дитячу руку і весь час щось бурмотіли – найчастіше він чув слова «серцевий» і «стрес». Мати жартувала крізь сльози, що завжди могла стежити за фондовим ринком, просто тримаючи батькову руку… слухаючи його пульс.

Якось, коли батько був іще живий, Ленґдон почув, як мама благала його «зупинитися й нюхати троянди». Того року Ленґдон купив батькові на Різдво маленьку скляну троянду. Нічого гарнішого він іще в житті не бачив… Особливо, коли на неї потрапляло сонце – тоді квітка спалахувала веселкою кольорів.

– Яка чудова! – сказав батько, розгорнувши обгортку, і поцілував Роберта в чоло. – Знайдімо для неї безпечне місце. – І обережно поставив троянду на високу полицю, усю в пилюці, у найтемнішому куті вітальні. Через кілька днів Ленґдон присунув стілець, зняв троянду і відніс назад до крамниці. Батько так і не зауважив, що вона зникла.

Дзвінок ліфта повернув Ленґдона до реальності. Вітторія з Колером зайшли досередини. Ленґдон тупцював перед відчиненими дверима.

– Щось негаразд? – запитав Колер не так з турботою, як з нетерпінням.

– Та ні, усе гаразд, – відказав Ленґдон, змушуючи себе зробити крок у бік тісної кабіни. Він їздив ліфтом тільки тоді, коли це було абсолютно необхідно. А загалом надавав перевагу сходам, де значно більше простору.

– Лабораторія доктора Ветри під землею, – пояснив Колер.

Чудово, подумав Ленґдон, переступаючи поріг ліфта. З глибини шахти потягнуло крижаним холодом. Двері зачинилися, і ліфт ковзнув униз.

– Шість поверхів, – повідомив Колер без жодних емоцій, наче робот.

Ленґдон на мить уявив темну порожню шахту в них під ногами. Він наказав собі не. думати про неї та спробував зосередитися на табло, де висвітлювалися номери поверхів. Дивно, на ньому було тільки дві зупинки: ПЕРШИЙ ПОВЕРХ і ВАК.

– А що таке ВАК? – поцікавився Ленґдон, намагаючись говорити спокійно.

– Великий адронний колайдер, – відповів Колер. – Прискорювач частинок.

Прискорювач частинок? Цей термін Ленґдонові був знайомий. Уперше він почув його якось на вечері з колегами. на кампусі в Кембриджі. Їхній друг-фізик Боб Бравнелл одного разу з’явився несамовитий від люті.

– Негідники його зарубали! – з порога випалив Бравнелл.

– Зарубали?! Кого?! – сторопіли всі.

– НСК!

– Що?

– Будівництво надпровідного суперколайдера!

Хтось знизав плечима.

– Я й не знав, що Гарвард щось таке будує.

– Та не Гарвард! – роздратовано заперечив Бравнелл. – Сполучені Штати! Це мав бути найпотужніший у світі прискорювач частинок! Один з найграндіозніших наукових проектів століття! Вклали вже два мільярди доларів, і ось тобі маєш! Сенат закриває проект! Чорт би забрав усіх цих затурканих лобістів!

Трохи вгамувавшись, Бравнелл розповів, що прискорювач частинок – це велика замкнена кругла труба, у якій розганяють субатомні частинки. Усередині вмонтовані магніти, які часто вмикаються й вимикаються, «підганяючи» частинки вперед і вперед, доки ті не досягають величезної швидкості. Максимально прискорені частинки мчать трубою зі швидкістю понад 180 000 миль за секунду.

– Але ж це майже швидкість світла! – вигукнув хтось із професорів.

– Саме так, – похмуро підтвердив Бравнелл. Далі він пояснив, що, розганяючи дві частинки в протилежних напрямах, а тоді зіштовхуючи, науковці розбивають їх на складові й мигцем «бачать» найфундаментальніші компоненти природи.

– Без прискорювачів частинок, – заявив Бравнелл, – у науки нема майбутнього. Зіштовхування частинок – це ключ до розуміння будови всесвіту.

Гарвардський поет – спокійний чоловік на ім’я Чарлз Претт – слухав Бравнелла доволі скептично.

– Здається мені, – сказав він, – що це якийсь неандертальський підхід до науки… Те саме, що трощити один об інший два годинники, щоб подивитися, як вони всередині працюють.

Бравнелл кинув виделку і вибіг геть.

Отже, у ЦЕРНі є прискорювач частинок, думав Ленґдон, їдучи в ліфті. Кругла труба, у якій частинки розбиваються на друзки. Цікаво, чому вони сховали його під землею?

Коли ліфт нарешті зупинився, Ленґдон був страшенно щасливий знову відчути під ногами твердий ґрунт. Однак щойно двері розсунулися, від його щастя не залишилося й сліду. Роберт Ленґдон знову опинився в зовсім чужому світі.

Коридор в обох напрямках простягався в безмежність. Це був широченний тунель із голими бетонними стінами, у якому легко б умістився багатотонний трейлер. Там, де вони стояли, горіло яскраве світло, але вже за кілька кроків і праворуч, і ліворуч коридор поглинала чорна пітьма. Вологість, яка віяла з темряви, неприємно нагадувала, що вони перебувають глибоко під землею. Ленґдон майже фізично відчував тяжіння землі й каміння, що нависало у нього над головою. На якусь мить він знову став дев’ятирічним хлопчиком… Темрява тягла його назад… до тих жахливих п’яти годин, які він провів у гнітючій чорноті… Спогад про них досі не давав йому спокійно жити. Він стиснув кулаки і змусив себе викинути його з голови.

Вітторія мовчки вийшла з ліфта і впевнено рушила в темряву, залишивши їх позаду. Там, де вона йшла, на стелі автоматично вмикалися лампи денного світла. Ленґдонові стало моторошно. Здавалося, що тунель живий… і знає про кожний її наступний крок. Вони з Колером пішли за нею, тримаючись на деякій відстані. За ними лампи автоматично гасли.

– Цей прискорювач частинок, – упівголоса запитав Ленґдон, – він десь тут, у цьому тунелі?

– Та ось він, – Колер показав ліворуч на гладеньку хромовану трубу, що тяглася вздовж внутрішньої стіни тунелю.

– Оце прискорювач частинок? – Ленґдон здивовано витріщився на трубу. Він уявляв його зовсім інакшим. Труба здавалася ідеально прямою. Вона мала близько трьох футів у діаметрі й тяглася горизонтально по всій видимій довжині тунелю. Більше схоже на якусь надсучасну каналізацію, подумав Ленґдон. – Я думав, прискорювачі частинок мають форму кола.

– Так і є, – підтвердив Колер. – Цей прискорювач тільки здається прямим. Це оптична ілюзія. Тунель настільки довгий, що його кривина непомітна – як і кривина Землі.

Ленґдон був вражений. Оце – коло?

– Але ж… тоді він мусить бути просто-таки велетенський!

– Наш прискорювач частинок – найбільший у світі. – Тут Ленґдон згадав, що пілот, коли віз його сюди, згадував якусь величезну машину, сховану під землею. Але… – Його діаметр – понад вісім кілометрів… довжина – двадцять сім кілометрів.

– Двадцять сім кілометрів? – У Ленґдона голова пішла обертом. Він здивовано подивився спочатку на директора, тоді в темний тунель перед собою. – Цей тунель тягнеться на двадцять сім кілометрів? Це ж… це ж понад шістнадцять миль!

Колер кивнув.

– Він має форму правильного кола і частково проходить під територією Франції. За мить до зіткнення частинки розганяються до такої швидкості, що облітають тунель понад десять тисяч разів за секунду.

Ленґдон ще раз подивився в чорноту перед собою і відчув, що в нього підгинаються ноги.

– Ви хочете сказати, ЦЕРН витягнув нагору ці мільйони тонн землі тільки для того, щоб трощити крихітні частинки?

Колер знизав плечима.

– Іноді, щоб відкрити істину, доводиться звертати гори.