Читать книгу Цифрова фортеця - Дэн Браун - Страница 14

Девіду Бекеру доводилося раніше бувати на похороні й бачити мерців, але в цьому померлому щось надзвичайно нервувало. То не був бездоганно причепурений труп у труні з шовковою оббивкою. Це було оголене тіло, безцеремонно полишене на алюмінієвому столі. Його очі ще не набули характерного погляду – мертвого й порожнього. Натомість вони, закочені, витріщалися в стелю, назавжди завмерши стоп-кадром страху й жалю.

– ¿Dónde están sus efectos? – швидко спитав Бекер кастильським діалектом іспанської. – А де його манатки?

– Allí, – відповів лейтенант із жовтими прокуреними зубами. І показав на стойку, де лежав одяг та решта особистих речей.

– ¿Es todo? Це все?

– Sí.

Бекер попросив принести йому картонну коробку, і лейтенант поквапився на пошуки.

Був суботній вечір, й офіційно севільський морг не працював. Тому молодий лейтенант впустив Бекера лише за прямим наказом начальника севільської поліції: схоже, приїжджий американець мав впливових друзів.

Бекер окинув поглядом купу одежі. В один із черевиків запхнули гаманець, паспорт та окуляри. Поруч лежала невеличка торбина, яку поліція принесла з готельного номера. Інструкції, що їх дали Бекеру, були прості: нічого не чіпати. Нічого не читати. Просто все це забрати й привезти. Усе. І нічого не забути.

Бекер оглянув речі й насупився. «Навіщо АНБ увесь цей мотлох?»

Повернувся лейтенант із невеликою коробкою, і Бекер почав складати в неї речі Танкадо.

Поліцейський штрикнув мерця в ногу.

– ¿Quien es? Хто це?

– Гадки не маю.

– Схожий на китайця.

«На японця», – подумав Бекер.

– Бідолашний вилупок. Помер від серцевого нападу, еге ж?

Бекер байдуже кивнув.

– Мені сказали, що так.

Лейтенант зітхнув і співчутливо похитав головою.

– Севільське сонце часто буває жорстоким і підступним. Будьте завтра обережні.

– Дякую, – відповів Бекер. – Але я вже повертаюся додому.

Офіцер здивовано глянув на нього.

– Але ж ви щойно прибули!

– Знаю, однак тому, хто оплатив мою поїздку, потрібні саме особисті речі померлого.

Лейтенант образився так, як може образитися лише іспанець.

– Ви хочете сказати, що не збираєтеся подивитися Севілью?

– Я бував тут кілька років тому. Прекрасне місто. Мені б хотілося залишитися, але я не можу.

– Значить, ви бачили Гіральду?

Бекер кивнув. Узагалі-то він ніколи не видирався на цей древній мавританський мінарет, але бачити – бачив.

– А як вам Алькасар?

Бекер знову кивнув, пригадавши той вечір, коли він слухав гру гітариста Пако де Лусія в атріумі цієї середньовічної фортеці. То було фламенко під зорями. Пригадав – і пошкодував, що не зустрів Сюзанну ще тоді, у той романтичний час.

– Ну, і звісно – Христофор Колумб, – аж запишався лейтенант. – Він похований у нашому соборі.

Бекер здивовано підвів очі.

– Невже? А я гадав, що він похований у Домініканській Республіці.

– Дідька лисого! Хто поширює ці чутки? Тіло Колумба покоїться тут, в Іспанії! Ви ж училися в школі, маєте знати.

Бекер стенув плечима.

– Мабуть, того дня я пропустив уроки.

– Іспанська церква дуже пишається тим, що має мощі цього видатного чоловіка.

Іспанська церква. Бекер знав, що в Іспанії існує лише одна церква – римсько-католицька. І католицтво цієї країни було навіть впливовішим за Ватикан.

– Звісно, ми не маємо всього тіла Христофора Колумба, – додав лейтенант. – Solo el escroto.

Бекер припинив пакувати речі і з подивом витріщився на лейтенанта.

– Solo el escroto? – Він ледь стримав усмішку. – Лише його калитка?

Офіцер гордо кивнув.

– Так. Коли церква отримує у своє розпорядження тіло великої людини, вона канонізує її й розподіляє мощі по різних соборах, щоб кожен міг милуватися їхньою красою.

– Й у вашому соборі зберігається… – Бекер ледь стримався, щоб не розреготатися.

– Так-так! Це надзвичайно важлива частина людського тіла! – запевнив лейтенант. – Це вам не якесь там ребро чи палець руки – як в отих церквах у Галіції. Ви б залишилися та й самі подивилися.

Бекер ввічливо кивнув.

– Може, і заскочу, коли їхатиму з міста.

– Mala suerte, – зітхнув поліцейський. – Вам не пощастило. Собор зачинено до ранкової меси.

– Тоді іншим разом, – усміхнувся Бекер, беручи в руки коробок. – А тепер мені час. На мене чекає літак. – І він востаннє оглянув приміщення.

– Вам треба до аеропорту? – спитав лейтенант. – Можу підвезти вас на своєму мотоциклі.

– Ні, дякую. Я поїду на таксі.

Колись, іще студентом, Бекер їздив на мотоциклі й мало не вбився. І тепер не мав бажання робити другу спробу – байдуже, хто буде за кермом.

– Як скажете, – відповів офіцер, рушаючи до дверей. – Піду вимкну світло.

Бекер узяв коробок під руку. «Я нічого не забув?» Він востаннє поглянув на мерця, що лежав на столі. Його тіло, абсолютно голе, лежало обличчям догори, до ламп денного світла, і навряд чи на ньому було щось таке, що лишилося непоміченим. Погляд мимоволі прикипів до химерних спотворених рук померлого. Бекер якусь мить постояв, придивляючись до них пильніше.

Тим часом лейтенант вимкнув освітлення, і приміщення поглинула темрява.

– Стривайте, – гукнув Девід. – Увімкніть іще раз.

Лампи заблимали й увімкнулися.

Бекер поставив коробку на підлогу, підійшов до мерця й нахилився, придивляючись до його лівої руки.

Офіцер простежив за його поглядом.

– Досить огидно, еге ж?

Але увагу Бекера привернуло не фізичне каліцтво мерця. Він помітив дещо інше. Й обернувся до лейтенанта.

– Ви впевнені, що в коробці зібрано все, що потрібно?

Лейтенант кивнув.

– Так, усе.

Бекер трохи постояв, взявши руки в боки. А потім взяв коробку, відніс її до стола, висипав її вміст і почав ретельно перетрушувати одяг. Потім повитягав усе з черевиків і постукав ними, наче хотів витрусити з них камінець. Повторивши цю процедуру ще раз, він відступив на крок від стола й нахмурився.

– Якась проблема? – спитав лейтенант.

– Так, – відповів Бекер. – У цій коробці дечого бракує.