Читать книгу Цифрова фортеця - Дэн Браун - Страница 4

Вони відпочивали в національному парку «Туманні гори», у своєму улюбленому готелі типу «нічліг та сніданок».

Девід дивився на неї зверху вниз і усміхався.

– Ну, що скажеш, моя красуне? Підеш за мене?

Тут, на ліжку з балдахіном, вона дивилася на Девіда й розуміла, що він – саме той, хто їй потрібен. Та поки вона вдивлялася в його глибокі зелені очі, десь неподалік оглушливо загув дзвін. І Девід раптом почав віддалятися, немов його засмоктував той звук. Вона простягнула до нього руки, але обхопила порожнечу.

Різкий дзвінок телефону остаточно вирвав Сюзанну Флетчер з обіймів сну. Судомно вхопивши ротом повітря, вона рвучко сіла в ліжку й намацала рукою телефон.

– Слухаю!

– Сюзанно, це Девід. Я тебе не розбудив?

Вона всміхнулася й млосно потягнулася на ліжку.

– А ти мені снився. Приходь, побавимося.

– Але ж надворі й досі темно, – хихикнув Девід.

– М-м-м-м, – збуджено простогнала вона. – То на краще – приходь побавитися. Ще й виспатися встигнемо перед тим, як вирушити на північ.

Девід пригнічено зітхнув:

– Саме з цього приводу я й телефоную. Маю на увазі нашу подорож. Її доведеться відкласти.

У Сюзанни сон як рукою зняло.

– Що?!

– Пробач. Маю терміново їхати з міста. До завтра повернуся. А потім рано вранці відразу ж і вирушимо. І матимемо в розпорядженні аж два дні.

– Але ж я вже все замовила, – ображено залопотіла вона, – ну, оту нашу традиційну кімнату в готелі «Кам’яна садиба».

– Знаю, але ж…

– Сьогоднішній вечір – особливий, бо минає півроку. Ти ж не забув, що ми заручені?

– Сюзанно, – важко зітхнув Девід. – Їй-богу, не можу, мене вже чекає авто. Я зателефоную тобі з літака і все поясню.

– З літака? – перепитала вона. – А що трапилося? Чому університет…

– Справа не в університеті. Я зателефоную й поясню пізніше. А тепер маю йти – мене вже гукають. Буду на зв’язку. Обіцяю.

– Девіде, стривай! – скрикнула жінка. – Що за…

Та Девід вже вимкнув зв’язок.

Так і не скліпивши очей, Сюзанна Флетчер пролежала в ліжку кілька годин – чекала на дзвінок. Але телефон так і не озвався.

Пізніше того ж дня Сюзанна задумливо сиділа у ванні. Занурившись в пінисту воду, вона намагалася викинути з голови готель «Кам’яна садиба» й «Туманні гори». «Та де ж це він? – подумала вона. – Чому не зателефонував?»

Вода довкола неї поступово перетворилася з гарячої на теплу, а потім стала зовсім холодною. Сюзанна хотіла було вийти з ванни, коли озвався бездротовий телефон. Вона рвучко підвелася, розплескавши воду по підлозі, і схопила слухавку, яку залишила на раковині.

– Девіде, ти?

– Ні, це Стретмор, – відповів голос.

Сюзанна похнюпилася.

– А, зрозуміло. – Вона не змогла приховати свого розчарування. – Доброго дня, командире.

– Сподівалися на когось молодшого? – хихикнув голос.

– Ні, сер, – знітилася Сюзанна. – Річ не в тім, що…

– Річ саме в тім. – Він розсміявся. – Девід Бекер – добрий чолов’яга. Тримайтеся за нього.

– Дякую, сер.

У голосі шефа бриніли суворі нотки.

– Сюзанно, я телефоную вам тому, що ви мені потрібні тут. Негайно.

Жінка спробувала зосередитися.

– Але ж сьогодні субота, сер. Зазвичай ми в суботу…

– Знаю, – спокійно перервав її він. – Але виникла критична ситуація.

Сюзанна напружилася. «Критична ситуація?» Їй іще ніколи не доводилося чути таких слів із вуст командира Стретмора. «Критична ситуація?» У шифрувальному відділі? Вона навіть уявити собі таке не могла.

– Т-т-так, сер, – відповіла вона й на мить замовкла. – Я приїду якомога скоріше.

– Прошу не затримуватися, – сказав Стретмор і поклав слухавку.

«Було погано, а стало іще гірше», – подумала Сюзанна, спускаючись униз.

Невдовзі вона дізнається, що трапилося.

А Девід Бекер із висоти тридцяти тисяч футів із нещасним виглядом розглядав гладеньку поверхню океану крізь маленьке овальне віконце літачка «Лірджет-60». Вести телефонні розмови на борту літака заборонили, тож він не мав жодної можливості зателефонувати Сюзанні.

«Що я тут, у біса, роблю?» – невдоволено пробурчав він собі під ніс. Та відповідь була напрочуд простою – є люди, котрим просто не можна відмовити.

– Містере Бекер, – затріскотів гучномовець. – За півгодини прибуваємо.

Бекер похмуро кивнув незнайомому голосу. «Чудово». Запнувши шторку віконця, він спробував заснути. Та ніяк не міг відігнати думки про Сюзанну.