Читать книгу Цифрова фортеця - Дэн Браун - Страница 7

«Цікаво, куди ж усі поділися? – здивувалася Сюзанна, входячи в порожнє приміщення шифрувального відділу. – Щось не схоже на критичну ситуацію, про яку казав шеф».

Більшість відділів АНБ працювали в повному складі сім днів на тиждень, а в шифрувальному відділі по суботах зазвичай було тихо. За своєю вдачею математики-шифрувальники були затятими трудоголіками; тому було неписане правило, що їхній вихідний – субота, за винятком критичних ситуацій. Зламувачі кодів були надто цінним надбанням АНБ, щоб агентство могло дозволити їм «згоріти» на роботі від перевтоми.

Сюзанна йшла через приміщення, а краєчком ока бачила суперкомп’ютер «Транскод» праворуч. Дивно, але гудіння електрогенераторів, розташованих на глибині вісім поверхів, сьогодні видалося якимось зловісним. Вона не любила бути в шифрувальному відділі у вихідні, бо це те саме, що потрапити до клітки з невідомим футуристичним звіром, тому намагалася не затримуватися і швидко пройшла до шефового офісу.

Засклене робоче місце Стретмора, яке колеги називали «акваріумом», розташовувалося нагорі, у кінці вузеньких сходів на тильній стіні шифрувального відділу. Ідучи вгору рифленими східцями, Сюзанна поглянула на товсті дубові двері начальницького кабінету з емблемою АНБ – хижим орлом, що міцно стискає у своїх пазурах древній майстер-ключ, тобто ключ від усіх замків. За цими дверима сидів один із найздібніших і найрозумніших чоловіків, які траплялися їй у житті.

Командир Стретмор, п’ятдесятишестирічний заступник директора оперативного управління, був для Сюзанни як батько. Це він найняв її на роботу, це він зробив АНБ її справжньою домівкою. Коли десять років тому вона прийшла працювати в АНБ, Стретмор очолював дослідницький підрозділ шифрувального відділу, де навчали нових шифрувальників – шифрувальників-чоловіків. Стретмор завжди нетерпимо ставився до фактів зверхнього поводження з новачками, а до єдиної жінки серед персоналу відділу він ставився з підкресленою коректністю. Коли ж його звинувачували у фаворитизмі, то він просто казав правду: Сюзанна Флетчер була одним із найздібніших молодих стажерів, які йому траплялися, і тому він не має наміру втрачати її через чиїсь сексуальні домагання. Один зі старших шифрувальників мав дурість перевірити рішучість Стретмора.

Якось уранці, у перший рік своєї роботи, Сюзанна заскочила до кімнати для відпочинку шифрувального відділу, щоб переглянути декотрі папери. Виходячи, вона побачила на дошці оголошень власне зображення: у ліжку в самих трусиках. Як виявилося, хтось із працівників відсканував фото з порнографічного журналу і примайстрував Сюзаннину голову до чийогось тіла. Вийшло досить-таки переконливо і смішно. Але, на нещастя для зловмисника, Тревору Стретмору було аж ніяк не смішно. За дві години з’явилося його вікопомне розпорядження:

Працівника Карла Остіна звільнено за непристойну поведінку.

І відтоді вже ніхто не чіплявся до неї, бо Сюзанна Флетчер була улюбленим дитям Стретмора.

Але командир навчив поважати себе не лише молодих шифрувальників, а й начальство: іще на початку своєї кар’єри він запропонував кілька нетрадиційних і – як виявилося – дуже ефективних способів проведення розвідувальних операцій. Він мав лячну здатність ігнорувати моральні ускладнення, що незмінно супроводжували ті нелегкі рішення АНБ, і при цьому діяв безжально й рішуче задля загального блага.

Ніхто не мав і найменшого сумніву в тому, що Стретмор любив свою країну. Колеги знали його як патріота, далекоглядного й проникливого фахівця, порядну людину у світі брехні.

За роки, що Сюзанна пропрацювала в АНБ, Стретмор стрімко піднявся з посади голови дослідницького підрозділу шифрувального відділу до заступника всього агентства. Лише одна людина перевищувала рангом командира Стретмора – директор Леланд Фонтейн, таємничий володар палацу загадок: його ніколи ніхто не бачив, чули його час від часу, а боялися – постійно. Вони зі Стретмором рідко бачилися віч-на-віч, а коли вже бачилися, то це було як зіткнення двох титанів. Фонтейн був гігантом із гігантів, та Стретмору, здавалося, було байдуже. Він обстоював перед директором свої ідеї з терплячістю безпристрасного досвідченого боксера. Президент Сполучених Штатів – і той не насмілювався заперечувати Фонтейну так, як це робив Стретмор. Для цього треба було мати політичний імунітет або – у випадку зі Стретмором – політичну байдужість і неупередженість.

Сюзанна зійшла на вершечок сходів. Не встигла вона постукати, як задзижчав електронний замок, двері відчинилися – і шеф махнув їй заходити.

– Дякую, що прийшли, Сюзанно. За мною – боржок.

– Нема за що, – усміхнулася жінка, сідаючи напроти його стола.

Стретмор був кремезним чоловіком із непоказним лицем, що приховувало жорстку діловитість і вимогливість до підлеглих. Зазвичай його сірі очі випромінювали розум і впевненість, але сьогодні Сюзанна побачила в них роздратування та тривогу.

– Маєте поганий вигляд, – зауважила вона.

– Кепські справи, – зітхнув Стретмор.

«Воно й видно», – подумала жінка.

Ще ніколи не бачила вона його в такому жахливому стані. Його рідке сиве волосся розкуйовдилося, а на лобі виступив рясний піт – попри кондиціонер, що гнав прохолодне повітря. Схоже, начальник спав, не роздягаючись. Він сидів за робочим столом модернового виду з двома клавіатурами у спеціальних заглибленнях і монітором. Стіл був завалений роздруківками і скидався на пілотську кабіну космічного корабля прибульців, вмонтовану всередину кабінету із запнутими шторами.

– Був важкий тиждень? – обережно поцікавилася Сюзанна.

Стретмор стенув плечима.

– Та ні. Звичайний. ФЕК знову наїжджає на мене з приводу порушення прав громадян на конфіденційність особистої інформації.

Сюзанна хихикнула. ФЕК, тобто фундація «Електронний кордон», – це всесвітня організація комп’ютерних користувачів, що заснувала потужну правозахисну коаліцію для забезпечення свободи слова в Інтернеті й інформування спільноти про життя в електронному світі та небезпеки, пов’язані з ним. Організація постійно виступала проти того, що вона називала «тоталітарними методами, спрямованими на гідний творів Оруела контроль державними установами за громадянами». Особливо в цьому плані діставалося АНБ. Отже, ФЕК для Агентства національної безпеки була невисиханим джерелом неприємностей.

– Отже, все як завжди, нічого особливого, – виснувала Сюзанна. – Тоді яка ж критична ситуація змусила вас витягнути мене з ванни?

Стретмор якийсь час мовчав, із відстороненим виглядом крутив пошукове коліща комп’ютера, вмонтоване в поверхню стола. А потім спіймав Сюзаннин погляд і прискіпливо зазирнув їй у вічі.

– Ви пам’ятаєте найдовший термін, що знадобився «Транскоду» для розшифровування?

Запитання застукало Сюзанну зненацька і видалося якимсь безглуздим.

«Невже саме для цього він запросив мене сюди?»

– Ну… – завагалася вона. – Кілька місяців тому ми перехопили повідомлення, яке довелося розшифровувати близько години, але воно мало абсурдно довгий пароль – приблизно десять тисяч бітів.

Стретмор невдоволено буркнув.

– Годину, кажете? А як щодо максимального терміну розшифровування, який ми визначали під час випробувань?

Сюзанна стенула плечима.

– Ну, з урахуванням діагностики… це буде довше.

– Наскільки довше?

Жінка не розуміла, до чого веде Стретмор.

– Сер, минулого року я випробувала алгоритм із сегментованим паролем, що налічував мільйон бітів. Неприпустимі циклічні функції, клітинні автомати і структури. Та наш суперкомп’ютер впорався з цим шифром.

– За скільки?

– За три години.

Стретмор здивовано вигнув брови.

– Так довго?

Сюзанна образилася. Упродовж останніх трьох років її робота полягала в точній настройці найсекретнішого комп’ютера у світі; більшість програм, які забезпечували йому таку швидкість, створила вона сама. А розшифрувати пароль у мільйон бітів завбільшки – то взагалі було щось нереальне.

– Авжеж, – мовив Стретмор. – Тож навіть за найекстремальніших умов найважчий код примудрився вижити в нашому «Транскоді» лише три години?

– Десь так, – погодилася Сюзанна.

Стретмор на мить замовк, неначе вагався, чи, бува, не скаже він щось таке, про що згодом жалкуватиме. Нарешті він подивився на жінку й мовив:

– Наша супермашина натрапила на дещо таке… – Він замовк.

– …На що їй знадобилося понад три години? – висловила здогадку Сюзанна.

Шеф кивнув, але це не збентежило Сюзанну.

– Якийсь новий тест із відділу безпеки комп’ютерних систем?

Стретмор похитав головою.

– Це файл, отриманий ззовні.

Сюзанна помовчала, чекаючи на уточнення, але уточнення не було.

– Зовнішній файл? Ви, напевне, жартуєте?

– Якби ж то. Я завантажив його вчора приблизно об одинадцятій тридцять. І він досі нерозшифрований.

Сюзанна аж рота роззявила. Зиркнувши на годинник, вона знов прикипіла очима до обличчя Стретмора.

– І досі нерозгаданий? П’ятнадцять годин по тому?

Стретмор нахилився й повернув монітор так, щоб його бачила Сюзанна. Екран був чорний, і лише маленьке жовте вікно з текстом блимало в центрі:

Витрачений час: 15:09:33

Оброблюваний код: – – —

Сюзанна спантеличено витріщалася на екран. Отже, «Транскод» працював уже понад п’ятнадцять годин. Вона знала потужність комп’ютера, офіційно підтверджену під час випробувань: тридцять мільйонів паролів на секунду, тобто сто мільярдів на годину. І якщо «Транскод» і досі розшифровував, це означало, що код був, напевне, просто гігантським – понад десять мільярдів символів. Це якесь божевілля.

– Але ж такого не може бути! – впевнено заявила вона. – Ви не перевіряли показники помилки? Може, комп’ютер наскочив на якийсь глюк і…

– Прогін абсолютно чистий.

– Тоді, напевне, пароль має гігантські розміри!

Стретмор скрушно похитав головою.

– Стандартний комерційний алгоритм. Наскільки я розумію, це 64-бітний код.

Сюзанна отетеріло зиркнула крізь вікно вниз, на суперкомп’ютер. Вона була впевнена, що «Транскод» міг впоратися з 64-бітним кодом менш ніж за десять хвилин.

– Але ж має бути якесь пояснення.

Стретмор кивнув.

– Воно є. І це пояснення вам не сподобається.

На Сюзанниному обличчі відбилася тривога.

– У роботі суперкомп’ютера збій?

– Ні, «Транскод» функціонує нормально.

– Може, у машину потрапив вірус?

Стретмор похитав головою.

– Ні, це не вірус. Помовчіть і вислухайте мене.

Сюзанна була спантеличена і пригнічена. Ще ніколи «Транскод» не натрапляв на код, який не розшифровувався менш ніж за годину. Зазвичай Стретмор мав розшифрований текст уже через десять хвилин. Вона кинула погляд на швидкісний принтер, що стояв на столі. Порожньо.

– Сюзанно, – тихо мовив Стретмор. – Спочатку з цим важко буде змиритися, але просто послухайте мене одну хвилину. – Начальник трохи помовчав, прикусивши губу. – Код, над яким тепер працює наша машина – унікальний. Нічого подібного ми іще не бачили. – Стретмор знову замовк, наче йому було важко говорити. – Цей код розшифрувати неможливо. Він – незламний.

Сюзанна ледь стрималася, щоб не розреготатися. «Незламний код? І що ж це має означати?» Незламного коду не існувало в природі, просто не могло бути: звісно, на деякі з них витрачалося більше часу, але будь-який код можна розшифрувати. Згідно із законами математики, «Транскод» мав рано чи пізно знайти правильний пароль.

– Перепрошую?

– Цей код незламний, – спокійно повторив Стретмор.

«Незламний?» – Сюзанна повірити не могла, що ці слова мовив чоловік із двадцятисемирічним досвідом розгадування кодів.

– Як це – незламний, сер? – спитала вона з тривогою в голосі. – А як же принцип Берґовського?

Про принцип Берґовського Сюзанна дізналася ще на початку своєї кар’єри. Він був наріжним каменем теорії брутального тиску. Саме цей принцип надихнув Стретмора на створення «Транскода». І цей принцип чітко свідчив: якщо комп’ютер перепробує достатню кількість паролів, то, згідно із законами математики, гарантовано знайде серед них єдиний правильний. Неприступність коду забезпечувалася не тим, що його пароль неможливо було зламати, а тим, що більшість людей не мали для цього достатньо часу чи необхідного устаткування.

Стретмор заперечно похитав головою.

– Цей код – не такий, як інші.

– Не такий? – перепитала Сюзанна, скоса зиркнувши на шефа. «Але ж незламний код – це математичний нонсенс! І він не може про це не знати!»

Стретмор витер долонею спітніле чоло.

– Цей код є продуктом новітнього шифрувального алгоритму, який нам іще жодного разу не траплявся.

Зачувши це, Сюзанна засумнівалася ще більше. Шифрувальні алгоритми – це всього-на-всього математичні формули, свого роду рецепти для перетворення тексту в кодоване повідомлення. Математики і програмісти створювали такі алгоритми щодня. На ринку їх налічувалося сотні: PDG, Diffie-Hellman, ZIP, IDEA, El Gamal. І всі ці коди «Транскод» розгадував ЩОДНЯ і без проблем. Для цього суперкомп’ютера всі коди були ідентичними, незалежно від алгоритму, який використовувався для їх написання.

– Нічого не розумію, – не поступалася жінка. – Ідеться не про зворотне декодування якоїсь складної функції, ідеться про метод брутального тиску. Неважливо, з чим ми маємо справу – з PGP, Lucifer чи DSA. Алгоритм виробляє пароль, який вважає захищеним, а наш комп’ютер робить здогадки доти, доки не знайде його.

Стретмор відповів як досвідчений наставник із добре тренованою терплячістю:

– Згоден, Сюзанно, «Транскод» завжди знайде пароль – хоч яким би великим він не був. – Він зробив довгу паузу й додав: – За тим винятком, коли…

Сюзанна хотіла щось сказати, але зрозуміла, що Стретмор уже приготувався кинути свою бомбу. І встигла лише подумати: «За яким винятком?»

– За тим винятком, коли комп’ютер не здатен встановити, що код уже розшифрований.

Жінка мало зі стільця не впала.

– Що?!

– За тим винятком, коли комп’ютер знаходить правильний код, але працює далі, бо не знає, що вже знайшов його. – Стретмор похнюпився й зітхнув. – На мою думку, цей алгоритм має відкритий текст із циклічним зсувом.

Сюзанна ошелешено дивилася на шефа. Ідея функції з циклічним зсувом уперше була описана 1987 року в маловідомій праці угорського математика, такого собі Йозефа Гарне. Через те, що комп’ютери, на яких використовувався метод брутального тиску, розгадували коди методом пошуку у відкритому тексті словесних структур, що піддавалися визначенню, Гарне запропонував шифрувальний алгоритм, котрий, на додачу до власне шифрування, зсував відкритий текст на змінну часову величину. Теоретично така постійна зміна мала гарантувати, що комп’ютер-дешифратор ніколи не зможе зафіксувати визначувані структури слова, а значить – ніколи не зможе взнати, що знайшов потрібний пароль. Запропонований угорцем принцип чимось нагадував ідею колонізації Марсу: вона була цілком збагненною на інтелектуальному рівні, але наразі абсолютно нереальною на рівні практичному.

– То де ви його надибали? – вимогливо спитала Сюзанна.

Стретмор трохи помовчав, не поспішаючи з відповіддю.

– Його написав один приватний програміст.

– Що?! – Сюзанна аж підскочила у своєму кріслі. – Але ж у нашому відділі працюють найкращі програмісти у світі! І всі вони, працюючи разом, навіть близько не спромоглися написати функцію з циклічним зсувом відкритого тексту. Ви намагаєтеся переконати мене, що якийсь волоцюга примудрився створити її на своєму персональному комп’ютері?

Стретмор стишив голос, намагаючись заспокоїти колегу:

– Я б не називав цього типа волоцюгою.

Та Сюзанна його не чула. І наполегливо шукала якихось інших пояснень: глюк, вірус – та будь-що завгодно, але тільки не код, який неможливо зламати.

Стретмор кинув на неї суворий погляд.

– Цей алгоритм написав один із найвидатніших інтелектуалів-шифрувальників усіх часів.

Та ці слова лише посилили Сюзаннин скептицизм: найвидатніші інтелектуали-шифрувальники усіх часів працювали тут, у її відділі, і вона просто не могла б не прочути про такий алгоритм.

– І хто ж це? – вимогливо спитала вона.

– Думаю, ви самі зможете здогадатися, – відповів Стретмор. – Один із тих, хто не в захваті від нашого агентства.

– Нічого не скажеш, точна підказка! – відрізала Сюзанна.

– Він працював над проектом «Транскод». Але порушив правила. Його вчинок мало не призвів до хаосу в розвідувальній галузі. Тому мені довелося депортувати його.

Вираз здивування й нерозуміння протримався на Сюзанниному обличчі лише мить. А потім вона сполотніла.

– Господи милосердний…

Стретмор кивнув.

– Він цілий рік вихвалявся, що працює над створенням алгоритму, невразливого для комп’ютерів, на яких застосовують метод брутального тиску.

– А-а-але ж, – затнулася Сюзанна. – Я гадала, що він блефує. Невже він і справді його створив?

– Так. Створив ідеальний незламний генератор кодів.

Жінка замовкла, а за хвилину спробувала висловити здогад:

– Але ж… але ж це означає…

Стретмор поглянув їй прямо у вічі.

– Так. Енсей Танкадо перетворив наш «Транскод» на купу застарілого мотлоху.