Читать книгу Відверто про Клавдію - Дэниел Киз - Страница 3

Удосвіта 12 березня 1978 року, рівно за місяць після потрійного вбивства, офіцери Вільям Брінкмен і Джордж Сміт із Департаменту поліції Колумбуса працювали в неробочий час охоронцями нічного клубу «Вестерн Пенкейк Гауз» у північній частині міста.

Брінкмен помітив дуже високу вродливу жінку з довгим темним волоссям, яка увійшла з чоловіком та подругою. Компанія зайняла столик неподалік від полісменів, зробила замовлення, а тоді полісмени почули, що в їхній розмові згадується Мікі Маккен.

Незабаром висока жінка встала й підійшла до них.

Брінкмену здалося, що її зелені очі стурбовані.

– Хочете знати щось про вбивства в Маккена? – спитала вона їх.

Брінкмен усміхнувся.

– Що вам про це відомо?

– Багато, – сказала жінка.

– Ну ж бо, сідайте, – запросив Сміт. – Як вас звати?

– Клавдія Яско, – відповіла вона, сідаючи поряд зі Смітом. – І в мене проблема. Я маю спекатися свого хлопця.

– Ви про того, що прийшов з вами?

– О, ні. Це просто друг. Я кажу про Боббі Новатні, чоловіка, з яким я мешкаю в одній квартирі. Він хоче мене вбити. Не могли б ви допомогти мені виїхати?

– Не думаю, – сказав Сміт. – Хіба що буде скоєно злочин.

– Ви казали щось про вбивства в Маккена? – нагадав Брінкмен.

Клавдія по-дитячому кивнула.

– Я багато про них знаю.

Швидко й чітко відповідаючи на запитання полісменів, вона розповіла їм, що розлучилася й живе під своїм дівочим прізвищем. Сказала, що наразі працює офіціанткою в «Галереї зображень», ресторані на Гай-стрит.

– Мікі Маккен не раз приходив туди, – продовжила вона. – Раніше, коли я працювала в «Латинських кварталах», він побачив, як я танцюю, і запропонував подвоїти платню, якщо я танцюватиму в нього. Та я не стала, бо всі знають, що Мікі перетворює своїх офіціанток і танцівниць на повій.

Брінкмен спробував пригадати те, що читав про місце вбивства.

– Гаразд, Клавдіє, – сказав він, – можете пригадати щось незвичайне в будинку Маккена?

– Наприклад, про його картини?

– Так, – погодився Сміт, – що ви можете про них розповісти?

– Їх познімали зі стін.

– Навіщо ж це зробили? – спитав Брінкмен.

Жінка хитро глянула на нього.

– Ну, про це ви могли б здогадатися.

– Міг би, – погодився Брінкмен, – та краще ви мені розкажіть.

– Щоб пошукати гроші й наркотики, – відповіла вона, – бо багато хто знав, що Мікі ховає всіляке таке за картинами.

Брінкмен не пригадував, щоб у новинах щось було про зняті картини, і намагався вирішити, чи зателефонувати до Департаменту шерифа округу Франклін зараз – о четвертій ранку, – чи зачекати більш пізнього часу й поговорити з детективом, який веде розслідування. Він записав адресу Клавдії Яско.

– Гадаю, найкраще, що ви можете зробити, – порадив Сміт, – це виїхати з вашого житла й не давати своєму хлопцеві нової адреси.

– Що ж, якщо зі мною щось трапиться, хочу, щоб ви пам’ятали: його звати Роберт Реймонд Новатні, а його приятеля – Діно Константін Політіс.

Нетвердим кроком Клавдія повернулася до своїх друзів, пошепотілася з ними кілька секунд, а коли вони встали, щоб піти та оплатити свій сніданок, обернулася й помахала полісменам на прощання.

Хоча потрійне вбивство в Маккена сталося в окрузі Франклін, поза юрисдикцією Департаменту поліції Колумбуса, Брінкмен стежив за ходом справи. Він знав, що кожна новина про гучне вбивство виявляє два типи людей: психічно хворих осіб, яким не терпиться опосередковано пережити збочену насолоду від убивства, вписавши свої імена в газети, та інших, які можуть виявитися вбивцями-наслідувачами.

Спочатку Брінкмен вважав, що Клавдія Яско належить до психічно хворих і, ймовірно, не має жодного стосунку до вбивств. Та, дивлячись їй услід, він відчув невпевненість. Треба бути обережним, щоб не дозволити її красі вплинути на його судження. Він кинув погляд на високу постать, що саме виходила за двері, а тоді знову на Сміта.

– Мабуть, – сказав він, – зателефоную до Департаменту шерифа вранці.