Читать книгу Відверто про Клавдію - Дэниел Киз - Страница 5

Допомагаючи Клавдії зняти пальто, Говард помітив щось схоже на пляму висохлої крові на її комірці. Він вирішив нічого про це не казати. Не зараз. Спочатку він має використати всі свої навички, розвинені за роки роботи на поліграфі, щоб здобути її довіру, випробувати її пам’ять і витягнути з неї правду.

Говард вирішив, що офіс капітана Гердманна дасть більше приватності, ніж Детективне бюро, тож капітан приніс і встановив у себе на столі великий бобінний магнітофон. Дон Чемп і лейтенант Дейві пішли у своїх справах.

Коли Клавдія сіла, Говард увімкнув магнітофон і спрямував мікрофон до неї.

– Клавдіє, – почав він, – по-перше, я хочу, щоб ви добре розуміли, з ким говорите. Мене звати сержант Говард Чемп. Це – капітан Рон Гердманн. Він очолює слідчий відділ Департаменту шерифа округу Франклін. Я на нього працюю. Наразі я переважно займаюся потрійним убивством, що сталось у західній частині Колумбуса 12 лютого 1978 року або приблизно цього дня. Зараз ви сидите в Департаменті шерифа округу Франклін. Усе правильно?

– Так.

– Ви приїхали сюди добровільно, щоб поговорити з нами про цю справу?

– Я приїхала? – перепитала вона.

– Хто-небудь примушував вас їхати сюди?

– Ні.

– Ви стверджували, що маєте інформацію, яку нам варто було б знати у зв’язку з убивствами в Маккена?

– Так.

– Нічого, якщо я називатиму вас Лавді?

– Це чудово.

– Лавді, зважаючи на те, що ми говоримо про дуже серйозний злочин, закон зобов’язує мене пояснити ваші права. Ви вмієте читати й писати?

Жінка взяла картку, яку їй подав детектив, і за його вказівкою стала читати вголос. Дійшовши до слів «Я ознайомилася з вищенаведеним положенням про свої права. Я розумію, у чому полягають мої права», вона сказала:

– Насправді я нічого не розумію. Я така збентежена й розгублена.

– Дайте мені цю картку, – мовив Чемп.

Рядок за рядком він розібрав із нею пам’ятку про права, щоразу питаючи, чи їй зрозуміло, і вона відповідала, що так. Та коли він дійшов до слів «Я розумію, у чому полягають мої права», жінка заперечила:

– Не зовсім.

– Які у вас питання щодо них? – стримуючи нетерпіння, спитав він.

– Боюся, вони дізнаються, що я на них донесла. Я хочу захисту. Хочу бути впевнена, що все, що я скажу, не обернеться проти мене.

Чемп спитав:

– Ви маєте на увазі Роберта Новатні й Діно Політіса?

– Саме так, – відповіла вона. – Я б хотіла, щоби Діно й Боббі думали, що ви дізналися про це з іншого джерела.

– Лавді, ви кажете про інший аспект розслідування як про протилежне розумінню власних прав. Щойно дізнавшись усе, що ви хочете нам розповісти, ми скажемо, як можна звести вашу участь до мінімуму – якщо це можливо. Цього я не знаю, доки не знаю всього, що ви хочете мені повідомити.

– Гаразд.

Майже годину вони розбирали все заново. Нарешті Чемп зробив паузу й повільно промовив:

– Це ваші конституційні права. Тепер ви їх розумієте?

– Так, – відказала Клавдія.

Чемп попросив її визнати цей факт, зазначивши час – 14:35 – і дату.

– Сьогодні чотирнадцяте березня, – нагадав він.

– Я не можу навіть писати, – зізналася вона. – Від цих ліків я геть ні на що не годжуся. Третє… чотирнадцяте… який зараз рік?

– Тисяча дев’ятсот сімдесят восьмий, – підказав детектив.

– Можна мені води?

– Звісно. Може, хочете філіжанку кави?

– Будь ласка. Ці ліки мають кілька шкідливих побічних ефектів. Відчуваєш зневоднення.

Поставивши кілька запитань про її минуле, Чемп зазначив, що його першочергова мета – дізнатися, що їй відомо про вбивства в Маккена.

– Ви маєте таку інформацію?

Вона сказала, що має.

– Ви знали Мікі Маккена?

– Не особисто.

– Ви знали матір Маккена?

– Так.

– Як ви з нею познайомилися?

– Мене запрошували до неї на вечерю.

– То ви бували в її домі? – у голосі Чемпа було чутно подив. – Скільки разів?

– За останні три роки я бувала там кожні шість місяців. Тож скільки разів це буде за три роки? Не можу навіть порахувати.

– І від кого ви отримували ці запрошення?

– Від Матінки, – відповіла вона, маючи на увазі матір Маккена.

Цієї миті до кабінету увійшов лейтенант Дейві й сів поряд із капітаном Гердманном. Чемп попросив Клавдію описати будинок, і вона це зробила дуже точно. Сказала, що фасад був бежевий, оточений кущами й чагарниками. Одноповерховий дім – без сходів нагору. Змальовуючи кухню, вона завважила, що в ній було безліч шафок, оскільки Матінка добре куховарила.

– Отакої! Я щойно збагнула дещо про стіл! – вигукнула вона. – Там був антикварний стіл зі справжнього важкого дуба. І ще – не знаю напевне, але гадаю, що якщо вийняти стільницю з великого стола, то всередині буде повно наркотиків. Цей стіл прибрали з будинку десь за кілька тижнів до… ви кажете «потрійне вбивство», бо не знаєте про четверте тіло, так?

– Ні, я нічого не знаю про четверте тіло, – схвильовано мовив Чемп, – принаймні зараз.

– Гаразд, тож ви називаєте це потрійним убивством, – продовжила Клавдія. – Той стіл прибрали. Картини зі стін зняли.

– Розкажіть мені, – попросив Чемп, – коли ви востаннє були в цьому будинку.

– Перед днем святого Валентина. Це чотирнадцятого лютого, так? Я була там за два дні до того… У неділю було дванадцяте. Ніколи не забуду дванадцятого лютого.

– Чому?

– Жартуєте? Це ж тоді вбили тих чотирьох.

– Про які вбивства ви кажете?

Жінка спантеличено втупилася в детектива.

– Ми говоримо про одне й те саме?

– Ну, це я й намагаюся з’ясувати. Чому вам на думку спадає дванадцяте лютого?

– Та дата… це той день, коли загинули Матінка, Мікі, Кріссі й те, інше дівча.

– Гаразд, дозвольте спитати у вас дещо. З ким ви приїздили до будинку Маккена?.. Хто був із вами?

– Новатні в «олдсмобілі». Він був за кермом.

– А хто ще?

– Більше нікого з нами в машині не було, але Політіс їхав слідом… у машині своєї дівчини. Бачте, [ім’я видалене] зовсім нещодавно вийшла з державної лікарні. Що б не сказав їй зробити, вона просто зробить. І навіть не питатиме… як я. Вони користуються такими [як ми], змушують робити для них усілякі речі. А ми не усвідомлюємо, що коїмо. А потім трапляється щось подібне.

– [Вона] колись входила до будинку?

– Не думаю. Ніколи не бачила, щоб вона входила. Не думаю, що вона там бувала.

Чемп рішуче відрубав:

– А ви входили до будинку? Ну ж бо, ми говоримо про ніч, коли вбили Мікі, Матінку й Кріссі. Ви входили в дім?

– Так.

– Гаразд, що ви побачили першим, коли увійшли туди?..

– Ну, ми увійшли з чорного ходу, тож спочатку я побачила кухню.

– …Коли ви тільки-но увійшли в дім, Мікі й Кріссі були вже там?

– Не пам’ятаю…

– Але ж Матінку ви бачили?

– О, так. Вона плакала… страшенно засмучена. Я намагалася поговорити з нею, та не могла зрозуміти ні слова з того, що вона казала…

– Що сказав їй Діно?

– Він таким саркастичним тоном наказав їй замовкнути й дав чітко зрозуміти, що не хоче більше чути ніяких ридань.

– Де це сталося?

– На кухні.

– На кухні?

– Там вона була, коли я тільки-но увійшла до будинку крізь чорний хід. Вона стояла на кухні, притулившись до шафки над мийкою, начебто трималася за голову й скаржилася на нестерпну мігрень.

– Ви були там, коли її застрелили, Лавді? Знаю, ви не хотіли бачити, як у неї стрілятимуть, але ви там були?

– Так, – прошепотіла вона.

– Хто саме стріляв у неї… хто саме натиснув на гачок?

– Діно.

Чемп засовався на стільці.

– Отже, ви кажете мені – і у вас немає жодного сумніву, – що ви бачили місіс Маккен, яку називаєте Матінкою… ви справді кажете мені, що бачили, як її застрелили, правильно?

– Мені нестерпно це визнавати.

– Ви бачили це?

– Ви мене захистите. Зі мною нічого не трапиться, адже так?

– Ми надамо вам стільки захисту, скільки потрібно, щоб відгородити від таких людей.

– Я ніколи не опинюся в такій ситуації, що змушена буду говорити на суді просто при них?

– Цього гарантувати я вам не можу, Лавді. Але відтепер ви будете повністю захищені, і якщо гадаєте, що я не маю повноважень надати вам такого роду гарантії, то я впевнений, що він [лейтенант] має…

Лейтенант Дейві нахилився вперед.

– Я саме увійшов під кінець вашого допиту… Мене цікавить «четверте тіло».

Клавдія нетерпляче пояснила:

– Розумієте, від початку планувалося, що тіла Матінки, Мікі, Кріссі та іншої дівчини, тієї повії – усі тіла будуть прибрані з будинку… і всіх їх мали кудись викинути, але зуміли позбутися лише одного з них.

– Підемо крок за кроком… – сказав Чемп, чиє нетерпіння зростало від того, як безладно перестрибували відповіді Клавдії. – Ви були досить близько, щоб бачити, як убивали місіс Маккен?

– Так, за кілька кроків.

– І де це сталося? У якій частині будинку?

– На кухні.

Чемп добре знав, що матір була застрелена в проході перед каміном.

– Саме на кухні?

– Ну, вона впала, але, розумієте, вони мали прибрати всі тіла з будинку, тож тягали їх із місця на місце, перекладали їх та речі. Познімали зі стін картини. А передусім від’єднали телефон – відрізали.

– Мікі вже був удома?..

– …Тоді він ще додому не повернувся.

– Гаразд, що робили Діно Політіс і Роберт Новатні, доки ви чекали на повернення Мікі?

– Вони говорили про гроші… про п’ятдесят штук і героїн та/або кокаїн.

– Вони очікували знайти в Мікі п’ятдесят тисяч доларів?

Вона кивнула.

– Знали, що вони в нього є.

– Звідки знали?

– Є ще один Мікі, мулат. Він знав напевне…

– Скільки людей брали в цьому участь?

– У Кріссі стріляли одразу двоє. Один влучив їй у горло. І сюди, у голову збоку. Це було гидко.

– Ви бачили, як у неї стріляли?

– Бачила й відверталася, і це тривало далі, а я відверталася. І знала, що мій розум не працює… не пам’ятаю… бо все це так перемішалось у моїй голові…

– Гаразд, що робив Мікі, доки стріляли в Кріссі? Де він був?

– Гадаю, він був надворі, на під’їзній доріжці або на вулиці…

Чемп бачив тіло Маккена в гаражі між «кадилаком» і стіною.

– Ви впевнені, що не плутаєте?

– Я дуже заплуталася. Намагаюся розібратись. Не знаю навіть, де була я під час усього цього. А намагаюся пригадати, де були Боббі, Діно та інший Мікі, Мікі-Мулат, і ті інші люди…

Чемп злився. Деякі подробиці того, що зараз розповідала Клавдія, могли бути відомі лише тим, хто побував на місці злочину. Інше відрізнялося – наче вона змішувала факти й домисли. Він спитав її про тіло Крістін Гердман після смерті.

– Ви про те, що її роззули? – перепитала Клавдія.

– Ви бачили, як її роззули?

– З неї зняли чоботи через героїн чи кокаїн, але… Не знаю, може, вона носила наркотики в чоботах, а вони хотіли дозу, от і зняли…

– Добре, – зітхнув Чемп. – Повернімося назад. Хто стріляв у Кріссі?

– Я не впевнена. Це був не Діно, але це був і не Боббі. Це був не Мікі-Мулат. Це був інший чоловік, імені якого я не знаю. І не знаю навіть, чи впізнала б його обличчя, якби побачила.

– Де вбили Кріссі, Лавді? Ви там були. Ви знаєте, де її вбили.

– Постійно пригадую спальню.

– Її вбили не в спальні, – заперечив Чемп.

– Але в спальні відбулася розмова, після якої її застрелили.

– Ви знаєте, скільки разів у неї стріляли?

– У Кріссі? Багато разів, – сказала вона. – У горло. У відкритий рот. Безліч куль влучили в її голову. Але її серце – досі пам’ятаю її груди: буквально було видно, як вони підіймаються й опадають, – а її серце качає кров, ціла калюжа крові, отака… бо ще більше крові юшило з голови й рота.

Голос Чемпа пожорсткішав:

– Скажу вам дещо. Я вам не вірю.

Клавдія ахнула:

– Чому ні?

– Просто не вірю. Я дещо про це знаю. Я один із тих полісменів, які першими прибули на місце злочину, і я не вірю тому, що ви кажете.

– Якщо я кажу вам якусь неправду, то це не навмисна брехня чи ще щось, – прохрипіла жінка.

Якусь мить Чемп роздивлявся її, а тоді спитав, чи може вона показати положення тіла Кріссі на підлозі.

Клавдія лягла, витягнулася, розкинула руки й ноги – і зробила все правильно. Але не змогла сказати, які ще предмети зняли з тіла Кріссі, і не пригадувала також, у якій кімнаті лежало її тіло. Зрештою, під тиском, вона відповіла, що Кріссі померла у вітальні.

– Я так гадаю, – додала вона.

– Якщо ви там були, вам не треба гадати. Може, ви дійшли до такого моменту… коли вам страшно мені щось розповісти?

– Так, – прошепотіла вона, – і я починаю брехати.

– Я не хочу, щоб ви брехали.

– Я брешу. Я була повністю чесна з вами до цього моменту, а потім просто почала брехати.

– Гаразд. А зараз не хочете почати говорити мені правду?

– Ні.

– Чому ви не хочете почати говорити мені правду?

Клавдія відповіла зі щирою наполегливістю:

– Ну, є деякі речі, які можуть знати лише ті, хто був присутній. Адже так?.. І шляхом виключення Новатні й Політіс зметикують, що це була я.

Чемп нагадав жінці, що обіцяв захистити її й відмовляв повертатися жити з Новатні. Департамент, казав він, організує захист, але їй доведеться починати бути чесною з ним.

Потім Клавдія описала, що бачила ліщинові горішки на підлозі, червону адресну книжку Кріссі, одяг, який мали жертви, і в якому він був безладі. Усе правильно. Та коли Чемп спитав її про розташування тіл, його вона вказала хибно. Тоді детектив змусив її заново описати місця злочинів і спитав, де вона була, коли вбили Кріссі.

– Я намагаюсь уявити себе деінде, але не можу… просто порожньо… я не мала зв’язку з реальністю.

Чемп заговорив тоном суворого, проте співчутливого батька:

– Лавді, ви можете вийти сьогодні звідси – а ви ж іще молода, дуже приваблива молода леді, – ви можете вийти сьогодні звідси й жити з цим решту свого життя?

Клавдія була на межі сліз.

– Якщо когось засудять через те, що я скажу, для мене це буде як скоїти самогубство.

Детектив почав заново розпитувати про вбивства, щоразу тиснучи на неї, доки вона не пригадала одної подробиці. Нарешті, за вісім годин допиту, коли він укотре спитав її, хто тримав зброю, з якої вбили Крістін, Клавдія сказала:

– Я буду цілком чесною з вами, але мені доведеться це показати.

– Робіть усе, що хочете, доки кажете мені правду й нічого, крім правди.

– Кажу вам правду й нічого, крім правди. Пістолет був у моїй руці, у моїй лівій руці – я шульга, – і на ту мить я не мала сили… мій палець… мій палець був недостатньо сильним, щоб натиснути гачок. Боббі обійняв мене, чи якось так, і поклав руку поверх моєї руки та… – вона видала звук, що означав постріл із пістолета, – і це була правда.

Чемп змусив її описати смерть Мікі Маккена.

– Хто стріляв?

– Боббі.

– І ще хто?

– Я допомагала тримати пістолет, – відповіла вона, – так само, як із Кріссі. Мій палець був на гачку, але я не натискала на нього, тож Боббі поклав свій палець поверх мого й відтягнув гачок назад.

Коли пішла вже майже дев’ята година допиту, детектив нарешті сказав:

– Гаразд, гадаю, ви втомилися, Лавді, і наразі ми маємо зупинити допит. Ви розповіли мені повну й цілковиту правду про все?

Клавдія нервово засміялася.

– …Мені справді важко давати вам правдиві відповіді.

– Я можу це зрозуміти.

– На початку я збрехала щодо всіх тіл до єдиного.

– Це тому, що ви були близько до тіл, адже так?..

– Я забрала життя з тих тіл, хіба не розумієте?

– Розумію.

Була десята тридцять вечора, допит наближався до кінця. Чемп розпорядився, щоб його нову головну підозрювану відвезли до готелю «Рамада-Північ» і щоб із нею в номері залишили помічницю шерифа, а на дверях – помічника-чоловіка.

– Я в чомусь неналежно поводився з вами? – спитав Чемп.

– Ні-ні-ні. Зовсім ні, – запевнила вона. – Ви були дуже милі… дуже чемні… дуже добрі.