Читать книгу Відверто про Клавдію - Дэниел Киз - Страница 4

Детектив Говард Чемп і його брат, детектив Дон Чемп, під’їхали до будинку 1126 на Саут-Вілсон-авеню, припаркувалися й постукали в парадні двері. Після недовгого чекання вони почули, як хтось спускається сходами, а тоді побачили чоловіка, який підозріливо дивився на них крізь дверне вікно. Він був моложавий, із чорним волоссям, темними вусами й охайно підстриженою борідкою.

– Ми з Департаменту шерифа, – відрекомендувався Говард Чемп, – і хотіли б поговорити з кимось у будинку.

– Дайте нам щось на себе накинути, – сказав чоловік. – Ми неодягнені.

– Усе гаразд, – відповів Дон Чемп. – Зачекаємо.

Учора вранці Говард розмовляв з офіцером Брінкменом про випадок у «Вестерн Пенкейк Гаузі». Оскільки «Галерея зображень», де, зі слів Брінкмена, працювала Клавдія, була розташована лише за два квартали від Департаменту шерифа, Чемп вирішив заїхати туди ввечері.

«Галерея зображень» – ресторан з естрадою, декорований під бордель ХІХ століття зі стінами, забраними червоним тисненим оксамитом, і кришталевими люстрами. На офіціантках були чорні штани й жакети з паєтками. На естраді йшла вистава – танцювали дві оголені жінки.

Коли Чемп назвав себе та спитав, чи можна поговорити з міс Яско, білявий менеджер відповів, що Клавдія зайнята роботою й не зобов’язана розмовляти з ним у клубі, якщо він не має ордера. Тоді детектив вирішив відвідати Клавдію в неї вдома наступного дня. Зателефонував своєму братові Дону, також детективу, і попросив бути поряд, коли він допитуватиме її вранці.

Зараз, коли вони чекали, доки їх впустять, Говард питав себе, чи буде це черговий змарнований день.

Бородатий молодик нарешті повернувся й відімкнув двері. Він був метр вісімдесят три на зріст і худий, а вираз його обличчя був холодний і жорсткий.

– Як вас звати? – спитав Дон Чемп, коли вони увійшли.

– Роберт Реймонд Новатні. Що це все означає?

– Я знаю, що тут мешкає молода жінка на ім’я Клавдія Яско, – сказав Говард Чемп. – Ми хотіли б поставити їй кілька запитань.

Новатні махнув рукою в бік сходів, вказуючи на квартиру на другому поверсі. Вони пройшли за ним нагору, увійшли до вітальні й побачили вбоге, але чисте житло. Уздовж плінтусів стояли книги: філософія, психологія й наукова фантастика.

– Хто це все читає? – спитав Дон Чемп.

Новатні зиркнув на нього:

– Я.

Зі спальні нетвердим кроком вийшла висока жінка в білій нічній сорочці, вочевидь досі напівсонна.

– Нащо було будити мене, Боббі? – пробелькотіла вона. – У чому річ?

– Вона вранці випила ліки, перш ніж лягла спати, – пояснив Новатні. – Працює до третьої та лягає лиш о четвертій-п’ятій, і якщо не поспить годин дванадцять, то буде як зомбі.

Очі жінки були заплющені. Вона розгойдувалася, наче сп’яну, вперед-назад.

– Гей, Лавді, – сказав молодик, – тримайся, крихітко.

– Ви Клавдія Яско? – спитав Говард.

Вона кивнула, і далі не розплющуючи очей.

– Ми детективи з Департаменту шерифа й хотіли б поговорити з вами, Клавдіє. Нам потрібна ваша допомога.

Жінка насилу розтулила повіки, розплющивши очі лиш наполовину, як кішка.

– Я? Допомогти вам? Як?

– По-перше, які ви препарати вживаєте? – спитав Говард.

– Галдол і когентин. Призначені моїм лікарем. Я не купую жодних препаратів з вулиці.

– Радий це чути, – сказав Дон Чемп. – Від чого ви вживаєте ці ліки?

Клавдія, яка була зосереджена на Говарді, різко обернулася до Дона і, втративши рівновагу, прихилилася до нього.

– Упс! Вибачте… Я ще по-справжньому не прокинулася. Що ви спитали?

– Я спитав, від чого ви вживаєте ліки.

– Я маю проблеми з мисленням, іноді, – сказала вона. – Галдол – дуже сильні психотропні ліки. Знаєте, що це таке?

Дон Чемп відповів, що знає.

– Так ось, мій психіатр лікує мене від шизофренії, загального латентного типу. Знаєте, що це означає?

– Розкажіть нам, – попросив Говард.

– Це коли я то при тямі, то ні, хоча більшість часу маю зв’язок із реальністю. Споріднено з іншим типом шизофренії, але не він… У вас збентежений вигляд.

– Усе гаразд, Клавдіє – чи краще Лавді?

Вона всміхнулася й кивнула на Новатні.

– Так мене Боб кличе.

– Ну гаразд, Клавдіє. Ми хотіли б поговорити з вами та з Боббі окремо. Ви не проти? Мій брат Дон розмовлятиме з Боббі на кухні, а ми з вами можемо поговорити у вітальні.

Жінка стенула плечима й повела його за собою, похітливо рухаючи своїм високим струнким тілом. Навіть у запамороченому стані вона випромінювала сексуальність.

– Клавдіє, ви днями снідали у «Вестерн Пенкейк Гаузі» у північному Колумбусі?

– Ви про той, що в Патіо-центрі на Морз-роуд?

– Так.

Вона замислилася на мить, а тоді збентежилася:

– Яке питання?

– Ви там були?

– Так, на сніданку.

– І розмовляли з двома офіцерами колумбуської поліції?

– Я… я не пам’ятаю.

Вона широко й напружено позіхнула.

– Офіцери Брінкмен і Сміт стверджують, що ви підійшли до них і сказали, буцімто знаєте подробиці вбивства Мікі Маккена.

Вона раптом остаточно прокинулася й зі страхом зиркнула в бік кухні.

– Не можу говорити про це тут.

– Чому?

– Боббі мене вб’є. Мені кінець.

– Ви згодні були б поговорити з нами в штаб-квартирі?

– То скажіть Боббі, що забираєте мене на допит за якимось іншим обвинуваченням – підробні чеки чи ще щось. Але заберіть мене звідси.

– Гаразд, – відповів Чемп. – Я про це подбаю.

Оскільки телефону в будинку не було, Говард пішов на кухню й велів братові скористатися рацією в машині, щоб перевірити їх обох.

– Стандартна процедура, – заспокоїв він Новатні, який починав помітно нервувати. – До речі, маєте якусь каву? Лавді спить на ходу. Може, кофеїн допоможе.

Новатні пішов до комори й дістав банку. Вкинув до чашки три з гіркою чайні ложечки розчинної кави, наповнив теплою водою з-під крана, розмішав і попростував до вітальні.

– Зачекайте на кухні, доки не повернеться мій брат, – сказав Говард. – Я сам віднесу їй каву. Хочу поставити їй ще декілька запитань.

У вітальні Говард виявив, що Клавдія задрімала, сидячи на канапі.

– Це може підбадьорити вас, – мовив він, підіймаючи їй голову й підносячи чашку до губ. – Боббі заварив добру й міцну.

Жінка розплющила очі, тупо глянула на нього й відсьорбнула. Раптом захекалася й виплюнула питво.

– Господи! Не можу пити це лайно!

Говард чув, як крокує кухнею Новатні, явно занепокоєний тим, що може збовкнути Клавдія.

– Чия це квартира? Ваша чи Боббі?

– Ми ділимо її, – відповіла вона. – Наразі я сплачую оренду й більшість рахунків, тому що він не працює. Але я сказала б, що вона належить нам обом.

– У будинку є зброя?

Довгий час вона мовчки дивилася на детектива, зважуючись, а тоді кивнула.

– Боббі тримає один ствол у спальні, один у їдальні й ще один у себе в машині. Він купив мені деррінджер[2] на день народження, для самозахисту. Але яка користь від зброї, якщо я не здатна натиснути гачок?

– Не маєте заперечень, якщо ми обшукаємо будинок?

– Хіба вам не потрібен ордер на обшук чи щось таке?

– Так, але ви могли б дати нам дозвіл. Ви не зобов’язані, звісно…

– Я не проти. Це тому ви питали, чия ця квартира, так?

Чемп кивнув.

– Але ж Боббі теж повинен дати дозвіл, правда?

– Спитаймо його, – запропонував він, ведучи її за руку на кухню, де досі походжав Новатні. – Гей, Боббі, ви з Клавдією дасте нам із братом добровільну згоду обшукати цю квартиру? Бачте, я не маю ордеру на обшук, і ви можете відмовитися. Але я прошу вас про співпрацю.

Очі Новатні метнулися з Чемпа на Клавдію й знову на Чемпа. Він сперся на мийку, намагаючись не виказувати хвилювання.

– А що ви шукаєте?

– Лише зброю, – відповів Чемп.

Новатні зглитнув.

– Ну, якщо тільки зброю, то гаразд.

Тут повернувся Дон Чемп і відкликав свого брата вбік.

– Новатні притягувався. Дрібні порушення. На неї жодних чинних ордерів знайти не можу.

– Нічого?

– Я перевірив у Департаменті та в поліції Колумбуса. Нічого.

– Гаразд, – сказав Говард, – вони дали мені усну згоду на обшук квартири. Подивимось, що тут.

Полісмени знайшли пістолети 38 й 44 калібру, 22-каліберну рушницю й деррінджер Клавдії. Коли ж виявили трохи марихуани в спальні, Новатні стривожився, але Говард Чемп нагадав йому, що вони шукають лише зброю.

– Ми візьмемо цю зброю, просто щоб перевірити її, – сказав Дон. – Хтось повідомить вас, коли можна буде її забрати.

Тим часом Говард знову лишився з Клавдією віч-на-віч у вітальні й спитав, чи справді їй відомо щось про вбивства в Маккена.

– Я не говоритиму там, де Боббі може мене почути. Просто скажу йому, що ви забираєте мене до штаб-квартири за відкритим ордером.

Він бачив, що жінка неабияк непокоїться, хоча час від часу широко позіхає.

– Ми можемо поїхати просто зараз? – спитала вона.

– Чому б вам не вдягнутися? – запропонував Говард. – Ми сповістили наше керівництво. Незабаром вони будуть тут, а потім ми можемо їхати.

Клавдія пішла до спальні й перебралась у чорну сукню.

– Боббі, – гукнула вона, – у них на мене ордер за підробні чеки. Я мушу поїхати з ними в центр.

Говард відчув полегшення, коли нарешті прибули капітан Гердманн (жодного стосунку до жертви Крістін Гердман) і лейтенант Дейві. З усіх, кого перевіряв Департамент, Клавдія Яско була першою, хто зізнався, що має інформацію про потрійне вбивство. І Говард хотів, щоб його керівник був присутній, коли він повезе її на допит.

– Можна мені з вами? – спитав Новатні, вочевидь стривожений думкою, що Клавдії доведеться самій розмовляти з поліцією. – Я хотів би поїхати в машині разом із нею.

– Це неможливо, – заперечив Дон Чемп. – Ми мусимо дотримуватися стандартних процедур.

– Я дзвоню адвокатові.

– Уперед, дзвоніть, – сказав Говард.

Клавдія закуталась у своє коричневе пальто й пішла з помічниками шерифа, міцно стискаючи комір на свіжому березневому вітрі. Коли вони сідали в поліційне авто без номерів – Дон за кермо, а Говард із Клавдією назад, – Новатні побіг через вулицю, щоб скористатися братовим телефоном.

Щойно машина помічників шерифа, а за ними – Гердманна й Дейві з’їхали з пагорба, Клавдія відкинула голову й глибоко зітхнула.

– О Боже мій, я гадала, ми ніколи звідти не виберемось. Я навіть не хочу повертатися до тієї квартири. Можете допомогти мені переїхати?

Тепер вона говорила дуже швидко – сонливість як рукою зняло, і жінка в істеричному настрої заторохтіла про Новатні. Казала: він героїновий наркоман і, щоб підтримувати свою звичку, періодично торгує наркотиками.

– Але всі рахунки сплачую я, а він і гроша не вкладає. Усе, що заробляє, спускає собі у вену.

Чемп не хотів розпитувати її про вбивства, доки вони не дісталися до штаб-квартири. Він ще не зачитав їй прав і, хоч і знав, що натрапив на щось дуже важливе, хотів бути обережним.

– Не розумію, чому ви залишаєтеся з ним, – сказав він. – Окрім того, що ви гарна жінка, я бачу, що ви дуже розумна.

Її теплий сміх здивував полісмена.

– У тому, що стосується розуму, Боббі з вами би не погодився, – мовила вона. – Він називає мене безголовою, бо я маю психічну проблему. І вони з його дружком Діно Політісом обговорюють мене просто в моїй присутності, наче я надто дурна, щоб зрозуміти.

– Часто вони так роблять?

– О, так. А ще Боббі змушує мене робити те, чого я не хочу. Я могла б вам таке розповісти, що ніколи не повірите.

Чемп усміхнувся.

– Упевнений, я повірю в усе, що ви скажете.

Жінка незв’язно говорила всі п’ятнадцять хвилин, поки вони добиралися до центру. Він слухав, але обачно відводив її від будь-якої згадки про вбивства.

Дон Чемп під’їхав вулицею Фронт-стрит до входу в Департамент шерифа, і Говард повів жінку всередину. Гердманн і Дейві припаркувалися позаду них і пішли слідом.

Клавдія відсахнулася, дивлячись на Говарда так, наче він зрадив її.

– Це Франклінська окружна в’язниця! Я не хочу до в’язниці! – заверещала вона. – Навіщо ви привезли мене сюди? Чому мене заарештували?

– Вас не заарештовано, Клавдіє. Ви тут, тому що зголосилися надати нам певну інформацію. Департамент шерифа поверхом вище. Там ми й проведемо нашу маленьку бесіду.