Читать книгу Містична річка - Денніс Лігейн - Страница 5

Дейв Бойл завершив цей вечір у «Мак-Ґіллзі», сидячи зі Здоровилом Стенлі в кутку бару та дивлячись, як «Сокс» грають свою фінальну гру. Педро Мартінес панував на полі, й «Сокс» нещадно лупцювали «Янголів». Педро бив, як очманілий, і м’яч потрапляв на базу весь потовчений і гарячий. На третій подачі нападники «Янголів» здавалися наляканими, а на шостій вигляд у них став такий, ніби кожен із них мріяв якнайшвидше потрапити додому й чекати, коли дружина принесе обід. Коли ж Гаррет Андерсон закинув м’яча кудись праворуч за межі поля, зробивши зусилля Педро цілком непотрібними, за рахунку 8–0 пропало будь-яке збудження від гри, й Дейв завважив, що приділяє більше уваги вболівальникам та стадіонові, аніж власне грі.

Він приділяв найбільше уваги вболівальникам на дешевих місцях – на їхніх обличчях він бачив огиду та втому поразки. Вболівальники там, здавалося, брали набагато ближче до серця результати гри, аніж запасні гравці, що сиділи під навісом на краю поля. І, мабуть, так воно насправді й було. Для декого з них, подумав Дейв, це був єдиний матч, на який вони могли вибратися протягом року. Вони брали з собою дітей, дружину й вирушали з дому раннього каліфорнійського вечора з прохолоджувальними трунками для пікніка, брали квитки по тридцять п’ять баксів, які давали їм змогу розташуватися на дешевих місцях і купити дітям двадцятип’ятидоларові капелюшки, з’їсти пацючі гамбургери та хот-доги по чотири п’ятдесят, запиваючи їх пепсі та заїдаючи морозивом, що тануло й прилипало до їхніх волохатих рук. Дейв знав, що вони готувалися до великого торжества, яке дозволить їм змінити своє безрадісне життя на рідкісний і чудовий парад перемоги. Тому, перебуваючи на аренах та стадіонах, вони почувалися неначе в соборі – бурмочучи молитви, і сорок тисяч сердець усі билися в ритмі однієї колективної надії.

Переможіть для мене. Переможіть для моїх дітей. Переможіть для мого шлюбу, щоб я міг принести вашу перемогу до свого автомобіля й сидіти в її сяйві разом зі своєю родиною, поки ми повертатимемося до нашого безрадісного життя.

Переможіть для мене. Переможіть. Переможіть. Переможіть.

Та коли твоя команда програвала, ця колективна надія розсипалася на скалки й забирала із собою ілюзію єдності з твоїми друзями-парафіянами. Твоя команда зраджувала тебе й лише нагадувала тобі, що завжди, коли намагаєшся перемогти, ти програєш. Коли в тебе народжувалася надія, вона мала померти. І ти сидів посеред звалища целофанових обгорток, розсипаного попкорну й мокрих паперових стаканчиків для пиття, знову провалившись у тупу безнадію свого життя, готуючись вирушити додому через паркувальний майданчик разом з ордами п’яних розгніваних чужинців, із дружиною, яка підраховує, скільки ти змарнував грошей на свою чергову невдачу, та з трьома вередливими дітлахами. І тобі залишалося тільки сісти в автомобіль і рушити до своєї домівки, до того самого місця, з якого цей собор обіцяв визволити тебе.

Дейв Бойл, колишня зірка бейсбольної команди Технічної вищої школи «Дон Боско» в її найщасливіші роки 1978–1982, знав, що в цьому світі немає нічого мінливішого за прихильність уболівальника. Він знав, що означає потребувати їх, ненавидіти їх, ставати перед ними навколішки й благати ще одного схвального реву, схиляти голову, коли ти розбив їхнє спільне гаряче серце.

– Поглянь-но, які киці! – вигукнув Велетень Стенлі, й Дейв звів очі, щоб побачити двох дівчат, що несподівано залізли на бар і затанцювали там під акомпанемент своєї третьої подруги, яка заспівала пісню «Кароока дівчина» без музичного супроводу, тоді як подруги її крутили гепами й вигинали стегна.

Та, що танцювала праворуч, мала гладеньку шкіру й блискучі сірі очі, які наче промовляли: «Трахни мене!» Дейв дійшов висновку, що вона перебувала на вершині свого розквіту, бувши дівчиною, яка чудово качатиметься в постелі десь протягом наступних півроку. Але ще через два роки вона перестане бути привабливою, це було вже видно з її підборіддя, – стане товстою й розм’яклою, носитиме халат, і ви навіть уявити собі не зможете, що ще зовсім недавно вам хотілося затягти її в ліжко.

Проте друга з них…

Дейв знав її змалечку. Кейті Маркус, дочка Джиммі й бідолашної покійної Маріти, а тепер падчерка кузини його жінки Аннабет. Як же ж вона виросла! Кожна часточка її тіла була тверда, свіжа й, здавалося, не підкорялася законові земного тяжіння. Дивлячись, як вона танцює, нахиляється, вигинається та сміється, як русяве волосся, немов серпанком, затуляє її обличчя, Дейв відчув, як неясна приємна млість розгоряється в ньому, наче жаркий вогонь, і виникло це не саме по собі. Воно передалося йому від її тіла, від раптового впізнання її обличчя, коли їхні очі зустрілися і вона всміхнулася та поманила пальцем. Цей жест проник крізь кістки його грудей, і серце йому стислося та забриніло.

Він глянув на хлопців, які сиділи в барі, – вони з таким захватом дивилися на танець двох дівчат, ніби ті були привидами, що їх послав сюди Бог. Дейв бачив на їхніх обличчях ту саму тугу, що й на обличчях уболівальників «Янголів» після перших подач у матчі, журливу тугу, змішану з журливим передчуттям, що вони повернуться додому невдоволені й сидітимуть о третій годині ночі у ванні, мастурбуючи власний член, тоді як дружина й діти хропітимуть нагорі.

Дейв дивився, як миготить перед його очима Кейті, й пригадував, якою була Мора Ківні, коли лежала голою під ним зі спітнілими бровами та очима, що розслабилися від випивки та хоті. Хоті до нього, Дейва Бойла, бейсбольної зірки, гордості Низини протягом трьох коротких років. Тоді ніхто вже не пам’ятав, що він був тим самим хлоп’яком, якого викрали десять років тому. Ні, він місцевий герой. Мора втішається з ним у ліжку. Доля перебуває на його боці.

Дейв Бойл. Він тоді не знав, як коротко триває майбутнє. Як швидко воно зникає і залишає тебе з невеселим теперішнім, яке не пропонує тобі сюрпризів, не подає надій, не дає тобі нічого, крім днів, які так непомітно зливаються один з одним, коли рік уже минув, а на кухні досі висить сторінка календаря, яка вказує на один із днів у березні.

Ні, я більше не піддамся мріям, кажеш ти собі, щоб не відчувати потім болю та зневіри. Але ось твоя команда відігралася, або ти подивився цікавий кінофільм, або побачив яскраву рекламу, що запрошує тебе відвідати екзотичну державу Аруба, або над тобою танцює дівчина з блискучими очима, дуже схожа на ту, з якою ти зустрічався, коли навчався у вищій школі, – дівчину, яку ти кохав і яку втратив, – і ти собі кажеш, нехай йому грець, чом би мені не помріяти ще разок?

Одного разу, коли Розмарі Севідж-Самарко лежала на своєму смертному ложі (п’ятому з десятьох), вона сказала своїй дочці Селесті Бойл:

– Присягаюся Христом, єдиною втіхою, яку я мала в житті, було крутити яйця твоєму батькові. Приємно, наче ти загорнулася в мокре простирадло спекотного дня.

Селеста неуважно посміхнулася й спробувала відвернутися, але покручені артритом материні пальці вчепилися їй у зап’ясток, а її пазурі вп’ялися Селесті в шкіру до кісток.

– Ти послухай мене, Селесто. Я помираю, а тому мені не до жартів. Тільки це ти й матимеш у своєму житті – і то, як пощастить, бо щастя в ньому не так багато. Завтра я помру, а тому хочу, щоб моя дочка зрозуміла – ти маєш тільки одну річ. Ти мене чуєш? Одну річ у світі, яка дасть тобі задоволення. Моїм задоволенням було крутити яйця твоєму батькові щоразу, коли я мала таку нагоду. – Її очі засвітилися, а на губах виступила слина. – Ти мені віриш? Йому це дуже подобалося.

Селеста витерла матері лоб рушником. Вона з усмішкою нахилилася над нею і проказала «мамуню» лагідним воркітливим голосом. Далі витерла їй слину з губів і погладила її руку, весь цей час думаючи: «Мені треба звідси втікати. Втікати з цього дому, з цієї місцевості, з цієї „божевільні“, де людські мізки розкладаються від убогості, від своєї нікчемності й неспроможності виправити становище протягом такого тривалого часу».

Проте її мати вижила. Вона подолала свої коліти, діабетичні напади, ниркову недостатність, два інфаркти міокарда й злоякісні пухлини в грудях та в товстій кишці. Її підшлункова залоза одного дня перестала працювати, а тоді несподівано через тиждень запрацювала, ніби з нею нічого й не було. Лікарі постійно запитували Селесту, чи буде їм дозволено дослідити материне тіло після того, як вона помре.

Кілька перших разів Селеста запитувала:

– Яку частину її тіла?

– Усі частини.

Розмарі Севідж-Самарко мала брата в Низині, якого вона ненавиділа, двох сестер у Флориді, які з нею не розмовляли, а яйця свого чоловіка вона крутила так азартно, що він дуже рано зліг у могилу, щоб утекти від неї. Селеста була її єдина дитина після вісьмох викиднів. Маленькою вона часто уявляла собі цих своїх ненароджених братів і сестер і думала: «Вам не пощастило прорватися».

Бувши підлітком, Селеста мала переконання, що хтось прийде й забере її з усього цього. Вона була гарненька. Засмучувалася нечасто, мала добрий характер, вміла посміятися. Дівчина вважала, що, як добре поміркувати, все неодмінно станеться. Клопіт був у тому, що хоч вона й зустріла кількох кандидатів, вони її мало задовольняли. Більшість були з Бакінгема, кілька з Роум-Бейсин, а один з околиці міста. З останнім вона познайомилась, коли відвідувала курси перукарів, але хлопець був голубий, хоч на той час, певно, цього не розумів.

Медичне страхування її матері тривало недовго, й незабаром Селеста збагнула, що працює задля того, аби оплатити бодай мінімум страховинних рахунків, виписаних за лікування страховинних хвороб, які не були страховинними настільки, щоб визволити матір від її страховинного життя. Та й, знати з усього, мати навіть утішалася цим кошмаром. Кожна сутичка з хворобою була її козирною картою в грі, яку Дейв називав «грою Розмарі зі смертю». Коли в новинах по телевізору вони побачили, як якась нещаслива мати плаче, заламуючи руки, на хіднику, після того як згорів її будинок, а в ньому двоє дітлахів, Розмарі, кусаючи собі губи, сказала:

– Дітей завжди можна народити ще. А ти спробуй пожити з колітом та пошкодженими легенями протягом цілого року.

Дейв у таких випадках вимушено посміхався й ішов по чергову бляшанку пива.

Розмарі, чуючи, як у кухні відчиняється холодильник, казала Селесті:

– Ти лише його коханка, моя люба. Його справжня дружина – пиво «Будвайзер».

– Облиш, мамо, – казала Селеста.

– Що мені облишити? – запитувала мати.

Зрештою Селеста обрала собі за чоловіка Дейва – за які ж якості? Він мав непоганий вигляд, любив пожартувати, й мало що могло вивести його з рівноваги. Коли вони одружилися, він мав добру роботу, завідуючи поштою в Рейтеоні, і навіть коли її втратив унаслідок скорочень, швидко знайшов собі інше місце на судноремонтному заводі (десь на половину своєї попередньої платні) й ніколи не нарікав. Власне кажучи, Дейв зроду не нарікав ні на що й майже ніколи не згадував про своє дитинство, коли він ще не вступив до вищої школи, й Селесті це почало здаватися дивним лише через рік по тому, як її мати померла.

Удар нарешті поклав край тривалій серії материних хвороб. Селеста прийшла додому із супермаркету й знайшла матір у ванні мертвою – її голова задерлася вгору, губи скривилися в правий бік, наче вона щойно вкусила щось надзвичайно кисле.

Після похорону Селеста втішала себе тим, що тепер принаймні їй стане легше жити без материних докорів та ущипливих слів. Але сталося не зовсім так. Дейвова зарплатня майже дорівнювала Селестиній, а це було лише на один долар за годину більше, ніж обід у «Мак-Доналдсі», й хоча медичні рахунки, які Розмарі зібрала за все своє життя, на щастя, не було перекладено на доччині плечі, витрати на похорон були надмірні. Селеста бачила, що їхнє життя ось-ось зазнає фінансового краху. Усі ці рахунки, що на них навалились, доведеться сплачувати ще багато років, а ресурси вичерпувались, на обрії вже маячило безгрошів’я. До всього того Майкл незабаром піде в школу, і його навчання виллється в нову купу рахунків, а що сподіватися на кредит не було підстав, то й виникало в неї відчуття, що поки й віку бідуватимуть вони, й бідуватимуть тяжко. Ані вона, ані Дейв не навчалися в коледжі й ніколи там не навчатимуться, а варто лише увімкнути новини, й почуєш, як без угаву торочать там про зниження відсотка безробітних і національне відчуття забезпечення працею, ніхто навіть не згадує про те, що зниження відсотка безробітних стосується переважно кваліфікованих робітників та людей, що погоджуються працювати без медичної або стоматологічного страхування та без будь-яких надій піднятися кар’єрними сходами.

Іноді Селеста ловила себе на тому, що сидить на унітазі біля ванни, в якій знайшла свою мертву матір. Вона сиділа там здебільш у темряві. Сиділа й, силкуючись не плакати, з подивом міркувала над тим, як життя її могло скотитися так низько. Отак сидячи та міркуючи вкотре, а була третя година суботнього ранку, й по вікнах барабанив дощ, вона побачила, як увійшов Дейв, увесь залитий кров’ю.

Її сидіння там шокувало його, і він відстрибнув, коли вона звелася на ноги.

– Любий, що сталося? – запитала Селеста й наблизилась до чоловіка.

Він знову відстрибнув назад, ударившись ногою об поріг.

– Мене поранили ножем.

– Що ти сказав?

– Мене поранили ножем.

– О Боже, Дейве, що сталося?!

Він підняв сорочку, й Селеста втупилася в поріз, який перетинав йому груди й кровив по всій довжині.

– Господи, любий, тобі ж у лікарню треба!

– Ні, ні, – сказав він. – Поглянь, рана зовсім не глибока. Утім, кривавиться, як сто чортів.

Він мав рацію. Подивившись на поріз удруге, вона побачила, що він не глибший як десята частина дюйма. Але довгий. І кривавий. Звідки ж воно вилилося стільки крові на його сорочку й шию?

– Хто це тобі зробив?

– Якийсь психований нігер, – сказав він, скидаючи з себе сорочку й кидаючи її у зливальницю. – Люба, я попсував його трохи.

– Попсував? Як?

Він подивився на неї, його очі бігали.

– Той чолов’яга хотів пограбувати мене. Тож я стрибнув на нього. Тоді він і різнув мене ножем.

– Дейве, ти кинувся на чоловіка з ножем?

Він відкрутив кран і, сунувши під нього голову, ковтнув трохи води.

– Не знаю, чому я так зробив. Мене опанувала лють. То була справжня лють, дитино. Я добряче вліпив тому чорнопикому.

– Ти?..

– Селесто, я покалічив його. Я наче схибнувся, коли відчув, як доторкнувся до мене той ніж. Розумієш? Я збив його з ніг, стрибнув на нього, а далі, дитино, я нічого не пам’ятаю.

– То це була самооборона?

Дейв зробив невиразний жест рукою.

– Не думаю, що суд кваліфікує мої дії саме так, якщо сказати тобі правду.

– Я не можу в це повірити, любий. – Вона взяла обидва його зап’ястки в свої руки. – Розкажи мені, як усе сталося.

Коли Селеста подивилась на його обличчя, її на чверть секунди занудило. Вона помітила щось зле в тому погляді, якесь приховане торжество.

Це світло, вирішила вона: дешева флуоресцентна лампа висіла просто над його головою, тому, коли він опустив підборіддя й погладив їй руки, обличчя в нього, хоч і мало ще ознаки переляку, прибрало звичайного виразу, і Селестина нудота минула.

– Я йшов до свого автомобіля, – провадив він, стаючи перед Селестою навколішки, після чого та знову сіла на закритий кришкою унітаз, – а цей чорносракий підходить до мене й просить дати йому прикурити. Я відповідаю: «Не курю». А він: «Я також».

– Тобто він також не курить.

Дейв кивнув головою.

– І тоді моє серце лунко закалатало: поблизу не було нікого, тільки він і я. Аж ось блиснув ніж, і він сказав: «Твій гаманець або твоє життя, суко. Я заберу в тебе те або те».

– Він так і сказав?

Дейв відхилився назад і підняв голову.

– Чому ти запитуєш?

– Просто так.

Селесті ці слова здалися трохи кумедними й, можливо, надто розумними, як у кіно. А проте кожен у ті часи дивився кінофільми, особливо часто по кабельному телебаченню, тож, можливо, грабіжник запам’ятав ці рядки з кіно й стояв уночі перед дзеркалом, повторюючи їх, аж поки дійшов висновку, що вони звучать у нього, як в одного з відомих кіноакторів.

– Так от, – мовив Дейв далі, – я йому кажу щось таке: «Облиш, чоловіче. Дозволь я пройду до свого автомобіля, а ти паняй додому», що було дурницею, бо тепер він захотів мати й ключ від мого автомобіля. І я, люба, замість злякатися – розлютився. Можливо, хоробрості мені надало віскі, я не певен. Спробував відтіснити його з дороги, отоді він і різонув мене ножем.

– Здається, ти сказав, що він стрибнув на тебе.

– Селесто, ти даси мені розповісти мою паскудну історію?

Вона торкнулася його щоки.

– Пробач, мій котику.

Він поцілував її долоню.

– Тож, можна сказати, він відштовхнув мене до автомобіля й притиснув до нього, а я ухилився від удару, й тоді той тип черкнув мене ножем. Лезо пропороло шкіру, я відчув кров і, сказати б, збожеволів від люті. Я садонув його по голові кулаком, і нігер цього не чекав. Він проревів щось на зразок: «Ох, ти ж, падлюко!», а я знов виважив кулак і ну його – здається, вже по шиї. Він упав і випустив ножа, а я стрибнув на нього, і, і, і…

Дейв подививсь у ванну з досі розтуленим ротом і скривленими губами.

– І що? – запитала Селеста, намагаючись уявити собі, як бандит стрибає на Дейва, одну руку затиснувши в кулак, а другою тримаючи напоготові ніж. – Що ти зробив?

Дейв обернув голову й подивився на її коліна.

– Я, дитино, показав йому, кого він вирішив пограбувати. Либонь, порішив його, так мені здається. Я бив його головою об землю, розтовк йому обличчя, зламав носа, ти можеш це собі уявити. Я трохи не збожеволів і був надто наляканий. Міг думати лиш про тебе та Майкла й про те, чи вдасться завести автомобіль, чи доведеться померти на цьому смердючому паркувальному майданчику лиш тому, що якомусь ледачому падлюці не хочеться заробляти собі на хліб чесною працею. – Він подивився Селесті у вічі й знову сказав: – Схоже, я вбив його, моя люба.

Дейв здався їй таким молодим. Широко розплющені очі, бліде зрошене потом обличчя, прилипле до лоба волосся внаслідок засапаного дихання й жаху. «А це що – кров? Так, це кров… СНІД! – промайнуло їй у голові. – А що, як той чоловік був хворий на СНІД? Ні! Візьмись тепер за якесь діло. Заходися коло справжнього діла».

Дейв потребував її. Так було не завжди. І цієї миті вона збагнула, чому той факт, що він ніколи ні на що не нарікав, почав турбувати її. Жаліючись комусь на щось, ти просиш допомоги, просиш ту людину усунути те, що турбує тебе. Але Дейв ніколи не потребував її раніше, тож ніколи ні на що не нарікав, ані на те, що втратив роботу, ані на витівки Розмарі, коли та була ще жива. Але тепер, стоячи перед нею навколішки й з розпачем розповідаючи їй про те, що він, можливо, вбив чоловіка, Дейв прохав її сказати йому, що все буде гаразд.

«Воно й справді все буде гаразд, – думала Селеста, – хіба ні? – А далі неначе зверталася до того незнайомця: – Ти намагавсь пограбувати чесного громадянина й тепер терпи, якщо по-твоєму не вийшло. Ти справедливо міг і загинути. Мені тебе шкода, але таку долю ти заслужив. Ти свою роль зіграв і тепер розплачуйся».

Вона поцілувала чоловіка в лоб.

– Чоловіче, – прошепотіла вона. – Ставай під душ. А я подбаю про твій одяг.

– Справді?

– Справді.

– Що ти збираєшся з ним робити?

Вона поки що не знала. Може, спалити? Було б добре, але де? Таж не в помешканні. Хіба на задвірку. Утім, хутко до неї дійшло, що хтось помітить, як вона спалює одяг на задвірку о третій годині ночі (та хоч би й коли).

– Я його виперу, – промовила вона, коли їй спала ця думка. – Я ретельно виперу його, а потім ми покладемо його в торбину на сміття й закопаємо.

– Закопаємо?

– Викинемо на звалище. Хоча стривай, – її думки тепер рухалися швидше, ніж її губи, – ми заховаємо торбину до вівторка. Це той день, коли вивозять сміття, еге?

– Справді…

Він відкрутив душ, не відводячи від неї погляду. Поріз на його грудях тепер потемнів, і Селеста знову стурбовано подумала про СНІД, гепатит і про багато інших хвороб, які можуть бути в чужій крові, адже вона отруйна й іноді смертельно.

– Я знаю, коли приїздять вантажівки. О сьомій п’ятнадцять вони вже тут, окрім першого тижня в червні, коли від’їжджають учні коледжу й лишають по собі чимало сміття, тоді вони їдуть пізніше, щоб…

– Селесто, кохана моя. То що ти збираєшся зробити?

– Коли я почую гуркіт вантажівки, я швиденько спущуся сходами й побіжу за нею, ніби забула щось винести, й кину свою торбину в кузов. Правильно я мислю?

Вона всміхнулася, хоч їй було зовсім не весело. Він сунув руку під бризки душу, хоч усе ще стояв обличчям до неї.

– Гаразд. Але ж…

– Що?

– Гадаєш, усе буде добре?

– Так.

«Гепатит А, В і С, – подумала вона. – Ебола. Тропічні хвороби».

Його очі знову розширилися.

– Моя люба. Можливо, я вбив людину. О, Господи!

Їй хотілося підійти й доторкнутися до нього. Їй хотілося вибігти з кімнати. Їй хотілося погладити йому шию, сказати, що все буде гаразд. Їй хотілося втекти якнайдалі, поки вона встигне обміркувати все це.

Вона залишилася там, де й була.

– Я виперу одяг.

– Окей, – сказав він. – Випери.

Вона знайшла під зливальницею гумові рукавички, ті, в яких чистила унітаз, наділа їх і перевірила, чи немає в гумі дірок. Коли допевнилася, що дірок немає, взяла Дейвову сорочку зі зливальниці та підняла його джинси з підлоги. Джинси також були темні від крові й лишили пляму на білих кахлях.

– Як ти примудривсь так закаляти джинси?

– Ти про що?

– Чому вони всі в крові?

Він подивився на штани, що звисали з її руки. Потому скинув очима на підлогу.

– Я нахилявся над ним. – Він стенув плечима. – Не знаю. Певно, кров бризкала на них, як і на сорочку.

– Он як.

Він зустрів її погляд.

– Саме так. А як інакше?

– Розумію, – сказала вона, – то я піду виперу їх над кухонною зливальницею.

– Гаразд.

– Гаразд, – повторила вона й задки вийшла з ванної кімнати, залишивши його там стояти.

Дейв тримав одну руку під бризками води, чекаючи, поки вода нагріється.

У кухні Селеста поклала одяг у зливальницю й відкрутила кран, спостерігаючи, як вода змиває кров, частинки шкіри та, о Господи, частинки мозку – Селеста не сумнівалася, що то були саме вони. Її завжди вражало, скільки крові може витекти з людського тіла. Кажуть, воно має її в собі шість пінт, але для Селести крові в людському тілі було набагато більше. Було якось, навчаючись у четвертому класі, вона бігла з подругами через парк і спіткнулася. А коли намагалась пом’якшити своє падіння, вгородила собі в долоню гостре скло з розбитої пляшки, що стриміла з трави. Дівчина пошкодила всі артерії та вени в долоні, й тільки тому, що вона була така молода, років через десять вони зовсім загоїлися, й до всіх чотирьох пу´чок поступово повернулася чутливість. Але найбільше їй запам’яталася кров. Коли Селеста підняла долоню, її лікоть затремтів, неначе вона вдарилася його кісткою. Кров так бризнула з її покаліченої долоні, що обидві подруги з переляку заверещали. Удома кров заляпала всю зливальницю, поки її мати викликала швидку. У швидкій дівчині зробили пов’язку, товсту, як її стегно, проте менш як за дві хвилини бинт почервонів. У лікарні її поклали на білу каталку, й вона дивилася, як складки простирадла перетворювалися на річища, які заповнювала червона рідина. А коли вони заповнилися вщерть, кров почала стікати на підлогу й утворювати там калюжки. Розпачливі крики її матері не вщухали, допоки нарешті один із працівників екстреної медичної допомоги не наказав оглянути її найпершою. Уся та кров натекла з однієї руки.

А тепер стільки крові натекло з самої лиш голови. Від того, що Дейв товк іншого чоловіка обличчям об бруківку, після того як ударив його по шиї. Селеста була переконана, що він робив це істерично, зо страху. Вона опустила руки в рукавичках під воду й ще раз перевірила, чи немає в рукавичках дірок. Дірок не було. Селеста щедро облила футболку рідиною для миття посуду й потерла річ металевим шкребком, потім викрутила її й повторила цей процес кілька разів, аж поки вода, що стікала з футболки, коли жінка викручувала її, перестала бути рожевою. Те саме Селеста проробила з джинсами. Тим часом Дейв вийшов з душу, сів за кухонний стіл і, потягуючи пиво та дивлячись на дружину, закурив одну з тих довгих білих сигарет, які лишилися в шухляді після матері.

– Отака заморока, – тихо проказав він.

Селеста кивнула головою.

– Ти знаєш, про що я кажу, – прошепотів він. – Ти виходиш з дому, не думаючи ні про що погане, суботня ніч, чудова погода, коли раптом… – Він підвівся й підійшов до неї – вона схилилася перед піччю й викручувала ліву холошу чоловікових джинсів. – Чому ти не користуєшся пральною машиною, яка стоїть у коморі?

Селеста глянула на чоловіка й завважила, що поріз на його грудях зморщився та став білим після душу. Вона відчула нервову потребу захихотіти, але проковтнула цей непотрібний сміх і промовила:

– Докази, любий.

– Докази?

– Розумієш, я достеменно не знаю, але думаю, що кров… та інші речі мають більше шансів лишити свої сліди на внутрішніх стінках пральної машини, аніж на зливальниці.

Він присвиснув:

– Он воно що! Докази!

– Докази, – мовила вона, посміхнувшись тепер похмуро, бо ж почувалася учасницею змови, небезпечною частиною чогось великого та серйозного.

– Хай тобі чорт, дитино! – сказав він. – Ти геній.

Селеста закінчила викручувати джинси, закрутила воду й відповіла йому невеличким поклоном.

Четверта година ранку, а вона бадьоріша, ніж була в цей час протягом багатьох років. Вона почувала себе так, немов прокинулась дитиною вранці на Різдво. Кров у неї була така свіжа, неначе вона щойно випила кави.

Усе життя ти бажаєш чогось подібного. Собі не признає´шся, а чекаєш. Бути причетним до драми. І не до драми неоплачених рахунків та дрібних подружніх сутичок. Ні. Це було справжнє життя, але щось більше, ніж життя реальне. Воно було гіперреальне. Схоже, її чоловік убив мерзотника. І якщо поганець справді помер, поліція захоче з’ясувати, хто спровадив його на той світ. А як слід приведе їх сюди, до Дейва, то їм потрібні будуть докази.

Вона бачила, як вони сидять, пахнучи кавою та нічними тавернами, за кухонним столом із розгорнутими записниками й ставлять запитання їй та Дейвові. Вони будуть чемні, але грізні. А вони з Дейвом також будуть чемні та незворушні.

Бо все залежатиме від доказів. А вона щойно змила докази у стік зливальниці, в темні труби під нею. Уранці вона розкрутить стічні труби під зливальницею та промиє їх також, змочить їхню внутрішню частину відбілювачем, а потім приладнає на місце. Вона поклала сорочку й джинси в пластикову торбину на сміття й заховає її до вівторка, а тоді кине щонайдалі в кузов сміттєзбиральної вантажівки, і там торбина змішається з гнилими яйцями, зіпсованими курчатами та запліснявілим хлібом. Вона це зробила й почувається чудово, краще ніж будь-коли.

– Це примушує почуватися самотнім.

– Ти про що?

– Когось убити, – лагідно сказав він.

– Але ж ти мусив.

Він кивнув головою. Шкіра Дейва в напівтемряві кухні мала сіре забарвлення. Проте він здавався молодшим, навіть зовсім юним, наче щойно вибрався з материнського лона й усьому дивувався.

– Я знаю. Я розумію. А проте це змушує тебе почуватися дуже самотнім. Дуже й дуже самотнім.

Вона доторкнулася до його обличчя, потім до борлака, коли Дейв зробив ковтальний рух.

– Якимсь відщепенцем.