Читать книгу Містична річка - Денніс Лігейн - Страница 6

У неділю о шостій ранку, за чотири з половиною години до першого причастя доньки Надін, Джиммі Маркусу зателефонував Піт Жилібйовскі й повідомив, що в їхній крамниці скрутна ситуація.

– Скрутна ситуація? – Джиммі сів у постелі й подивився на годинник. – Чорт би тебе забрав, Піте, ще тільки шоста година ранку! Ви з Кейті відчуваєте труднощі вже о шостій? Що ж ви робитимете о восьмій, коли до вас прийдуть парафіяни церков?

– Джиме, ти не зовсім зрозумів мою проблему. Кейті тут немає.

– Немає? Кого, ти сказав, немає?

Джиммі відкинув простирадла й підхопився з ліжка.

– Немає Кейті. Вона мала прийти о пів на шосту, еге? Приїхав хлопець із пончиками, сурмить мені в свою сурму, а я ще не маю готової кави через…

– Он як, – промурмотів Джиммі й перейшов через залу до кімнати Кейті, відчуваючи на своїх ногах холодний протяг – травневі ранки ще дихали березневими надвечір’ями.

– О п’ятій сорок приходили оті кляті наркомани, що працюють на будівництві, вони випили в нас усю французьку й колумбійську каву. А у відділі гастрономії панує неймовірний безлад. Скільки ти платиш тим хлопцям, що працюють у суботу вночі, Джиме?

Джиммі знову промурмотів: «Он як!» – і, коротко постукавши, штовхнув двері Кейті. Її ліжко було порожнє і, ще гірше, застелене, а це означало, що вдома вона не ночувала.

– Або піднімай їм платню, або хай забираються під три чорти, – сказав Піт. – Мені остогидло щодень витрачати зайву годину, щоб давати лад у крамниці, ще й бути готовим спілкуватися з покупцями… Як ваші справи, місіс Кармоді? Кава вже на плиті, можете зачекати секунду?

– Я йду, – сказав Джиммі.

– Окрім того, недільні газети не розібрані, лежать купою, разом із рекламними проспектами, – не крамниця, а смітник якийсь…

– Я сказав, що вже йду.

– Справді, Джиме? Дякую тобі наперед.

– Піте, зателефонуй Селові, запитай, чи не зможе він прийти на вісім тридцять замість десятої години.

– Гаразд.

Джиммі почув, як на Пітовому кінці дроту сигналить машина біля воріт.

– І Піте, ради Бога, відчини ворота тому хлопцеві. Він не може цілий день стовбичити перед крамницею з тими пончиками.

Джиммі повісив слухавку й повернувся до спальні. Аннабет сиділа в ліжку, прикривши ноги простирадлом, і позіхала.

– З крамниці? – запитала вона, супроводжуючи слова ще одним довгим позіхом.

Він кивнув.

– Кейті не з’явилася.

– Сьогодні, – сказала Аннабет, – день першого причастя для Надін, а вона не приходить на роботу. А ну ж як не прийде й до церкви?

– Я певен, вона прийде.

– Не знаю, Джиммі. Якщо Кейті так надудлилась учора ввечері, що послала к бісовій матері крамницю, то не можна бути певним ні в чому…

Джиммі стенув плечима. З Аннабет марно було розмовляти, коли йшлося про Кейті. Вона знала тільки два види поведінки в стосунках з падчеркою – або роздратування й холод, або крайній ентузіазм, коли обидві вдавали з себе найкращих подруг. Середини не існувало, й Джиммі знав, почасти відчуваючи себе винним, що більша частина непорозумінь виникла тому, що Аннабет з’явилася на горизонті, коли Кейті було сім років і вона лише почала звикати до батька й ще не перестала тужити за матір’ю. Дівчинка щиро зраділа, коли в помешканні, де вона жила з батьком, з’явилася жінка. Але Джиммі знав, що дочка засмучена смертю матері – якщо не безнадійно, то принаймні глибоко, – і ця втрата стукатиме в стінки її серця ще багато років, і щоразу, коли згадуватиме матір, вона нападатиме на Аннабет, яка, граючи роль матері, ніколи не жила за тими правилами, що їх Марітин привид міг би схвалити.

– Господи, Джиммі, – промовила Аннабет, коли той почав натягувати светра на футболку, в якій спав, і шукати свої джинси, – невже ти збираєшся кудись піти?

– Лише на годину. – Джиммі знайшов штани, які обкрутилися навколо ніжки ліжка. – Дві години щонайбільше. Сел має замінити Кейті о десятій годині. Піт зателефонує йому й попросить прийти раніше.

– Селові вже десь із сімдесят.

– То й що? Думаю, сечовий міхур розбудив його десь о четвертій ранку, і потім він усівся на дивані й досі дивиться телевізор.

– Бодай їй всячина. – Аннабет скинула з себе всі простирадла й підвелася з ліжка. – Паскудна Кейті. Невже вона зіпсує нам і цей день?

Джиммі відчув, як його шия нагрілася.

– А який ще день вона зіпсувала нам останнім часом?

Аннабет відмахнулася від нього рукою, стоячи вже у дверях ванної кімнати.

– Ти хоча б знаєш, де вона може бути?

– У Даяни або в Ів, – відповів Джиммі. Йому дуже не сподобався той зневажливий жест рукою.

Аннабет – любов його життя, тут сумніватися не випадає – навіть не уявляла собі, якою іноді вона може бути (і це було властиве всій родині Севіджів) та яке прикре враження справляли її погані думки або кепський настрій на інших людей.

– А може, в бойфренда.

– Справді? А з ким вона зустрічалась останніми днями?

Аннабет увімкнула душ і відступила до зливальниці, чекаючи, поки вода нагріється.

– Я думала, ти це знаєш краще від мене.

Вона відкрила аптечку, шукаючи там пасту для чищення зубів, і похитала головою.

– Вона перестала зустрічатися з Маленьким Цезарем у листопаді. Я була цьому рада.

Джиммі, який узував черевики, всміхнувся. Аннабет завжди називала Боббі О’Доннела Маленьким Цезарем, а коли й набагато брутальнішими прізвиськами, і не тільки тому, що той був амбітним гангстером із холодним поглядом, а й тому, що він був гладкий коротун, схожий на Едварда Дж. Робінсона. То були напружені кілька місяців, коли минулого літа Кейті стала зустрічатися з ним, і брати Севіджі сказали Джиммі, що він може покластися на них, мовляв, вони прищемлять йому прутень, якщо в тому виникне потреба. Джиммі не знав, чи то вони були морально обурені тим, що такий покидьок зустрічається з їхньою улюбленою небогою, чи то Боббі О’Доннел став для них надто небезпечним суперником.

Та хай там як, Кейті сама порвала ці взаємини, і, крім чималої кількості телефонних дзвінків о третій годині ночі й тієї Різдвяної ночі, коли Боббі та Роман Фоллов з’явилися в них на парадному ґанку з невідомими намірами, наслідки розриву минулися без особливих пригод.

Той факт, що Аннабет не терпіла Боббі О’Доннела, не міг не насмішити Джиммі, бо іноді він замислювався, чи ненавиділа Аннабет Боббі тільки тому, що він був схожий на Едварда Дж. і спав з її падчеркою, а чи ще й тому, що той був недоробленим бандитом, на відміну від професіоналів, якими вона вважала своїх братів, безперечно, знаючи, яким фахівцем був її чоловік у ті роки, коли Маріта ще не вмерла.

Маріта пішла в за`світи чотирнадцять років тому, коли Джиммі відсиджував два роки в’язниці у виправному закладі «Оленячий острів» у Вінтропі. Одного вечора під час відвідин ув’язненого чоловіка, коли п’ятирічна Кейті спала в неї на колінах, Маріта показала Джиммі родимку на своїй руці, яка останнім часом дуже потемніла, і сказала, що збирається піти до лікаря, який працює в громадській клініці. Про всяк випадок, пояснила вона. Через чотири тижні їй вже робили хімію. А півроку по тому, як розповіла йому про родимку, Маріта померла. Кілька субот Джиммі мусив спостерігати, як тіло дружини стає білим, немов крейда, сидячи на протилежній стороні темного дерев’яного столу, припаленого сигаретами, вкритого плямами від поту й почорнілого за сотню років базікання та скарг ув’язнених. Останній місяць свого життя Маріта була вже надто хвора, щоб приходити, заслабка, щоб писати, й Джиммі мусив задовольнитися телефонними дзвінками, під час яких вона здавалася надто виснаженою або накачаною ліками, або й такою, й такою.

– Ти знаєш, що мені віднедавна сниться? – запитала вона одного разу. – Сниться і сниться.

– Що тобі сниться, моя дитино?

– Помаранчеві штори. Великі щільні помаранчеві штори. – Вона цмокнула губами, й Джиммі почув, що Маріта п’є воду… – Штори, які метляються на вітрі, звисаючи зі своїх поперечок. Лише метляються й ляскають. Лясь, лясь, лясь. Сотні штор на великому-великому полі. Ляскають і лопотять.

Джиммі чекав, що далі, але Маріта урвала на цьому розповідь. Не хотячи, щоб дружина змовкала посеред розмови, як було не раз, він запитав:

– Як там Кейті?

– Чого?

– Що робить Кейті, моя люба?

– Твоя мама добре дбає про нас. Вона дуже журиться.

– Хто журиться? Моя мама чи Кейті?

– Обидві. Пробач, Джиммі. Я піду. Мене нудить. І я дуже стомлена.

– Гаразд, дитино.

– Я тебе кохаю.

– І я тебе.

– Джиммі. У нас ніколи не було помаранчевих штор. Я не помиляюся?

– Ні, не помиляєшся.

– Дивно, – сказала вона й повісила слухавку.

Останнє слово, яке вона сказала йому, – «дивно».

Атож, дивно. Родимка, що була на твоїй руці, відколи ти ще лежала в колисці й дивилась на підвішені над тобою картонні іграшки, раптом потемніла й через двадцять чотири тижні, майже два роки по тому, як ти лежала в постелі зі своїм чоловіком і обхоплювала його тіло своєю ногою, тебе поклали в домовину й зарили в землю, а твій чоловік стояв за півсотні ярдів від тебе, між двома озброєними охоронцями й з кайданами на руках і ногах.

Джиммі випустили на волю через два місяці після похорону дружини, й він стояв на кухні в тому самому одязі, в якому покинув в’язницю, і усміхався до своєї незнайомої дитини. У свої перші чотири роки вона мала познайомитися з ним, бо ж зовсім його не пам’ятала. Пам’ятала тільки те, що сталося за останні два роки її життя. Можливо, в її пам’яті жило кілька фрагментів про чоловіка, якого вона бачила в цій оселі до того, як їй було дозволено приходити до нього лише по суботах і сидіти на протилежному боці старого стола у вологому домі з поганим запахом, побудованому на індіянському кладовищі, де свистіли вітри, стіни хиталися, а стелі нависали надто низько. Стоячи на своїй кухні й дивлячись, як вона споглядає його, Джиммі ніколи ще не почувався таким безпорадним. Він зроду не був таким самотнім або наляканим, як тепер, коли, опустившись навколішки біля Кейті та взявши її рученята в свої руки, дивився на них обох у своїй уяві, немовби літав над кімнатою. І, літаючи над ними, він думав: «О Боже, мені шкода цих двох». Чужі одне одному, в брудній кухні, намагаються виміряти одне одного, силкуються не мати ненависті одне до одного, бо ж вона померла й позмусила їх приліпитися одне до одного, неспроможна знати, що вони, в біса, робитимуть далі.

Його донечка – це створіння, яке жило, дихало й почасти вже було сформоване, – тепер залежала від нього, подобалось це їм чи ні.

– Вона всміхається нам із неба, – промовив Джиммі до Кейті. – Вона пишається нами. Справді пишається.

Кейті запитала:

– Ти знов повернешся в те місце, де був?

– Ні, не повернуся. Ніколи.

– Ти поїдеш кудись іще?

Тієї миті Джиммі радо погодився б відсидіти ще років із шість у брудній ямі, такій, як «Оленячий острів», або й у гіршому місці, аніж проводити по двадцять чотири години на кухні з незнайомою донькою, з цією невизначеністю майбутнього, із цим – як називати речі своїми іменами – клопотом, на який доведеться потратити залишок своїх молодих років.

– Нікуди я не поїду, – сказав він. – Я тебе не покину.

– Мені хочеться їсти.

Джиммі наче вдарило електричним струмом – о Боже, йому ще й годувати доведеться це створіння. До смерті. Ісусе Христе!

– Гаразд, – відказав він, відчуваючи, як усмішка затремтіла на його обличчі. – Ми поїмо.

О шостій тридцять Джиммі з’явився в «Ринковому котеджі», крамниці на перехресті вулиць, якою він володів, і відразу сів за касу та лотерейний автомат, тоді як Піт переносив до кафетерію «Кілмерські пончики» Айзера Ґасвамі й тістечка, кільця із сиром та пиріжки, доставлені з пекарні Тоні Б’юка. Під час затишшя Джиммі наповнив кавою з кавового автомату два величезні термоси й поставив їх на прилавок, де торгували кавою, потому розіклав недільні «Ґлоб», «Геральд» і «Нью-Йорк таймс». Посередині поклав рекламу й комікси, відтак акуратно помістив усе те перед прилавками, де продавалися цукерки, й під касовим апаратом.

– Сел сказав тобі, коли зможе бути?

– Не раніше, як о пів на десяту, – сказав Піт. – Його автомобіль зламався, й він зможе приїхати лише міським транспортом, тобто двома лініями метро та автобусом. Та і, як сказав мені, він ще навіть не вдягався.

– Трясця.

Близько чверті на восьму їм довелося мати справу з першим напливом покупців, що поверталися з нічної зміни, – це були переважно полісмени, кілька медсестер зі «Святої Регіни» й кілька дівчат, які працювали й підробляли, обслуговуючи нелегальні нічні клуби, розміщені на протилежному боці Бакінгем-авеню в Низині й вище на Роум-Бейсин. Усі вони були стомлені й виснажені, але водночас веселі й напружені. Над ними висіла аура інтенсивної полегкості, немовби всі вони поверталися з поля битви брудні, закривавлені, але не поранені й не покалічені.

Поки тривала п’ятихвилинна перерва перед новим напливом відвідувачів, Джиммі зателефонував Дру Піджину й запитав, чи бачив той Кейті.

– Гадаю, вона тут, – сказав Дру.

– Справді?

Джиммі відчув нотку надії в своєму голосі й тільки тоді зрозумів, що він стривожений набагато більше, аніж дозволяв собі визнати.

– Певно, що так, – сказав Дру. – Зачекай, піду з’ясую.

– Наперед тобі дякую, Дру.

Він слухав, як відлунює важка хода Дру по твердій підлозі коридору, й водночас переводив у гроші два обтріпані чеки, що їх подала йому стара леді Гармон, намагаючись не моргати, щоб не струсити сльози, які потекли в Джиммі від різкого запаху парфумів старої. Він почув, як Дру повертається до телефона, й відчув, як затремтіло в нього щось у грудях, коли повернув старій леді її п’ятнадцять баксів і на прощання помахав їй рукою.

– Джиммі?

– Я тут, Дру.

– Пробач. Це Даяна Сестра заночувала тут, у нас. Вона й тепер лежить долі у спальні Ів. Але Кейті там немає.

Тріпотіння в грудях Джиммі зупинилося й завмерло, неначе придавлене пінцетом.

– Ти не переживай, це не проблема.

– Ів сказала, що Кейті висадила їх тут, біля стовпа на дорозі, але не сказала, куди сама їде.

– Гаразд, чоловіче. – Джиммі надав своєму голосові удаваної веселості. – Я її знайду.

– Може, в неї з кимось побачення?

– Їй дев’ятнадцять, Дру. Хіба порахуєш тих, із ким вона зустрічається?

– Свята правда, – відказав Дру, позіхаючи. – Скажімо, Ів одержує стільки телефонних дзвінків від різних хлопців, що можна скласти їхній реєстр.

Джиммі витиснув із себе сміх.

– Ще раз дякую тобі, Дру.

– Завжди радий допомогти тобі. Тримайся, Джиммі.

Джиммі повісив слухавку й потім довго дивився на диск, ніби чекав від нього якоїсь допомоги. Це не вперше Кейті не ночувала вдома. І навіть не вдесяте. Не раз також вона не приходила вранці на роботу, але й у першому, і в другому випадку вона зазвичай телефонувала. Та що, як вона зустріла чарівного молодика, схожого на кінозірку?.. Джиммі не так далеко відійшов від своїх двадцятьох, щоб не пам’ятати, як це буває. І хоч він ніколи не показав би Кейті, що заплющує очі на такі вчинки, у своєму серці він міг гіпокритично не осуджувати їх.

Дзвінок, прив’язаний до цвяха, вбитого над дверима, дзеленькнув, і Джиммі, піднявши голову, побачив, як до крамниці увійшов гурт акуратно причесаних жінок, які поверталися з церкви й базікали про дощовий ранок, проповідь священика та сміття на вулицях.

Піт підняв голову від гастрономічного прилавка й витер руки рушником, яким обтирав стіл для пакування куплених продуктів. Далі виклав на прилавок повну коробку хірургічних рукавичок, а тоді сів за другий касовий апарат. Нахилившись до Джиммі, він промовив:

– Готуйся до пекла.

І другий гурт святенниць з’явився слідом за першим.

У неділю вранці Джиммі не працював близько двох років, тож забув, на який зоопарк може тоді перетворитися крамниця. Піт мав слушність. Сиві фанатички, які приходять на семигодинну месу до Святої Цецилії, коли нормальні люди сплять, переносять свій біблійний крамничний ентузіазм до крамниці Джиммі, пустошачи таці з пиріжками та пончиками, дудлячи каву, випиваючи молочні коктейлі, наполовину зменшуючи кількість газет на стендах. Вони зачіпали вітрини й наступали на пластикові торбинки з чіпсами та горіхами, які падали їм під ноги. Вони викрикували замовлення гастрономічних продуктів, вимагали лотерейні квитки, замовлення на «Пол-Молс» і «Честерфілд», анітрохи не тримаючись своєї черги. І хоч позаду тиснули нові сиві або голомозі відвідувачі, ці перші затримувалися біля прилавка нескінченно довго, рахуючи свої мідяки, розпитуючи про родини Джиммі та Піта й не поступаючись чергою тим, котрі все гучніше галасували позад них.

Подібного хаосу Джиммі не пам’ятав відтоді, як востаннє побував на ірландському весіллі з відчиненим баром, і коли нарешті, подивившись на годинник, що показував восьму годину сорок п’ять хвилин, він завважив, як останній з відвідувачів вийшов надвір, відчув, що футболка просякла потом під його светром, а светр глибоко в’ївся в шкіру. Він подивився на результат бомби, що вибухнула в його крамниці, а тоді на Піта й відчув несподіваний наплив дружніх і братерських почуттів до цього чоловіка, який уже витримав натиск полісменів, медсестер і повій о сьомій годині п’ятнадцять хвилин, так ніби вони з Пітом піднялися на новий рівень дружби, переживши навалу зажерливої старечі, що накотилася на них о восьмій ранку.

Піт подарував йому стомлену усмішку.

– Тепер відпочинемо з півгодини? Ти дозволиш мені вийти й покурити?

Джиммі засміявся, його опанувала несподівана дивна гордість за невеличкий бізнес, який він зумів налагодити в своєму кварталі.

– Не взяв тебе кат, Піте, можеш викурити цілу пачку.

Він підмів у проході, розставив на полицях молочні продукти й розкладав на тацях пиріжки та пончики, коли задзвенів дзвоник і повз прилавок пройшли Бренден Гарріс і його молодший брат Німий Рей, прямуючи до тих поперечних проходів, де продавався хліб, пральні порошки, тістечка та чай. Джиммі клопотався коло обгортання тістечок та пончиків і пожалкував, що дозволив Пітові взяти коротку перерву, адже Піт тепер дуже згодився б йому тут, поруч.

Джиммі підвів очі й спостеріг, що Бренден дивиться поверх полиць, прагнучи щось побачити біля кас, так ніби він хотів або щось поцупити в крамниці, або когось там побачити. Протягом якоїсь ірраціональної секунди Джиммі подумав, чи не слід йому звільнити Піта за незаконну торгівлю в крамниці. Одначе стримався, пригадавши, що Піт заприсягся, дивлячись йому у вічі, що ніколи не підведе Джиммі й не зведе нанівець працю його життя. Джиммі знав, що він каже правду, бо якщо ти не Великий Чаклун усіх брехунів, то ніколи не зможеш набрехати Джиммі, коли він дивиться тобі у вічі й ставить пряме запитання; він знав кожен посмик і кожен порух ока, хоч би який малопомітний, що виказав би тебе. Він навчився цього, спостерігаючи за батьком, що мав звичай давати п’яні обіцянки, яких зроду не виконував, – і тепер Джиммі розпізнавав брехню, хоч би як ретельно її ховали. Отже, Джиммі пам’ятав, як Піт дивився йому в вічі та присягався, що ніколи не підведе його, й знав, що це правда.

Але що там хоче побачити Бренден? Невже він такий дурний, що сподівається щось поцупити? Джиммі знав Бренденового батька Правильного Рея Гарріса, той також був псих, отже примітивність мислення в них у крові, але треба зовсім схибнутися, щоб спробувати пограбувати крамницю на лінії Східного Бакінгема – Низини/Пагорбів разом зі своїм тринадцятирічним німим братом. До того ж якщо хтось і мав якусь клепку в тій родині, Джиммі, хоч і неохоче, визнавав таку можливість за Бренденом – сором’язливим, але дуже вродливим хлопцем. Джиммі давно зрозумів різницю між тим, хто тримається спокійно, бо не знає значення багатьох слів, і тим, хто вбирає усе в себе, спостерігаючи й слухаючи. Бренден був наділений цією особливістю; ви відчували, що він розуміє людей надто добре, й це знання примушувало його нервуватися.

Він обернувся до Джиммі, і їхні погляди зустрілися. Хлопець подарував Джиммі нервовий дружній погляд, уклавши в нього надто багато значення, ніби намагався не виявити тих турбот, що заповнювали йому мозок.

– Брендене, допомогти тобі? – запитав Джиммі.

– Ой ні, містере Маркус, я лише хочу знайти отой ірландський чай, який так полюбляє моя мати.

– Чай «Баррі»?

– Атож, саме його.

– У наступному проході.

– Щиро дякую.

Джиммі сів до каси саме тоді, коли повернувся Піт, за яким тягся сморід поквапно скрученої, викуреної цигарки.

– Коли ж повертається на службу Сел? – запитав Джиммі.

– Будь-якої хвилини тепер. – Піт обернувся назад до полиці, заваленої клаптями чекового паперу, й зітхнув: – Джиммі, він такий неповороткий.

– Сел? – Джиммі спостерігав, як Бренден спілкується з братом мовою знаків, стоячи посеред центрального проходу, – Бренден тримав коробку з чаєм «Баррі» в себе під пахвою. – Чоловіче, йому ось-ось вісімдесят вийде.

– Я знаю, чому він неповороткий, – сказав Піт. – Я сказав просто так. Бо якби о восьмій за прилавком стояли не ти і я, а ми із Селом, то й досі не впоралися б.

– Тому я й ставлю його лише на короткий час. Проте сьогодні вранці повинні були б працювати не ми з тобою й не ти із Селом, а ви з Кейті.

Бренден і Німий Рей підійшли до прилавка, й Джиммі побачив, як щось спалахнуло на Бренденовому обличчі, коли промовив ім’я дочки.

Піт вийшов з-поза сигаретної полиці й запитав:

– Брендене, ти все знайшов?

– Я… я… я… – заникуючись, відповів Бренден і подивився на свого малого брата. – Думаю, що так. Дозвольте мені переговорити з Реєм.

Руки хлопців знов замиготіли, й обидва перемовлялися так швидко, що Джиммі навряд чи зрозумів би їх, навіть якби ті користувалися словами. Мовчазне обличчя Рея було при цьому нерухоме, мов кам’яне, тоді як руки його були наелектризовані й живі. Джиммі він завжди здавався похмурим підлітком, більше схожим на матір, аніж на батька, його бліде обличчя неначе завжди кидало виклик. Одного разу Джиммі сказав про це Аннабет, і вона звинуватила його в упередженому ставленні до інвалідів, але він не думав, що річ у цьому, – на мертвотному обличчі Рея та в його мовчазному роті жило щось таке, що Джиммі хотілося б вибити молотом.

Хлопці перестали смикатися головами, й Бренден нахилився на полицю з цукерками, узяв там іриску Колмена, примусивши Джиммі знову пригадати свого батька та як від нього смерділо, коли він працював на цукерковій фабриці.

– А можна мені ще «Ґлоб» узяти? – запитав Бренден.

– Авжеж, – промовив Піт, дописуючи цю назву в рахунок.

– А я думав, Кейті працює в неділю, – сказав Бренден і простягнув Пітові десятку.

Замкнувши касу, Піт підняв брови.

– Брендене, тобі подобається дочка мого хазяїна?

Бренден опустив очі.

– Ні, ні, ні. – Він засміявся, і сміх той завмер, щойно вилетів з його рота. – Я лише здивувався, бо звичайно бачив її тут.

– Її маленька сестра прийме сьогодні перше причастя, – сказав Джиммі.

– Надін? – Бренден зиркнув на Джиммі, надто широко розплющивши очі й так само широко всміхаючись.

– Надін, – підтвердив Джиммі, дивуючись, що Бренден відразу пригадав її ім’я. – Авжеж, вона.

– То привітайте її від мене та від Рея.

– Аякже, Брендене, привітаю.

Бренден опустив очі на прилавок і кілька разів кивнув головою, коли Піт зачинив бар, де подавали чай із цукерками.

– Я радий був, хлопці, побачити вас. До побачення, Рею.

Рей не дивився на брата, коли той говорив, але він пішов за ним, коли Бренден сказав «ходімо». Джиммі пригадав, що люди, як велося, забували про Рея: він не був глухий, лише німий, бо Джиммі був переконаний, що мало хто з людей, які жили по сусідству, зустрічався з таким явищем раніше.

– Послухай-но, Джиммі, – сказав Піт, коли брати пішли. – Можна поставити тобі одне запитання?

– Давай.

– Чому ти так ненавидиш цього хлопця?

Джиммі стенув плечима.

– Я не знаю, чоловіче, чи це справді ненависть. Я тільки… А тобі не здається німота цього малого розбишаки трохи дивною?

– А, ти про нього, – сказав Піт. – Атож, це дивний хлопець, який завжди поглядає так, наче він помітив щось у тебе на обличчі й готується видерти його. Ти звернув на це увагу? Але я говорив не про нього, а про Брендена. Бо мені цей хлопець подобається. Він скромний і пристойний, невже ти зі мною не згоден? Ти помітив, як він часто розмовляє з братом мовою жестів, хоч і не має в цьому потреби? Так ніби хоче показати братові, що він не сам-один. Це добре. Але Джиммі, чоловіче, ти дивишся на нього таким поглядом, ніби хочеш відчикрижити його носа й засунути йому в рот.

– Неправда.

– А таки правда.

– Невже ти так думаєш?

– Саме так я й думаю.

Джиммі подивився пове´рх лотерейного апарата крізь запилюжене вікно на Бакінгем-авеню, яка лежала сіра й волога під уранішнім сонцем. Він відчував, як клята сором’язлива усмішка Брендена Гарріса лоскоче йому кров.

– Джиммі, я лише пожартував з тебе. Я не хотів тебе образити…

Джиммі відвернув голову від Піта й глянув у вікно.

– А ось і Сел, – промовив він. Старий човгав по авеню, наближаючись до них. – Майже вчасно, хай йому грець.