Читать книгу Містична річка - Денніс Лігейн - Страница 8

Надін Маркус, молодша донька Джиммі та Аннабет, уперше дістала благословенні дари святого причастя в неділю вранці у церкві Святої Цецилії, що в Східному Бакінгемі, в Низині. Її руки були стиснуті від долонь до пучок, а білий серпанок та біла сукня робили її схожою на дитя-наречену або на сніжного янгола. Вона йшла в процесії через прохід разом із сорока іншими дітьми, легко ковзаючи по підлозі, тоді як інші дівчатка та хлопчаки плентали й спотикалися.

Принаймні так здавалося Джиммі, й хоч він перший був готовий визнати, що мислить упереджено, коли йшлося про його дітей, він також не сумнівався, що має слушність. Інші діти тепер базікають або горлають, коли їм так хочеться, матюкаються перед своїми батьками, вимагають цього чи вимагають того, не шанують дорослих і дивляться на людей напівзатуманеним, напівгарячковим поглядом наркоманів, які просиділи надто багато часу перед телевізором, комп’ютером або тим і тим. Вони скидалися Джиммі на ртутні кульки, здавалося, кулька застигла на місці, але тут-таки покотилася геть, шарахаючись туди-сюди, розсипаючи сріблясту ртуть. Вони щось просять і зазвичай дістають, а як ні, то просять гучнішим голосом. Якщо відповідь і далі відкидна, починають верещати. І їхні батьки, боягузи жалюгідні, не витримують такого натиску й дають своїм нащадкам усе, чого ті прохають.

Джиммі й Аннабет любили до нестями своїх дівчат. Вони тяжко працювали, аби мати змогу задовольняти всі їхні забаганки й щоб ті почувалися щасливими та знали, що їх люблять. Але існувала чітка межа між цим та очевидними дурницями, й Джиммі докладав усіх зусиль, аби його дівчата напевно знали, де вона пролягає.

Варто подивитись на отих двох вишкварків, що саме проминали стілець, на якому сидів Джиммі, на двох малих, які штовхалися, голосно реготали, не звертали уваги на зауваження черниць і зачіпали парафіян. І дехто з дорослих дивився на це поблажливо. Господи. У часи Джиммі батьки виступили б із натовпу, схопили б обох розбишак за волосся, ляснули б їх по дупах і пошепки пообіцяли б, що вдома вони дістануть більше, перш ніж їх відпустити.

Джиммі ненавидів свого старого батька, не схвалював і колишні методи виховання, але, кат би його взяв, мала б існувати й середня лінія поведінки, якої більшість людей не знаходила. Дитина мала знати, що батьки її люблять, але існують чіткі правила поведінки, й хоч ти й милий малюк, проте це не означає, що можеш робити все, що тобі заманеться.

Звичайно, ти можеш дотримуватися всіх цих правил, виховати добру дитину, а вона завдасть тобі великих неприємностей. Як сьогодні Кейті. Вона не тільки не з’явилася на роботу, а й, схоже, знехтувала причастя своєї зведеної сестри. Що, в біса, стукнуло їй у голову? Та, мабуть, нічого особливого, й це найнеприємніше.

Обернувшись, щоб подивитися на Надін, яка йшла між рядами, Джиммі відчув таку гордість, що його гнів на Кейті (разом із невеличкою, але невідчепною тривогою) трохи вгамувався, хоча Джиммі й знав, що він повернеться. Перше причастя було подією в житті католицької дитини – день, коли тебе вдягають у святкові шати й підлещуються до тебе, а потім ведуть до сирної кав’ярні, – й Джиммі вірив у визначні події в житті своїх дітей та хотів, щоб вони їм надовго запам’яталися. Саме тому той факт, що Кейті не прийшла на конфірмацію сестрички, його неабияк стурбував. Їй було дев’ятнадцять років, хай і так, та все одно світ своєї молодшої напівсестрички вона не могла порівняти з хлопцями, вбранням та барами. Джиммі це розумів, тому зазвичай давав Кейті велику волю, але знехтувати таку подію після всього того, що він робив для Кейті, коли вона була молодша…

Він відчув, як знов розпалюється гнівом, і постановив, що, тільки-но вони зустрінуться, він улаштує Кейті «серйозну розмову» – так називала Аннабет їхні вияснювання стосунків, що часто траплялися протягом двох останніх років.

Бодай воно все запалося.

Надін уже майже порівнялася з лавою, на якій сидів Джиммі. Аннабет узяла з неї обіцянку, що та не дивитиметься на батька, коли його проминатиме, щоб не псувати врочистості святого таїнства якоюсь дитячою витівкою, але Надін усе одно подарувала йому погляд – ледве помітний, аби лиш показати Джиммі, що заради любові до нього вона готова ризикнути накликати материн гнів. Надін не звернула уваги на свого діда Тео й шістьох дядьків, які сиділи позаду Джиммі, й батько шанував її за це: вона наблизилася до межі, але не переступила її. Дівчинка скосила своє ліве око, й Джиммі завважив його крізь серпанок. Він привітав донечку, непомітно піднявши три пальці низько над рівнем свого сидіння й нечутно прошепотівши:

– Привіт!

Усмішка Надін була чистіша, ніж її серпанок або сукня чи черевички, й Джиммі відчув, як вона вдарила йому в серце, очі та коліна. Жінки, що існували в його житті, – Аннабет, Кейті, Надін і її сестра Сара – могли своєю усмішкою або поглядом так його ослабити, що в Джиммі підгиналися коліна, а з голови йому спадав капелюх.

Надін опустила очі й нахилила своє маленьке обличчя, щоб приховати усмішку, але Аннабет її помітила. Вона штовхнула Джиммі ліктем між ребрами та лівим стегном, і той обернувсь, почервонівши, до дружини й запитав:

– Ти чого?

Аннабет зиркнула на нього так, неначе казала: ось хай тільки додому вернемося, ти в мене дістанеш. Відтак спрямувала погляд уперед і стиснула губи, які лише злегка тремтіли в куточках. Джиммі знав, що досить йому сказати «У тебе проблеми?» своїм невинним, як у малого хлопця, голосом, і Аннабет засміється всупереч атмосфері в церкві, а одним із найбільших обдаровань Джиммі було вміння смішити жінок де завгодно й з чого завгодно.

Після цього протягом певного часу він не дивився на Аннабет, лише стежив за месою, а потім за обрядом конфірмації, коли кожна дитина вперше в своєму житті приймала облатку в підставлені ковшиком долоні. Він скрутив у трубочку програму конфірмації та став ляпати нею по своєму стегну, унаслідок чого в його долоні вона стала вологою від поту. Джиммі дививсь, як Надін підняла облатку з долоні, поклала її в рот і, опустивши голову, перехрестилась. У цю мить Аннабет притиснулася до чоловіка й прошепотіла йому на вухо:

– Наша дитинка. Господи, Джиммі, це ж наша дитинка!

Джиммі обхопив її рукою й міцно пригорнув до себе, прагнучи, щоб такі хвилини в житті тривали довго, щоб ти міг залишатися в них доти, доки не будеш готовий покинути їх, хоч би скільки годин або днів вони тривали. Він обернув голову й поцілував Аннабет у щоку, а вона пригорнулася до нього тісніше, й обоє не відривали очей від своєї донечки – їхнього світлого янгола.

Хлопець із самурайським мечем стояв на краю парку спиною до В’язничного каналу. Піднявши одну ногу від землі й повільно обертаючись на другій, він тримав меч під дивним кутом позад своєї потилиці. Шон, Вайті, Соза й Коннолі повільно зближалися до нього по траві, запитуючи поглядами один в одного: «Що це за бевзь?» А той і далі поволі обертався й не звертав уваги на чотирьох чоловіків, що, оточивши його, звужували коло. Він підняв меч над головою й почав опускати його перед своїми грудьми. Поліціянти були тепер на відстані двадцятьох футів від нього, а хлопець тим часом обернувся на сто вісімдесят градусів і стояв тепер до них спиною. Шон зауважив, як Коннолі поклав собі руку на праве стегно, розстебнув кобуру й торкнувся руків’я свого «ґлока».

Аби справа не зайшла надто далеко й хтось не вистрілив чи незнайомець не зробив собі харакірі, Шон прочистив горло й промовив:

– Даруйте мені, сер. Сер, ви чуєте мене?

Хлопець із мечем злегка повернув голову, ніби почув Шона, але не припинив свого обертання, яке тепер відбувалося в їхньому напрямку.

– Сер, ми хочемо, щоб ви поклали свою зброю на траву.

Хлопець поставив ногу на землю й обернувся до них, його очі розширилися й оглянули кожного з присутніх. На нього були націлені чотири револьвери. Він простяг свого меча, чи то спрямовуючи його на них, а чи віддаючи їм – Шон так і не збагнув, що означав той рух.

– Ти оглух?! – гаркнув Коннолі. – На землю!

Шон сказав:

– Тс-с-с! – І зупинивсь за десять футів від хлопця з мечем, думаючи про плями крові, які вони знайшли на стежці за шістдесят ярдів звідси, знаючи, що ці плями означають. Йому пригадався Брюс Лі, який вимахував мечем завдовжки з невеличкий літак. Проте Брюс Лі був азіат, а цей молодик на вигляд не більш як років двадцяти п’яти, мав білу шкіру, чорне кучеряве волосся та голені щоки, одягнений був у білу футболку, заправлену в сірі спортивні штани.

Він тепер не ворушився, й Шон не мав сумніву, що лише страх примушував його тримати меч націленим на них, бо мозок його застиг і відмовлявся віддавати команди тілу.

– Сер, – проказав Шон доволі гостро, щоб примусити хлопця перевести погляд на нього. – Зробіть мені послугу, гаразд? Покладіть меч на траву. Лише розтисніть ваші пальці й дозвольте йому випасти з них.

– Хто ви, в біса, такі?

– Ми поліціянти, – сказав Вайті Паверс, показуючи на свій значок. – Бачите? Тому поставтеся до мене, сер, з довірою і дозвольте вашому мечеві впасти.

– О, звичайно, – мовив хлопець, і меч відразу вислизнув з його пальців, із глухим стуком упавши додолу.

Шон відчув, що Коннолі зсунувся праворуч і, готовий стрибнути на незнайомця, виставив уперед руку. Прикипівши поглядом до його очей, він запитав:

– Як тебе звуть?

– Мене звуть Кент.

– Вітаю тебе, Кенте. Я офіцер поліції на прізвище Дівайн. Мені треба, щоб ти відступив на два кроки від своєї зброї.

– Моєї зброї?

– Від меча, Кенте. Відступи на два кроки назад. А як твоє прізвище, Кенте?

– Брюер, – сказав хлопець і відступив назад, простягши перед собою руки, наче був переконаний, що зараз вони здіймуть свої револьвери й вистрілять у нього.

Шон усміхнувся й подивився на Вайті.

– А тепер, Кенте, розкажи мені, що ти тут робив. Ніби танцював у балеті – так мені здалося. – Він стенув плечима. – З мечем у руках, але ж…

Кент дивився, як Вайті нахилився й підняв меч, обережно обмотавши хусточкою руків’я.

– Кендо.

– А що це таке, Кенте?

– Кендо – це бойове мистецтво, – пояснив Кент. – Я ходжу на уроки по вівторках і четвергах, а вранці тренуюся. Я просто тренувався. Ото й усе.

Коннолі зітхнув.

Соза поглянув на Коннолі.

– Справді? Ти й побожитися можеш?

Вайті підніс лезо меча до Шона. Воно було змащене й таке чисте, ніби щойно вийшло з-під преса.

– Поглянь. – Вайті провів лезом меча по своїй розкритій долоні. – У мене ложки й то гостріші.

– Його ніколи не гострили, – сказав Кент.

Шон знову почув, як у його мозку застрекотала та птаха.

– Кенте, ти давно тут?

Кент подивився на паркувальний майданчик, що був за сто ярдів позаду них.

– П’ятнадцять хвилин щонайдовше. Чому ви запитуєте? – Його голос тепер звучав упевненіше, з відтінком обурення. – Офіцере, хіба заборонено практикувати кендо в публічному парку?

– Ми тут працюємо, – сказав Вайті. – А ти, Кенте, звертаєшся до сержанта.

– Розкажи нам, де ти був учора ввечері й сьогодні вранці? – запитав Шон.

Кент знову занервувався, напружуючи пам’ять і стримуючи подих. Він на мить заплющив очі, а тоді видихнув повітря.

– Так, так. Учора ввечері я був на вечірці з друзями. Потім зі своєю подружкою пішов додому. Ми лягли спати десь о третій годині ночі. Сьогодні вранці я випив з нею кави й прийшов сюди.

Шон ущипнув себе за ніс і кивнув головою.

– Ми конфіскуємо меча, Кенте, і добре було б, щоб ти пішов з одним із наших працівників до бараків і відповів на кілька запитань.

– До бараків?

– До поліційного відділка, – уточнив Шон. – Так ми його іноді називаємо.

– Чому?

– Кенте, ти згоден піти з одним із наших працівників?

– Авжеж.

Шон поглянув на Вайті, й Вайті скорчив гримасу. Вони знали, що Кент надто наляканий і нічого, крім правди, не розповість. Вони знали також, що меч повернеться з лабораторії чистим, без жодного відбитка, але вони мусили смикнути за кожну ниточку, щоб назавтра підготувати для начальства детальний письмовий звіт.

– Я одержу чорний пояс, – сказав Кент.

Вони обернулися й подивилися на нього.

– Ти про що?

– У суботу, – сказав Кент. Його обличчя сяяло під краплями поту. – Це забрало в мене три роки, але саме тому я опинився тут цього ранку, прагнучи переконатися, що перебуваю в добрій формі.

– Угу, – сказав Шон.

– Зрозумій, Кенте, – утрутився Вайті, й Кент йому всміхнувся, – авжеж, ти досяг великих успіхів, але думаєш, нам це цікаво?

На той час, коли Надін та інші діти почали виходити із задніх дверей церкви, Джиммі не так обурювався поведінкою Кейті, як тривожився за неї. Бо попри те, що вона пізно поверталася додому й вешталася з хлопцями, яких він не знав, Кейті не належала до тих дівчат, що нехтують своїх зведених сестер. Вони обожнювали її, а вона, на свій пай, піклувалася про них – водила їх у кіно, на ковзанку, купувала їм морозиво. Останнім часом Кейті готувала їх до недільного параду, так ніби День Бакінгема був загальнонаціональним святом нарівні з днем Святого Патріка або Різдвом. У середу ввечері вона повернулась додому рано й повела обох дівчаток нагору, щоб вони приміряли там одяг. Вона сиділа на ліжку, а дівчатка заходили до кімнати й виходили, демонструючи свої вбрання, ставлячи запитання про свої зачіски, свої очі, свою ходу. Звичайно ж, кімната, в якій мешкало двійко дівчаток, перетворилася на купу використаного вбрання, але Джиммі не мав нічого проти – Кейті допомагала сестрам відзначити ще одне свято, застосовуючи ті трюки, яких навчив її батько та які допомагали дивитися навіть на дрібні події як на щось значуще.

Отож чому вона не прийшла на перше причастя Надін? Може, дуже перепила, як це іноді з нею бувало? А може, зустріла хлопця із зовнішністю кіногероя і стратила розум? А мо’, й просто забула?

Джиммі підвівся зі свого стільця й вийшов із Аннабет і Сарою в прохід. Аннабет міцно схопила його за руку й, побачивши, як він зціпив щелепи й дивиться кудись удалину, промовила:

– Я певна, з нею все гаразд. Може, тільки трохи перепила, та й по всьому.

Джиммі всміхнувся, кивнув головою і відповів їй міцним потиском руки. Аннабет, із її психологічним розумінням свого чоловіка, її вчасними потисками його руки, її ніжною практичністю, була основою існування Джиммі, простою та очевидною. Вона була йому за дружину, матір, найкращу подругу, сестру, кохану й священика. Якби не вона, і Джиммі знав то напевне, він би знову попав у «Оленячий острів» або й гірше – в одну з найпаскудніших в’язниць Норфолка чи Сідер-Джанкшен, переживаючи тяжкі часи та втрачаючи зуби.

Коли він познайомився з Аннабет, через рік після виходу на волю, мавши два роки умовного терміну, його взаємини з Кейті лише почали потроху налагоджуватися. Вона вже звикла до нього – стомленого, тихого, але приязного, до його постійної присутності поруч, а Джиммі звик до постійного відчуття втоми. Він стомлювався, працюючи по десять годин на день, а потім їдучи через усе місто, щоб забрати Кейті або завезти її до своєї матері, до школи, на заняття після уроків. Він був стомлений і наляканий; це були постійні відчуття, які тривожили його в ті дні, й незабаром він дійшов висновку, що ніколи не здоліє їх позбутися. Він завжди прокидався, опанований страхом: його змагав страх, що Кейті незручно повернулася в своєму ліжку й упала на підлогу, він боявся, що економіка покотиться вниз і він утратить роботу, боявся, що Кейті впаде з турніка на шкільній перерві, боявся, що вона захоче чогось такого, чого він не зможе їй купити, боявся, що його життя віднині назавжди буде позначене постійним страхом, любов’ю та виснаженням.

Оце виснаження Джиммі приніс до церкви того дня, коли один з братів Аннабет Вел Севідж одружувався з Терезою Гіккі. Обоє, і наречений, і наречена, були бридкі, роздратовані й коротконогі. Джиммі уявив собі їхніх дітей, кирпатих недоносків, що не відрізнятимуться одне від одного й багато років тероризуватимуть Бакінгем-авеню. Вел належав до банди Джиммі ще за тих років, коли той верховодив бандою, і був вдячний Джиммі за те, що той відсидів два роки й дістав ще три роки умовного терміну за всю банду, бо кожен знав, що Джиммі міг звалити всю провину на банду, а сам викрутитися. Вел, слабосилий і недоумкуватий, божествив би Джиммі від самого початку, якби Джиммі не одружився з пуерториканкою, та ще й не місцевою.

Коли Маріта померла, лихослівники по сусідству шепотілися: «Бачите, як усе кінчається, коли ти порушуєш порядок речей. Хоча Кейті, либонь, буде красуня – покручі часто такими бувають».

Коли Джиммі визволився з «Оленячого острова», пропозиції йому так і посипались. Адже Джиммі був професіонал, один із найкращих грабіжників, що виросли в цьому кварталі, і його слава гриміла по всій околії. І навіть коли Джиммі казав: «Ні, дякую, я тепер вирішив жити життям порядним, задля дитини, ви ж розумієте», люди кивали головами й усміхалися, знаючи, що він повернеться до свого минулого відразу, тільки-но справи в нього почнуть складатися погано і йому доведеться обирати між чесною працею та різдвяним подарунком для Кейті.

Проте їхні сподівання не справдилися. Джиммі Маркус, геній злочинного світу й чоловік, який мав власну команду ще в тому віці, коли не мав права легально пити спиртні напої, чоловік, який стояв за справою Келдар Текнікс та багатьма іншими гучними справами, поводився так пристойно, що люди думали, він їх обманює. Розійшлася навіть чутка, що Джиммі має намір купити наріжну крамницю Аль де Марко, залишивши старого номінальним власником і виплативши йому гроші, які Джиммі нібито таємно роздобув ще на справі Келдар Текнікс. Джиммі-крамар у фартуху – ви тільки це собі уявіть, казали люди.

На вечірці, яку Вел і Тереза влаштували в ресторані Данбі, Джиммі запросив Аннабет до танцю, і люди милувалися ними двома – як вони вигиналися під музику, нахилом їхніх голів і тим, як вони дивились одне на одного, не соромлячись того, що його рука погладжувала їй зад, а вона не відхилялася. Вони знали одне одного ще дітьми, сказав хтось, хоч він на кілька років старший за неї. Можливо, ще тоді між ними виникла симпатія, але треба було, щоб забралася геть ота пуерториканка або щоб Господь забрав її.

Вони танцювали під пісню Рікі Лі Джонса, й кілька рядків із неї завжди невідомо чому так подобалися Джиммі – «О, мої хлопці/ о мої любі друзі/ о мої Сінатри із сумним поглядом…» Він шепотів їх Аннабет, коли вони розгойдувалися в танці, почуваючи себе розслабленим і легким уперше за багато років, потім він підспівував хорові разом із сумним голосом Рікі «Прощай, самотня авеню», усміхаючись у кришталево зелені очі Аннабет, і вона всміхалася на відповідь. Отак, лагідно й непомітно, вона розколола йому серце, немовби вони танцювали разом свій не перший, а сто перший танець.

Вони останніми покинули залу й сиділи разом на широкому ґанку, цмулячи легке пиво, курячи сигарети й киваючи іншим гостям, коли ті розходилися до своїх автомобілів. Коли похолоднішало, Джиммі накинув дівчині на плечі свого піджака й став розповідати про в’язницю та про Кейті й про те, як Маріта мріяла про помаранчеві штори, а Аннабет розповіла йому про те, як росла єдиною жінкою в господі Севіджів в оточенні маніакальних братів, як протягом однієї зими танцювала в Нью-Йорку, але потім зрозуміла, що не готова до такого життя, й вступила до медичного училища.

Коли власник ресторану прогнав їх із ґанку, вони подалися до помешкання Вела й Терези, щоб почути їхні зойки одружених людей. Вони взяли шість пляшок пива з Велового холодильника, пішли до парку Гарлі-Драйв і сиділи там біля каналу, слухаючи похмурий плюскіт води. Відкритий кінотеатр для автомобілістів закрили чотири роки тому, й приземкуваті жовті бульдозери та сміттєзбиральні машини, які приїздили сюди щоранку, перетворили всю територію біля каналу в нагромадження багнюки та вивернутого цементу. Ходили чутки, ніби тут хочуть відкрити парк, але на той час тут був лише завалений сміттям берег, де за купами коричневої багнюки та чорними й сірими купами вивернутого асфальту досі білів занедбаний екран.

– Вони кажуть, це в тебе в крові, – промовила Аннабет.

– Що?

– Крадіжка, злочин. – Вона стенула плечима. – Ти знаєш.

Джиммі усміхнувся їй з-поза своєї пляшки з пивом, відтак хильнув.

– Це правда? – запитала вона.

– Можливо. – Тепер була його черга стенути плечима. – У моїй крові багато чого є. Це не означає, що воно має вийти назовні.

– Я тебе не осуджую. Повір мені.

Її обличчя й навіть голос були незворушні. Джиммі замислився, що ж вона хоче почути від нього – що він досі бере участь у житті? Що залишився колишнім? Що він зробить її багатою? Що він уже ніколи не скоїть злочину?

Обличчя Аннабет на відстані було спокійним, майже незворушним, та коли ви наближалися до нього, то помічали, що на нім відбувається багато чого незрозумілого для вас, що її розум перебував у шаленій активності й ніколи не спав.

– Я хочу сказати, танці в тебе в крові, еге?

– Не знаю. Можливо.

– А якби тобі сказали тепер, що танцювати більш не вільно, ти припинила б танцювати? Тобі було б прикро, але нічого не врадиш, чи не так?

– Мабуть, так…

– Мабуть, так, – повторив він і дістав сигарету з пачки, яка лежала на лаві між ними. – Я був неабияким митцем у своїй справі. Але мене спіймали, моя дружина померла, а дочка опинилася в скрутному становищі. – Він запалив сигарету, затягнувся й зробив великий видих, щоб промовити фразу, яку вже повторив сто разів у своїй свідомості. – Я не можу підвести свою доньку вдруге. Ти розумієш, Аннабет? Вона не витримає ще два роки розлуки зі мною. Моя мати? Її здоров’я слабке. Вона помре, поки я сидітиму. Тоді держава забере мою донечку, й вони відішлють її в яке-небудь жахливе місце, гірше за «Оленячий острів». Я неспроможний це витерпіти. Отака моя ситуація. У крові це чи поза моєю кров’ю, я мушу змінити своє життя.

Джиммі витримав її погляд, поки вона вивчала його обличчя. Вона, либонь, шукала вади в його поясненні, дрібку нісенітниці, а він сподівався, що зумів переконати її. Джиммі готував цю промову давно, сподіваючись такої хвилини, як ця. І річ була в тому, що все сказане відповідало істині. Він не сказав лише того, що заприсягся собі не розповідати цього нікому, хоч би хто це був. Отож, він дививсь у вічі Аннабет і чекав, коли вона зробить свій присуд, намагаючись не зважати на о`брази, які бачив тієї ночі на Містичній річці – чоловік стоїть навколішки, слина капає з його підборіддя, і він хрипко чогось благає, – ті образи проштовхувалися в голову, немов її просвердлювали буром.