Читать книгу Хто не ризикує - Джеффри Арчер - Страница 10

– Чи можу я отримати компенсацію за відвідування лекції у Фіцмолеані?

– Це пов’язано напряму зі злочином, який ви розслідуєте? – спитала місіс Волтерс.

– І так, і ні.

– Може, ви визначитеся?

– Так, це пов’язано зі злочином, який я розслідую, але я б усе одно пішов.

– Тоді це ні. Іще щось?

– Ви можете замовити мені квиток на прем’єру нового фільму про Джеймса Бонда? – Вільям чекав, що вона вибухне.

– Це пов’язано напряму зі злочином, який ви розслідуєте?

– Так.

– Який ряд вам потрібен?

– Це жарт?

– Я тут не жарти жартую, детективе констеблю. Який ряд?

– Позаду Майлза Фолкнера. Він…

– Ми тут усі знаєм, хто такий містер Фолкнер. Я подивлюся, що можна зробити.

– Але як…

– Не треба питань. І якщо у вас більше немає інших побажань, йдіть звідси.

* * *

Вільям приїхав до Фіцмолеану на кілька хвилин раніше. Він ще трохи постояв на вулиці Принца Альберта, щоб помилуватися чарівним архітектурним ансамблем, розташованим півколом. Він добре знав, що після викрадення Рембрандта у музей заразом пускають тільки п’ятдесят людей. Він зміг дістати сорок сьомий квиток на вечірню лекцію. Ще півтори години, і квитки були б розпродані. Він показав свій квиток охоронцю у формі, який направив його на другий поверх, де Вільям приєднався до невеликої групи поціновувачів мистецтва, які спілкувалися між собою та з нетерпінням чекали на появу доктора Нокса, знаного спеціаліста з епохи Відродження.

Вільям дуже чекав на цю лекцію й сподівався, що у директора музею буде власна теорія щодо зниклого Рембрандта. О першій хвилині на восьму до групи вийшла молода жінка, кілька разів поплескала в долоні, щоб привернути увагу групи, і сказала:

– Доброго вечора, пані та панове. Мене звати Бет Рейнсфорд, я наукова співробітниця галереї. На жаль, доктор Нокс захворів на ларингіт і ледь розмовляє. Сьогодні я прочитаю вам лекцію. Він щиро вибачається.

У залі пролунали невдоволені вигуки.

– Утім, директор впевнений, що вже за кілька днів повністю одужає, тому якщо ви прийдете сюди наступного четверга, то зможете послухати його лекцію. Тим, хто не зможе повернутися наступного четверга, повернуть гроші за квитки. А тим, хто хоче залишитися, я прочитаю лекцію та покажу нашу колекцію. Проте не хвилюйтеся, – додала вона, – вам теж повернуть гроші.

Її слова викликали легкий сміх.

З тих п’ятдесяти, хто прийшов, лишилося близько десятка, і Вільям був одним із них. Та він не міг відірвати очей від заміни директора. Її охайно підрізане волосся каштанового кольору окреслювало овал обличчя, і їй не треба було макіяжу, щоб притягувати погляд.

Але навіть не обличчя чи її стрункість причарували його; це був ентузіазм, з яким вона розповідала про голландців у мереживних рубашках та чорних штанях, котрі її оточували.

Коли вона вказала на першу картину, Вільям крадькома подивився на її ліву руку та зрадів, бо на її пальці не було обручки. Але ця чарівниця, мабуть, має хлопця, подумав він. І як йому дізнатися?

– Фіцмолеан, – розповідала Бет із сяючими очима, – був породженням місіс ван Гаасен, жінки видатного економіста Якоба ван Гаасена. Після смерті свого чоловіка ця неймовірна жінка зібрала колекцію голландського та фламандського живопису, яка поступається лише Рейксмузею або Ермітажу. У своєму заповіті вона відписала всю колекцію народові в пам’ять про свого чоловіка, з яким вона ділила цей будинок сорок три роки шлюбу.

Бет повела невелику компанію до наступної зали. Там вона зупинилася навпроти портрета молодого чоловіка.

– Франц Галс, – почала вона, – народився у Антверпені близько 1582 року. Його найдовершенішою роботою є картина «Веселий вершник», яку ви можете побачити у Зібранні Воллеса.

Вільям намагався сконцентруватися на Галсі, проте вирішив, що зробить це наступного тижня, коли доктор Нокс повернеться і не буде справляти на нього таке всеохоплююче враження. Він слідував за Бет, доки вони не зупинилися біля великої порожньої золоченої рами з табличкою «Рембрандт, 1606–1669».

– Саме тут, – шанобливо сказала вона, – висів шедевр Рембрандта «Синдики» до того, як сім років тому його викрали. На жаль, його досі не вдалося повернути.

– А галерея призначила винагороду за повернення картини? – спитав хтось із помітним бостонским акцентом.

– Ні. На жаль, місіс ван Гаасен ніколи не могло спасти на думку, що хтось може вкрасти один з її шедеврів, можливо, тому, що сама вона свого часу заплатила за картину шість тисяч доларів.

– Скільки це було б зараз? – поцікавився молодший голос.

– Картина безцінна, – сказала Бет, – і незамінна. Деякі романтики серед нас досі вірять, що одного дня картина повернеться у свій рідний дім.

Фразу супроводили легкі аплодисменти. Бет продовжувала:

– Рембрандт свого часу був найпопулярнішим художником Золотого віку Голландії і дуже амбіційною людиною. На жаль, він жив не відповідно до своїх достатків, а під кінець життя розпродав майже все своє майно на аукціонах, включно з кількома видатними полотнами, щоб роздати борги. Йому дивом вдалося уникнути банкрутства та боргової тюрми. Після смерті у 1669 році він був похований як жебрак, а його картини майже на сторіччя вийшли з моди. Але місіс ван Гаасен не сумнівалася в його генії і багато зробила для відновлення репутації найвеличнішого з голландських майстрів. Знавці мистецтва з усього світу приїжджали до Лондона, щоб побачити «Синдиків», які вважаються однією з найвидатніших його робіт, і місіс ван Гаасен ніколи не приховувала, що це її найулюбленіша картина з усієї колекції.

Бет повела свою маленьку групу до наступної картини, а після закінчення екскурсії ще довго відповідала на запитання. Урешті-решт, вона підійшла до «Весільного бенкету в Кані» Яна Стена, якого вона назвала «художником-оповідачем».

– Є ще питання? – наостанок мовила вона.

Коли група пішла, Вільям урешті наважився заговорити.

– Чудова лекція, – сказав він.

– Дякую, – відповіла Бет. – У вас іще якесь питання?

– Так. Ви вільні сьогодні ввечері?

Вона відповіла не одразу:

– На жаль, ні. У мене побачення.

Вільям посміхнувся.

– Що ж, я все одно запам’ятаю цей вечір. Дякую вам, Бет.

Коли він уже розвернувся до виходу, то почув:

– Але я вільна завтра.

* * *

Наступного ранку Вільям знайшов на теці зі справою на своєму столі жовтий стикер з текстом: «ТЕРМІНОВО: зателефонувати Ліз, тел. 01 735 3000».

– Що це? – спитав він Джекі.

– Не знаю, Яструб сказав, що це терміново і ти маєш передати діалог з Ліз йому у звіті в письмовій формі.

– Буде зроблено, – сказав Вільям, набираючи номер. За хвилину йому відповіла жінка:

– Вітаю, чим я можу вам допомогти?

– Це детектив констебль Ворвік зі Скотленд-Ярду. Мені потрібна Ліз.

– Підкажіть її прізвище, будь ласка, або відділ, у якому вона працює.

– Усе, що мені відомо, це те, що я маю поговорити з нею. Вона чекає на мій дзвінок.

– Це комутатор Букінгемського палацу, сер. У нас є тільки одна Ліз, і, на жаль, вона зараз зайнята.

Вільям почервонів.

– Вибачте, – вичавив він. – Я помилився номером.

Щойно він поклав слухавку, Джекі та детектив старший інспектор Ламонт розсміялися.

– Вона точно тобі передзвонить, – сказала Джекі.

– До речі, – сказав Ламонт, – Яструбу дзвонив американський посол, дякував за місячний пил. Молодець, хлопчино, тепер до роботи над «Вінстоном Черчиллем».

Вільям відкрив теку під назвою «Черчилль» і спробував зосередитися, але йому це не вдавалося, бо минулий вечір не виходив у нього з голови. Він не міг згадати, коли востаннє жінка захоплювала всі його думки. Сьогодні він точно піде з роботи до сьомої, навіть якщо у кабінеті командора все ще горітиме світло.

Він зібрався з думками, поки читав про майстерну махінацію, яку вигадав дрібний шахрай для свого збагачення. Коли він дочитав до останньої сторінки, то зрозумів, що йому доведеться обійти багацько книжкових магазинів Вест-Енду, щоб спіймати крадія на гарячому. Він попередив детектива старшого інспектора Ламонта, який був зайнятий пошуком міжнародного викрадача прикрас, що він має поборсатися у книжковій пилюці та не повернеться до кінця робочого дня.

Вільям вирішив розпочати у «Гетчардс» з Пікаділлі, де працював менеджер Пітер Гідді – він перевірив його ім’я ще раз, – який подав заяву. Він вийшов зі Скотленд-Ярду та пішов у бік «Моллу» і, проходячи повз Букінгемський палац, не міг не думати про той сором, коли він намагався подзвонити Ліз, потім повернув до площі Сент-Джеймс та випірнув на Пікаділлі, де пройшов крізь двері з трьома ордерами постачальника королівського двору.

Вільям спитав жінку за прилавком, чи може він побачити містера Гідді. Той з’явився і, перевіривши посвідчення Вільяма, повів його в офіс на четвертому поверсі й запропонував йому кави.

– Що першим викликало ваші підозри? – спитав Вільям, відкриваючи блокнот.

– Спочатку я взагалі не побачив чогось підозрілого, – відповів Гідді. – Черчилль був політиком, тому підписав величезну кількість своїх книжок. Але дуже важко знайти його шеститомник «Друга світова війна», повністю підписаний. Але коли я побачив таку ж серію у «Гейвуд Гілл», а за тиждень іншу в «Меггс», я почав сумніватися.

– Можете описати людину, яка принесла вам її на продаж? – запитав Вільям.

– Чесно кажучи, погано. Чоловік середнього зросту, на вигляд років шістдесят-шістдесят п’ять, сивий, трохи згорблений, із сильним акцентом. Типовий клієнт «Гетчардс».

Вільям посміхнувся:

– Ви, мабуть, навіть не спитали його ім’я.

– Ні. Він сказав, що не хоче, аби його діти довідалися, що він продає родинну цінність.

– Але ви мали б виписати йому чек.

– Зазвичай я так і роблю, проте він наполягав на готівці. Він з’явився за кілька хвилин до закриття, бо знав, що тут буде мало відвідувачів.

– Скільки коштує звичайне непідписане зібрання книжок?

– Сто фунтів, якщо вони в оригінальних обкладинках.

– А підписане зібрання?

– Три сотні, може, триста п’ятдесят в ідеальному стані.

– Можна спитати, скільки ви заплатили за нього?

– Двісті п’ятдесят фунтів.

– Отже, цей чоловік придбав непідписане зібрання книжок за сотню фунтів, підробив шість підписів та заробив на цьому сто п’ятдесят фунтів. Невеликий грабіж.

– Згоден, – не надто здивовано сказав Гідді. – Але якщо хтось із наших клієнтів дізнається, що ми продаємо книжки з фальшивими підписами, ми можемо втратити королівський ордер.

Вільям розуміюче кивнув.

– Як ви гадаєте, він може повернутися?

– Навряд чи він ризикне провернути таку махінацію вдруге у такому ж книжковому магазині. І чесно кажучи, є багато інших, завдяки яким він може заробляти роками.

– Отже, з якого магазину мені розпочати?

– Я дам вам список місць, де спеціалізуються на перших виданнях з підписами, – сказав Гідді, витягаючи із шухляди свого столу тоненьку книжечку.

– Дякую, – сказав Вільям, швидко гортаючи сторінки.

– Не хвилюйтесь, майже всі вони знаходяться поблизу, – сказав менеджер, супроводжуючи Вільяма до ліфта.

Детектив констебль Ворвік провів решту дня, обходячи книжковий за книжковим, та з’ясував, що шахрай був працьовитим чолов’ягою. Коли він не купляв, він продавав. Він був із дрібних ремісників, яких заохочувала влада. Кожен з менеджерів пообіцяв повідомити Вільяма, якщо в крамниці з’явиться чоловік, схожий за описом містера Гідді, та запропонує на продаж зібрання «Другої світової війни» Вінстона Черчилля з підписами, але всі погоджувалися, що шахрай навряд чи з’явиться у тому самому магазині вдруге.

– Якщо він з’явиться, будь ласка, подзвоніть мені у Скотленд-Ярд за номером 230 1212 і попросіть з’єднати з 2150, – сказав Вільям, перш ніж рушити до наступної крамниці.

Вільям продовжував пошуки, поки о шостій за ним не зачинилися двері останньої книжкової крамниці. Він доїхав на метро до станції Вікторія і побіг до Тренчард-Хаусу. Він швидко прийняв душ і замислився, незвично довго вирішуючи, що вдягнути. Нарешті він зупинився на блакитному блейзері, білій сорочці з відкритим коміром та сірих брюках, але відмовився від ідеї одягти краватку з університетських років.

Щойно він вийшов з квартири, як зрозумів, що запізниться, якщо не візьме таксі, – місіс Волтерс не оцінила б такої витрати.

Таксі висадило його біля «Єлени», на Фулгем-роуд за сім хвилин до призначеного часу.

– Джино, це дуже важливе побачення, – сказав Вільям офіціанту, щойно той представився. – Перше, якщо бути точним. Тому мені може знадобитися ваша допомога.

– Я потурбуюся про це, містере Ворвік. Я посаджу вас до тихого алькову.

– О боже, ось і вона, – прошепотів Вільям.

– А, синьйорино, – сказав Джино і з легким поклоном взяв її під руку. – Містер Ворвік уже тут і чекає на вас за своїм звичайним столиком.

Вільям підірвався з-за столика, намагаючись не вилуплювати очі на Бет. На ній була жовта сукня до коліна з відкритими плечима, світло-зелена шовкова хустка та нефритове кольє, що доповнювало її образ.

Джино допоміг їй сісти, поки Вільям чекав стоячи.

– Бачу, ви тут завсідник, – сказала Бет, вмостившись на стільці.

– Ні, я тут вперше. Мені це місце порадив друг.

– Але офіціант…

– Його я теж вперше бачу, – сказав Вільям, коли Джино повернувся з меню. Бет засміялась.

– Отже, містере Ворвік, вам як завжди?

– А що я завжди замовляю? – спитав Вільям. Джино здивовано подивився на нього, і Вільям продовжив:

– Бет знає, що я тут вперше. Що ви порадите?

– Для чарівної синьйорини у нас…

– Джино, не перегравайте.

– Невже ви не вважаєте її чарівною?

– Вважаю, звісно, але не хочу, щоб вона втекла до того, як принесуть першу страву.

Бет підняла очі від меню.

– Не хвилюйтеся, не втечу. Не до другої страви, у будь-якому разі.

– А що ви будете пити, синьйорино?

– Келих білого вина, будь ласка.

– Пляшку «Фраскаті», – сказав Вільям, пригадуючи назву вина, яке зазвичай замовляв його батько, але сам детектив не мав уяви, скільки воно може коштувати.

Коли Джино прийняв їхнє замовлення й пішов, Бет запитала:

– То Вільям чи Білл?

– Вільям.

– Ви працюєте у мистецькій індустрії чи просто фанат музеїв?

– І те, й інше. Я ще з дитинства люблю музеї, проте зараз працюю у відділі витворів мистецтва та антикваріату у Скотленд-Ярді.

Здавалося, Бет трохи вагалася, перш ніж сказати:

– Отже, ви прийшли до Фіцмолеану по роботі.

– Доки не побачив вас.

– Ви ще гірший за Джино.

– А ви?

– Ні, я не гірша за Джино.

– Ні, я не про це… – мовив Вільям, з жахом думаючи про те, що з його останнього побачення пройшло дуже багато часу.

– Я знаю, про що ви, – підколола його Бет. – Я викладаю історію мистецтв у Даремі.

– Я знав, що обрав неправильний університет.

– А де ви навчалися? – спитала вона, коли Джино повернувся зі страчателою просто з жару.

– Кінгз. Також історія мистецтв. А після Дарему?

– Пішла до Кембриджу, а потім писала дисертацію доктора філософії про дипломата Рубенса.

– Я майже почав навчання в аспірантурі за злочинцем Караваджо.

– Це пояснює, чому ви опинилися у поліції.

– А потім ви одразу пішли до Фіцмолеану?

– Так, це була моя перша робота після Кембриджу. Мабуть, учора було дуже помітно, що це моя перша спроба провести екскурсію.

– Ви були неймовірною.

– Я ще тільки починаю, ви це зрозумієте, коли послухаєте лекцію Тіма Нокса наступного тижня.

– Не можу навіть уявити, як це – замінити свого начальника останньої миті.

– Це було жахливо. Отже, наважуся спитати: як близько ви до повернення мого Рембрандта?

– Вашого Рембрандта?

– Так. Усі працівники Фіцмолеану стають власниками, коли йдеться про «Синдиків».

– І я розумію чому. Проте через сім років ця справа стала, як то кажуть, висяком.

– Але ж ви не працюєте над цією справою останні сім років?

– Менше семи тижнів, – підтвердив Вільям. – Але я впевнений, що зможу повернути Рембрандта вам до кінця наступного місяця.

Бет не засміялася.

– Я все ще вірю, що картину можна знайти й повернути у галерею.

– Я б хотів погодитися з вами, – сказав Вільям, коли Джино забирав порожні тарілки, – але не всі мої колеги так вважають.

– Ви думаєте, вона знищена? – спитала Бет. – Я просто не можу повірити, що може існувати такий лиходій.

– Навіть якщо цій людині вдавалося уникати в’язниці сім років?

– То ви знаєте, хто її викрав?

Вільям не відповів, але відчув полегшення, коли з’явився Джино з основною стравою.

– Вибачте, – сказала Бет. – Мені не варто було питати. Але якщо я можу чимось допомогти, просто дайте мені знати.

– Є дещо. Нещодавно ми знайшли дуже точну копію «Синдиків», і мені цікаво, чи не знаєте ви когось, хто спеціалізується на такому?

– Це не моя парафія, – визнала Бет. – Я спеціалізуюся на мертвих голландцях та фламандцях. Але ви, мабуть, уже були у Галереї підробок у Ноттінг-гілл?

– Ніколи не чув про таку, – сказав Вільям, намагаючись відшукати неіснуючий блокнот у кишені свого піджака, забувши, що він не на роботі.

– На них працює велика кількість художників, які можуть підробити полотно будь-якого майстра, живого чи мертвого.

– Це легально?

– Не знаю, це ваша справа, – посміхнулася Бет. – Якщо ви не проводите дні та ночі виключно у пошуках мого Рембрандта, то маєте розв’язувати важливіші справи.

– Викрадення маленького фіала місячного пилу та кілька підробок «Другої світової війни» Вінстона Черчилля.

– Розкажете про це мені?

Бет помирала зі сміху, коли Вільям розказував їй про доктора Тальбо та заступника американського генерального секретаря. Вона навіть порадила йому звернути увагу на непідписані збірки Вінстона Черчилля.

– Може, так вам швидше вдасться вийти на слід вашого шахрая і ви будете на один крок попереду.

– Гарна ідея, – погодився Вільям, вирішивши не казати їй, що саме цим він займався весь день. – Може, нам варто частіше бачитися, і тоді ви зможете стати детективом.

– А ви – читати лекції у Фіцмолеані.

Обидвоє засміялися.

– Перші побачення такі дивні, – сказав Вільям.

– А це що, перше побачення? – спитала Бет, м’яко усміхаючись.

– Сподіваюсь.

– Кави? – спитав Джино.

Вільям не помітив, як пролетів час, доки Бет не прошепотіла:

– Здається, персонал хоче додому.

Вільям озирнувся й зрозумів, що вони останні клієнти в ресторані, та попросив рахунок.

– Ви мешкаєте десь поблизу? – спитав він.

– У Фулгемі, з другом. Але не хвилюйтеся, я доїду автобусом.

– На жаль, я не зможу сплатити проїзд, – сказав Вільям, подивившись на рахунок. – Можна провести вас додому?

– Сподіваюся, ми скоро побачимо вас знову, синьйорино, – сказав Джино, відчиняючи для них двері.

– Я ще не вирішила, – сказала Бет, посміхаючись у відповідь.

Вільям узяв її за руку, коли вони переходили дорогу, і вони безупинно верзли якусь нісенітницю, доки не опинилися біля дверей Бет. Вільям нахилився й поцілував її у щоку. Коли вона встромила ключ у замок, він спитав:

– Підете зі мною у Галерею підробок?

– Чи буває таке, що ви не при виконанні, детективе констеблю Ворвік? – спитала вона.

– Поки існує навіть нікчемна можливість, що я знайду вашого Рембрандта, міс Рейнсфорд, – ні.