Читать книгу Хто не ризикує - Джеффри Арчер - Страница 11

Правило просте: якщо телефон дзвонить, ти береш слухавку незалежно від звання. Потім записуєш деталі й передаєш Ламонту, який вирішує, хто працюватиме над справою за умови, якщо справа є. Часто дзвонили публічні особи, які скаржилися на зникнення родинної цінності на кшталт альбому гравюр та хотіли знати, коли поліція збирається її повернути. Тоді слід було пояснити, що про грабіж треба повідомляти у місцевий відділ поліції, оскільки у витворах мистецтва та антикваріаті працюють лише чотири офіцери, тому вони не можуть розглядати кожну справу. Але командор завжди нагадував, що для старої леді її втрачена вікторіанська брошка – коронна коштовність, а для багатьох людей це єдиний прямий контакт з поліцією.

– Коли кладеш слухавку, – казав він Вільяму, – ти маєш бути впевнений, що на тому кінці дроту залишився задоволений клієнт, а не людина, переконана, що поліція проти неї.

Вільям підняв слухавку.

– Вибачте за дзвінок, – прозвучав добре поставлений голос. – Сподіваюся, я не марную ваш час.

– Ви не марнуєте мій час, – сказав Вільям, – якщо впевнені, що стався злочин.

– Проблема в тому, що я не впевнений, що стався злочин, проте ситуація справляє темне враження.

Вільям усміхнувся з дивного виразу.

– Скажіть, будь ласка, як ваше ім’я, сер? – спитав він і взяв ручку, хоча знав, що близько половини зазвичай кидають слухавку після цього питання.

– Джеремі Вебб. Я працюю у Лондонській срібній скарбниці, що у Сіті. Мабуть, ви ніколи про нас не чули.

– Ще в школі я був там з батьком, ми шукали подарунок на мамин день народження. Ніколи не забуду це місце, там, мабуть, з десяток різних магазинчиків, усі дуже таємничі…

– Тридцять сім крамниць, – сказав Вебб. – Цього року я займаю посаду президента Асоціації Лондонської срібної скарбниці, й саме через це я вам телефоную. Кілька наших членів повідомили мене про проблему.

– Яку проблему? – спитав Вільям. – Не кваптеся, містере Вебб, та опишіть усі деталі, навіть найдрібніші.

– Дякую, – відповів Вебб. – До складу АЛСС входять кілька членів, які переважно займаються купівлею та продажем срібла. Це може бути будь-що, від вікторіанської ложки до великої вази для обіднього столу. Зараз, щоб мати сертифікат стерлінгового, все срібло, як мені відомо, повинно мати клеймо та пройти лабораторне дослідження. Жоден серйозний колекціонер не придбає річ, яка не має правильного клейма.

Вільям завмер, чекаючи на продовження:

– Останні кілька місяців у скарбниці з’являвся чоловік, який хотів придбати вироби, віком щонайменше сто років. Йому не важливо, чи це медаль з нагоди коронації Георга V або шкільна нагорода за найдовший стрибок. Одне з чотирьох клейм на виробах позначає рік виготовлення, і деякі з моїх колег помітили, що цей чоловік завжди перевіряє вік за допомогою лупи, перш ніж розглянути сам виріб.

– Лупи?

– Вибачте, – сказав Вебб. – Це маленьке збільшувальне скло, яке використовують ювеліри та годинникарі.

– Зрозуміло, – відповів Вільям, хоч і не міг второпати, до чого все йде.

– Інша дивна річ, яку помітили мої колеги, полягає в тому, що він завжди платить готівкою.

– Великими купюрами?

– Ні. Ми завжди уважно стежимо за цим, оскільки враховуємо останні директиви Міністерства фінансів, що стосуються відмивання грошей. Чи я досить зрозуміло пояснюю, офіцере?

– Так, містере Вебб. Ви знаєте, як звуть цього джентльмена?

– У цьому вся й справа, – сказав Вебб. – Ми завжди записуємо імена та адреси кожного покупця, але цей чоловік кожного разу представляється різними іменами та дає різні адреси.

Тепер Вільяму стало справді цікаво.

– Чи хтось із ваших продавців має уяву, ким може бути цей чоловік?

– Один з наших дилерів каже, що він його знає, проте не може згадати, звідки. Він стверджує, що не знає його справжнього імені.

– Ви кажете, «стверджує». Це означає, що ви не впевнені в його чесності.

– Кілька років тому цей продавець був засуджений до шести місяців ув’язнення за продаж викрадених товарів. Служба пробації попросила нас дати йому другий шанс, і ми це зробили, хоч і з недовірою. Але ми попередили: якщо він хоч раз спробує перетнути межу, він буде виключений з асоціації.

– Як його звати?

– Кен Еппл’ярд.

Вільям записав це ім’я.

– Враховуючи ваш досвід, містере Вебб, у вас є теорія, нащо цей загадковий чоловік скуповує так багато старовинного срібла?

– Спершу я вважав, що це випадок відмивання грошей, але він почав повертатися знов і знов. І це не має жодного сенсу – якщо він, звісно, не ідіот. Потім я подумав, що він може переплавляти срібло, але це теж не найкраща ідея, оскільки зараз вартість срібла падає. Отже, маю зізнатися, я цілком спантеличений. Утім, наша наглядацька рада вирішила, що я маю повідомити вас про це.

– Дуже вам дякую, містере Вебб. Я одразу передам цю інформацію своєму начальнику й повернуся до вас.

Але першим, що зробив Вільям після дзвінка, був похід на мінус перший поверх, де містилася національна база даних поліції. Констебль поліції, який на вигляд був іще молодшим за нього, вбив ім’я Кена Еппл’ярда у пошук, і за мить список його попередніх судимостей був у нього в руках. Еппл’ярд справді був засуджений до шести місяців за продаж викрадених товарів. Вільям із задоволенням зауважив, що з того часу порушень більше не було, хіба що кілька штрафів за паркування. Ворвік повернувся в офіс з великим аркушем.

Ламонт розмовляв по телефону, проте жестом запросив Вільяма присісти на стілець навпроти нього. Вільям знав, що начальник допомагає Інтерполу зі справою про контрабанду діамантового кільця, яке вдалося перевезти з Гани до Дубая. Щойно Ламонт поклав слухавку, він переключив свою увагу на Вільяма, який стисло виклав суть справи.

– Босе, як ви гадаєте, чого він хоче? – запитав Вільям, коли закінчив свою доповідь.

– Не знаю. Але перше, що ти маєш з’ясувати, це його особистість, бо до цього моменту ми просто ходимо у пітьмі.

– З чого мені почати?

– Почни з того, що у тебе є. Піди до Скарбниці та поговори з Еппл’ярдом. Але обережно. Він нещодавно звільнився, тому йому буде незручно перед колегами. Спробуй вдати із себе клієнта, а не копа.

– Зрозумів, сер.

– І ще, Вільяме: чому ти досі не заарештував Черчилля?

– Він заліг на дно, сер. Але щойно він спливе нагору, я його із задоволенням схоплю за горло.

Ламонт усміхнувся й повернувся до контрабандистів.

* * *

Вільям добре знав, де знаходиться Срібна скарбниця, але спочатку вирішив поговорити з батьком. Він зателефонував йому й запропонував разом пообідати.

– У мене є година, – відповів сер Джуліан, – але не більше.

– У мене теж десь стільки ж, батьку. До того ж і я можу заплатити тобі два фунти та вісім пенсів.

– Я прийму цю милостиню, хоча ти знаєш, що це значно нижче за мій звичайний тариф. Зустрінемося біля «Лінкольнз Інн» о першій.

Вільям вийшов зі Скотленд-Ярду й поїхав у Сіті автобусом. Він трохи пройшовся по Ченсері Лейн й увійшов у Лондонську срібну скарбницю. Список усіх продавців висів біля входу на стіні. Крамниця містера К. Еппл’ярда знаходилася під номером 23. Вільям спустився широкими сходами до підвалу, де був довгий коридор з рядом магазинчиків, розміщених по обидва боки.

Він хотів подивитися на кілька гарних речей, які йому сподобалися, але не дозволив собі відволіктись від пошуку крамниці під номером 23. Еппл’ярд саме показував клієнту цукорницю, коли Вільям знайшов його магазин. Він зупинився біля магазину навпроти та почав розглядати перцевницю у формі суфражистки. Ідеальний подарунок на Різдво для Ґрейс, подумав він. Вільям вирішив спитати ціну, і коли клієнт Еппл’ярда пішов, він перемістився до нього.

– Доброго ранку, сер. Шукаєте щось особливе?

– Когось, – сказав Вільям, – когось особливого, – та дістав своє посвідчення.

– Я нічого не зробив, – одразу почав захищатися Еппл’ярд.

– Ніхто не каже, що ви щось зробили. Я просто хочу поставити вам кілька запитань.

– Це про того чоловіка, який скуповує старе срібло?

– Так, ви мене зрозуміли.

– Мені справді нічого вам сказати. Я натрапив на нього у Пентонвіллі, але не пам’ятаю його імені. Я роками намагався забути цей період життя, не змушуйте мене згадувати про це.

– Я вас розумію, – сказав Вільям. – Але було б чудово, якби ви могли згадати щось іще про цього чоловіка – зріст, вік, будь-які особливі прикмети.

Еппл’ярд подивився у простір так, ніби намагався викликати образ з повітря.

– Брита голова, шість футів зросту, п’ятдесят-п’ятдесят п’ять років.

– Ви знаєте, за що він сидів?

– Не маю гадки. Золоте правило в’язниці: ніколи не питай, за що сидить інший, і ніколи не кажи, за що сидиш сам.

Вільям додав цей факт у депо своєї пам’яті. Еппл’ярд затих на кілька хвилин, а потім додав:

– У нього було невелике тату у формі серця з ім’ям Енджі на правому передпліччі.

– Ви дуже мені допомогли, містере Еппл’ярд, – сказав Вільям, передаючи йому свою візитку. – Якщо згадаєте іще щось, подзвоніть мені.

– Мені треба повідомити колег про ваш візит?

– Я просто черговий покупець, – сказав Вільям і перейшов до протилежного магазинчика, щоб спитати, скільки коштує перцевниця-суфражистка. Тижневу зарплатню… Навколо було достатньо годинників, які нагадували Вільямові про зустріч з батьком за п’ятнадцять хвилин, і він поспішив, бо знав, що той почне обідати без нього.

* * *

Вільям вибіг на вулицю, повернув праворуч і побіг далі. Він дістався до «Лінкольнз Інн» о 12:56 і побачив, що батько саме перетинав площу.

– Що привело тебе у ці краї? – спитав сер Джуліан, поки вони з сином йшли довгим коридором, прикрашеним портретами поважних суддів.

– Справи й задоволення. Я поясню за обідом. Як там мама?

– Добре, вона передавала тобі привіт.

– А Ґрейс?

– Така ж дивна. Захищає растамана з п’ятьма жінками та чотирнадцятьма дітьми, який намагається довести, що він мормон і не підкоряється законам полігамії. Певно, що вона програє, як завжди.

– Може, колись вона тебе здивує, – сказав Вільям, коли вони вже заходили до їдальні.

– Тут самообслуговування, тож візьми тацю, – сказав йому батько, роблячи вигляд, ніби не почув його слів. – У жодному разі не бери м’ясо, краще салати.

Вільям узяв тарілку сосисок, пюре та солодкий пиріг і попрямував до столика на іншому боці кімнати.

– Ти запросив мене поспілкуватися або спитати поради? – запитав сер Вільям, беручи сільничку. – Нагадую тобі, що моя консультація коштує сто фунтів на годину і час уже пішов.

– Тоді можеш вирахувати ці гроші з моїх кишенькових, бо у мене справді є питання до тебе.

– Давай.

Вільям пояснив батькові причину, за якої він провів ранок у Срібній скарбниці.

– Вражаюче, – прокоментував батько, коли Вільям завершив розповідь. – Тож тобі треба знайти таємничого покупця, що переплавляє срібло, якому більше ста років.

– Але ми точно не знаємо, що він робить саме це.

– Тоді нащо йому це потрібно, тільки якщо він не ексцентричний багатій. А якби він таким був, він не давав би кожного разу різні адреси та імена.

– Інші ідеї, батьку?

Сер Джуліан помовчав, а потім доїв свій суп і сказав:

– Монети. Це мають бути монети.

– Чому монети?

– Це має бути чимось важливішим, ніж звичайне срібло, інакше тут немає жодного сенсу.