Читать книгу Хто не ризикує - Джеффри Арчер - Страница 7

– Це твій останній день як констебля, – сказав Фред, коли вони з Вільямом виходили з відділка на вечірнє патрулювання.

– Тільки якщо мене не випруть з детективів, – відповів Вільям. – У цьому разі я негайно повернуся на чергування.

– Фігня. Заробиш собі ім’я, це всі знають.

– Тільки завдяки тобі, Фреде. Ти навчив мене життя більше, ніж я міг вивчити в університеті.

– Тільки тому, що твоє життя було таким захищеним, Хористе. На відміну від мого. До якого департаменту тебе направили?

– Витвори мистецтва та антикваріат.

– Я гадав, що це така розвага для багатих та ледачих, а не об’єкт злочину.

– Це може бути дуже прибутковим злочином для тих, хто знає, як обійти закон.

– Просвіти мене.

– Зараз відбувається одна махінація, – почав Вільям, – і полягає вона в тому, що злочинці крадуть витвори мистецтва, але не збираються продавати їх.

– Не розумію, – сказав Фред. – Нащо красти щось, що ти не збираєшся продавати або передати перекупу?

– Страхові компанії іноді готові радше домовитися з третьою стороною, аніж виплачувати повну вартість за полісом.

– Перекупу в костюмі від «Армані»? – спитав Фред. – То як такого запроторити за ґрати?

– Треба почекати, поки він не стане надто жадібним і страхова компанія відмовиться платити.

– Пахне бюрократією. Я б ніколи не зміг працювати детективом.

– Де ми сьогодні патрулюємо? – спитав Вільям, знаючи, що Фред любить відходити від офіційного плану.

– Суботній вечір. Краще поїдемо на Бартон та впевнимося, що вболівальники не рвуться в бій. А потім повернемося на Ласкомб Роуд, перш ніж паби зачиняться. Може, заарештуємо якогось п’яного розбишаку у твоє останнє чергування…

Хоча Вільям провів два роки біч-о-біч з Фредом, він майже нічого не знав про його особисте життя. Проте він не скаржився, бо теж був не надто балакучим, та це був їхній останній день разом, тому він вирішив спитати у Фреда про дещо, що його завжди бентежило.

– Що змусило тебе піти у поліцію?

Спочатку Фред не відповів, ніби не почув питання, але зрештою вимовив:

– Оскільки я тебе більше не побачу, Хористе, я розкажу. По-перше, це скоріше несподіванка, аніж план.

Вільям мовчав, поки вони звертали на алею, що вела до Бартона.

– Я народився у зйомній квартирі у Глазго. Мій батько більшу частину життя байдикував, і жили ми на заробітки матері.

– Чим вона займалася?

– Вона працювала у барі і швидко зрозуміла, що є більш прибутковий спосіб заробітку, тож почала надавати певні послуги на стороні. Я досі не впевнений, що не є наслідком однієї з таких послуг.

Вільям промовчав.

– Але щойно її краса почала в’янути, заробітки зменшилися, і батько часто зустрічав її стусанами, якщо вона поверталася додому в суботу ввечері без грошей на пляшку віскі та чергову ставку.

Потім Фред замовк, а Вільям подумав про власних батьків, які проводили суботні вечори в ресторані або театрі. Йому важко було зрозуміти тиранію домашнього насилля. Він ніколи не чув, щоб батько навіть підвищував голос у присутності його матері.

– Лондон далеко від Глазго, – сказав Вільям, сподіваючись, що це заохотить Фреда продовжити розмову.

– Для мене – надто близько, – сказав Фред та увімкнув ліхтар, який освітив алею, і молода парочка зникла. Фред усміхнувся.

– Мені було чотирнадцять, коли я втік із дому. Найнявся на перше вантажне судно і відплив. До вісімнадцяти я вже пів світу побачив і вирішив висадитися у Лондоні.

– І тоді ти пішов до поліції?

– Ні. У той час я все ще вважав їх ворогами. Я кілька місяців цупив речі з полиць супермаркетів, а зрештою став кондуктором автобуса. Потім мені це набридло, і я вирішив піти до армії або поліції. Якби співбесіда в поліції не була призначена раніше, я б уже був генералом.

– Або мертвим, – сказав Вільям, коли вони підійшли до Бартона.

– А тут, думаєш, менше шансів бути вбитим? Я втратив сім колег за останні двадцять років, а скільки ще були поранені й пішли з поліції інвалідами! В армії ти принаймні знаєш, хто твій ворог, і маєш право його вбити. Тут ми стикаємося з наркодилерами, поножівщиною, перестрілками, і все це поки суспільство вдає, ніби нічого не відбувається.

– Тоді чому ти обрав це життя, а не щось легше?

– Може, ми з тобою прийшли сюди різними шляхами, Хористе, проте у нас обох є одна спільна риса, – сказав Фред, – ми обидва трохи навіжені, але робимо те, для чого призначені. І давай подивимося правді в очі: я ніколи не мав більш захоплюючої роботи, яка б так винагороджувалася, аніж тут.

– Винагороджувалася?

– Не грошима, звісно, хоча через деякий час зарплатня стає кращою. Deprehendo Deprehensio Vitum, – сказав Фред. – Працюй щоніч, працюй щодня – і буде більше зарплатня.

Вільям розсміявся, а Фред додав:

– Не переймайся, це вся латина, яку я знаю. Найбільше я люблю цю роботу за те, що тут один день не схожий на інший. І що найважливіше, це мій дім, я тут майже всіх знаю. Тут тобі не одна велика сім’я, але це моя сім’я, і хоча я ніколи не скажу це вголос у відділку, я хочу вірити, що щось змінив.

– І твої дві подяки це підтверджують.

– І ще три відсторонення, але мені лишилося усього кілька місяців у поліції, тож я, мабуть, більше не перетну межу.

– Не хочу зменшити собі пенсію, – додав Фред, коли вони виїжджали з Бартона.

– Сьогодні тихо, – помітив Вільям.

– Вони побачили нас і зникли, як пацюки, у найближчих щілинах. І щойно ми підемо, вони повилазять. Але ж і ми не хочемо ніяких випадків у ваш останній день, чи не так, детективе?

Вільям засміявся й збирався поставити ще одне запитання, коли Фред подивився на інший бік вулиці й сказав:

– Бідна стара дурепа. Боюся, вона й сама гадки не має, що робить.

Вільям гадав, що зараз послідує ще одна порція домашньої філософії, проте він помилився:

– Будинок номер двадцять три, – сказав Фред. – Місіс Перкінс.

– Пограбована кілька тижнів тому, – продовжив Вільям. – Винесли телевізор та відеомагнітофон, якщо не помиляюся.

– Правильно, п’ять очок з десяти, – сказав Фред. – Давай ще п’ять.

Вільям подивився на будинок, але це йому не допомогло.

– Що ти бачиш, Хористе?

– Дві пусті коробки.

– І що це значить?

Вільям спробував думати як ловець злочинців – навичка, якою володіють виключно такі як Фред: люди, що можуть відчути злочин до того, як він стався. Фред театрально зітхнув:

– Страховка місіс Перкінс, мабуть, уже покрила її втрату, тому зараз у неї новий телевізор та магнітофон. Проте вона не знає, що зазвичай грабіжники повертаються через кілька тижнів, бо знають, що у жертви вже є нові речі, які можна викрасти. І що вона робить? Фактично запрошує їх це зробити. Злодій тільки чекає, коли вона піде в гості до місіс Кесіді із дев’яносто першого будинку, щоб влізти до неї вдруге.

– Що нам робити? – спитав Вільям.

– Поговорити з нею і попросити знищити докази, – сказав Фред та постукав у двері будинку під номером 23. Місіс Перкінс майже одразу вийшла до них, та щойно Фред пояснив їй мету їхнього візиту, вона швидко прибрала коробки, подякувала їм та запросила на чай.

– Дуже вам дякую, місіс Перкінс, але ми маємо йти, – відповів Фред і торкнувся краю свого шолому, після чого вони пішли далі.

– Коли починається твоя нова робота? – спитав Фред, щойно вони відійшли подалі.

– Відпочину кілька тижнів в Італії, а першого жовтня вийду на службу у Скотленд-Ярд.

– Я чув, що в Італії багато гарних дівчат.

– Більшість з них у рамках.

– Рамках?

– Золотих.

Фред розсміявся:

– Ніколи не був ні в Італії, ні навіть у Скотленд-Ярді, проте я чув, що у них краща кімната для снукеру з усіх поліцейських відділків.

– Я повернуся і розкажу тобі, як там…

– Ти ніколи не повернешся, Хористе. Ламбет був лише першою сходинкою твоєї довгої кар’єрної драбини. Але попереджаю, що на цій драбині буде багато змій, які будуть щасливі скинути тебе вниз, та деякі з них будуть у блакитній формі, – сказав він, смикаючи двері магазину, щоб переконатися, що він зачинений.

Вільям гмикнув. Не проходило жодного чергування, щоб він чогось не навчився у Фреда.

– Здоров, Джейкобе!

– Привіт, Фреде!

Вільям подивився вниз і побачив чоловіка, який сидів, схрестивши ноги й ніжно обіймаючи пляшку віскі. На своєму першому чергуванні Вільям дізнався від Фреда, що існують чотири види п’яниць: сплячі, які засинають п’яним сном, щойно нап’ються, а коли прокидаються – йдуть додому; тихі, які зазвичай намагаються втопити у пляшці свої печалі й не часто роблять щось погане; фанати, які мріють затягти тебе додому та приміряти твою форму; та агресивні, які жадають бійки та вважають полісмена гарним суперником. Фред міг з легкістю визначити будь-кого з одного погляду, особливо тих, хто жадав бійки – зазвичай вони проводили ніч у камері та вранці ставали іншою людиною.

За останні роки Вільям бачив п’яниць усіх цих типів, та завдяки Фредовому здоровому глузду та сильній правій руці у нього було лише кілька шрамів.

– Яка категорія? – спитав Вільям.

– Топить печалі. Мабуть, «Шпори» сьогодні програли.

– Звідки ти знаєш?

– Коли вони перемагають, Джейкоб просто золото, проте коли вони програють, він безнадійний.

Вони повернули на Ласкомб Роуд і побачили кількох місцевих, які поверталися додому з пабу «Мальборо армс».

– Це розчаровує, – сказав Фред. – Ласкомб Роуд уже не та, якою була до втручання міської ради. Я сподівався, що ми натрапимо на кількох наркодилерів чи навіть Стукача Ленні, щоб тобі було що згадати про останню ніч.

– Можемо заарештувати її, – запропонував Вільям, вказуючи на дівчину в короткій шкіряній спідниці, яка розмовляла з чоловіком в авті через опущене скло.

– А сенс? Проведе ніч у камері, вранці заплатить штраф, а потім повернеться до праці. Я не дівчат хочу кидати за ґрати, а їхніх сутенерів. Особливо одного конкретного, – додав Фред.

Автівка понеслася геть, щойно водій побачив у дзеркалі двох поліцейських. Констеблі пішли далі до центру міста легкою ходою, і дорогою Фред розважав Вільяма історіями, які той уже чув, але не був проти послухати ще раз, а також розповідав те, чого той іще, мабуть, не чув за останні кілька років.

Вільям збирався спитати Фреда про його плани на пенсію, як раптом той схопив його за руку і потягнув до найближчого дверного отвору – і водномить дружній місцевий полісмен перетворився на поліцейського, який відчув справжній злочин.

– Нам сьогодні щастить, – кивнув Фред у бік здоровезного чоловіка, який тримав нажахану дівчину за шию. – Я вистежував цього покидька роками. Не треба зачитувати його права, це почекає до того моменту, як він буде за ґратами.

Фред дістав свою дубинку, висунувся з тіні й побіг на супротивника, що змусило кількох інших дівчат розбігтися вусібіч, щойно вони побачили його. Вільям побіг за ним, швидко побивши свій минулий рекорд стометрівки, який поставив останнього року в коледжі. Бандит огледівся та, побачивши Вільяма, кинув дівчину, яка впала на коліна й почала плакати. Тільки тепер Вільям побачив у нього ніж. Хлопця відділяло лише кілька кроків від злочинця, і він кинувся в бій. Він підпірнув та копнув чоловіка по гомілці, й вони обидва впали на бруківку. Коли Вільям оговтався, чоловік уже звівся на ноги, Вільям інстинктивно підняв руку, щоб захиститися від ножа, який був скерований на нього. Останнє, що він запам’ятав, був шок, коли ніж врізався в його груди.

– Офіцера поранено, офіцера поранено! Термінова підмога на Ласкомб Роуд! – закричав Фред по рації, стрибаючи на супротивника.

* * *

Він розплющив очі, моргнув і роздивився незнайому кімнату. Його батьки та сестра стояли біля ліжка, а незнайомий старший офіцер розташувався біля дверей. Три зірки на кожному з погон означали, що він був головним інспектором. Вільям спробував сісти й кволо посміхнувся своїй родині, та щойно він підвівся на кілька дюймів, то усвідомив, що його груди міцно перев’язані. Він важко опустився назад.

– Як Фред? – із зусиллям вимовив він.

Ніхто не поспішав відповідати на це запитання. Врешті-решт, підійшов офіцер і сказав:

– Я головний інспектор Катберт. Мені дуже жаль, констеблю Ворвік, але я маю поставити вам кілька запитань щодо подій суботнього вечора, бо, як вам відомо, ми не можемо тримати підозрюваного під вартою довше ніж добу, якщо немає доказів його вини.

– Так, сер, – відповів Вільям, знову намагаючись сісти.

Головний інспектор відкрив великий коричневий конверт і витягнув кілька чорно-білих світлин різних чоловіків, одного з яких Вільям ніколи не зміг би забути.

– Це той чоловік, якого ви намагалися заарештувати у суботу? – спитав Катберт.

Вільям ствердно кивнув.

– Але чому ви мене питаєте? Спитайте Фреда, він зможе вказати на нього особисто.

Головний інспектор Катберт замовк і поклав фотографії у конверт.

* * *

Парафіяльна церква Святих Михайла та Георгія не часто була переповнена навіть під час щорічного різдвяного концерту, але зараз усі лави були зайняті ще до того, як на нефі з’явився хор.

Констебль поліції Фред Єйтс, володар Медалі Королеви за відвагу, отримав повну поліцейську церемонію поховання, з почесним караулом біля входу.

Траурний кортеж супроводжували кінні офіцери, а Фредова труна була накрита тканинами кольорів Лондонської поліції, блакитною та срібною, а Медаль Королеви за відвагу та срібна нагорода лежали зверху. У церкві на передніх рядах сиділи старші офіцери, а всі інші, кому не вистачило місця, стояли позаду. Вільям їхав проходом в інвалідному візку, яким керував його батько, а присутні встали, щоб засвідчити йому свою повагу. Церковний староста підвів їх до місць спереду.

Він той, хто виступить проти…

Вільям добре тримався, доки вісім офіцерів не з’явилися з труною та не понесли її через прохід до олтарної частини церкви, і тоді він уже не зміг стримати сліз.

Парафіяльний священник подивився вниз зі сходів олтаря і запропонував колегам Фреда по відділку, які не часто бували у церкві, помолитися за нього. Вони прийшли висловити свою повагу, хоча навіть не всі з них знали його друге ім’я. Вільям роздивився людей навколо і побачив серед присутніх місіс Перкінс.

Бути пілігримом…

Коли присутні стали на коліна, Вільям схилив голову й згадав слова Фреда:

«Я хочу вірити, що щось змінив». Якби тільки Фред міг побачити це й зрозуміти, як багато він змінив!

Фредові колеги та друзі щиро співали гімни, і Вільям знав, що йому б це сподобалося, хоча скоріше за все він сказав би, що надгробна промова головного суперінтенданта була занадто пафосною. Вільям наче почув, як Фред посміхається, коли той казав про його подяки. «А як щодо моїх відсторонень?» – майже розчув він.

Коли священник дав останнє благословення, присутні встали, а ті, хто ніс труну, повернулися до своїх обов’язків і понесли її на кладовище. Вільям спробував підвестися, коли вони проходили повз, але не зміг, і тоді черговий відділу та начальник йому допомогли.

* * *

Коли вони повернулися додому, батько сказав Вільяму, що після цієї історії не буде соромом піти з поліції. Він був упевнений, що колеги його зрозуміють.

– Можеш піти на вечірнє відділення, вивчати право, а потім приєднатися до мене у суді, де надалі будеш боротися зі злочинністю, але у судовій залі та вдень, а не бозна-де на вулицях уночі.

Вільям знав, що батько має рацію. Але останнє слово лишилося за Фредом: «Може, ми з тобою прийшли сюди різними шляхами, Хористе, проте у нас обох є одна спільна риса: ми обидва трохи навіжені, але робимо те, для чого призначені».