Читать книгу Хто не ризикує - Джеффри Арчер - Страница 4

Одразу після восьмої ранку Вільям та Фред вирушили у ранковий патруль.

– У цей час небагато злочинів, – запевнив стажера Фред. – Злочинці як багатії – не прокидаються до десятої.

За останні півтора року Вільям звик до частих Фредових перлин мудрості, які виявилися кориснішими, ніж поліцейський устав.

– Коли там твій іспит на детектива? – спитав Фред у той час, як вони проїжджали Ламбет Уолк.

– Вже близько, проте я не думаю, що ти скоро мене здихаєшся, – відповів Вільям, підходячи до продавця газетного кіоска.

Фред глянув на заголовок: «Констеблька поліції Івонна Флетчер загинула біля посольства Лівії».

– Скоріше, вбита, – прокоментував Фред. – Бідолашна дівчинка.

Якийсь час він мовчав, та нарешті продовжив:

– Я все своє життя був констеблем, і це мені до душі. Але ти…

– Якщо я зможу, це буде завдяки тобі, – сказав Вільям.

– Ти не схожий на мене, Хористе, – відповів Фред.

Вільям злякався, що тепер це прізвисько приклеїться до нього до кінця його кар’єри. Він радше був би Шерлоком. Ніколи в житті він не зізнається своїм колегам по відділку, що колись співав у хорі і мріяв виглядати старшим. Утім, мати одного разу сказала йому: «Коли нарешті станеш старшим, то тобі схочеться виглядати молодше». – «Хіба люди ніколи не бувають задоволені своїм віком?» – здивувався він.

– Коли ти станеш комісаром, – продовжував Фред, – я вже буду у будинку для людей похидого віку, а ти забудеш про мене.

Вільяму навіть на думку не спадало, що він може стати комісаром, однак він був певний, що ніколи не забуде констебля Фреда Єйтса.

Фред помітив хлопця, який вибігав з газетного кіоска. За ним біг містер Патель, але не міг його наздогнати. Вільям чкурнув за ним разом із Фредом, який відставав від нього лише на ярд. Вони порівнялися з містером Пателем, коли хлопець уже був за рогом, проте їм довелося пробігти іще ярдів сто, щоб схопити його. Поліцейські відвели хлопця назад до кіоска та змусили його повернути містеру Пателю пачку цигарок.

– Будете подавати заяву, сер? – спитав Вільям, тримаючи записник та олівець напоготові.

– А який у цьому сенс? – запитав власник кіоска. – Посади цього, то замість нього з’явиться його молодший брат.

– Пощастило тобі, Томкінсе, – сказав Фред, тягнучи хлопця за вухо. – Тільки переконаймося, що ти дійдеш до школи, бо інакше я розповім про все твоєму старому. – До речі, цигарки, мабуть, для нього й були, – додав Фред, повертаючись до Вільяма.

Томкінс кинувся геть. Діставшись кінця вулиці, він повернувся до них, гукнувши: «Наволоч поліцейська!», та показав їм непристойний жест.

– Мабуть, варто було прибити його за вуха.

– Що ти таке кажеш? – здивувався Фред.

– У шістнадцятому столітті, коли хлопчину хапали за крадіжкою, його за одне вухо прибивали до жердини, щоб він не вирвався, тому єдиним способом врятуватися було відірвати собі вухо.

– Непогана ідея, – прокоментував Фред, – бо я чогось не розумію сучасних поліцейських практик. Мабуть, коли ти вийдеш на пенсію, до злочинців треба буде звертатися «сер». Утім, мені лишилось усього півтора року до пенсії, а ти тоді вже працюватимеш у Скотленд-Ярді. Хоча, – тут Фред додав трохи фірмової мудрості, – коли я прийшов до поліції майже тридцять років тому, ми приковували таких хлопців наручниками до радіатора, викручували температуру на повну і тримали їх так, доки не зізнаються.

Вільям розсміявся.

– Я це серйозно, – сказав Фред.

– Як гадаєш, чи скоро Томкінс опиниться у в’язниці?

– Б’юся об заклад, що спершу рік у колонії, а вже потім в’язниця. Але знаєш, що бісить мене найбільше? Що там у нього буде власна камера, триразове харчування та ціла купа досвідчених злочинців, які будуть щасливі навчити його власної справи до його випуску з університету злочинності.

Кожного дня Вільям дякував долі, що мав щастя народитися у люблячій родині середнього класу, з турботливими батьками та сестрою, яка його обожнювала. Хоча він ніколи не розповідав колегам про те, що до коледжу він навчався в одній з кращих шкіл Англії, тим паче що його батько постійно отримує непогані суми від найвідоміших злочинців країни.

Поки вони продовжували патрулювати, кілька людей привітали Фреда, а деякі навіть побажали Вільяму доброго ранку. Коли через кілька годин вони повернулися до відділка, Фред не став повідомляти черговому офіцеру про випадок з Томкінсом, бо порпатися у паперах не любив так само, як і сучасні поліцейські практики.

– Ну що, вип’ємо по чашці чаю? – запропонував Фред, вирушаючи до їдальні.

– Ворвік! – вигукнув хтось позаду.

Вільям озирнувся і побачив чергового офіцера, який вказував на нього.

– Там ув’язнений знепритомнів у камері. Швидко бери рецепт та бігом до найближчої аптеки!

– Слухаюсь, сержанте! – відповів Вільям. Він схопив конверт і побіг до аптеки на Хай-стрит, де перед віконцем провізора вже вишикувалася невелика черга. Вільям вибачився перед жінкою, яка стояла першою в черзі, й передав аптекарці конверт зі словами: «Це терміново».

Молода дівчина відкрила конверт, уважно прочитала записку, мовивши:

– З вас один фунт шістдесят центів, констеблю.

Вільям дістав дріб’язок і передав аптекарці. Вона поклала гроші до каси, обернулася, дістала пачку презервативів з полиці та передала йому. Парубок аж рота відкрив, проте не зміг вимовити ні слова. Він із соромом помітив, як кілька людей із черги почали усміхатися. Він уже збирався зникнути, проте аптекарка сказала:

– Не забудьте ваш рецепт, констеблю, – і повернула Вільяму конверт.

Кілька здивованих пар очей проводили його до дверей. Він відійшов подалі, а потім відкрив конверт та прочитав той «рецепт».

«Шановний пан/шановна пані,

я сором’язливий констебль, якому нарешті вдалося знайти собі дівчину (і сподіваюся, сьогодні мені пощастить!). Проте ми поки що не хочемо дітей, у вас є щось від цього?»

Вільям щиро розсміявся, запхав пачку презервативів до кишені та пішов назад до відділка. Лише одна прикра річ спала йому на думку: якби тільки у нього й справді була дівчина!