Читать книгу Поклик пращурів - Джек Лондон, William Hootkins - Страница 2

Перший день Бака на узбережжі Дайї{7} став для нього кошмаром. Кожна година була наповнена шоком та несподіванкою. Його раптово висмикнули з центру цивілізації і кинули в гущавину первісного життя. Це було не те випещене сонцем життя, де нічого не треба робити, – лише бий байдики та нудьгуй. Тут не було ні миру, ні відпочинку, ні безпеки хоч на мить. Скрізь плутанина та дія, а життю і здоров’ю щомиті загрожувала небезпека. Доводилося постійно залишатися насторожі; бо ці собаки та люди виявилися не такими, як у місті. Усі вони були дикунами, котрі не знали жодного закону, крім закону кийка та ікла.

Він ніколи не бачив, щоб собаки билися так, як ці вовкоподібні істоти, і перший його досвід став незабутнім уроком. Щоправда, то був досвід іншого собаки, інакше Бак не дожив би до того, щоб із нього скористатися. Жертвою стала Керлі. Вони отаборилися біля складу колод, де вона почала загравати з хаскі, котрий був завбільшки як дорослий вовк, хоча й наполовину менший за неї. Не було жодних попереджень, лише блискавичний стрибок, металеве клацання зубів, так само швидкий стрибок назад – і писок Керлі розірвано від вуха до щелепи. Це був вовчий стиль боротьби – вдарити й відскочити; але це було не все. Тридцять чи сорок хаскі підбігли і мовчки оточили противників. Бак не розумів цієї мовчазної ретельності й старанності, з якою вони облизували свої писки. Керлі кинулася на свого противника, який знову вдарив та відстрибнув убік. Наступну її атаку він зустрів грудьми, в особливий спосіб збивши її з ніг. Більше вона не піднялася. Саме цього й чекали інші хаскі. Вони зімкнулися навколо неї із гарчанням та гавкотом і, волаючи від аґонії, Керлі зникла під масою тіл з наїжаченою шерстю.

Це сталося настільки раптово й неочікувано, що Бак був приголомшений. Він уздрів Шпіца, який висолопив багряний язик у реготі; побачив, як Франсуа, розмахуючи сокирою, стрибнув у це собаче місиво. Троє людей з кийками допомогли йому розігнати їх. Це тривало недовго. Хвилини через дві після того, як упала Керлі, останніх її нападників відігнали кийками. Але вона вже лежала у закривавленому та витолоченому снігу, нежива й розм’якла, розірвана майже буквально на шматки, темношкірий метис стояв над нею і жахливо лаявся. Ця сцена часто тривожила Бака уві сні. Виявляється, он воно яке, життя! Ніякої чесної гри. Щойно впав, тобі кінець. Що ж, він стежитиме за тим, щоб ніколи не впасти. Шпіц висолопив язика і знову засміявся, й відтоді Бак зненавидів його пекучою та невмирущою ненавистю.

Не встигнувши відійти від шоку після трагічної загибелі Керлі, він отримав ще один шок. Франсуа при в’язав до нього якусь систему ремінців та пряжок. Це була збруя – така як та, що він її бачив удома, коли конюхи запрягали коней. І так само, як коні, він мав працювати, тягнучи Франсуа на санках-нартах до лісу, що облямовував долину, та повертаючись із вантажем дров. Хоча те, що з нього зробили тяглову силу, дуже образило його гідність, у Бака вистачило мудрості не бунтувати. Він енергійно взявся за цю справу й робив усе, що від нього залежало, хоча все це було для нього новим та незнайомим. Франсуа тримав курс, вимагаючи негайного послуху, і за допомогою батога отримував його; тим часом Дейв, який був досвідченим корінником, кусав Бака ззаду щоразу, коли той помилявся. Шпіц був лідером, так само досвідченим, і хоча не завжди міг причепитися до Бака, час од часу докірливо гарчав або хитро переносив свою вагу в упряжці, штовхаючи Бака на правильний шлях. Бак легко вчився і під спільною опікою двох товаришів та Франсуа досягнув певних успіхів. Ще до того, як вони повернулися до табору, вже знав, що за командою «хо» треба зупинятися, за командою «марш» іти вперед, міг входити у повороти і триматися подалі від корінника, коли навантажені сани мчали вниз.

– Три чудові собаки, – сказав Франсуа Перро. – Цей Бак до біса крутий. Я навчу його швидкості.

Після обіду Перро, який квапився доставити депеші, повернувся зі ще двома собаками. Він називав їх Біллі та Джо; то були двоє братів, обидва справжнісінькі хаскі. Хоча вони й народилися від однієї матері, та різнилися між собою, мов день та ніч. Вадою Біллі була його надмірна доброзичливість, а Джо був повною протилежністю: похмурим і замкненим, постійно гарчав, зі злобою дивлячись на інших. Бак прийняв їх по-товариськи, Дейв не звернув на них уваги, а Шпіц вломив одному, а потім іншому. Біллі примирливо замахав хвостом, розвернувся бігти, побачивши, що його примирливість не дала результатів, і заверещав, коли Шпіц вчепився йому в бік гострими зубами. Джо, хоч як крутився Шпіц, розвертався до нього писком, шерсть на його загривку ставала дибки, вуха були притиснуті до голови, він гарчав, клацав зубами, а очі світилися диявольським блиском, уособлюючи войовничий страх. Він мав настільки жахливий вигляд, що Шпіцові довелося втриматись і не карати його; але, щоб приховати власну нерішучість, той накинувся на безвинного Біллі, який вив, і погнав бідолаху до меж табору.

До вечора Перро дістав ще одного собаку, старого хаскі, довгого та худого, з пошрамованим бійкою писком та єдиним оком, що виблискувало, попереджаючи про хоробрість і вселяючи повагу. Його звали Сол-лекс, що означає «лютий». Як і Дейв, він нічого не просив, не давав та не очікував; і коли він повільно зайшов усередину поміж собак, навіть Шпіц залишив його у спокої. Сол-лекс мав особливість, яку не пощастило відкрити Баку: той не любив, коли до нього підходили зі сліпого боку. Бак вчинив це ненавмисне і вперше зрозумів свою необережність тоді, коли Сол-лекс кинувся на нього й розпанахав плече на три дюйми по вертикалі, аж до кістки. Відтоді Бак уникав його сліпого боку, і їхні товариські стосунки до останнього не знали жодних проблем. Як і у Дейва, єдиною мрією Сол-лекса було побути на самоті; хоча, як згодом дізнався Бак, кожен з них мав й іншу, ще важливішу мрію.

Тієї ночі Бак зіткнувся з великою проблемою – де заснути? Посеред білої рівнини манив теплом намет, освітлений свічкою; й коли він, ніби так і треба, зайшов усередину, Перро та Френсіс бомбардували його лайкою і кухонним начинням, аж доки він не вийшов із заціпеніння та не врятувався ганебною втечею на холод. Там дув холодний вітер, що сильно кусав його, з особливою злістю вгризаючись у поранене плече. Бак улігся на сніг і спробував заснути, але мороз швидко змусив затремтіти. Нещасний та похмурий, він вештався серед численних тентів і лише бачив, що кожне місце є так само холодним, як і попереднє. Тут і там на нього кидалися розлючені собаки, але він наїжачував шерсть на загривку і гарчав (бо швидко цього навчився), і вони дозволяли йому пройти без перешкод.

Зрештою йому спала на думку ідея. Він повернувся, щоб побачити, як врятувалися від холоду товариші по команді. На його здивування, вони зникли. Він знову бродив величезним табором, шукаючи їх, і знову повертався. Невже вони в наметі? Ні, цього не може бути, інакше б його не вигнали. То де ж вони? Опустивши хвіст і тремтячи всім тілом, дуже безпомічний, він безцільно колував побіля намету. Раптом під його передніми лапами сніг розійшовся, і Бак упав униз. Щось закрутилося в нього під лапами. Пес відстрибнув, наїжачившись і загарчавши, побоюючись невидимого та невідомого. Але дружній гавкіт заспокоїв його, і він повернувся з’ясувати, що й до чого. Потік теплого повітря досягнув його ніздрів, і Бак побачив, що під снігом, затишно скрутившись калачиком, лежить Біллі. Той примирливо заскавучав, зарухався, звиваючись і показуючи добрі наміри, й навіть наважився лизнути Баків писок теплим та вологим язиком – як хабар за мир.

Ще один урок. То он як вони це роблять! Бак упевнено вибрав собі місце і, заметушившись та марнуючи зусилля, почав копати для себе нору. Тепло від його тіла миттю заповнило замкнений простір, і пес заснув. День був довгим і важким, тож пес спав безпробудно й затишно, хоча й гарчав, гавкав та боровся з поганими снами.

Він не розплющував очей, аж доки його не розбудив шум з ранкового табору. Спочатку не зрозумів, де опинився. Вночі падав сніг, тож Бака повністю засипало. Снігові стіни тиснули на нього з усіх боків, і страх великою хвилею накрив його тіло – страх дикого звіра перед пасткою. Це був знак, що він повертається у минуле, до життів своїх предків; адже був цивілізованим собакою, занадто цивілізованим, і з власного досвіду не знав жодних пасток і тому не міг їх боятися. М’язи усього його тіла скорочувалися спазматично й інстинктивно, шерсть на шиї та плечах стала дибки, і з лютим гарчанням він вискочив просто у сліпучий день, а сніг розлетівся навколо нього блискучою хмарою. Ще не ставши лапами на землю, побачив перед собою білий табір, зрозумів, де перебуває, і згадав усе, що трапилося відтоді, як він пішов на прогулянку з Мануелем, і до минулого вечора, коли вирив для себе нору.

Франсуа закричав, вітаючи його появу.

– Що я казав? – крикнув погонич собак Перро. – Цей Бак вчиться швидко, як не знати хто.

Перро серйозно кивнув. Будучи кур’єром канадського уряду і доставляючи важливі депеші, він дбав про те, щоб знайти найкращих собак, і особливо тішився з того, що має Бака.

За годину до команди додали ще трьох хаскі, й загалом собак стало дев’ятеро; ще не минуло чверті години, як вони були вже запряжені й піднімалися стежкою в напрямку каньйону Дайї. Бак був радий їхати, і хоча ця праця була важкою, виявив, що вона не викликає в нього якоїсь особливої зневаги. Його вразило завзяття, що підбадьорило усю команду і передалося йому; але ще дивніше було бачити зміну, що сталася з Дейвом та Сол-лексом. Вони були новими собаками, яких збруя змінила повністю. Уся їхня пасивність і байдужість зникли. Тепер вони були швидкими й активними, дбали, щоб робота ладилась, і дуже дратувалися, коли щось, затримка або плутанина, сповільнювало її. Важка праця із прокладання шляху стала, здавалося, найвищим втіленням їхнього єства, усім, заради чого вони жили, і єдиним, від чого отримували задоволення.

Дейва запрягли найближче до нарт, перед ним був Бак, потім Сол-лекс; решта команди простягнулася вперед, єдиною колоною, до лідера, місце якого займав Шпіц.

Бака навмисно запрягли між Дейвом та Сол-лексом, щоб він міг отримувати вказівки. Був здібним учнем, а вони так само здібними вчителями і не дозволяли йому надовго й помилково затримуватися, посилюючи науку гострими зубами. Дейв був справедливим та дуже мудрим. Він ніколи не кусав Бака без причини й ніколи не пропускав нагоди вкусити, коли в цьому була потреба. Оскільки його підтримував батогом Франсуа, Бак зрозумів, що простіше виправитися, ніж мстити. Одного разу, під час короткої зупинки, коли він переплутав посторонки й затримав старт, Дейв та Сол-лекс кинулися до нього і влаштували неабияку прочуханку. В підсумку вийшла ще гірша плутанина, однак після того Бак старався не помилятися з посторонками; і ще до того, як закінчився день, так добре опанував свою справу, що товариші майже перестали до нього чіплятися. Батіг Франсуа вже здіймався не так часто, а Перро навіть проявив до Бака повагу, піднявши його лапи й уважно оглянувши їх.

Це був важкий день, вони пройшли вгору ущелиною, через Шіп-Кемп, повз Скейлз і верхню межу лісу, льодовики та снігові замети сотні футів завглибшки й перевал Чілкут, що розташований між солоною та прісною водою і грізно охороняє сумну й самотню Північ{8}. Вони довго їхали вздовж ланцюжка озер, що наповнюють кратери згаслих вулканів, і пізно ввечері прибули до величезного табору, розміщеного у верхів’ї озера Беннетт, де тисячі золотошукачів будували човни, готуючись до того часу, коли навесні скресне крига. Бак вирив у снігу нору й заснув сном по праву втомленого собаки, але рано-вранці його підняли і разом з іншими погнали в упряжці.

Того дня вони здолали сорок миль втоптаною стежкою; але наступного дня та ще багато днів поспіль, пробивали власну стежку, важко працюючи і просуваючись повільніше. Зазвичай Перро йшов попереду команди, трамбуючи сніг перетинчастими черевиками, щоб їм легше було рухатися. Франсуа, який керував нартами за допомогою жердини, іноді мінявся з ним місцями, але нечасто. Перро поспішав і пишався тим, що знається на кризі; це знання належало до незамінних, адже осіння крига дуже тонка, а там, де сильні течії, криги не було взагалі.

Минали нескінченні дні, впродовж яких Бак важко працював на стежках. Табір згортали завжди у темряві, й перші світанкові промені бачили, як вони усі вирушають у дорогу, залишаючи позаду перші милі. Розбивали табір теж у темряві, вечеряли шматками риби і повзли на нічліг у снігу. Бак був голодний, наче вовк. Півтора фунта в’яленого лосося, що були його щоденним раціоном, щезали, здавалося, в нікуди. Він ніколи не наїдався і страждав від постійних голодних спазмів. Але інші собаки, які важили менше й були народжені для такого життя, отримували лише фунт риби і примудрялися залишатись у формі.

Він швидко втратив гидливість, характерну для його старого життя. Вибагливий їдець, пес виявив, що його товариші, закінчивши трапезу раніше, крадуть його ще не доїдену порцію. Захиститися від цього було неможливо. Поки він бився з двома або трьома, їжа зникала у пащах решти. Щоб уникнути цього, Бак тепер їв так само швидко, як і вони; й під тиском голоду вже не вагався брати те, що йому не належало. Спостерігав та вчився. Коли побачив, як Пайк, один із нових собак, кмітливий симулянт та злодюжка, спритно вкрав шматочок бекону, поки Перро відвернувся, то наступного дня повторив цей трюк, схопивши увесь шматок. Піднявся великий ґвалт, але Бак був поза підозрою; тож за його вчинок покарали Даба – незграбу, якого завжди ловили на гарячому.

Ця перша крадіжка продемонструвала здатність Бака вижити у ворожому середовищі Півночі. Вона засвідчила його спроможність пристосовуватися до мінливих умов, без якої він був приречений на швидку і жахливу смерть. Крадіжка також показала занепад або розпад його моралі, що була непотребом та перешкодою у безжальній боротьбі за існування. Це на Півдні, де правили любов і дружба, добре було поважати приватну власність та особисті почуття; а на Півночі, за законом кийка й ікла, той, хто брав таке до уваги, був дурнем і, доки зважав на це, не міг досягти успіху.

Не те, щоб Бак дійшов такого висновку мислячи логічно. Він був готовий до цього, от і все, й несвідомо пристосувався до нового способу життя. Усе життя ніколи не втікав од бійки, якими б не були шанси. Але кийок людини в червоному светрі забив у його голову фундаментальніший та примітивніший закон. Будучи цивілізованим, він загинув би через моральні міркування, скажімо, захищаючи батіг судді Міллера; але тепер здичавів повністю, про що свідчила його спроможність утікати від захисту моральних міркувань і таким чином рятувати власну шкуру. Він крав не заради задоволення, а через «голосні вимоги» шлунку. Не вдавався до відкритого грабунку, а крав потайки і хитро, поважаючи кийок та ікло. Одне слово, його вчинки були здійснені тому, що їх легше було зробити, ніж не зробити.

Розвиток (або реґрес) Бака відбувався стрімко. Його м’язи потвердішали, мов залізо, і він ставав дедалі менш чутливим до будь-якого звичайного болю. Домігся внутрішньої та зовнішньої ощадливості. Міг їсти що завгодно, хоч би яким воно було огидним або нестравним; і щойно ковтав їжу, соки його шлунка висмоктували з неї усю поживу до останньої часточки; а кров несла її до найвіддаленіших закутків тіла, вбудовуючи у найгрубіші й найміцніші тканини. Зір та нюх стали надзвичайно гострими, а слух досягнув такої гостроти, що уві сні Бак чув найслабший звук і розумів, щό той віщує – мир або загрозу. Навчився вигризати кригу, коли вона збиралася між пальцями; а коли його мучила спрага і над ополонкою намерзав товстий шар льоду, пес ламав його, ставши на задні лапи й ударивши сильними передніми. Найпомітнішою його навичкою стала здатність відчувати вітер і передбачати, яким він виявиться вночі. Яким би безвітряним не було повітря, коли він рив собі гніздо біля дерева або берега, вітер, що дув пізніше, неминуче бачив: Бак розташувався з підвітряного боку і в затишному укритті.

Він навчився цьому завдяки не лише досвідові, а й тому, що знову ожили давно померлі інстинкти. Набутки поколінь одомашнених предків ніби висипалися з нього. Пес невловимим чином повернувся до юності своєї породи, до тих часів, коли дикі собаки зграями мандрували через первісний ліс і, наздогнавши здобич, убивали її. Йому неважко було навчитися битися кігтями та зубами і кусати швидко, по-вовчому. Так билися забуті предки. Вони прискорили старе життя всередині його єства, і старі прийоми, які попередники заклали у спадок породи, стали його прийомами. Бак опанував їх без зусиль або відкриттів, так, ніби він володів ними завжди. А коли все ще холодними ночами піднімав носа до зірки і вив довго, по-вовчому, це говорили його пращури, мертві й зітлілі на порох, посилаючи сигнали через століття та крізь нього. І переливи його голосу належали їм та озвучували їхню печаль і те, що означали для них холод, тиша й темрява.

Таким чином, ніби символізуючи, якою фальшивою штукою є життя, ця давня пісня прокочувалася крізь нього, і він знову повернувся до свого, власного життя; повернувся тому, що люди знайшли на Півночі жовтий метал, і тому, що Мануель був помічником садівника, чиїх заробітків не вистачало на те, щоб задовольнити потреби дружини та різних маленьких копій самого себе.