Читать книгу Поклик пращурів - Джек Лондон, William Hootkins - Страница 3

У Бакові сильнішав первісний звір, і жорстокі умови подорожнього життя лише посилювали його позиції. І все ж це зростання відбувалося потайки. Його новонароджена хитрість дала йому самовладання та контроль. Він був занадто заклопотаний пристосуванням до нового життя і не лише не ліз у бійки, а й уникав їх, коли тільки можливо. Його позиція була характерна певною розважністю. Він залишався несхильним до квапливості та безглуздя; й у запеклій ненависті, що запала між ним та Шпіцем, не піддавався роздратуванню, утримуючись від будь-яких образливих дій.

З іншого боку, Шпіц, можливо, відчуваючи у Бакові небезпечного суперника, ніколи не пропускав нагоди погострити зуби. Навіть намагався знущатися з Бака, постійно прагнучи почати бійку, що могла закінчитися лише загибеллю одного з них.

Така бійка ледь не сталася на початку подорожі, якби не рідкісний випадок. Наприкінці того дня вони розбили жалюгідний табір, не захищений од вітру, на березі озера Ле-Барж{9}. Хуртовина, вітер, що різав, мовби розпечений добіла ніж, і темрява змусили їх навпомацки шукати місце для ночівлі. Навряд чи можна було знайти щось гірше. За ними стіною піднімалася стрімка скеля, і Перро та Франсуа довелося розпалити вогнище й розкласти постіль на кризі самого озера. Намет вони залишили у Дайї, щоб їхати на швидку руку. Кілька шматків плавнику дали їм змогу розпалити багаття, але воно розтопило кригу і змусило їх вечеряти у темряві.

Бак звив кубло поруч зі скелею. Там було так тепло й затишно, що йому не хотілося вилазити, коли Франсуа роздавав рибу, яку спочатку розтопив над вогнем. Але коли Бак доїв свою порцію і повернувся, то побачив, що його затишний куточок уже зайняли. Застережливе гарчання підказало йому, що цим зловмисником був Шпіц. Досі Бак уникав проблем зі своїм ворогом, але це було вже занадто. Звір усередині нього заревів. Він стрибнув на Шпіца з люттю, що здивувала їх обох, особ ливо Шпіца, бо все спілкування з Баком навчило його, що суперник є надзвичайно боязким собакою, якому вдається не поступатися лише завдяки значним вазі й величині.

Франсуа теж здивувався, коли вони викотилися клубком зі зруйнованого кубла, і зрозумів, у чому проблема.

– А-а-а! – закричав він Бакові. – Дай йому як слід, чорт забирай! Дай йому, злодюзі паршивому!

Шпіц так само жадав бійки. Він розлючено гавкав і кружляв туди-сюди, шукаючи нагоди стрибнути. Бак був так само напружений та не менш обережний, і теж колував, шукаючи переваги. Але потім сталася несподіванка, що відсунула їхню боротьбу за владу далеко в майбутнє, на багато миль важкої дороги.

Лайка від Перро, гучний удар кийка об кістки та пронизливе скавучання від болю сповістили про настання стовпотворіння. Табір раптом наповнився пухнастими істотами; це були голодні хаскі з якогось індіанського селища, десь близько сотні, які почули запах табору. Вони пролізли, поки билися Бак зі Шпіцем, а коли двоє чоловіків кинулися між ними з кийками, почали огризатися й відбиватися. Запах їжі змусив їх збожеволіти. Перро помітив, як один із псів запхав голову до ящика з харчами. Його кийок важко ударив по худих ребрах і ящик перекинувся на землю. Два десятки зголоднілих звірюк одразу ж почали битися за хліб та бекон. Вони не звертали уваги на удари кийків. Гавкали та вили під їхнім градом, але все одно шалено билися, доки не зжерли все до останньої крихти.

Тим часом приголомшені їздові собаки вискочили з кубел лише для того, щоб зустріти атаку лютих непроханих гостей. Бак іще ніколи не бачив таких собак. Здавалося, що кістки ось-ось вилізуть у них з-під шкури. Це були самі скелети, вбрані у брудні шкури, з палаючими очима і заслиненими іклами. Але божевілля від голоду зробило їх страшними, непереборними. Їм неможливо було опиратися. Перша ж їхня атака відтіснила їздових собак до скелі. Бака оточили троє хаскі й за мить погризли йому голову і плечі. Шум стояв жахливий. Біллі як завжди скиглив. Дейв та Сол-лекс хоробро билися пліч-о-пліч, кроплячи сніг кров’ю, що текла з безлічі ран. Джо кусався, наче демон. Одного разу його зуби вчепились у передню лапу хаскі, з хрускотом розгризши кістку. Пайк, симулянт, стрибнув на скалічену тварину і зламав їй шию, зблиснувши зубами та зробивши ривок. Бак схопив за горло противника, який уже був у піні; зуби пробили яремну вену, і на собаку бризнула кров. Її теплий смак збудив у ньому ще більшу лють. Він кинувся на іншого ворога й одночасно відчув, як чиїсь зуби вчепились у його власну горлянку. Це був Шпіц, який підступно напав збоку.

Очистивши свою частину табору, Перро та Франсуа кинулися рятувати їздових собак. Дика хвиля зголоднілих хаскі відступила, і Бак скинув зі себе противника. Але це тривало лише мить. Чоловіки змушені були бігти назад і рятувати харчі, за якими повернулися хаскі й атакували собак з упряжки. Біллі перелякався до смерті, прорвався крізь вороже кільце і втік кригою. Пайк і Даб узяли з нього приклад, а за ними й решта команди. Коли Бак приготувався стрибнути слідом, то краєчком ока побачив, що Шпіц мчить до нього з явним наміром збити з ніг. Упавши під ноги цій купі хаскі, Бак не мав би жодних шансів. Але він зібрав сили й відкинув Шпіца, а потім побіг за іншими замерзлим озером.

Трохи згодом дев’ятеро собак зібралися разом і почали шукати притулку в лісі. Хоча за ними ніхто не гнався, вони були у жалюгідному стані. Кожного поранили у чотирьох або п’яти місцях, а деякі пси мали і серйозні рани. Дабу погризли задню лапу; Доллі, останньому хаскі, який приєднався до команди у Дайї, сильно поранили горло; Джо втратив око; а у Біллі, добродушного пса, були погризене вухо і рвана рана аж до ребер, через що він усю ніч вив та скиглив. На світанку вони втомлено пошкутильгали до табору і побачили, що мародери пішли, а чоловіки у поганому настрої. Половина їхнього запасу їжі зникла. Хаскі погризли мотузки до нарт і парусинові чохли. Загалом, жодна річ, хоч би трішки вона була їстівною, не уникла їхніх зубів. Звірі з’їли пару мокасин Перро з лосячої шкури, великі відрізки шкіряних посторонків і навіть два фути батога Франсуа. Він припинив похмуро споглядати цю руїну і зиркнув на зранених собак.

– Ах, друзяки, – сказав лагідно, – стільки укусів можуть зробити вас скаженими. Може, ви всі оскаженієте, чорт забирай! Що ти думаєш, га, Перро?

Кур’єр із сумнівом похитав головою. Між ним та Доусоном ще лежали чотириста миль шляху, і він не міг дозволити, щоб поміж собак почався сказ. Дві години лайки й напружених зусиль привели упряжку до тями, і зранена команда вирушила в дорогу, з муками долаючи найважчу частину шляху, що відділяла їх від місця призначення.

Тридцятимильна Річка[2] була відкритою. Її бурхлива вода опиралася морозові, тож лід тримався лише там, де вона утворювала вири й тихі місця. Щоб здолати ці тридцять жахливих миль, знадобилося шість днів виснажливої праці. То були жахливі милі, бо кожен їхній фут містив ризик для життя собаки та людини. Із десяток разів Перро проламував крижані містки, розвідуючи шлях, і його рятувала довга жердина, яку він тримав так, щоб вона щоразу падала по інший бік дірки, зробленої його тілом. Але різко похолодало, термометр показував п’ятдесят градусів нижче нуля, і щоразу після таких проломів Перро змушений був розпалювати вогонь та сушити одяг, щоб не замерзнути до смерті.

Ніщо його не лякало. Саме тому, що він нічого не боявся, Перро й настановили урядовим кур’єром. Він випробував усі можливі ризики, рішуче висовуючи зморщене личко на мороз і продовжуючи боротися від тьмяного світанку до темряви. Обходив грізні береги по краю криги, що згиналась і тріщала під ногами і на якій вони не наважувалися зупинитись. Одного разу Дейв і Бак прорвалися, тягнучи за собою нарти, наполовину замерзли і ледь не втопилися, поки їх витягли. Щоб урятувати псів, треба було розпалити звичайне багаття. Собаки вкрилися твердим шаром криги, і двоє чоловіків змусили їх бігати навколо вогню, щоб ті відтанули – так близько, що тварин обпалило полум’я.

Іншого разу пройшов Шпіц, тягнучи за собою всю команду до Бака, який максимально напружився, тягнучи назад, пазурі його передніх лап стояли на слизькому обриві, а лід усюди тремтів і тріщав. Але за ним був Дейв, що так само напружився, тягнучи назад, а за санями – Франсуа, який штовхав, надриваючи жили.

Край криги попереду й позаду знову відірвався, і залишився тільки один шлях: угору на скелю. Перро дивом удалося туди вилізти, поки Франсуа внизу молився, щоб це диво сталося; усі ремені та мотузки до останньої частини збруї зв’язали у довгу мотузку й собак по черзі підняли на вершину. Франсуа піднявся останнім, після нарт і вантажу. Потім почався пошук місця для спуску, який зрештою було здійснено за допомогою мотузки, і ніч вони знову зустріли на річці, залишивши позаду чверть милі.

Коли дісталися Гуталінгви{10} та хорошого льоду, Бак виснажився. Решта собак були у подібному стані, але Перро штовхав їх уперед з ранку до ночі, щоб надолужити згаяний час. Першого дня вони проїхали тридцять п’ять миль до Біг-Салмона; наступного дня – ще тридцять п’ять до Літтл-Салмона; третього дня – сорок миль, що привело їх до Файв-Фінгерс{11}.

Ступні Бака не були настільки щільними і твердими, як у хаскі. Упродовж багатьох поколінь, що народилися відтоді, як його останнього дикого предка приручив мешканець печери або річкового берега, вони розм’якшилися. Увесь день він кульгав від болю і коли одного разу розбили табір, упав, наче мертвий. Хоч яким був голодним, а не зміг підійти за порцією риби, котру Франсуа довелося принести йому. Щодоби після вечері погонич пів години розтирав Бакові ступні й пожертвував верхню частину своїх мокасин, щоб зробити чотири мокасини для собаки. Це було велике полегшення, й одного ранку Бак викликав усмішку навіть на зморшкуватому обличчі Перро, коли Франсуа забув про мокасини і пес ліг на спину, зворушливо дриґаючи чотирма лапами та відмовляючись іти без взуття. Згодом його лапи звикли до дороги і зношені мокасини викинули.

Одного ранку в Пеллі, коли їх запрягали, Доллі, яка ніколи себе не проявляла, раптом сказилася. Вона сповістила про свій стан довгим, моторошним вовчим виттям, від якого у кожного собаки шерсть стала дибки, а потім стрибнула просто на Бака. Він ніколи не бачив скажених собак і не мав причин боятися сказу, але відчув страх і в паніці рвонув з місця. Стрімко помчав, а за ним, задихаючись і розкидаючи піну, бігла Доллі, відстаючи на стрибок; вона не могла наздогнати його, настільки сильним був його жах, а він не міг від неї відірватися, настільки Доллі оскаженіла. Бак пірнув у лісисті нутрощі острова, добіг до найнижчого краю, перетнув заповнену крижинами протоку і забіг на сусідній острів, потім дістався ще одного, звернув назад до головної річки й у відчаї почав переправлятися через неї. І увесь цей час, не озираючись, чув, як вона гарчить, тримаючись на відстані лише одного стрибка. За чверть милі позаду від нього почувся крик Франсуа, і пес повернувся власними слідами, все ще на стрибок попереду, задихаючись та всім серцем вірячи, що Франсуа його врятує. Погонич тримав у руці сокиру, і коли Бак пробіг мимо нього, сокира розтрощила божевільну голову Доллі.

Бак, хитаючись, підійшов до саней, виснажений, засапаний, безпомічний. Шпіц зрозумів, що це його шанс. Він стрибнув на Бака, і зуби Шпіца двічі вчепились у ворога, який не опирався, порвавши плоть до кістки. Потім хльоснув батіг Франсуа, і Бак із задоволенням побачив, як Шпіца відшмагали більше, ніж будь-кого з упряжки.

– Диявол цей Шпіц, – зауважив Перро. – Одного клятого дня він таки вб’є Бака.

– У Бака два дияволи всередині, – заперечив Франсуа. – Я за ним дивлюся і впевнений у цьому. Послухай мене: одного чортового дня він збіситься так, що пережує цього Шпіца і виплюне на сніг. Повір мені, я знаю.

Відтоді між цими псами почалася війна. Будучи лідером та визнаним господарем упряжки, Шпіц відчував, що дивний південний собака загрожує його владі. Бак був для нього дивним, бо з усіх собак з Півдня, яких Шпіц знав, жоден не поводився гідно у таборі та в дорозі. Усі вони були занадто зніжені й гинули від важкої праці, морозу та голоду. Бак виявився винятком. Він єдиний витримав і досягнув успіху, зрівнявшись із хаскі у силі, жорстокості й хитрості. Крім того, Бак був майстерним собакою, а те, що кийок чоловіка у червоному светрі вибив з нього усю сліпу відвагу та необережність, залишивши тільки бажання влади, зробило його небезпечним. Він був, насамперед, хитрим і міг з первісною терплячістю чекати слушного моменту.

Між ними неминуче мала статися сутичка через владу. Бак хотів цього. Він прагнув цього тому, що то була його природа, тому, що його міцно тримала ця безіменна, незбагненна гордість, яка змушує собак важко працювати до останнього подиху, спокушає весело помирати у запряжці й розриває їхні серця, коли вони виходять із неї. Це був запал Дейва, стернового собаки, Сол-лекса, який тягнув з усіх сил; гордість, що охоплювала їх, коли вони вирушали в дорогу, перетворюючись із невдоволених та похмурих звірюк на вкрай напружених, енергійних й амбітних істот; гордість, що пришпорювала їх увесь день і залишала увечері, дозволяючи їм повертатися до похмурого неспокою та невдоволення. То була гордість, що підтримувала Шпіца і змушувала його бити їздових собак, які робили помилки й вислизали з посторонків або ховалися під час запрягання вранці. Цей самий запал змушував Шпіца боятися Бака як можливого лідера. І той самий запал відчував Бак.

Владу свого суперника він ставив під загрозу відкрито. Бак ставав між ним та собаками, які ухилялися від роботи та яких він мав карати. І робив це свідомо. Одної ночі трапився сильний снігопад, і вранці Пайк, симулянт, не з’явився. Він надійно сховався у кубельці під снігом. Франсуа кликав його і шукав, але марно. Шпіц не тямився від гніву. Він лютував по всьому табору, принюхуючись і риючи землю в кожному можливому місці, гарчав так страшно, що Пайк почув його й затремтів у сховку.

Але коли його нарешті розкопали і Шпіц кинувся карати лінивця, Бак з такою самою люттю метнувся між ними. Це було вчинено настільки неочікувано та спритно, що Шпіц відлетів назад і не встояв на ногах. Пайк, який принижено тремтів, набрався мужності від цього відкритого бунту й кинувся на поваленого лідера. Бак, для якого чесна гра стала вже забутим правилом, так само кинувся на Шпіца. Але Франсуа, посміюючись і здійснюючи правосуддя під час інциденту, з усієї сили вперіщив Бака батогом. Це не змогло відволікти пса від поваленого суперника, і тоді у хід пішов товстий кінець батога. Напівоглушений ударом, Бак відлетів назад, і батіг ходив по ньому знову і знову, тимчасом, як Шпіц голосно знущався з Пайка.

У наступні дні, коли Доусон{12} усе бли́жчав і бли́жчав, Бак продовжував втручатися між Шпіцем та порушниками; але робив це вміло, коли поруч не було Франсуа. Через прихований бунт Бака виникла і почала збільшуватися загальна непокора. Дейв і Соллекс їй не піддались, однак решта запряжки поводилася дедалі гірше. Все йшло абияк. Собаки постійно гризлися та сварилися. Нависала біда, і причиною її став Бак. Через нього Франсуа постійно був заклопотаний, бо весь час боявся смертельної сутички між цими двома псами, яка рано чи пізно мала статися; і не раз уночі звуки сварки й боротьби між іншими собаками витягували його з ліжка, бо він побоювався, що там замішані Бак та Шпіц.

Але така нагода не виникала, й одного похмурого дня вони в’їхали до Доусона, продовжуючи відчувати наближення великої бійки. Там було багато людей та безліч собак, і Бак побачив, що всі вони працюють. Те, що собаки мають працювати, здавалося заведеним порядком. Увесь час вони піднімалися та спускалися головною вулицею у довгих запряжках, а вночі звуки їхніх дзвіночків усе одно проносилися мимо. Вони перевозили будівельний ліс та дрова, різні вантажі для копалень і здійснювали усю ту роботу, що її в долині Санта-Клара виконували коні. То тут, то там Бак зустрічав собак з Півдня, але переважно це була порода, яка походила від вовків і хаскі. Щодоби, о дев’ятій вечора, опівночі та о третій ночі вони починали свою пізню пісню, дивний та моторошний спів, до якого Бак із задоволенням приєднувався.

У час, коли над головою палав холодний вогонь полярного сяйва{13} або стрибали в морозному танці зірки, а земля лежала німа й замерзла під сніговим саваном, ця пісня хаскі була, мабуть, викликом життя, от тільки виконували її у мінорному ключі, з довгими завиваннями й напівсхлипуваннями, тож вона більше нагадувала скарги на життя і важкі муки існування. Це була стара пісня, стара, як сама порода – одна з перших пісень молодшого світу, співана тієї доби, що потребувала сумних пісень. Звучало горе незліченних поколінь, цей плач, що викликав такий дивний порух у душі Бака. Стогнучи та схлипуючи, він вихлюпував муки життя, наповненого старим болем його диких батьків, страх і таємницю холоду й темряви, які були для них страхом та загадкою. І те, що це мало його зворушити, було свідченням повноти, з якою він повернувся крізь віки вогню й даху над головою до первісних початків життя у ті дикі часи, коли народилося це виття.

За сім днів після в’їзду до Доусона вони спустилися крутим берегом повз казарми{14} до Юконського шляху і поїхали в бік Дайї та Солт-Вотер. Перро віз депеші, можна сказати, ще терміновіші, ніж ті, що доставив; його теж тримав запал мандрівника, і він задумав здійснити цьогоріч рекордну поїздку. Йому сприяли кілька чинників. За тиждень відпочинку собаки відновили сили і тепер були в повному порядку. Дорогу, якою вони їхали, добре утоптали попередні мандрівники. Крім того, в двох або трьох місцях поліція створила продовольчі склади для собак та людей, і Перро мандрував порожнем.

Першого дня вони дісталися Сіксті-Майл, пройшовши шістдесят миль; а другого вже наблизилися до Пеллі. Але такий чудовий успіх вартував Франсуа чималих клопотів та нервів. Підступний бунт, що підняв Бак, зруйнував єдність запряжки. Собаки більше не мчали у запрягу як одне ціле. Бак заохотив бунтівників, і вони чинили різноманітні дрібні капості. Шпіц уже не був лідером, якого боялися. Колишній трепет зник, і всі кидали виклик його авторитетові. Пайк одного вечора поцупив у нього пів порції риби, проковтнувши здобич під захистом Бака. Іншого вечора Даб та Джо побили Шпіца, змусивши його відмовитися від покарання, на яке ті заслуговували. Навіть добродушний Біллі став не таким добродушним і не скавучав так примирливо, як колись. Бак уже не проходив мимо Шпіца без гарчання й загрозливо наїжаченої шерсті. Його поведінка була фактично хуліганською, і він хвалькувато розгулював перед самісіньким Шпіцевим носом.

Спад дисципліни вплинув і на стосунки між собаками. Вони частіше сварилися та гризлися між собою, вили так, що табір інколи перетворювався на божевільню. Лише Дейв і Сол-лекс залишилися незворушними, хоча нескінченні сварки змушували їх дратуватися. Франсуа вигукував дивну варварську лайку, марно лютуючи, тупав ногами по снігу і рвав на собі волосся. Його батіг постійно гуляв собачими спинами, але користі від того було небагато. Щойно Франсуа повертався до них спиною, усе починалося знову. Він підтримував Шпіца батогом у той час, як Бак підтримував решту запряжки. Франсуа знав, що за усією цією проблемою стоїть Бак, і Бак це знав; але Бак був занадто розумним, щоб його спіймали на гарячому. Він чесно працював у запрягу, бо ця важка праця давала йому задоволення; і все ж іще більше задоволення пес отримував від того, що хитро прискорював боротьбу серед своїх напарників і заплутував сліди.

Одного разу після вечері, у гирлі Техіни, Даб натрапив на зайця-снігоступа, але не встиг його спіймати. За секунду уся запряжка побігла свіжими слідами. За сто ярдів від них був табір Північно-Західної поліції, з п’ятдесятьма собаками, усі хаскі, які приєдналися до погоні. Заєць побіг річкою вниз, звернув у маленький струмок, замерзла крига якого витримала його. Він легко біг сніговою поверхнею, тимчасом, як собаки прокладали собі шлях з великими зусиллями. Бак вів зграю із шістдесяти собак, долаючи поворот за поворотом, але не міг наздогнати здобич. Він мчав, завиваючи від задоволення, його розкішне тіло миготіло в тьмяному й білому місячному світлі. І так само, стрибками, ніби якийсь блідий морозний привид, попереду миготів снігоступ.

Уся хвиля давніх інстинктів, що у певні періоди виганяє людей зі шумних міст на ліси та рівнини вбивати живих істот спеціально виготовленими свинцевими кульками, жага крові, радість від убивства – все це зараз оволоділо Баком, тільки було йому набагато ближчим. Він біг на чолі зграї, гнав дичину, живе м’ясо, щоб убити його власними зубами і вмити писок у теплій крові.

Є екстаз, що позначає вершину життя, вище за яку воно не може піднятися. І таким парадоксальним є життя, що цей екстаз настає тоді, коли істота почувається найбільш живою, і заполонює у вигляді повного забуття про те, що ти живий. Цей екстаз, це забуття життя приходить до митця, оточуючи його вогняною стіною натхнення; приходить до солдата, який божеволіє від війни на полі бою й відмовляється йти на постій; цей самий екстаз спізнав і Бак, який вів зграю та, виючи по-вовчому, мчав за їжею, що була ще жива й утікала від нього у місячному світлі. Він вихлюпнув потаємне своєї природи, частини єства, що були глибшими за нього і брали витоки в утробі Часу. Ним керувала справжня пульсація життя, припливна хвиля буття, кожен його м’яз, суглоб, сухожилля відчували ідеальну радість від усього того, що було не смертю, а полум’яним і шаленим самовираженням у русі, захопленим летом під зірками й над поверхнею нерухомої мертвої матерії.

Але Шпіц, завжди холоднокровний та розважливий навіть у найкращому настрої, залишив зграю і побіг напереріз вузькому перешийкові, де струмок робив довгий поворот. Бак не знав про це і, коли обігнув поворот, то морозний привид зайця ще миготів перед ним. Та раптом на стежку перед зайцем вискочив інший, ще більший привид. Це був Шпіц. Заєць не зміг повернути, і коли білі зуби зламали йому шию у повітрі, заверещав голосно, наче поранена людина. Зачувши цей звук, крик Життя, що впало з вершини у лапи Смерті, уся зграя, котра бігла за Баком, злилася у пекельному хорі захоплення.

Бак не скавчав. Він не стримував себе, але врізався у Шпіца, плече в плече, так сильно, що не вцілив у горлянку. Вони качалися й качалися у рихлому снігові. Шпіц піднявся так, наче його й не повалили, порізавши Бакові плече і стрибнувши. Двічі його зуби зімкнулися разом, наче сталеві лещата капкана, коли з вищиром і гарчанням він позадкував, шукаючи кращу точку опори для стрибка.

Бак зрозумів це блискавично. Час настав. Час смерті. Коли вони з гарчанням заколували довкруж один одного, притиснувши вуха і вишукуючи перевагу, обстановка здалася Бакові знайомою. Він ніби згадав усе це: засніжений ліс, землю, місячне світло та хвилювання від бою. Над білизнóю і тишею навис моторошний спокій. Не дув навіть найслабший вітерець – нічого не рухалося, не тремтів жоден листочок, було видно, як пара від видихів собак повільно піднімається і зависає у морозному повітрі. Усі швидко розправились із зайцем-снігоступом, ці собаки були погано прирученими вовками; і тепер вичікувально зібралися колом. Вони теж мовчали, лише блискали очима, а від їхнього дихання повільно піднімалася пара. Для Бака в такій сцені зі старих часів не було нічого нового або незнайомого. Здавалося, це звичне відбувалося з ним завжди.

Шпіц був досвідченим бійцем. Від Шпіцберґена в усій Арктиці, Канаді й тундрі він зберігав самовладання з усіма видами собак та здобував над ними владу. Його лють була запеклою, але сліпою – ніколи. Охоплений бажанням розірвати та знищити, Шпіц ніколи не забував, що і ворогом рухає те саме бажання. Він ніколи не кидався на противника, не будучи готовим зустріти його натиск; ніколи не атакував, не забезпечивши оборону.

Бак марно намагався вчепитися зубами у шию цього великого білого пса. Де б не цілили його ікла у м’яку плоть, їх зустрічали ікла Шпіца. Ікло стикалося з іклом, губи були порізані та кровили, але Бак не міг прорвати захист противника. Тоді він запалився й закрутив Шпіца у вирі перегонів. Знову і знову пробував уп’ястися в його білосніжну горлянку, де життя вирувало біля самої поверхні, але щоразу Шпіц ранив його і втікав. Тоді Бак став удавати, ніби кидається до горлянки, а потім, відводячи голову вбік, штовхати Шпіца плечем, наче тараном, щоб повалити. Але натомість Бакове плече щоразу виявлялося порізаним, тим часом Шпіц легко відстрибував убік.

Шпіц залишався неушкодженим, а Бак стікав кров’ю і важко дихав. Боротьба ставала дедалі відчайдушнішою. І увесь цей час мовчазне та вовче коло собак чекало, готуючись прикінчити того, хто впаде. Бак задихався більше й більше, і Шпіц почав бігати, змушуючи того спотикатися та шукати опори. Одного разу Бак перекинувся і все коло із шістдесяти собак підскочило; але він відновив сили, майже у повітрі, й коло знову присіло, щоб чекати.

Одначе Бак володів якістю, що підсилювала його, – уявою. Він боровся, керуючись інстинктом, але міг задіяти й розум. Тож побіг, ніби намагаючись вдатися до старого трюку з плечем, але останньої миті пригнувся аж до снігу. Його зуби вп’ялися у передню ліву лапу Шпіца. Почувся хрускіт кісток, і білий собака стояв перед ним уже на трьох лапах. Тричі Бак знову спробував збити його, а потім повторив трюк і зламав праву передню лапу. Попри біль та безпомічність, Шпіц із усіх сил намагався втриматися. Він уздрів мовчазне коло, блиск очей, висолоплені язики та сріблясту пару, що піднімалася над собаками; він уже бачив у минулому, як такі кола змикалися над переможеними суперниками. Та цього разу переможеним виявився він.

Надії на порятунок не було. Бак не мав жалю. Милосердя він приберіг для лагідніших країв. Бак маневрував, готуючись до останньої атаки. Коло звузилося настільки, що з флангів він відчував дихання хаскі. Бачив, як вони влаштувалися за спиною у Шпіца та з боків, приготувавшись до стрибка і зосередивши на ньому погляди. Здавалося, настала пауза. Жодна тварина не рухалася з місця, ніби перетворившись на камінь. Лише Шпіц тремтів і, здибивши шерсть, хитався з боку на бік із загрозливим гарчанням, ніби для того, щоб відлякати майбутню смерть. Потім Бак стрибнув і нарешті штовхнув його плечем. Темне коло стало точкою на залитому місячним сяйвом снігу, коли Шпіц зник із поля зору. Бак стояв і дивився навкруги, успішний переможець, первісний звір, який убив свою жертву і переконався, що це добре.