Читать книгу Поклик пращурів - Джек Лондон, William Hootkins - Страница 4

– Га? Що я казав? Правда ж, що в цьому Бакові сидять два дияволи.

Такими були слова Франсуа наступного ранку, коли він виявив, що Шпіц пропав, а Бак увесь у ранах. Він підтягнув його до вогню і роздивився їх при світлі.

– А Шпіц бився, мов чорт, – сказав Перро, оглядаючи розриви та порізи.

– А Бак – як два чорти, – відповів Франсуа. – Тепер ми швидко доїдемо. Нема Шпіца – нема проблем, це точно.

Поки Перро пакував табірне спорядження і вантажив його на сани, погонич узявся запрягати собак. Бак підтюпцем підбіг до місця, котре раніше займав Шпіц; але Франсуа, ніби не помічаючи Бака, поставив на заповітне місце Сол-лекса. На його думку, для ведення запряжки він був найкращим собакою з тих, які лишилися. Бак розлючено стрибнув на Сол-лекса, відіпхнув його і став на це місце.

– Овва! – закричав Франсуа, захоплено ляснувши по стегнах. – Ти глянь на цього Бака. Убив Шпіца і хоче виконувати його роботу… Геть звідси, курча! – крикнув, але Бак не зрушив з місця.

Він схопив Бака за наїжачений загривок та, хоча пес загрозливо гарчав, відтягнув його вбік і замінив на Сол-лекса. Старому псові це не сподобалося, й він недвозначно показав, що боїться Бака. Франсуа залишався непохитним, але коли відвернувся, то Бак знову замінив Сол-лекса, який був зовсім не проти відійти.

Франсуа розсердився.

– Зараз я тебе виправлю, Богом клянуся! – крикнув, повернувшись із важким кийком у руці.

Бак згадав чоловіка у червоному светрі й повільно відступив; коли Сол-лекса знову поставили вперед, уже не намагався кинутися на нього. Відійшовши подалі від кийка, Бак колував і гарчав зі злобою та люттю; кружляючи, спостерігав, чи не кине Франсуа кийком, бо став мудрим щодо кийків.

Погонич узявся за роботу, а коли був готовий, то покликав Бака, щоб поставити його на старе місце перед Дейвом. Бак відступив на два-три кроки. Франсуа підійшов до нього, але пес знову відступив. Трохи згодом погонич облишив кийок, вважаючи, що Бак боїться побиття. Але пес демонстрував відкриту непокору. Він хотів не втекти від кийка, а отримати місце лідера. Воно належало йому по праву. Бак заслужив його і не бажав задовольнитися меншим.

Потім активно втрутився Перро. Вони ганялися за псом мало не годину. Кидали в нього кийки. Він ухилявся. Обоє проклинали і собаку, і його батьків, і усе його потомство до останнього коліна, кожну шерстинку на тілі та краплю крові у венах; а він відповідав їм гарчанням і тримався подалі. Бак не намагався утекти, а бігав навколо табору, чітко даючи зрозуміти, що коли з його бажанням погодяться, він повернеться і буде поводитися добре.

Франсуа сів та почухав потилицю. Перро глянув на годинник і лайнувся. Час летів, вони вже годину мали бути в дорозі. Франсуа знову почухав потилицю. Похитавши головою, він сором’язливо усміхнувся кур’єрові, який знизав плечима, натякаючи, що їх перемогли. Тоді Франсуа підійшов туди, де стояв Сол-лекс, і покликав Бака. Той засміявся, як сміються собаки, однак залишився на віддалі. Франсуа розв’язав посторонки Сол-лекса і поставив його на старе місце. Собаки вишикувались у запряжці, готові вирушити в дорогу. Для Бака не було іншого місця, крім як спереду. Франсуа ще раз покликав його, але пес засміявся і не рушив з місця.

– Кинь кийок, – наказав Перро.

Франсуа погодився, і тоді Бак підбіг підтюпцем, тріум фально гавкаючи, й повернув на місце лідера запряжки. Його посторонки закріпили, обоє чоловіків всілися на сани, і запряжка помчала до річкової стежки.

Погонич уже високо оцінив Бака, сказавши, що в ньому двоє дияволів, але тепер, коли день тільки-но почався, виявив, що насправді недооцінював собаку. Одним махом Бак перейняв обов’язки ватажка; там, де треба було поводитися розсудливо, швидко думати та швидко діяти, він показував себе навіть кращим за Шпіца, якому Франсуа ніколи не бачив рівних.

Але найкраще Бак зумів підкорити своїх чотирилапих друзів і змусити їх виконувати його вимоги. Дейв та Сол-лекс не заперечували щодо зміни ватажка. То була не їхня справа. Їхньою справою було потужно й важко трудитися в запряжці. Якщо їм не заважали, обом було байдуже, що відбувається. Ними міг керувати навіть добродушний Біллі, аби тільки був порядок. Але решта команди за останні дні правління Шпіца стала недисциплінованою і тому дуже здивувалася, коли Бак почав упорядковувати їхню поведінку.

Пайк, який тягнувся позаду Бака й ніколи не брав і на унцію більше потрібної ваги, вмить отримав своє за байдикування; і ще не встиг закінчитися перший день, як він тягнув більше, ніж будь-коли раніше. Першої ночі в таборі Джо, похмурий пес, дістав суворе покарання – цього Шпіцеві ніколи не вдавалося зробити. Бак просто навалився на Джо усією вагою і мучив, доки той не перестав кусатися і не почав скиглити, просячи пощади.

Загальний настрій команди одразу ж піднявся. Вона відновила свою колишню згуртованість, і собаки знову мчали у посторонках як один. Біля порогів Рінк-Репідс до команди додали двох чистопородних хаскі, Тіка та Куну; швидкість, з якою приборкав їх Бак, захопила Франсуа. Він вигукнув:

– Ніколи ще не бачив такого собаку, як цей Бак! Ні, ніколи! Їй-богу, він тисячі доларів вартий! Га? Що скажеш, Перро?

Той кивнув. Бак побив рекорд, і запряжка день за днем долала відстань.

Дорога була чудовою, добре втоптана і тверда, більше не падав сніг, з яким би довелося боротися. Погода стояла не дуже холодна. Температура знизилася до п’ятдесяти градусів і залишалася на цьому рівні протягом усієї поїздки. Чоловіки керували запряжкою по черзі, а собак тримали у постійному русі, але з нечастими зупинками.

Тридцятимильна Річка була порівняно добре вкрита кригою, тож упродовж одного дня вони здолали зворотний шлях, який раніше зайняв у них десять днів. За день зробили шістдесятимильний кидок від підніжжя озера Ле-Барж до порогів Вайт-Горс-Репідс. Через Марш, Тегіш та Беннетт (сімдесят миль озер) пролетіли так швидко, що той, чия черга була їхати, а не поганяти, ковзав за санями на буксирі, прив’язавши мотузку. І останньої ночі другого тижня вони здолали Білий Перевал та спустилися до вогнів Скагвея{15} й кораблів, що виднілися внизу.

Це був рекордний рейс. Упродовж двох тижнів вони щодня долали в середньому сорок миль. Три дні Перро і Франсуа гордо походжали головною вулицею Скагвея. Їх завалювали пропозиціями випити, тимчасом, як запряжка постійно перебувала в центрі уваги натовпу, що складався з піжонів та гонщиків на собаках. Потім трьох або чотирьох західних головорізів, які прагнули пограбувати містечко, прошили кулями, наче рукавички, і публіка зацікавилась іншими кумирами. Далі надійшли офіційні накази. Франсуа покликав Бака, обійняв і заплакав над ним. То був останній раз, коли пес бачив Франсуа та Перро. Як й інші люди, вони залишили у житті Бака хороші спогади.

Ним та його друзями став керувати якийсь метис-шотландець, і разом з дюжиною інших запряжок Бак вирушив назад, у важку подорож до того ж таки Доусона. Тепер уже не було легкої їзди та рекордного часу, лише щоденна важка праця з тяжким вантажем позаду; бо це була поштова запряжка, що везла звістки від світу до людей, які шукали золото у тіні Полюса.

Баку це не подобалося, але він добре витримував таку роботу, надихався нею, беручи приклад з Дейва та Сол-лекса, і бачив, що його товариші, незалежно від запалу, роблять свій внесок у справу. Це було одноманітне життя, що текло з машинною регулярністю. Кожен день нагадував інший. Щоранку певної години виходили кухарі, подорожні розпалювали вогнища, з’їдали сніданок. Опісля, поки одні розбирали табір, інші запрягали собак, і вони вирушали в дорогу. Зупинялися тільки за годину до настання темряви, що давала про себе знати заходом сонця. Увечері розбивали табір. Одні ставили намети, інші рубали дрова та соснові гілки для ліжок, ще інші носили кухарям воду або лід. Годували і собак. Для них це був єдиний цікавий утинок часу за весь день, хоч і згодом, після того, як вони з’їдали рибу, було добре з годинку повештатися без діла, разом з іншими собаками, яких було більше ста. Серед них були запеклі вояки, але три переможні бійки з найлютішими вивели Бака на вершину, тому коли він наїжачив шерсть і вишкірився, вони забралися з його дороги.

Мабуть, найбільше Бак полюбляв лежати біля вогню, підібгавши під себе задні лапи, а передні простягнувши до багаття, та, піднявши голову і сонно кліпаючи, дивитися на полум’я. Іноді згадував про великий дім судді Міллера у сонячній долині Санта-Клара й цементний басейн, Ізабель, мексиканського безшерстого собаку, і Тутса, японського мопса; але ще частіше він згадував чоловіка у червоному светрі, смерть Керлі, велику бійку зі Шпіцем та смаколики, які з’їв або хотів би з’їсти. Бак не тужив за домом. Сонячний край був дуже туманним і далеким, тож такі спомини не мали над ним влади. Набагато сильнішими були спогади про його спадковість, що давала те, чого він ніколи раніше не бачив; інстинкти (які були споминами його предків, що стали звичками), котрі пізніше зникли, а потім прискорились і ожили в ньому.

Іноді, коли він лягав там і, сонно кліпаючи, дивився на полум’я, здавалося, що це полум’я від іншого вогнища, а перед ним не кухар-метис, а зовсім інший чоловік. Цей інший чоловік мав коротші ноги та довші руки, м’язи його були тягучими й вузлуватими, а не круглими та розбухлими. Волосся мав довге і заплутане, а череп скошений від очей до тім’я. Видавав дивні звуки і, здавалося, дуже боявся темряви, в яку постійно вдивлявся, стискаючи в руці, що звисала посередині між коліном та ступнею, палицю з важкою каменюкою на кінці. Він був майже голий, зі спини трохи звисала обірвана та попалена вогнем шкура, але тіло заросло волоссям. У деяких місцях, на грудях, плечах і на зовнішньому боці передпліч та стегон, воно заплутувалося, перетворюючись майже на товсте хутро. Він стояв не прямо, а нахиливши тулуб та зігнувши ноги в колінах. У його тілі були своєрідна пружність або еластичність, майже котяча, й різка настороженість, як у людини, котра жила в постійному страху перед видимим та невидимим.

Іншим разом цей волохатий чоловік сидів навпочіпки біля вогнища і спав, поклавши голову між ніг. У таких випадках його лікті лежали на колінах, а долоні стискалися над головою, ніби проливаючи дощ з волохатих рук. А за вогнем, в оточенні темряви, Бак бачив багато вугликів, парами, завжди парами, котрі, як він розумів, були очами великих хижаків. Він чув, як їхні тіла з хрускотом продиралися через підлісок та шум, який вони створювали вночі. Дрімаючи на березі Юкона та лінивими очима поглядаючи на вогонь, Бак відчував, як від цих звуків і картин з іншого світу в нього здиблюється шерсть від спини до самої шиї, аж доки не починав приглу шено скавучати або тихо гарчати, а кухар-метис кричав: «Гей ти, Баку, ану прокидайся!». Після того цей інший світ зникав, і перед очима в нього виникав реальний, пес підводився, позіхав та потягувався, ніби спав.

Це була важка подорож з поштою за спиною, і тяжка праця виснажувала їх. Діставшись Доусона, собаки схудли й почувалися погано, тому мали б відпочити днів десять чи хоча б тиждень. Але через два дні їх знову погнали берегом Юкона від казарм, із вантажем листів для зовнішнього світу. Собаки були змучені, погоничі бурчали, а на додачу до всього злого щодня падав сніг. Це означало грузьку дорогу, більше навантаження на кур’єрів і важчу їзду для собак; однак погоничі усе-таки виконували свої обов’язки і старанно дбали про собак.

Щовечора вони навідувалися передусім до собак. Ті їли раніше за погоничів, і ніхто не шукав ковдру, не оглянувши лапи своїх чотирилапих. Та сили собак усе одно танули. Від початку зими вони проїхали тисячу вісімсот миль, тягнучи сани на виснажливу відстань; а тисяча вісімсот миль дадуться взнаки і найсильнішому. Бак витримав це, підштовхуючи своїх товаришів до роботи і зберігаючи дисципліну, хоча теж дуже змучився. Біллі щоночі плакав та скиглив уві сні. Джо був похмурішим, аніж завжди, а Сол-лекс не підпускав до себе з ніякого боку – хоч сліпого, хоч зрячого.

Але найбільше страждав Дейв. Щось із ним було не так. Він ставав похмурішим та дратівливішим, а одного разу, коли розбили табір, зробив собі кубло там, де його нагодував погонич. Вилізши із запряжки, Дейв не піднімався на ноги, аж доки вранці не наставав час запрягання. Іноді, вже у посторонках, смикаючись од раптової зупинки саней або від напруги при старті, Дейв кричав од болю. Погонич оглядав його, але не міг нічого знайти. Цей випадок зацікавив усіх інших візників. Вони обговорювали його за їжею і курячи останні люльки перед сном, а одного вечора провели нараду. Пса витягнули з кубла до вогнища й там тиснули та штрикали багато разів, аж доки він не починав кричати. Щось усередині нього було не так, але вони не виявили ні зламаних кісток, ані причини хвороби.

Коли дісталися Кассіарської мілини{16}, собака так заслаб, що падав у запряжці. Шотландець-метис оголосив зупинку і витягнув Дейва із запряжки, поставивши на його місце наступного собаку, Сол-лекса. Таким чином хотів дати відпочинок Дейву, дозволивши йому вільно бігти за санями. Але, незважаючи на хворобу, Дейв опирався, бурчав і гарчав, поки розв’язували посторонки, а коли побачив Сол-лекса на місці, яке займав так довго, гірко завив. Будучи смертельно хворим, він усе одно відчував запал подорожі й не міг стерпіти те, що його роботу виконуватиме інший собака.

Коли сани рушили, то, спотикаючись у м’якому снігу на узбіччі, Дейв почав нападати на Сол-лекса, намагаючись скинути його в сніг і стрибнути у запряжку між ним та санями, й увесь цей час скавучав, гавкав та вив від горя і болю. Метис спробував відігнати його батогом, але пес не звертав уваги на болючі удари, а чоловікові було шкода бити сильніше. Дейв відмовлявся тихо бігти за санями, де був легкий шлях, а продовжував борсатися у снігу на узбіччі, де бігти важче, аж доки зовсім не виснажився. Відтак упав і лежав на місці, зажу рено виючи, поки довга валка саней мчала мимо.

Зібравши рештки сил, він зумів іти, доки валка не зробила ще одну зупинку, на якій пес, спотикаючись, підійшов до власної запряжки і став поруч із Сол-лексом. Його погонич ненадовго затримався, щоб прикурити в чоловіка позаду. Потім повернувся і дав собакам команду рухатися. Вони вийшли на дорогу, демонструючи надто легкі зусилля і трохи повертаючи голови, та здивовано зупинилися. Погонич теж здивувався; нарти не рухалися. Він покликав товаришів, щоб ті побачили це видовище. Дейв перегриз обидві посторонки Сол-лекса і став просто попереду нарт на своєму місці.

Поглядом він благав, щоб його там і залишили. Погонич був спантеличений. Його товариші заговорили про те, як у пса може розірватися серце, коли йому не дають займатися своєю справою, згадували випадки, коли собаки, застарі для важкої праці або поранені, помирали через те, що їх не допускали до запряжки. Та ще й вони вважали, що раз Дейв усе одно має померти, то нехай помре у запряжці, задоволений та з легким серцем, і це буде милосердям. Тож його знову запрягли, і він з гордістю потягнув сани, хоча й не раз мимоволі кричав од внутрішнього болю. Кілька разів пес падав, і його тягнули інші, а потім нарти наїхали на нього, і після того він кульгав на одну із задніх лап.

Але йому вдалося втриматися, доки не розбили табір, а тоді погонич підготував для нього місце біля вогнища. Вранці Дейв був настільки слабким, що вже не міг іти. Під час запрягання він спробував підповзти до погонича. Конвульсивними зусиллями зіп’явся на ноги, спіткнувся і впав. Опісля повільно поповз уперед, туди, де на його товаришів надягали збрую. Спираючись на передні лапи, він ривками підтягував тіло, проповзаючи по кілька дюймів. Сили Дейва танули, і коли товариші побачили його востаннє, він лежав на снігу, важко дихаючи й тужачи за ними. Але вони чули його жалібне виття, доки не зникли з виду за смугою лісу біля ріки.

Там валка зупинилася. Шотландець-метис повільно пішов власними слідами до табору, який вони залишили. Люди перестали розмовляти. Пролунав револьверний постріл. Чоловік швидко повернувся. Заляскали батоги, весело задзеленчали дзвіночки, сани помчали вперед; але і Бак, і всі собаки зрозуміли, що сталося за смугою прибережних дерев.