Читать книгу Поклик пращурів - Джек Лондон, William Hootkins - Страница 5

Через тридцять днів після від’їзду з Доусона поштова валка зі «Солт-Вотер мейл» із Баком і товаришами попереду прибула до Скагвея. Вони були у жалюгідному стані, виснажені та втомлені. Бакові сто сорок фунтів зменшилися до ста п’ятнадцяти. Решта його друзів, хоча й були легшими, втратили більше ваги, ніж він. Пайк, симулянт, який раніше успішно вдавав, ніби пошкодив лапу, тепер кульгав по-справжньому. Сол-лекс теж кульгав, а Даб мучився через вивихнуту лопатку.

Усі вони дуже стерли лапи. У них не залишилось і краплі жвавості. Собаки важко пересувалися, здригаючись усім тілом та подвоюючи накопичену за день втому. Для них не мало значення нічого, крім смертельної втоми. Це була не та втома, що настає від недовгих і надмірних зусиль, а очуняти від неї можна за кілька годин; ця смертельна втома настає від повільної та тривалої втрати сил упродовж місяців тяжкої праці. У них не залишилося сил для одужання. Вони використали всі свої запаси, до останньої краплі. Кожен м’яз, кожне волокно та клітина відчували втому, смертельну втому. І мали на це причину. Менш як за п’ять місяців собаки пройшли дві з половиною тисячі миль, а останні тисячу вісімсот мали тільки п’ять днів відпочинку. Коли прибули до Скагвея, то ледве не падали. З великими зусиллями натягували посторонки, а на ухилах просто намагалися йти так, щоб не потрапити під сани.

– Вперед, хворі лапи, – підбадьорював їх погонич, коли вони, хитаючись, ішли головною вулицею Скагвея. – Це вже востаннє. Потім у нас буде довгий відпочинок. Га? Точно. Чудовий довгий відпочинок.

Погоничі впевнено очікували довгої зупинки. Вони здолали тисячу двісті миль, лише два дні відпочивали і з погляду розуму й загальної справедливості заслужили на паузу, щоб побайдикувати. Однак чоловіків, які помчали на Клондайк, було дуже багато, а коханих, дружин та родичів, які залишилися і не поїхали, – стільки, що пошту перевантажили гори листів; а були ще й офіційні розпорядження. Свіжі партії собак з Гудзо нової затоки мали зайняти місця тих, від кого у дорозі вже не було жодної користі. Цих непотрібних собак треба було позбутися, а оскільки вони небагато важили порівняно з доларами, їх мали продати.

Минуло три дні, протягом яких Бак і його товариші зрозуміли, наскільки вони втомлені та слабкі. Потім, на ранок четвертого дня, прийшли двоє чоловіків зі Штатів і купили за безцінь їх усіх разом із упряжжю. Ці люди називали один одного Гел і Чарльз. Чарльз був чоловіком середнього віку, блідим, з водянистими очима і хвацько закрученими вусами, що відкривали безсило обвислу губу. Гел – молодик років дев’ятнадцяти або двадцяти, з великим револьвером «кольт» та мисливським ножем, прикріпленим до ременя, напханого набоями. Цей пояс був найпомітнішою його річчю. Він рекламував незрілість Гела – незрілість справжню і невимовну. Обидва чоловіки були явно не на своєму місці, й чому вони вирушили за пригодами на Північ, залишалося таємницею поза людським розумінням.

Бак почув, як вони торгуються, побачив, як чоловік передав гроші урядовому аґентові, та зрозумів, що шотландець-метис і погоничі поштового потяга йдуть із його життя услід за Перро, Франсуа й іншими, які пішли раніше. Коли Бак разом із друзями прибув до табору нових власників, то побачив, що там панують безлад і бруд, намет наполовину натягнутий, а посуд немитий; також він уздрів жінку. Чоловіки звали її Мерседес. Вона була дружиною Чарльза та сестрою Гела – мила сімейна вечірка.

Бак боязко спостерігав за ними, коли вони взялися розбирати намет і завантажувати нарти. Усі троє витрачали багато зусиль, але не мали жодної практичності. Тент скрутили у незграбний згорток, утричі більший, аніж мав бути. Бляшаний посуд запакували немитим. Мерседес постійно метушилася перед чоловіками і раз у раз пхалася з протестами та порадами. Коли вони поклали мішок з одягом у передню частину нарт, сказала, що його слід перемістити назад; а коли перенесли його назад і накрили парою інших тюків, Мерседес виявила забуті речі, які конче треба було покласти на місце цього самого мішка, і довелося знову розвантажувати.

Із сусіднього намету вийшли троє чоловіків і спостерігали за ними, посміхаючись та підморгуючи один одному.

– Чималенький у вас вантаж, – сказав один з них, – не мені вам казати, але на вашому місці я б не віз із собою той намет.

– Нечувано! – вигукнула Мерседес, перелякано і ґраційно піднявши руки. – Та як зможу обійтися без намету?

– Тепер весна, і холоднішої погоди не буде, – відповів чоловік.

Вона заперечливо рішуче похитала головою, і Чарльз та Гел поклали останній непотріб на вершину величезної гори багажу.

– Думаєте, вони поїдуть? – запитав один із чоловіків.

– Чому б і ні? – різкувато відповів Чарльз.

– О, все гаразд, – поспішив заспокійливо сказати чоловік. – Це просто цікавість, от і все. Здається, нагорі трохи забагато ваги.

Чарльз відвернувся і став затягувати ремені, як тільки міг, тобто зовсім погано.

– І, звичайно, собаки зможуть увесь день мчати з отакою штуковиною, – заявив другий чоловік.

– Безумовно, – сказав із крижаною ввічливістю Гел, тримаючи в одній руці жердину, а іншою розмахуючи батогом. – Уперед! – крикнув. – Уперед!

Собаки рвонулися, натягнувши шлеї, на кілька секунд напружились, а потім розслабилися. Вони не могли зрушити нарти з місця.

– Ліниві звірюки, я їм покажу! – закричав Гел, готуючись уперіщити батогом.

Але втрутилася Мерседес.

– О, Геле, ти не можеш, – крикнула вона, висмикнувши у нього батіг. – Бідолашні! Тепер ти повинен пообіцяти, що не будеш із ними жорстоким решту поїздки, або я й кроку не зроблю.

– Багато ти знаєш про собак, – насмішкувато відповів її брат. – Відчепися від мене. Кажу тобі, собаки ліниві, а щоб чогось добитися, треба добряче попрацювати батогом. Так вони звикли. Запитай будь-кого. Он когось із тих чоловіків запитай.

Мерседес благально глянула на них, на її гарненькому личку була написана невимовна огида від вигляду болю.

– Якщо хочете знати, то собаки ослабли далі нікуди, – прозвучала відповідь одного з чоловіків. – Виснажилися вони, ось у чому справа. Відпочити їм треба.

– До біса відпочинок! – вилетіло з-поміж безвусих губ Гела, а Мерседес вимовила «О!», відчувши біль та горе від його лайки.

Але вона була відданою своїй родині й одразу ж узялася захищати брата.

– Не зважай на того чоловіка, – демонстративно сказала Мерседес. – Ти керуєш собаками, тож роби з ними те, що вважаєш кращим.

Батіг Гела знову пройшовся по собаках. Вони рвонулися, натягнувши шлеї, вперлися лапами у втоптаний сніг, пригнулися і напружили всі сили. Але нарти не рухалися, ніби були на якорі. Після двох спроб пси завмерли на місці, відсапуючись. Знову люто засвистів батіг і втрутилася Мерседес. Вона впала на коліна перед Баком, зі сльозами на очах, і обхопила його шию руками.

– Бідосі мої дорогі, – бідкалася, – ну чому ж ви не тягнете сильніше? Тоді вас і не битимуть.

Бак не любив її, але почувався занадто паршиво, щоб їй опиратися, тож сприйняв пестощі як частину жалюгідної щоденної роботи.

Один зі спостерігачів, який стояв, зціпивши зуби, щоб не сказати щось гаряче, тепер не стерпів:

– Не те, щоб я сильно переймався тим, що з вами станеться, але заради собак просто хочу вам сказати, що ви неабияк допомогли б їм, вирвавши сани з льоду. Полоззя швидко примерзає. Натисніть усім тілом на жердину, посмикайте вправо-вліво і вирвіть їх.

Було зроблено третю спробу, і цього разу Гел, дотримуючись поради, вирвав примерзлі до снігу полози. Перевантажені та неповороткі сани посунулися вперед, Бак та його товариші старалися з усіх сил під дощем ударів. Через сто ярдів дісталися повороту і крутого спуску на головну вулицю. Щоб змусити перевантажені сани рухатися прямо, потрібна була досвідчена людина, однак Гел до таких не належав. На повороті сани перекинулися і половина вантажу висипалася на дорогу через слабкі ремені. Собаки не зупинялися. Тепер уже легкі сани летіли за ними, підстрибуючи на боці. Чотирилапі були злі через погане ставлення та непомірно великий вантаж. Бак лютував. Він кинувся бігти, а за ним і вся запряжка. Гел кричав «Стій!», але пси не звертали уваги. Він спіткнувся і впав. Перекинуті сани перелетіли через молодика, і собаки помчали головною вулицею, розкидаючи рештки спорядження та підсилюючи веселу атмосферу Скагвея.

Добросерді містяни упіймали собак і зібрали розкидані речі. Та ще й дали пораду: якщо сімейство хоче колись дістатися Доусона, сказали, то хай викинуть половину речей і подвоять кількість собак. Гел, його сестра та зять неохоче вислухали поради, поставили намет і почали переглядати багаж. Викинувши консерви, вони викликали у людей регіт, адже консервована їжа в довгій дорозі – це мрія мандрівників.

– Ковдри – то для готелю, – сказав один із чоловіків, який зі сміхом допомагав їм. – І половини буде забагато; позбудьтеся їх. Викиньте намет й увесь цей посуд – хто його митиме? Господи, невже вважаєте, що в пульманівському вагоні поїдете?

Непотрібні речі безжалісно викидали. Мерседес плакала, коли її сумки з одягом жбурнули на землю і почали викидати з них вбрання за вбранням. Вона плакала взагалі та плакала зокрема над кожною викинутою річчю. Стиснувши руками коліна, з розбитим серцем розхитувалася взад-вперед. Жінка заявляла, що не зрушить з місця ні на дюйм, навіть заради дюжини Чарльзів. Зверталася до всіх і до всього, а потім нарешті витерла сльози й почала викидати навіть ті предмети одягу, які були необхідними. Розібравшись зі своїми пожитками, з ентузіазмом накинулася на речі чоловіків і пройшлася там, наче торнадо.