Читать книгу Пітер Пен = Peter Pan - Джеймс Барри, Джеймс Метью Баррі, Джеймс Мэтью Барри - Страница 4

«Другий закрут праворуч, а далі прямо до самого ранку».

Тоді Пітер сказав Венді, що це й є те місце, де розташована Ніколандія. Але навіть пташки, що вміють читати мапи і звіряються з ними за вітром, навіть вони не змогли б нічого відшукати за такою адресою. Пітер, бачте, бовкнув те, що йому лиш спало на гадку в ту мить.

Однак спочатку супутники довіряли йому беззастережно. Вони так захопилися польотом, що весь час кружляли, облітали круглі дзвіниці і гострі шпилі будівель, все, що підказувала їм їхня фантазія. Джон і Майкл мчали поряд, потім Майкл виривався уперед.

Вони згадували, з якою недовірою не так давно ставилися до самої можливості літати по кімнаті.

Не так давно це було. Але наскільки давно? Вони вже летіли над морем, перш ніж ця думка стала турбувати Венді всерйоз. Джон вирішив, що це було їхнє друге море й їхня третя ніч.

Часом ставало темно, часом – знову світло, було то дуже холодно, то знову спекотно. Невже вони й справді інколи почувалися голодними, або ж вони просто прикидалися, адже Пітер був такий веселий і винайшов новий спосіб годувати їх?

Його метою було переслідування птахів, які тримали в дзьобах їжу, що годиться і для людей, і красти харчі в них. А птахи, своєю чергою, відбирали їжу назад. І так вони весело ганялися одне за одним цілі милі, розсуваючи таким чином межі прояву доброї волі. Але Венді зауважила з ніжною турботою, що Пітер не здається, хоча й розуміючи, що це був доволі дивний спосіб отримати свій хліб із маслом, якщо врахувати, що існують й інші способи зробити це.

Іноді вони засинали на льоту, міцно засинали, і це було дуже небезпечно, бо в цю мить вони починали падати з запаморочливої висоти. Та найстрашніше було те, що Пітеру це здавалося кумедним.

– Он він знову полетів униз! – волав він у захваті, коли Майкл раптом падав, як камінь.

– Рятуй його, рятуй його! – верещала Венді, з жахом дивлячись на холодну поверхню моря внизу.

Нарешті Пітер «пірнав» за ним слідом і хапав Майкла останньої миті, коли той уже ось-ось мав стикнутися з поверхнею води. І робив це дуже витончено та спритно.

Однак він завжди чекав до останнього, і відчувалося, що його вабить власна спритність, а не збереження людського життя. Крім цього, він любив різноманітність, а вид спорту, який поглинав його в одну мить, міг раптом втратити свою принаду, тому завжди існувала ймовірність того, що наступного разу, коли ви впадете, він може вас впустити.

Відчайдух міг спати в повітрі і не падати, просто лягав на спину і наче плив, це відбувалося тому, що сам він був легенький, як пір’їнка, і подих вітерцю лише пришвидшував його політ.

– Можеш бути трохи уважнішим із ним, – прошепотіла Венді Джону, коли вони гралися в «Не відставай від провідника».

– Тоді порадь йому не викаблучуватися, – відказав на це Джон.

У грі «Не відставай від провідника» Пітер міг літати дуже близько до води, щоб помацати плавник кожної акули, що пропливала повз, так само, як на вулиці, коли вам хочеться встромити свій палець у залізні перила. Діти не могли слідувати за хлопчиком так само спритно, і це спонукало його хизуватися, особливо, коли він споглядав позад себе, щоб побачити, скільки плавників пропустили його супутники.

– Маєш гарно з ним поводитися, – наказувала Венді своєму братику. – Бо він може нас тут покинути!

– Тоді ми повернемося назад, – не розгубився Майкл.

– Як же ми знайдемо дорогу додому без нього?

– Ну, тоді полетимо далі, – припустив Джон.

– У тому й справа, Джоне. Нам доведеться летіти все далі і далі, бо ми не знаємо, як зупинитися.

Це була правда, Пітер забув показати, як припиняти політ.

Тоді Джон сказав, що коли вже дійде до найгіршого, вони будуть змушені летіти прямо, бо світ круглий, і тому з часом повернуться до свого власного вікна.

– І хто приноситиме нам їжу, Джоне?

– А ти бачила, як спритно я видер здобич із дзьоба орла, Венді?

– Після двадцятої спроби, – нагадала йому дівчинка. – Й якщо навіть ми самі навчимося добувати їжу, поглянь, як незграбно ми ще літаємо: вічно натикаємося на хмари, якщо Пітера немає поруч і ніхто не веде нас за руки.

Вони справді весь час натикалися на хмари. Та тепер вони могли літати вільно, хоча, як і раніше, заробляли собі синці та гулі. Але якби вони побачили хмару перед собою, тим більше намагалися б уникнути її, то реальніше, ніж зазвичай, могли б врізатися в неї. Якщо б Нена була з ними, то вже давно б натягла пов’язку на кругле чоло Майкла.

Пітер іноді відлітав від них, тоді діти почувалися зовсім самотньо. Він міг летіти набагато швидше за дітей, раптово міг зникнути з очей, аби поринути в якусь пригоду, до якої їм було зась. Він міг спуститися регочучи від чогось дуже смішного, балакав із зіронькою, але потім забував, що це було. Іншого разу він вигадував такі забави з русалкою, що важко було сказати напевно, що ж відбувається насправді. Це трохи дратувало дітей, які ніколи раніше не бачили русалок.

– Якщо ти так швидко забув про нас, – зауважила на це Венді, – то як ми можемо сподіватися, що ти зможеш нас згадати?

І справді, коли він повертався, то не пам’ятав їх, ну, не дуже добре пам’ятав. Венді була впевнена в цьому. Вона бачила, як здогад з’являється в очах хлопчика, коли він намагався повідомити їм час дня і відлетіти знову. Якось вона навіть була змушена назвати своє ім’я.

– Я – Венді, – сказала дівчинка схвильовано.

Пітер дуже зніяковів і попросив вибачення:

– Обіцяю, Венді, – прошепотів він, – якщо тобі здасться, що я тебе забув, тільки скажи: «Я – Венді» й я відразу ж згадаю.

Звісно, все це було дуже тривожно. Однак, щоб загладити свою провину, Пітер показав друзям, як лежати долілиць на сильному вітрі, що зустрічався на їхньому шляху, і це було таке нове відчуття, що діти намагалися повторити цю дію кілька разів і виявили, що вони могли спати таким чином дуже безпечно. Насправді вони б спали ще довше, але Пітер швидко втомлювався від сну, й уже незабаром чувся його плаксивий голос ватажка:

– Виходимо тут.

Так із ситуативними сварками, але загалом без проблем, вони наближалися до Ніколандії. Після багатьох місяців мандрівники таки дістатися до неї, більше того, вони летіли достатньо прямо весь час, і може статися, що через Пітера або Тінк острів сам шукав їх. Тільки таким чином і можна було досягти його чарівних берегів.

– Он він там, – повідомив Пітер буденно.

– Де? Де?

– Там, куди показують всі стрілочки.

І справді, мільйон золотих стрілочок вказував дітям у бік острова, їх спрямувало туди дружнє сонечко, яке прагнуло допомогти їм знайти дорогу, перш ніж самому податися спати.

Венді, Джон і Майкл зависли в повітрі, щоб уперше поглянути на острів. Як це не дивно, але всі вони впізнали його відразу, і доти, доки ними не заволодів страх, діти вітали острів, наче давно мріяли побачитися з ним знову як старі знайомі, куди вони поверталися на канікули.

– Джоне, поглянь, он лагуна!

– Венді, дивися, он черепаха закопує свої яйця в пісок.

– Кажу тобі, Джоне, що бачу твого фламінго зі зламаною ногою!

– Поглянь, Майкле, он твоя печера.

– Джоне, а що це там у хащах?

– Це вовчиця з вовченятами. Венді, я вірю, що це твоє маленьке вовченя.

– А там мій човен, Джоне, тільки перевернутий.

– Ні, це не він. Твій човен ми спалили.

– Це він, я впевнена. Кажу тобі, Джоне, я бачу дим табору червоношкірих!

– Де? Покажіть мені, й я вам скажу по тому, як в’ється дим, чи вони перебувають на стежці війни.

– А там, просто перед нами, тече Таємнича річечка.

– Тепер я бачу. Так, вони зараз на стежці війни, налаштовані рішуче.

Пітеру було трохи прикро, що вони стільки знають про його острів, бо він хотів верховодити, його тріумф був уже майже в його руках, аж тут усі троє хлопців раптом якось дивно притихли.

Сонячні стрілочки згасли, залишивши острів у напівтемряві.

Із давніх давен в оселях Ніколандії завжди здається, що там трохи затемно і занадто загрозливо. Тоді незвіданих місцин стає більше, чорні тіні ховаються в них, ревіння хижих звірів стає зовсім іншим вмить, і насамперед ви втрачаєте впевненість у власній перевазі. Тоді ви дуже зраділи б нічним каганцям. Ви навіть дозволили б Нені сказати, що це трапилося тільки у вашій уяві, і що Ніколандія – неймовірна вигадка.

Певна річ, Ніколандія була неймовірною в ті дні, але вона була реальною зараз, і не було ніяких нічних каганців, ставало щораз темніше, та й де була Нена тепер?

Вони часом розліталися, але, відтак, ще тісніше горнулися до Пітера. Його погані манери нарешті звіялись, його очі блистіли і діти відчували якесь поколювання щоразу, коли торкалися його тіла. Мандрівники тепер опинилися над грізним островом, вони летіли так низько, що іноді могли зачепитися ногами за якесь дерево. Нічого загрозливого не було помітно в повітрі, аж раптом їхній політ сповільнився, наче в повітрі якісь ворожі сили стали опиратися їм. Іноді вони зависали в повітрі, аж поки Пітер не стиснув свої кулачки.

– Вони не хочуть, щоб ми приземлилися, – пояснив він.

– Хто вони? – прошепотіла Венді і затремтіла.

Але Пітер не відповів. Тінкер Белл присіла йому на плече, але хлопчик струсив її і послав уперед.

Іноді він балансував у повітрі, дослухаючись, приклавши руку до свого вуха, а часом пильно вдивлявся у поверхню очима настільки яскравими, що здавалося, вони могли б просвердлити дві дірки в землі. Перепочивши, він знову робив це. Його хоробрість була майже вражаючою.

– Ви б не хотіли поринути в пригоду вже зараз, – недбало кинув він Джонові, – чи краще спершу випити чаю?

Венді захотіла спершу випити чаю, за що Майкл потиснув їй руку на знак подяки, і навіть хоробріший Джон не міг зважитися.

– А яка пригода? – спитав він обережно.

– Там, у пампасах, спить пірат, якраз під нами, – розповів Пітер. – Якщо хочеш, можемо спуститися й убити його?

– Я його не бачу, – сказав Джон, помовчавши трохи.

– Я бачу.

– Припустімо, – сказав Джон трохи хрипко, – що він може прокинутися.

Пітер обурився:

– Ти ж не думаєш, що я стану вбивати людину, коли вона спить? Спочатку я його розбуджу, а тоді вб’ю! Я тільки так це роблю.

– Зрозуміло! А ти багатьох убив?

– Тонни.

Джон сказав: «Як жорстоко», але вирішив усе ж випити спочатку чаю. Він спитав, чи багато зараз є піратів на острові, і Пітер підтвердив, що він ніколи раніше не бачив стількох.

– І хто у них за капітана?

– Гак, – відповів Пітер і обличчя його стало дуже суворим, що показало, наскільки він ненавидів це ім’я.

– Джез Гак?!

– Саме так.

Майкл одразу зарюмсав, а Джон міг говорити тільки з паузами, хапаючи повітря, бо їм чудово була відома репутація Гака.

– Він служив боцманом у самого Чорної Бороди, – прошепотів Джон хрипко. – Він найгірший із усіх! Навіть безстрашний Скажений Бик його боявся.

– Це він, – підтвердив Пітер.

– А як він виглядає? Він великий?

– Не такий великий, як був.

– Що ти маєш на увазі?

– Я відкраяв від нього шматочок.

– Ти?

– Так, я! – відповів Пітер різко.

– Я не хотів тебе образити.

– Тоді гаразд.

– Але що ти йому відтяв?

– Його праву руку.

– То тепер він не може битися?

– Аби так було…

– То він шульга?

– Він має тепер залізний гак замість правої руки, як кіготь.

– Кіготь!

– Кажу ж тобі, Джоне, – наполягав Пітер.

– Так?

– Кажи: «Так, сер!»

– Так, сер!

– Ось що, – продовжував він. – Кожен хлопець, хто служить під моєю орудою, дає мені обіцянку, і ти маєш дати.

Джон зблід.

– Ось вона: якщо ми зустрінемося з Гаком у відкритому бою, ти маєш залишити його для мене. Його вб’ю я.

– Обіцяю! – хутко погодився Джон.

Цієї миті їм було вже не так страшно, адже Тінк летіла поруч і в її світлі вони ясно бачили один одного. На жаль, вона не могла літати так повільно, як вони, і тому полетіла обертом по колу, в якому летіли вони. Венді дуже це сподобалося, поки Пітер не розповів, у чому річ.

– Вона каже, – тлумачив Пітер, – що пірати помітили нас ще до настання темряви і тепер викочують Довгого Тома.

– Це велика гармата?

– Дуже. Бо вони бачать вогник Тінкер Белл. І якщо збагнуть, що ми неподалік, то дадуть залп.

– Венді!

– Джоне!

– Майкле!

– Попроси її летіти звідси, Пітере! – трійко дітей заволали одночасно, але той відмовився.

– Гадаю, що фея збилася зі шляху, – пояснив він сухо, – і вона дуже налякана, що я можу відіслати її саму невідомо куди, а вона і так налякана?

На мить коло світла було зламане і хтось ласкаво, легенько вщипнув Пітера.

– Тоді скажи їй, – благала Венді, – щоб вона згасила світло.

– Вона не може зробити цього. Це єдина річ, на яку феї не здатні. Світло гасне само по собі, коли вони засинають, як зіроньки.

– Тоді звели їй негайно заснути, – майже наказав Джон.

– Вона не може спати, поки їй не захочеться. Це ще одна річ, яку феї не можуть зробити.

– Мені здається, – пробурмотів Джон, – що саме ці єдині дві речі варто навчити її робити.

Тут його вщипнули, і не так приязно.

– Якщо б у когось із нас була кишеня, – запропонував Пітер, її можна було б туди засунути.

Однак вони вилетіли в такому поспіху, що в усіх чотирьох не знайшлося жодної кишені.

– У мене є чудова ідея. Капелюх Джона!

Тінкер погодилася мандрувати в капелюсі, якщо залишиться в його руках. Капелюха ніс Джон, хоча вона думала, що її несе Пітер.

Урешті капелюх узяла Венді, бо Джон сказав, що вдарив ним об коліно, коли летів. І це, як побачимо далі, призвело до лиха, бо Тінкер Белл дуже не хотіла бути зобов’язаною Венді. Крізь шапчину вогник зовсім не був помітний, тому діти летіли в повній темряві. До того ж було гнітюче тихо, лише раз вони почули, як унизу щось хлюпоче. Пітер пояснив, що це дикі звірі хлепчуть воду біля броду. І знову пролунав дивний звук, здавалося, що це сухі дерева скриплять гілками, але Пітер пояснив, що це червоношкірі гострять свої ножі.

Потом всі звуки стихли. Майкл почувався дуже самотньо.

– Хоч би щось озвалося, – сказав він.

І ніби у відповідь повітря здригнулося від такого страшного вибуху, якого вони раніше не чули. Пірати бабахнули догори з Довгого Тома. Гуркіт відлунням розсипався в горах, здавалося, що ця луна ридає по-звіриному: «Де вони, де вони, де вони?»

Тепер трійко дітей були справді налякані, вони нарешті дізналися, яка різниця між уявним островом і реальним.

Аж от небо знову заспокоїлося, Джон і Майкл опинилися самі в темряві. Джон летів у повітрі несамохіть, а Майкл, не знаючи, як плавати, ширяв.

– Тебе застрелили? – прошепотів Джон і затремтів.

– Я ще не збагнув, – пошепки відповів Майкл.

Тепер ми вже знаємо, що нікого тоді не поранили. Однак Пітера вибуховою хвилею віднесло до моря, а Венді підкинуло вгору, і вона опинилася наодинці, але з Тінкер Белл. Було б краще, якби Венді цієї миті впустила капелюх із рук.

Не знаю, спала ця ідея на гадку Тінкер Белл заздалегідь, чи ні, але вона випурхнула з шапки і почала вказувати Венді дорогу до її загибелі.

Тін була не така вже й погана. Точніше, лише цієї миті вона була вкрай погана. Хоча загалом феї вважаються добрими. Та феї можуть відчувати лише щось одне, бо, будучи настільки малі, вони, на жаль, мають місце для одного почуття на раз. Феї, однак, можуть змінюватися, але змінюватися їм доводиться повністю. Зараз Тінкер Белл захлиналася від ревнощів до Венді. Те, що вона торочила свою дзвінковою мовою, Венді зрозуміти не могла. Я, звісно, її розумію, тому знаю, що фея промовляла кепські слова, але це звучало так невинно, вона літала туди і сюди, наче закликаючи: «Гайда за мною й усе буде гаразд».

Що ж мала робити бідна Венді? Вона покликала Пітера, Джона та Майкла, але тільки луна зареготала у відповідь. Дівчинка ще не втямила, що фея ненавидить її лютою жіночою ненавистю. Й ось, збита з пантелику, хитаючись у своєму польоті, вона полинула за Тінк назустріч своїй долі.