Читать книгу Пітер Пен = Peter Pan - Джеймс Барри, Джеймс Метью Баррі, Джеймс Мэтью Барри - Страница 6

Дурник Базіка стояв, як переможець, поруч із тілом Венді, коли інші хлопці, вже озброєні, повистрибували зі своїх дупел.

– Ви спізнилися! – крикнув він переможно. – Я вже застрелив Венді. Пітер буде дуже задоволений мною.

Пролітаючи над його головою, Тінкер Белл заверещала: «Справжній дурень!» – і кудись зникла. Ніхто її більше не чув. Загублені юрмилися навколо Венді, і страхітлива тиша опустилася на ліс. Якби серце Венді билося, вони б його почули.

Малюк озвався першим.

– Це не птаха, – сказав він переляканим голосом. – Гадаю, що це якась леді.

– Леді? – відкрив рота Базіка і затремтів від страху.

– І ми її вбили, – хрипко зауважив Хвостик.

Вони скинули зі себе шапки.

– Тепер я бачу, – сказав Кучерик. – Пітер привів її сюди для нас.

І він у розпачі гепнувся на землю.

– І ця леді мала нарешті подбати про нас, – похнюпився один із близнюків. – А ти її вбив.

Їм, звісно, було шкода Базіку, але ще більше жаліли самих себе. Коли винуватець наблизився до хлопчиків, ті від нього відвернулися.

Базіка був блідий, хоча у ньому проявилася тепер гідність, яку раніше ніхто не помічав.

– Це я накоїв, – сказав він несамохіть. – Коли ця леді приходила в мої сни, я шепотів: «Мила матусю, мила матусю». А коли вона з’явилася насправді, я її застрелив.

І він повільно подався геть.

– Не йди! – прохали його інші.

– Я мушу, – відказав він і сіпнувся. – Я страшенно боюся Пітера.

І в цю трагічну мить вони почули знайомий звук, який змусив їхні серця підстрибнути. Вони почули кукурікання Пітера.

– Пітер! – видихнули вони, бо він завжди повідомляв про своє прибуття кукуріканням.

– Ховайте її, – зашепотіли хлопці й оточили Венді. Лише Базіка залишився стояти осторонь.

Знову пролунав бойовий клич півня, і Пітер приземлився перед загубленими.

– Вітаю, хлопці! – гукнув він і ті механічно відповіли на це привітання, після чого знову настала тиша.

Прибулець спохмурнів.

– Я повернувся, – сказав він сердито, – то чому не чую привітань?

Вони вже було розтулили свої роти, але привітання не вдалося.

Та ватажок не звернув увагу на це, поспішаючи повідомити славетну звістку.

– Гарні новини, хлопці, – жваво промовив Пітер. – Я нарешті знайшов маму для вас всіх.

Мовчанка тривала, тільки почулося, як Базіка гепнувся на коліна.

– То ви її не бачили? – спитав Пітер і відчув якийсь неспокій. – Вона ж летіла сюди.

– От лишенько, – сказав хтось, а інший додав: – Ох, який сумний день.

Базіка піднявся.

– Пітере, – сказав він тихо. – Я тобі її покажу.

Бачачи, що хлопчики все ще ховають Венді, загороджуючи її, став благати:

– Відступіть, близнюки. Дайте Пітеру поглянути.

Вони всі відійшли убік, щоб відкрити йому огляд, і тепер Пітер навіть не уявляв, що ж робити далі.

– Вона мертва, – сказав він, почуваючись незатишно. – Можливо, їй страшно залишатися мертвою?

Йому раптом захотілося відскочити подалі і бігти, бігти, поки зовсім не загубиться в світах, і більше вже ніколи не повертатися. Хлопці усі з радістю побігли б за ним.

Але ватажок не рушив із місця. Він витягнув стрілу в неї із серця й обернувся до своєї ватаги:

– Чия це стріла? – зажадав він суворо.

– Моя, Пітере, – озвався Базіка і знову впав на коліна.

– О, яка зрадницька рука, – зауважив Пітер і підняв стрілу, щоб вразити нею кривдника.

Базіка не ворухнувся. Він підставив свої груди:

– Бий, Пітере, – заохочував він твердо, – бий по-справжньому.

Двічі Пітер здіймав руку зі стрілою, і двічі її опускав.

– Я не можу вдарити, – сказав він трепетно. – Щось хапає мене за руку.

Усі глянули на нього зачудовано, крім Хвостика, який, на щастя, дивився на Венді.

– Це вона, – закричав він. – Це леді Венді, я бачу, як вона хапає його за руку!

Як не дивно, та Венді справді підняла руку. Хвостик нахилився над нею й уважно прислухався.

– Мені здалося, що вона вимовила: «Бідний Базіка», – прошепотів він.

– Вона жива, – заявив Пітер.

Малюк підхопив:

– Леді Венді жива!

Пітер клякнув біля неї і знайшов свій ґудзик. Ви ж пам’ятаєте той жолудь, який слугував йому ґудзиком, а дівчинка повісила його собі на шию.

– Погляньте! – сказав він. – Стріла влучила точно сюди. Це поцілунок, який я їй подарував. Він урятував їй життя.

– Я пам’ятаю поцілунки, – тут же втрутився Малюк. – дайте поглянути. О, це поцілунок.

Та Пітер його не слухав. Він благав Венді хутчіше прокидатися, щоб він міг показати їй русалок. Але дівчинка ще не відповідала, адже перебувала в глибокій непритомності. Над їхніми головами пролунав тоненький зойк.

– Чуєте Тінк? – зауважив Кучерик. – Вона ридає, бо Венді жива.

І тоді їм довелося розповісти Пітеру про злочин Тінк, і вони ніколи ще не бачили у нього такого суворого виразу обличчя.

– Слухай сюди, Тінкер Белл! – закричав він. – Я більше тобі не товариш. Забирайся звідси назавжди.

Вона злетіла до нього на плече і благала пом’якшити вирок, але він струсонув її. І тоді Венді знову підняла руку, благаючи його про милосердя.

– Гаразд, не назавжди, а лише на тиждень.

Гадаєте, Тінкер Белл була вдячна Венді за те, що та за неї заступилася? Та де там, вона на таке не здатна.

Феї – дуже дивні істоти, і Пітер, який зрозумів ці створіння найкраще, часто просто відганяв її.

Але що було робити з Венді, здоров’я якої перебувало в такому жалюгідному стані?

– Давайте віднесемо її вниз, у нашу оселю, – запропонував Кучерик.

– Ага, – підтримав його Малюк. – Саме так і треба чинити з леді.

– Ні, ні, – зупинив їх Пітер. – Не смійте до неї торкатися. З нею треба поводитися шанобливо.

– Отже, – погодився Малюк. – Це те, про що я думаю.

– Але якщо її залишити тут, – припустив Базіка, – вона ж помре.

– Угу, вона помре, – підтримав його Малюк. – Тільки виходу все одно немає.

– Звісно ж, є, – заперечив Пітер. – Ми збудуємо хатинку навколо неї.

Всі дуже зраділи.

– Хутко! – наказав Пітер. – Тягніть нагору все найкраще, що у нас є. Гайда додому. Покваптесь!

Умить вони стали такі ж зайняті, як кравці у ніч перед весіллям.

Загублені кинулися вниз, до постільної білизни, до дров. І в той час, як вони метушилися, там з’явилися, хто б ви подумали, Джон і Майкл. Вони ледве чвалали, майже засинали на ходу, зупинялися, прокидалися, ступали ще один крок і засинали знову.

– Джоне, Джоне, – мало не плакав Майкл. – Прокинься! Де Нена, Джоне, і де матуся?

Тут Джон протирав очі і бурмотів:

– То ми справді летіли?

Вони дуже зраділи, коли знайшли Пітера.

– Привіт, Пітере, – сказали вони.

– Вітаю, – відповів Пітер миролюбно, хоча й зовсім про них забув.

Він був дуже зайнятий, обміряючи Венді кроками, щоб збагнути, якої величини має бути хатинка для її потреб. Певна річ, у цій оселі мали бути і крісла, і стіл. Джон і Майкл спостерігали за ним.

– А Венді спить? – спитали вони.

– Авжеж.

– Джоне, – запропонував Майкл, – давай її розбудимо і попросимо, щоб приготувала нам вечерю.

Але не встиг він це сказати, як з’явилися інші хлопчики, які тягнули колоди для будівництва хатинки.

– Глянь на них! – зойкнув він.

– Кучерику, – сказав Пітер одним зі своїх капітанських голосів, – простеж, аби ці хлопці також узяли участь у спорудженні хатинки.

– О, так, сер!

– Спорудженні хатинки? – здивувався Джон.

– Так. Для леді Венді.

– Для Венді, – уточнив Кучерик.

– Для Венді? – не зрозумів приголомшений Джон. – Але навіщо, вона ж лише дівчинка.

– Тому, – продовжив Кучерик, – що ми їй усі тепер служимо.

– Ви? Служите Венді?

– Так, – сказав Пітер, – і ви також. Ідіть із ними!

І здивованих братів потягнули в ліс рубати, тесати і тягати дошки та колоди.

– Крісла і камінну решітку – насамперед, – наказав Пітер. – Тоді будуйте стіни й усе інше.

– Ага, – сказав Малюк, – хатинки будують завжди саме так, я тепер згадав.

Пітер потурбувався про все.

– Малюче, – командував він, – гайда за лікарем.

– Ага, ага, – відгукнувся Малюк і зник, чухаючи свою потилицю. Але він знав, що Пітеру треба коритися, тому повернувся вже за мить, всадивши на довбешку капелюх Джона і з урочистим виглядом.

– Прошу, сер, – привітав його Пітер, рушаючи за ним. – То ви лікар?

У такі миті різниця між ним і рештою хлопців завжди відчувалася дуже разюче. Адже вони усвідомлювали, що це відбувається не насправді, а для нього те, що здається справжнім, насправді таким не було. Іноді це завдавало певних неприємностей, як у випадку, коли їм доводилося прикидатися, що вони обідають.

Якщо вони раптом вирушали в уявний світ, то тут же отримували ляпас.

– Так, мій маленький друже, – квапливо відгукнувся Малюк, щоки якого аж пашіли.

– Прошу, сер, – пояснив Пітер, – ця леді дуже хвора.

Вони стояли біля її ніг, але Малюк вважав за краще не помічати цього.

– Ой-ой-ой! – похитав він головою. – І де ж вона лежить?

– Он на тій галявині.

– Я запхаю їй скляну штучку під пахву, – зронив Малюк і спробував переконатися, що це можливо зробити, в той час, як Пітер чекав. Запанувала напружена мовчанка, поки «лікар» витягав «термометр».

– Як вона? – поцікавився Пітер.

– Так-так-так, – повідомив Малюк, – ця штучка їй дуже допомогла.

– Я радий, – втішився Пітер.

– Я відвідаю її ще раз увечері, – повідомив «лікар», – напоїть її бульйоном із горнятка з носиком.

Після того як капелюх повернувся до Джона, він важко зітхнув, наче уникнув якоїсь великої небезпеки.

Тим часом дерево оживало під натиском сокири та пилки. Майже все необхідне для затишного житла вже лежало біля ніг Венді.

– Якби ж то знати, – зауважив хтось, – які будинки їй подобаються.

– Пітере, – закричав інший, – вона перевертається уві сні!

– Вона відкрила рот! – вигукнув третій, зачудовано видивляючись. – Оце добре!

– Може, вона заспіває щось уві сні, – зауважив Пітер. – Венді, заспівай нам пісеньку, яку хатинку ти хотіла б мати.

І негайно ж, навіть не розплющуючи очей, Венді заспівала:

Вони дуже зраділи цьому, і щоб виконати таку забаганку, принесені колоди були помащені липким червоним соком, а вся земля навколо була встелена мохом. Вони миттєво звели стіни будинку і покрили мохом дах, відтак заспівали хором:

На це вона відповіла:

Загублені тут же прорубали вікно, а з великого жовтого листя змайстрували фіранки. Але звідки ж узяти троянди?

– Троянди, – задумався Пітер.

Але вони швиденько «посадили» кущ, і троянди вмить розцвіли.

А діти?

І щоб Пітер не встиг розпорядитися, як бути з дітьми, вони поквапилися заспівати:

Пітеру так сподобалася ця чудова ідея, що він швиденько повернув справу так, ніби сам усе це вигадав. Будиночок вийшов гарненький, і Венді, мабуть, було в ньому дуже затишно. Звісно, вони більше не могли її бачити. Пітер обійшов увесь будинок, перевіряючи, чи все гаразд. Ніщо не уникло його орлиного погляду.

– Нема чим стукати у двері, – зауважив він.

Хлопці засоромились, але Базіка подав свій черевик, і з нього вийшов чудовий молоточок.

Начебто будівництво скінчилося, а от і ні.

– Немає комина, – заявив Пітер. – Там мусить бути комин.

– Певна річ, комин потрібен, – стурбовано погодився Джон.

Це подарувало Пітеру ідею. Він схопив капелюх із голови Джона, вибив денце і насадив на дах. Маленькій хатинці так сподобався новий комин, який наче на подяку, тут же випустив із себе хмарку диму.

Ну, тепер, здається, і справді вже все було готово. Залишалося тільки ввічливо постукати в двері.

– Намагайтесь виглядати якнайкраще, – застеріг їх Пітер. – Перше враження завжди найважливіше.

Він був радий, що ніхто не спитав його, що таке «перше враження». Вони занадто перейнялися тим, щоб виглядати якнайкраще.

Ватажок тихенько постукав, і всі діти завмерли, не було б чутно жодного звуку, якби не Тінкер Белл, яка стежила за ними, сидячи на гілці та відверто знущаючись.

Питання, яке найбільше хвилювало хлопців: якою буде відповідь на стукіт? Якщо вона леді, то що їй подобається?

Двері відчинилися і на порозі з’явилася Венді. Загублені всі, як за командою, зняли шапки.

Господиня дивилася на них зачудовано, вони й не думали, що, відкриваючи двері, вона настільки здивується.

– Де це я? – спитала вона.

Звісно, Малюк відгукнутися першим.

– Леді Венді, – сказав він квапливо, – ми збудували для вас хатинку.

– О, скажіть, що вона вам подобається, – заскиглив Хвостик.

– Милий, чудовий будиночок, – відгукнулася Венді, і це були саме ті слова, які сподівалися від неї почути.

– А ми – ваші діти! – зарепетували близнюки.

Тоді всі хлопці опустилися на коліна і стали її благати:

– Леді Венді, станьте нашою мамою!

– Хто, я? – сказала Венді і засіяла. – Я б дуже хотіла, але розумієте, я ж іще тільки дівчинка. Мені бракує досвіду.

– Це не важливо! – зауважив Пітер, наче він знав усе про мам, хоча насправді знав про них найменше з усіх. – Все, що нам треба, то це просто хорошу людину на роль матері.

– О, любі, – розчулилася Венді, – розумієте, мені здається, що я саме така.

– Така, така, – закричали всі, – ми це відразу збагнули.

– Дуже добре, – сказала вона. – Я постараюся. А тепер нумо додому, мої неслухняні дітки. Я впевнена, що ви намочили ноги. Негайно же покладу вас у ліжечко, а поки ви закуняєте, встигну закінчити казку про Попелюшку.

І вони спустилися вниз. Не знаю вже, як вони там усі помістилися. Але все якось інакше вимірюється в Ніколандії. Це був перший із багатьох веселих вечорів, які вони провели з Венді.

Поступово всі діти поснули, а Венді підіткнула їм ковдри. Сама ж вона цієї ночі спала в своїй маленькій хатинці, а Пітер стояв на варті з оголеною шаблею, бо віддалік лунали голоси піратів, і було чутно, як у лісі нишпорять вовки. Маленька хатинка виглядала так затишно і безпечно в темряві, яскраве світло пробивалося з-під фіранок, а з димаря тоненько курилося. Пітер стояв на чатах. Через якийсь час і він заснув, і кілька фей натрапили на нього, повертаючись додому з балу. Вони, мабуть, помстилися б кожному з хлопчиків, який заснув би на їхньому шляху вночі, але на Пітера вони не сердилися, тільки легенько полоскотали у нього в носі травичкою і полетіли далі.