Читать книгу Пітер Пен = Peter Pan - Джеймс Барри, Джеймс Метью Баррі, Джеймс Мэтью Барри - Страница 5

Відчуваючи наближення Пітера, Ніколандія поверталася до життя. Варто зауважити, що коли Пітера не було, життя на острові завмирало.

За його відсутності там було дуже тихо. Феї довше спали вранці, тварини займалися своїми дітками, червоношкірі бенкетували по шість днів і ночей, а коли пірати та загублені хлопчики зустрічалися, то хіба що просто кусали один одного за палець. Та з прибуттям Пітера, який не терпів спокою, все поверталося на свої шляхи: якщо б ви приклали вухо зараз до землі, то почули б, як весь острів бурлить життям.

Того вечора основні сили острова розташувалися наступним чином. Загублені шукали Пітера, пірати шукали загублених хлопчиків, червоношкірі шукали піратів, а дикі звірі шукали червоношкірих. І всі вони рухалися по колу і довкруж острова, але не могли зустрітися, бо пересувалися з однаковою швидкістю.

Усі прагнули крові, крім загублених, які любили правила, але цієї ночі вони вийшли зустріти свого ватажка. Хлопчики на острові змінювалися, звісно ж, в кількості, в міру того, як їх убивали абощо. Та коли їхня кількість починала збільшуватися, всупереч правилам, то Пітер частину відпускав. Однак зараз їх було шестеро, якщо лічити близнюків за двох. Тому зачаїмося тут, серед цукрової тростини та поспостерігаймо, як вони крадуться поодинці, кожен зі свого боку, зі стилетом у руці.

Їм було заборонено бути схожими на Пітера, тому загублені одягалися не в листя, а у ведмежі шкури, в яких вони виглядали такими круглими та пухнастими, що коли падали, то здавалося, що котяться. Тому вони намагалися не спотикатися.

Першим підкрадався Базіка, загалом він був відважний, але страшенний невдаха, найбільший із усієї їхньої ватаги. Він зазнав менше пригод, ніж будь-хто з них, бо всі важливі події найчастіше відбувалися тоді, коли Базіка тільки-но завертав за ріг. Наприклад, коли все спокійно, він прагнув скористатися можливістю назбирати трохи хмизу для багаття, а коли повертався, вже було по всьому. Це погано впливало на ніжну меланхолію його вдачі, але замість того, щоб дратуватися, він тішився, то ж він був дуже чемним хлопчиком. Бідний бадьорий Базіка, небезпека чигала в повітрі на нього цієї ночі. Варто було б їй запобігти, бо якщо таке станеться, доведеться горювати. Фея Тінкер Бел, яка ретельно шукала цієї ночі спосіб втілення власної витівки, була переконана, що їй дуже легко вдасться обдурити Базіку. От і хитрюща ж Тінкер Белл.

Якби він міг нас почути, але ж ми насправді не на острові, і пройшов повз, гризучи нігті.

Далі ішов Хвостик, люб’язний шибеник, його наздоганяв Малюк, який умів вражаюче свистіти посеред дерев, танцюючи в екстазі під свої власні мелодії. Малюк був найбільш марнославним із хлопчисьок. Йому здавалося, що він добре пам’ятає той час, коли ще не загубився, і тому поглядав на всіх згори вниз. Кучерик зайняв четверту позицію. Він такий відчайдушний бешкетник і так часто відбуває покарання за свої бешкети, що коли Пітер суворо наказував: «Нехай встане той, хто це накоїв», то Кучерик одразу ж мимоволі схоплювався, незалежно від того, скоїв він це, чи ні. Близнюків немає сенсу описувати, бо доводиться уточнювати, чи мова йде про того, кого треба.

Пітер завжди їх плутав, і його ватага не намагалася їх розрізняти, тому ті двоє завжди плуталися між собою, і робили все можливе, щоб із задоволенням підтримувати один одного, не зважаючи ні на що.

Хлопчики зникали у темряві, і після паузи, але не дуже довгої, як це буває на острові, пірати натрапили на їхній слід. Їх можна було почути ще задовго до того, як з’явилися, бо вони співали свою найжахливішу пісню:

Нікого гіршого на вигляд не траплялося бачити на цих берегах. Вони всім добре відомі за книжками – з оголеною зброєю, з сережками у вухах. Ось красунчик італієць Чекко, чиє ім’я вирізав на його спині начальник в’язниці в Гао. За ним, трохи відстаючи, тупотить величезний негр, який змінив стільки імен, що і сам не пам’ятає, як його насправді звати. Ним досі матері лякають своїх дітей у різних місцинах. Ось Білл Джукс, кожен дюйм його тіла вкритий татуюванням, це той Білл Джукс, який отримав у спадок від Флінта шість десятків золотих луїдорів, цілий мішок. А це Куксон, кажуть, що він – рідний брат знаменитого кривавого Чорного Мерфі, але це ніколи не було доведено. Джентльмен Старкі колись служив швейцаром у державній школі, тому досі вбиває вишукано та витончено. За ним ідуть Дірявий Морган і боцман-ірландець Сміхун, на диво геніальний чоловік, який завдає удар, так би мовити, без образ. Він був єдиним бунтівником у команді Гака. А ще були Гостряк, який тримав руки за спиною, і Муллінз, і Елф Мейсон і багато інших негідників, про яких давно знали і боялися на берегах іспанської Америки.

Але серед них найпохмурішим і найгрізнішим манірно виступав Джеймс Гак, або, як він сам підписувався, Джез Гак, і був він єдиною людиною, яку боялося саме море. Він їхав на своїй легкій, але неоковирній колісниці, яку тягнули інші пірати, а замість правої руки у нього був залізний гак, яким він підганяв возіїв тягнути швидше. Цей жахливий чоловік ставився до своїх людей, як до собак, і вони корилися йому. У Гака був мертвотний погляд і брунатне обличчя, його волосся вилося довгими пасмами, які на відстані виглядали, як чорні свічки, і додавали напрочуд грізного виразу його загалом гарному обличчю. Його очі нагадували волошки у стані глибокої меланхолії, аж до того часу, коли він штрикав у вас своїм гаком, і на цьому місці з’являлися червоні плями, а боліло просто жахливо. Своїми манерами він нагадував великого сеньйора й елегантно рвав на клапті своїх супротивників. А ще подейкували, що він був неабияким оповідачем. І ніколи не був зловіснішим, ніж у ту важливу мить, коли відправляв свою жертву на той світ. Пірат розмовляв вишукано, навіть коли лаявся, що виказувало його добре виховання, на відміну від решти його команди. Чоловік цей був відчайдушно хоробрим, це визнавали всі, й єдине, чого уникав, був вигляд його власної крові, густої та незвичного кольору. Стиль його одягу нагадував часи Карла II. Дехто згадував, що на зорі своєї кар’єри Гак був на диво схожий на цього нещасливого Стюарта. У роті він тримав спеціальне пристосування власного винаходу, за допомогою якого міг курити дві сигари одночасно. Але, без сумніву, найбільше вражав його залізний кіготь.

Треба було бачити, як убиває цей пірат, аби збагнути метод Гака. І тому перед ним запобігав Дірявий. Коли був поряд, Морган невміло схилявся перед капітаном, поправляючи йому мереживний комір. Гак стріляв у ціль, чувся виляск і вереск, тіло падало набік, і пірати йшли далі. При цьому він навіть не витягав сигари з рота.

Ось такий жахливий був цей чоловік, із яким доведеться битися Пітеру Пену. Хто ж переможе?

Слідами піратів стежиною, яку важко було помітити недосвідченому оку, безгучно кралися червоношкірі, кожен із них пильно вдивлявся у темряву. Вони несли томагавки та ножі, й їхні оголені тіла були пофарбовані та наолієні. На їхніх поясах висіли скальпи хлопчиків і піратів, для них важить лише плем’я, і не слід плутати з м’якішими серцем делаварами чи гуронами. У фургоні, схрестивши ноги, сидів хоробрий вождь Велика Маленька Пантера, відчайдух і власник найбільшої кількості скальпів, так що вони навіть перешкоджали йому вільно пересуватися. Замикала процесію Тигрова Лілія, горда та вередлива принцеса. Вона була вродливіша за похмуру Діану, богиню лісу, і за красуню Покахонтас також, своїми шанувальниками вона вертіла, як хотіла. Не було такого індіанця, який не пропонував би їй стати його дружиною, але вона воліла триматися якнайдалі від вівтаря, її серцю миліший був томагавк. Зверніть увагу, що кроки індіанців не були чутні, під їхніми ногами навіть гілочка не хруснула. Єдине, що все ж таки можна було почути, це їхнє важке дихання. Річ у тім, що вони трохи погладшали від частих бенкетів, на яких спонукала до цього жирна їжа, але з часом вони таки схуднуть. Однак не це зараз становило найбільшу загрозу.

Індіанці зникають, наче тіні, а на їхньому місці на траві з’являються дикі звірі: леви, тигри, ведмеді й інші, дрібніші хижаки. Вони важко дихають, висолопивши язики, бо цієї ночі всі дуже голодні.

Коли вони проходять, вигулькує силует останнього з них – величезного крокодила. Незабаром ми дізнаємося, за ким він полює.

Крокодил зникає, а на стежці знову з’являються загублені хлопчики, і цей процес буде тривати доти, доки хтось із піратів не спіткнеться. Тоді рух сповільняється і вони натикаються один на одного.

Але наразі всі йдуть розмірено, однак пильно вдивляються вперед, і ніхто не тямить, що небезпека може підкрастися ззаду. Це зайвий раз доводить, наскільки реальним був цей острів.

Першими з цього рухомого кола випали загублені. Вони попадали на галявину неподалік від їхньої підземної оселі.

– Хоч би вже Пітер хутчій повертався, – нервово повторювали підлітки, хоча кожен із них був вищим на зріст і ширшим у плечах, ніж їхній ватажок.

– Я єдиний із вас, хто не боїться піратів, – зауважив Малюк тоном, який не давав йому стати загальним улюбленцем, однак якийсь віддалений звук змусив його квапливо додати: – Але мені усе ж хотілося б, аби він повернувся і розповів, що там далі сталося з Попелюшкою.

Вони ще побалакали про Попелюшку, але Базіка заявив, що він упевнений, що його мама дуже на неї схожа. Тільки за відсутності Пітера вони могли згадувати маму, адже ця тема була заборонена, що було дуже не нерозумно.

– Все, що я пам’ятаю про свою матусю, – долучився до бесіди Хвостик, – це те, що вона весь час казала таткові: «О, як я хотіла б мати власну чекову книжку!» Не знаю, що таке чекова книжка, але я так сильно її люблю, що хотів би подарувати мамі хоча б одну.

Раптом вони почули якийсь віддалений звук. Ви чи я, не призвичаєні до життя в диких лісах, навряд чи щось розібрали б, а це була похмура пісня:

І тут же загублені хлопчики… але де ж вони? Їх тут більше немає. Навіть кролики не зникають швидше.

Я розкажу, де вони. Всі, крім Хвостика, який подався у розвідку (роззиратися навколо), вже сховалися в своїй оселі під землею – чудовому місці для проживання, краще й вигадати важко. Як же вони туди потрапили? Адже жодних дверей ніде не було видно. Не було, наприклад, великого каменя, який затуляв би вхід до печери. Однак придивіться пильніше і ви помітите сім великих дерев, а в кожному з них – дупло, якраз завбільшки з хлопчика. Це й були сім входів у підземне житло, які Гак марно шукає вже кілька місяців. Чи виявить він їх цієї ночі?

Поки пірати йшли, гостре око джентльмена Старкі помітило Хвостика, який швидко віддалявся в бік лісу, і в одну мить блиснув вогнем його пістоль. Однак залізний кіготь ліг йому на плече.

– Капітане, відпусти! – заверещав Старкі, скорчившись.

Уперше ми зараз почуємо голос Гака. Це дуже похмурий голос.

– Спочатку прибери пістоль, – сказав він грізно.

– Але це ж один із ненависних хлопчаків! Я мав нагоду застрелити його на смерть.

– Твій безглуздий постріл виявив би нас перед Тигровою Лілією та червоношкірими! Ти хочеш розпрощатися зі своїм скальпом?

– То, може, я зроблю щось інше, капітане, – патетично запропонував Сміхун, – і полоскочу його Джонні-штопором?

Сміхун завжди вигадував милі прізвиська для всього, це свою сокиру він називав Джонні-штопором, бо любив вертіти ним у рані своєї жертви. Можна було б назвати багато милих рис Сміхуна. Наприклад, після вбивства він влаштовував цілу виставу з витиранням зброї.

– Джонні – меткий парубок, – нагадав він Гакові.

– Не зараз, Сміхуне, – похмуро відгукнувся капітан. – Адже він зараз один, а мені потрібні всі семеро. Розійдіться і вистежуйте їх.

Пірати один за одним зникли серед дерев, відтак їхній капітан і Сміхун залишилися наодинці. Капітан глибоко зітхнув, і я знаю чому, адже вечір був такий тихий і прекрасний, що йому раптом захотілося розповісти вірному боцману історію свого життя. Він щось довго теревенив, але це не зачіпало Сміхуна, який був від природи дурнуватий і тому нічогісінько не второпав.

Та раптом його слух вловив слово «Пітер».

– Найбільше, – пристрасно теревенив Гак, – я хочу спіймати їхнього ватажка, Пітера Пена. Адже це він відсік мені руку. – Пірат загрозливо махнув своїм гаком. – Я дуже довго чекав, щоб потиснути йому руку ось цим. Ох, як же його роздеру.

– Однак, – зауважив Сміхун, – я часто чув, як ви кажете, що такий гак вартує двох рук, коли йдеться про розчісування волосся чи якісь інші домашні справи.

– Ага, – підтвердив капітан, – якби я був матір’ю, то радо молився б, щоб мої діти народилися вже з такими.

І він глянув на свою залізну руку гордо, а на іншу – презирливо. А потім знову насупився.

– Пітер кинув мою руку, – сказав він, скривившись, – крокодилові, який випадково пропливав повз.

– Я вже давно, – зауважив Сміхун, – помітив ваш дивний страх перед крокодилами.

– Я боюся не крокодилів, – виправив його Гак, – лише цього одного крокодила. – Він перейшов на шепіт: – Йому так припала до смаку моя рука, Сміхуне, що тепер він усюди мене підстерігає, тягається за мною по морях і суходолах, і облизується, уявляючи, як з’їсть усю решту мене.

– У певному сенсі, – гмикнув Сміхун, – це такий собі комплімент.

– Не треба мені таких компліментів, – гаркнув Гак примхливо. – Я хочу, щоб Пітер Пен першим дав себе скуштувати.

Він сидів на капелюшку величезного гриба і тепер промовляв тремтячим голосом.

– Сміхуне, – сказав він ледь чутно, – цей крокодил давно б мене з’їв, але, на щастя, він примудрився проковтнути годинник, і тепер той цокає у нього всередині та попереджає мене про його наближення.

Пірат зареготав, але сміх його був невеселим.

– Одного дня, – зауважив Сміхун, – годинник зіпсується, і він вас дістане.

Гак облизав пересохлі губи.

– Ще б пак, – погодився він, – тому той страх і переслідує мене.

Раптом він відчув якесь дивне тепло знизу.

– Сміхуне, – сказав він, – а моє сидіння гаряче.

Він зістрибнув. Коли все палає, молоток і плоскогубці печуть.

Вони обстежили гриб, який був завбільшки з невеличкий ослінчик. Таких грибів не буває в звичайних лісах. Вони спробували його зірвати, і він легко піддався, бо зовсім не мав коріння. Але з того місця, де «ріс» гриб, раптом задиміло. Пірати перезирнулися.

– Це ж димар! – здогадалися вони одночасно.

І справді, їм вдалося виявити димар підземної оселі. Хлопчики зазвичай затикали його грибом, коли ворог опинявся по сусідству.

Але не тільки дим надходив із комина. Звідти линули ще й дитячі голоси, адже хлопці почувалися в безпеці і весело базікали. Пірати похмуро прислухалися до розмови, а потім поклали гриб на старе місце. Вони стали пильно роззиратися навколо і помітили дупла семи дерев.

– Ви не чули голосу Пітера Пена звідтіля? – прошепотів Сміхун і погладив свій Джонні-штопор.

Гак кивнув. Якийсь час він стояв у роздумах, нарешті його бліде обличчя спотворила така усмішка, від якої кров холоне в жилах. Сміхун саме цього і чекав.

– Розкрийте ваш план, капітане, – закричав він нетерпляче.

– Для того щоб повернутися на корабель, – повільно цідив слова крізь зуби Гак, – треба спекти великий багатий торт для забави, з товстим шаром зеленого крему на ньому. Там може бути тільки одне приміщення внизу, бо є лише один комин. Але ці дурні зробили аж семеро дверей, навіть не збагнувши, що достатньо одних на всіх. Це показує, що жоден із них не має матері. Ми залишимо торт на березі, біля Лагуни русалок. Там хлопці дуже люблять купатися, розважаючись із русалками. Коли вони знайдуть торт, то відразу з’їдять його, адже у них немає матері, яка пояснила б їм, наскільки шкідливо їсти такий жирний свіжий торт. Пірат вибухнув реготом, і не був щирим і щасливим цей сміх.

– І тоді вони помруть.

Сміхун слухав свого капітана з усе наростаючим захопленням.

– Це найвибагливіше піратське вбивство з усіх, про які я чув, – вигукнув він і почав відчайдушно витанцьовувати і виспівувати:

Вони тільки увійшли у смак і вже мало не затягнули другий куплет, як раптом замовкли. Вони почули тонесенький звук, який навіть опалий листочок міг заглушити своїм шелестом, але звук цей наближався і ставав усе виразнішим:

Тік-так, тік-так, тік-так.

Гак застиг на місці з піднятою ногою.

– Крокодил, – прошепотів він, задихаючись, і помчав геть, а боцман кинувся за ним.

Це і справді був крокодил. Він не займав індіанців, і ті продовжували полювати за іншими піратами. Йому потрібен був лише Гак.

Хлопчики знову вилізли зі своєї схованки, але всі небезпеки, які готувала для них ця ніч, ще не були подолані.

На галявину з криком вибіг Хвостик, якого переслідувала зграя вовків. Язики переслідувачів були висолоплені, а їхнє гарчання було просто нестерпним.

– Рятуйте мене, рятуйте! – верещав Хвостик, повалившись на землю.

– Та що ж нам робити, що ми можемо?

Тут вони проявили неабияку повагу до Пітера, бо цієї миті всі їхні думки звернулися до нього.

– А як би вчинив Пітер? – спитали вони в один голос.

І на одному подиху вигукнули:

– Пітер поглянув би на них крізь ноги!

І додали:

– Давайте зробимо, як Пітер.

Вони негайно обернулися до вовків спинами, всі разом нахилилися, споглядаючи на вовків між своїми ногами. І вже наступної миті перемога була за ними, бо, як тільки хлопчики посунули на вовків, ті підібгали хвости і зникли.

Хвостик піднявся з землі, й усі вважали, що його очі все ще бачили вовків. Але він бачив зовсім не вовків.

– Я бачив дивовижну штукенцію, – повідомив усім, хто його оточив. – Це була велика біла птаха. І вона летіла сюди.

– Що це за птаха, як вважаєш?

– Не знаю, – замріяно сказав Хвостик, – але її звали Венді.

– Я згадав, – заявив Малюк вагомо. – Є такі птахи, яких називають Венді.

– Я бачу її, – закричав Кучерик. – Он летить Венді у небі.

Дівчина опинилася майже зовсім у них над головою, і вони чітко почули, як вона плаче. Але ще виразніше долинув до них пронизливий вереск Тінкер Белл. Розлючена фея зовсім перестала виявляти приязність і кидалася на свою жертву з усіх боків, щоразу посилюючи натиск, боляче щипаючи її при кожному доторку.

– Привіт, Тінк! – закричали дещо здивовані хлопчики.

Вона гукнула їм у відповідь:

– Пітер хоче, щоб ви застрелили Венді!

У них не було звички розпитувати, якщо Пітер щось їм наказував.

– Треба виконати бажання Пітера, – завзято галасували хлопці. – Хутко несімо луки та стріли!

Усі, крім Базіки, кинулися кожен до свого дупла. Адже в нього лук і стріли були з собою, Тінк зауважила це і вже потирала свої рученята.

– Поквапся, Базіко, рухайся! – закричала вона. – Пітер буде дуже задоволений.

Базіка поклав стрілу і натягнув тятиву.

– З дороги, Тінкер Белл! – гукнув він, і як тільки вистрелив, Венді впала на землю зі стрілою в грудях.