Читать книгу Гордість і упередженість - Джейн Остин - Страница 13

Розділ XIII

Оглавление

– Сподіваюся, моя люба, – сказав містер Беннет своїй дружині наступного ранку за сніданком, – що на сьогодні ти наказала приготувати добрячий обід, бо я маю підстави очікувати поповнення до нашої родинної компанії.

– Що ти хочеш цим сказати, любий? Щось я не чула, аби хтось збирався прийти, хіба що випадково зайде Шарлотта Лукас – сподіваюся, мої обіди смакують їй добре. Не думаю, що вдома їй часто випадають такі добрі обіди.

– Людина, про яку я говорю, – джентльмен і до того ж приїжджий.

Очі місіс Беннет заіскрилися. Джентльмен, та ще й не з наших країв! Це точно містер Бінглі. Ну і цяця ж ти, Джейн! Могла б мене хоч якось попередити, хитрухо! Що ж, я буду надзвичайно рада побачитись із містером Бінглі. Але ж… О Господи! Сьогодні ми не зможемо розжитись ані шматочком риби. Така невдача! Лідіє, серденько, смикни дзвоника – я мушу дати розпорядження економці.

– Це буде не містер Бінглі, – сказав її чоловік, – а особа, котру я жодного разу не бачив за все своє життя.

Всі неймовірно здивувались, а містер Беннет отримав чималу втіху, коли його дружина і дочки враз накинулися на нього і хором почали розпитувати – що і як. Повтішавшись якийсь час із їхньої допитливості, він, нарешті, дав пояснення.

– Приблизно місяць тому я отримав листа і приблизно два тижні тому дав на нього відповідь, бо визнав цю справу досить делікатною і вартою невідкладної уваги. Цей лист – від мого двоюрідного брата, містера Коллінза, котрий – у разі моєї смерті – може всіх вас витурити з цього будинку, як тільки йому цього заманеться.

– Благаю, любий, – не треба! – скрикнула його дружина. – Я не можу чути про це без тремтіння. Будь ласка, не кажи нічого про цю ненависну людину! Немає нічого гіршого, коли твій маєток успадковують не твої діти, а хтось інший; знаю – якби я була на твоєму місці, вже давно спробувала б щось придумати і знайти вихід із цієї неприємної ситуації.

Джейн та Елізабет намагалися пояснити їй сутність майоратного успадкування, але надаремне. Вони й раніше намагалися це зробити, та не могли достукатися до здорового глузду місіс Беннет; тож вона вперто продовжувала несамовито ремствувати з приводу такого порядку успадкування, який дозволяє відібрати маєток у родини, де є аж п'ятеро дочок, на користь якогось нікому не потрібного нікчеми.

– Така обставина дійсно є дуже несправедливою, – мовив містер Беннет, – і ніщо не зможе загладити провину містера Коллінза, котра полягає в тому, що він успадкував Лонгберн. Але якщо ви послухаєте оцього листа, то, може, його стиль хоч трохи пом'якшить вашу суворість.

– Ні, я певна, що цього не станеться. І я вважаю, що з його боку було величезним нахабством та ще й лицемірством писати тобі взагалі. Терпіти не можу таких фальшивих благодійників. Краще б уже продовжував сваритися з вами, як це робив до нього його батько.

– А що, здається, він і дійсно мав якісь синівські докори сумління з цього приводу – ось побачите.

«Гансфорд, що біля Вестерхема, Кент.

(15 жовтня)


Шановний Добродію!

Суперечка між вами та моїм шановним покійним батьком завжди була для мене приводом для великого занепокоєння. Відтоді, як мав нещастя втратити свого батька, я часто бажав усунути непорозуміння, та певний час мене стримували сумніви – я боявся, що добрі стосунки з тими людьми, з якими він завжди мав задоволення сваритися, були б наругою над пам'яттю про нього. – «Ось це місце, місіс Беннет». – Однак тепер моя думка з цього приводу є цілком визначеною, бо, отримавши висвячення в Істері, я мав щастя бути призначеним на посаду її ясновельможністю леді Кетрін де Бург, вдовою сера Лью'іса де Бурга. Саме завдяки її щедрості та доброчинності я отримав важливу посаду парафіяльного священика в її парафії, де я тепер ревно і покірливо, із вдячною повагою ставитимуся до її світлості і буду завжди готовий виконувати обряди та урочисті церемонії, введені Англіканською Церквою. Більше того, як духовна особа я вважаю своїм обов'язком сприяти встановленню благословенного миру в усіх сім'ях, котрими мені доведеться опікуватись. Я тішу себе думкою, що ця моя щиросерда спроба примирення є гідною всіляких похвал і що та обставина, згідно з якою я маю успадкувати маєток Лонгберн, буде з вашого боку доброзичливо проігнорована і не змусить вас відкинути пропоновану мною оливкову гілку миру. Мене не може не турбувати той факт, що для ваших дочок я є наче уособленням лиха, тому благаю вас дозволити мені попросити вибачення і завірити вас у своїй готовності до всіляких компенсацій зі свого боку – але про це ми поговоримо згодом. Якщо ви не заперечуєте проти того, щоб прийняти мене у вашій домівці, то я охоче зроблю вам і вашій родині візит у понеділок, вісімнадцятого листопада, о четвертій годині; дозвольте мені скористатися вашою гостинністю до наступної суботи, особисто для мене це не викличе якихось незручностей, оскільки леді Кетрін зовсім не заперечує проти того, щоб я час від часу міг у недільний день піти у своїх справах за умови, якщо до ведення служби залучається якийсь інший священик. Із щирими побажаннями добра вашій дружині та вашим донькам, ваш, шановний добродію, незмінний доброзичливець і друг

Вільям Коллінз»

– Значить, о четвертій годині ми будемо очікувати на появу цього посланця миру, – мовив містер Беннет, складаючи листа. – Як на мене, то він видається надзвичайно сумлінним та ввічливим молодиком; не сумніваюся, що він стане дуже корисним знайомим, особливо коли леді Кетрін виявлятиме до нього прихильність, даючи йому змогу приходити до нас у гості.

– Однак мене зацікавили його висловлювання стосовно дівчат; і якщо йому вже так хочеться компенсувати їм збитки, то я – не та людина, яка буде його розохочувати.

– Важко здогадатися, – сказала Джейн, – у який спосіб він збирається зробити нам відшкодування, котре вважає своїм обов'язком, але таке бажання безперечно робить йому честь.

Елізабет була вражена переважно його незвичайною поштивістю на адресу леді Кетрін і добросердим наміром хрестити, одружувати і відправляти похорони своїх парафіян будь-коли і будь-де.

– Це, напевне, якийсь дивак – я так гадаю, – сказала вона. – Не можу зрозуміти, що він за людина. В його стилі чимало пишномовності. А що він хотів сказати своїми вибаченнями за те, що є прямим спадкоємцем? Можна подумати, він би відмовився від цього права, якби міг! Тату, його можна назвати розважливою людиною?

– Ні, моя люба, думаю, що ні. Я сильно сподіваюся, що виявиться якраз навпаки. Його лист – це суміш раболіпства і пихи, і це дає підстави сподіватися на краще. Мені дуже кортить його побачити.

– З точки зору композиції, – зазначила Мері, – його лист не видається якимось недолугим. Може, думка про оливкову гілку і не є дуже оригінальною, зате подано її дуже вдало.

Для Кетрін та Лідії ні лист, ні його автор ніякого інтересу не являли. Це сталося б хіба що тоді, коли він з'явився б перед ними в яскраво-червоному мундирі, бо вже декілька тижнів усі їхні розваги були пов'язані з людьми в одязі лише такого кольору. Що ж до їхньої матері, то лист містера Коллінза майже розвіяв усю її антипатію до нього, і вона готувалася зустріти родича з таким внутрішнім спокоєм, що чоловік її та дочки аж диву давалися.

Містер Коллінз пунктуально дотримався зазначеного ним часу і був радо та чемно зустрінутий усією сім'єю. Містер Беннет говорив мало, зате дами перебували в досить говірливому настрої, та й схоже, що містеру Коллінзу теж не потрібно було заохочення, бо він явно і сам не збирався мовчати. Це був високий двадцятип'ятилітній молодик кремезно-незграбної статури. Вигляд у нього був похмуро-серйозний і статечний, а манери – дуже формальними. Не встиг він усістися, як уже відпустив місіс Беннет комплімент із приводу її чудових дівчат, сказавши, що раніше чув багато про їхню вроду, але тепер пересвідчився, що правда далеко випередила чутку; потім зазначив про відсутність у нього сумнівів стосовно їхнього подальшого щасливого майбуття в сімейному житті. Декому з присутніх така галантність не зовсім сподобалась, але місіс Беннет, для якої годилися будь-які компліменти, з готовністю підхопила:

– О, ви такі люб'язні, добродію, – всім своїм серцем я бажаю, щоб так воно й було, бо інакше їх чекатиме нужденне життя. Світ влаштований так несправедливо!

– Я так розумію, що ви натякаєте на успадкування цього маєтку?

– Ох, добродію! Саме на це я і натякаю. Погодьтеся, що для моїх дівчат ця обставина є дуже болісною і печальною. Не думайте, що маю якісь претензії особисто до вас, бо в цьому світі все залежить від волі випадку. Хіба ж можна довідатися заздалегідь, кому саме дістанеться маєтність, якщо вже вона має бути успадкованою?

Я добре свідомий тих великих труднощів, які можуть випасти на долю моїх прекрасних кузин, пані, – і готовий багато чого сказати з цього приводу, але боюся видатися поспішливим і похапливим. Але я можу запевнити молодих панянок, що прибув сюди налаштованим на те, щоб захоплюватися ними. Наразі я не скажу більше нічого, але, може, після нашого тіснішого знайомства…

Його промову перервало запрошення до обіду; дівчата посміхнулись одна одній. Вони виявилися не єдиними об'єктами захоплення, висловлюваного містером Коллінзом. Він ретельно оглядав, нахвалюючи, і вітальню, і обідню кімнату – не забувши про меблі, що там стояли. Його захват, може, і вплинув би зворушливо на почуття місіс Беннет, якби не гнітюче припущення, що оглядав він усе це як майбутній господар. З приводу обіду він також не проминув висловити свій захват, жваво при цьому поцікавившись, кому з його прекрасних кузин вони завдячують такому чудовому куховарському мистецтву. Але тут його просвітила місіс Беннет, котра досить різким тоном пояснила йому, що вони цілком у змозі наймати добру куховарку і що її дівчатам на кухні робити нічого. Він попросив пробачення за те, що образив її. Вже лагіднішим тоном вона заявила, що зовсім не образилась, але містер Коллінз продовжував вибачатися десь іще хвилин п'ятнадцять.

Гордість і упередженість

Подняться наверх