Читать книгу Червоний горобець - Джейсон Метьюз - Страница 10

Біло-блакитне судно «Восход» на підводних крилах сповільнило хід і наблизилось до пірсу у звивистій хмарі блакитного диму з дизельного двигуна. Тримаючи в руці маленьку валізу, Домініка ступила на круту рампу над імлистим берегом і підійшла до автобуса на вкритій гравієм дорозі біля річки. Одинадцять молодих людей – сім жінок та чотири чоловіки – тягнулися пірсом за нею. Мовчазні й виснажені, вони поскладали свої сумки біля відкритого багажного відділення автобуса. Ніхто не розмовляв і не дивився одне на одного. Домініка обернулася й поглянула на Волгу, сосни вишикувались уздовж берегової лінії з обох боків. Повітря було вологе, річка пахла дизельним паливом. За три кілометри на північ, біля вигину річки, в ранковому тумані можна було розгледіти шпилі та мінарети Казанського Кремля.

Домініка знала, що це Казань, позаяк вони їхали містом з аеродрому, повз усі дорожні знаки на шосе. Це означало, що вони в Татарстані, все ще в європейській частині Росії. Опівночі вони пролетіли сім сотень кілометрів з Москви до темного військового аеродрому. На непідсвічених знаках було написано «БОРИСОГЛІБСЬКИЙ АЕРОДРОМ» та «КАЗАНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ АВІАЦІЙНИЙ ЗАВОД». Вони мовчки сіли в автобус із зіркоподібними тріщинами на вікнах, затулених брудними сірими завісами. Проїхали тихими передсвітанковими вулицями до пірсу, де перейшли на судно на підводних крилах, що хиталося на хвилях, доки сонце підіймалося над містом.

Вони мовчки прочекали годину на сидіннях судна, схожих на крісла літака, серед задушливого повітря. Аритмічне погойдування корпусу, вода, що стікала на пірс, і скрип зношених нейлонових тросів, натягнутих на швартові тумби, спочатку викликали в неї нудоту, а потім ледь не приспали. Окрім водія автобуса та чоловіка на містку судна, вони нікого не бачили. Домініка спостерігала, як сонячне світло розходиться на воді, й рахувала морських птахів.

Врешті-решт до сходні під’їхала сіра «Лада», з якої вийшли чоловік і жінка, несучи дві картонні коробки. Вони піднялися на човен, поставили коробки на стійці в передній частині кабіни й відкрили їх.

– Підходьте, пригощайтесь, – сказала жінка й зайняла сидіння в першому ряду, спиною до пасажирів. Усі повільно підвелися й підійшли. Востаннє вони їли вчора, за сніданком. Одна коробка була набита солодкими свіжоспеченими пиріжками з родзинками, інша – пакетами теплого оранжаду. Чоловік спостерігав, як пасажири повертаються на місця, після чого вийшов і поговорив з тим, що стояв на містку. Двигуни судна з гуркотом запустилися, і сидіння почало трусити. Алюмінієві сходні брязнули об пірс, і троси відв’язали.

Судно летіло вперед, тримаючись на крилах, а коли опускалося на воду, все навколо тряслося. Сидіння під нею вібрувало, бриньчали ілюмінатори в салоні, дзеленчали металеві попільнички, вбудовані в підлокітники. Намагаючись подолати нудоту, Домініка зосередилась на тканині брудних підголовників попереду. Коледж куртизанок. Вона летіла Волгою назустріч колосальному приниженню.

Тепер вони були в автобусі, безіменна жінка сиділа на передньому сидінні. Вони пробиралися залитим сонцем сосновим лісом і нарешті зупинились біля бетонної стіни. Сонце світило крізь потріскане скло на даху. Автобус просигналив, протиснувся у ворота й піднявся звивистою доріжкою, зупинившись перед двоповерховим особняком в стилі неокласицизму, з потрісканим шифером на даху мансарди. В лісі було геть тихо, жодного поруху вітру, і біля особняка не було видно нікого.

Глибоко вдихни. Нумо, зберися. Ця гидка школа була черговою перешкодою, ще однією жертвою, перевіркою її вірності. Вона стояла в сосновому лісі, перед особняком гірчичного кольору, і чекала. Вона прибула в школу горобців.

Після розмови з дядьком Домініка не раз обдумувала варіант послати всіх під три чорти. Вона планувала відвезти матір назад до Стрєльни, на Невській Губі, біля Петербурга. Вона могла б піти вчителем або тренером в зал. З часом, якщо поталанить, можна було б навіть спробувати повернутися до балету, влаштувавшись до академії імені Ваганової. Але ні, вона вирішила інакше. Вона впорається, чого б це їй не коштувало. Її не пристрелять. Ідеться про фізичну любов, не важливо, що` вони змушуватимуть її робити, її духу вони не зламають.

Навіть попри те, що подумки вона опиралася самій цій думці, таємне «я» Домініки, дзизкуче єство її тіла, все гадало, чи зможуть підлі катехизники з гірчичного будинку перед її очима задовольнити її. Вона ненавиділа саму думку про школу горобців і гнівалась через те, що її сюди відправили, та потайки все ж чекала й пильнувала.

– Лишіть свої речі в коридорі й ідіть за мною, – сказала жінка, яка завела їх парадними сходами крізь високі вхідні двері зі старого дерева. Всі зібрались в аудиторії. Судячи з книжкових полиць, раніше це була бібліотека, яку перетворили на лекційну залу з піднятою дерев’яною платформою, помостом і кількома рядами скрипучих дерев’яних стільців в іншому кінці кімнати. Жінка, убравшись у безформний чорний костюм, пройшлась біля них і видала по конверту в руки.

– Всередині ви знайдете номери своїх кімнат, – сказала вона, – та імена, які ви отримаєте на час вашої підготовки. Користуйтесь тільки цими іменами. Забороняється розкривати будь-яку особисту інформацію про себе іншим студентам. За будь-яке порушення цього правила негайно відраховують.

У свої п’ятдесят адміністраторка мала зібране догори сиве волосся, прямокутне обличчя та прямий ніс. Вона нагадувала жінку з поштових марок, Терешкову, першу жінку в космосі. Її слова вилітали краплями жовтого.

– Вас обрали для спеціалізованого навчання, – сказала матрона. – Це велика честь. Декому з вас природа підготовки може здатися дивною і чужою. Зосередьтесь на заняттях та вправах. Решта не має значення.

Її голос луною відбивався під стелею високої зали.

– А тепер ідіть нагору до своїх кімнат. Вечеря о шостій у їдальні, далі коридором. Навчання почнеться тут, о сьомій. А тепер ідіть. Розійдіться.

У горішньому коридорі Домініка нарахувала дванадцять кімнат, по шість з обох боків, цифри в потрісканих емальованих ромбах, пригвинчених до дерева. Між дверима кімнат уздовж коридору були й інші, прості двері, без ручок. Їх можна було відкрити лише за допомогою ключа. Її кімната була пофарбована у світло-зелений колір, скромна, зате зручна, з односпальним ліжком, шафою, столом і стільцем. Від покривала на ліжку, від стінної шафи та від складеної на полиці постільної білизни линув слабкий, але тривкий запах засобу для дезінфекції. Туалет у кімнаті (над яким висів ручний душ) був відгороджений завіскою, поруч стояла вкрита іржею раковина. Над письмовим столом висіло велике дзеркало, надто велике. Воно здавалось недоречним у такій казарменій кімнаті. Домініка притулилася щокою до дзеркала й поглянула на його поверхню у блискучому світлі. Срібна димність двостороннього дзеркала. Ласкаво просимо до школи горобців.

Сутінків і нічного неба не видно крізь верхівки сосен. Світло в будинку тьмяне; годинників немає зоасім. Ні в кого не дзвонить телефон. У коридорах, на сходах та в кімнатах на першому поверсі тихо; на будинок насунувся вечір. Стіни голі, жодних тобі портретів Леніна чи Маркса, хоча лишились вицвілі прямокутники там, де ці портрети колись висіли. Яка знатна татарська сім’я жила тут до революції? Серед цих сосен влаштовували пишні гуляння? Полювали? Чи чули вони свист московського пароплава з річки? Який радянський інстинкт змусив створити школу так далеко від Москви?

Вона оглянула стіл за вечерею, доки одинадцять інших «студентів» тихо черпали ложками токмач, густий вермішелевий суп, який з величезної біло-блакитної порцелянової супниці їм у тарілки насипав мовчазний офіціант. Далі слідувала тарілка вареного м’яса. Усім жінкам та трьом чоловікам було трохи за двадцять. Четвертий чоловік здавався навіть молодшим, ще підлітком, худорлявим та блідим. Когось із них також навчали в СВР? Домініка повернулася до жінки ліворуч від себе і всміхнулася.

– Мене звуть Катя, – сказала вона, використавши свій навчальний псевдонім.

Жінка посміхнулася у відповідь.

– Я Аня.

Це була струнка білявка з широким ротом та високими вилицями, злегка вкритими веснянками. Вона мала вигляд красуні-доярки з блідо-блакитними очима. Її слова були волошками – блакитними, невинними та щирими. Решта соромливо пробубніли свої псевдоніми. Після вечері всі мовчки перейшли до бібліотеки.

У кімнаті стояла повна тиша, потім світло згасло. Ласкаво просимо до школи горобців. Почався фільм, різкі чорно-білі зображення, жорстокі, дикі, бридкі, вони розкривали на екрані, на стіні кімнати, напружені обличчя, стиснуті тіла, статеві органи без кінця й краю, всюди, і настільки близько зняті, що ставали гінекологічними, невпізнаваними, чужорідними. На повній гучності увімкнули звук, і Домініка побачила, як голови її однокласників похитнулись назад від неочікуваної атаки звуку й картинки. Для неї повітря було сповнене виром кольорів. Вона відчула ознаки перенавантаження, коли почалася кровоточива послідовність червоного-пурпурового-синього-зеленого-жовтого. Вона втратила контроль і заплющила очі, щоб уникнути натиску. Тоді динамік стрельнув, і раптом звук став ледь чутним, настільки, що здавалося, ніби жінка на екрані шепоче, хай навіть її волосся налипло на щоку, а її тіло трусилося під натиском схованого за кадром партнера.

Світло замиготіло на балках під стелею, за двадцять футів над її головою. Чи стане їй сил лишитися тут до кінця? Чого вони від неї очікують? Що зроблять, якщо вона встане й вийде з кімнати? Її звільнять зі служби? Ну й начхати. Їм потрібен був горобець, вони отримають горобця. Ніхто не знав, що вона бачить кольори. Михайло сказав, що вона відчуває людей краще за будь-якого іншого студента в його кар’єрі. Вона лишиться. Вона навчиться.

Вона сказала собі, що це не любов. Ця школа, цей особняк, відокремлений від світу стінами, утиканими зверху битим склом, був двигуном держави, яка інституціоналізувала й дегуманізувала любов. Це не рахувалося, це був фізичний секс, це було тренування, як у балетній школі. У мигтінні променів світла серед затхлої бібліотеки Домініка сказала собі, що все витримає, на зло цим байстрюкам.

Увімкнулось світло, студенти сиділи з розпашілими обличчями, зніяковілі. Аня шмигнула носом і витерла очі тильним боком долоні. Матрона звернулась до студентів сухим, суворим голосом.

– У вас була довга мандрівка. Повертайтесь до своїх кімнат і відпочиньте. Навчання продовжиться завтра вранці, в нуль-сім-нуль-нуль. Розійтись.

Ніщо в її поведінці навіть віддалено не вказувало на те, що вони дивилися фільм, де дев’яносто хвилин люди займалися коїтусом. Вони вийшли й піднялися великими сходами с масивними дерев’яними поручнями. Аня кивнула «на добраніч» і зачинила двері. Домініка гадала, чи знає Аня або хтось інший, що невидимі члени персоналу Інституту Кона набились до вуайєристських кабінок між кімнатами і стежитимуть, як вони роздягаються, миються та сплять.

Домініка стала перед дзеркалом, провела по волоссю щіткою з довгою ручкою, єдиним артефактом, який вона прихопила з дому, і глянула на щітку в руці, ніби та здатна її дражнити. Вона стояла і розстібала блузку. Почепила блузку на дротяну вішалку й безтурботно повісила на рамку дзеркала, прикривши один його бік. Вона поставила свою валізку на стіл і відкрила навпроти дзеркала, закривши ще одну зону огляду, другу з трьох. Вона зняла спідницю й несвідомо зробила пірует, аби поглянути на вигин своєї спини та свій зад в нейлонових трусиках, перш ніж недбало кинути спідницю на раму дзеркала, сховавши останню третину. Зранку дзеркало очистять і, можливо, суворим тоном поговорять з нею про це, та спокійний сон був того вартий. Після цього вона почистила зуби, залізла під ковдру з дезінфікуючим ароматом камфори та трояндової олії й вимкнула світло. Щітку для волосся вона лишила на комоді.

* * *

Чоловіків відділили від жінок, дні зливалися, і вони втрачали відчуття часу. Сонні ранки були присвячені нескінченним лекціям з анатомії, фізіології, психології людської сексуальності. З’явилось кілька нових членів персоналу. Лікарка без кінця розповідала про сексуальні практики в різних культурах. Потім почалися заняття з чоловічої анатомії, їх навчали, як влаштоване чоловіче тіло, як збудити чоловіка. Техніка, позиції, сотні рухів. І все це вивчали, повторювали, запам’ятовували – камасутра Верхньої Волги. Домініка дивувалась цій страшній енциклопедії, липким епіфаніям, які руйнували нормальність, які назавжди позбавляли Домініку невинності. Чи зможе вона коли-небудь кохатися?

По обіді за графіком на них чекали «практичні заняття», ніби їх готували стати фігуристками. Вони навчалися ходити, навчалися розмовляти, навчалися діставати корок з пляшки шампанського. Були кімнати з використаним одягом, зношеними черевиками, вицвілою від поту білизною. Вони переодягалися і практикувались, розмовляючи між собою, навчаючись слухати, проявляти зацікавленість, робити компліменти, лестити і, що найголовніше, витягувати інформацію під час розмови.

Рідкісний пообідній час на товариські посиденьки: п’ятеро дівчат на підлозі бібліотеки сидять колом, майже торкаючись колінами, сміються, базікають, практикують, як самі вони казали, «сексуальні розмови», які чули у вечірніх фільмах.

– Ось так, – сказала чорноволоса дівчина з помітним чорноморським акцентом, після чого заплющила очі й пробурмотіла дерев’яною англійською: – Так, коханчики, я від вас кінчаю.

Вибух сміху, і Домініка поглянула на почервонілі обличчя, подумавши, як скоро деякі з них лежатимуть в самих лише трусиках в готелі «Інтурист» у Волгограді, спостерігаючи, як кістляві в’єтнамські торгові представники скидають взуття.

– Катю, спробуй ти, – сказала дівчина Домініці.

З першого ж вечора вони всі відчули, що вона якось відрізняється, що вона особлива. Сидячи поруч, Аня поглянула на неї з очікуванням.

Не знаючи чому, може, щоб показати їм, а може, щоб показати собі, Домініка заплющила очі й прошепотіла: «Так, любчику… ось так… О, Боже», а потім із глибин живота видала гучне «ОХХХХХХХХ». Шокована тиша, а потім дівчата в колі схвально загули й заплескали в долоні. Білява Аня мовчки дивилася на неї великими очима серед загальних веселощів.

Аня з німбом кольору блакитної лугової квітки. Їй було важко, її засмучували особливо непристойні аспекти навчання, і вона трималася Домініки задля мужності й підтримки.

– Ти маєш звикнути до цього, – сказала їй Домініка, та Аня нітилася під час вечірніх фільмів, тримаючи міцно руку Домініки, доки на екрані, прямо перед їхніми очима, скаженів траходром. Дівчинка з маленької ферми не впорається, думала Домініка. Її колір слабшає, а не яскравішає.

А потім одного вечора, після страшенно розбещеного фільму, через який вона тихенько схлипувала, Аня прийшла до кімнати Домініки з червоними очима і тремтячими губами, її волошкові слова були майже нечутні. Вона прийшла до подруги по розраду, вона божеволіла. Вона сказала їм, що кидає школу, та їй відповіли щось – одному Богові відомо що, – і вона не змогла піти. Домініка потягнула її за руку за завісу у ванній.

– Ти мусиш пройти через це, – прошепотіла вона, злегка стискуючи Аню за плечі.

Аня заридала та обвила шию Домініки руками. Вона притиснула губи до рота Домініки. Маленька ідіотка тремтіла, і Домініка її не відкинула, не відштовхнула. Вони стояли на підлозі маленької ванної кімнати. Домініка також обійняла Аню, відчувши, як та тремтить. Аня підняла голову для ще одного поцілунку, і Домініка майже відмовила їй, але потім змирилася і знову її поцілувала.

Поцілунок мав неабиякий вплив на Аню, вона взяла руку Домініки, притягнула до себе і просунула під халат, до своїх грудей. «О, заради Бога», – подумала Домініка. Сама вона не відчувала пристрасті, скоріше їй було шкода дівчинку у своїх обіймах. То це й була та бісексуальність, про яку їм розповідали на першому поверсі? За ними могли спостерігати з-за завіси? В кімнаті були мікрофони? Це серйозне порушення правил?

Аня тримала її руку за зап’ястя й водила навколо свого соска, який набухнув під пальцями Домініки. Халат розкрився, і Аня потягнула схоплену руку нижче, собі між ноги. Збочення? Акт доброї волі? Щось інше? Невідомий розпусний предок Домініки – ким би вона не була – не давав їй зупинитись, незбагненний відсторонений стан, коли зупинитись зараз – це майже так само неможливо, як і продовжувати. Легкі, мов пір’їнки, пальці Домініки зарухались ідеальними колами, і Аня розтанула, її голова притислась до Домініки, лінія її шиї ніжна та вразлива.

Сидячи на плитці ванної кімнати, Домініка відчувала дихання Ані між своїх ніг, і причин зупинятися не було. Її таємне «я» наказувало їй відчути власне тіло, і від подиху Ані в неї вібрував низ живота. Голова Домініки відкинулась назад, на плитку, а рука схопилась за ванну для підтримки. Вона відчула у своїй руці прабабусину черепахову щітку і спустила її донизу. Щітка її прабабусі, мати розчісувала нею її волосся, це був її таємний компаньйон під час мрій у дівоцтві.

Домініка провела ручкою щітки по животу Ані, і м’який бурштиновий вигин став безкінечно легким, безкінечно звабливим. Аня затамувала подих, її очі тріпотіли за заплющеними повіками. Дивлячись на обличчя Ані, Домініка зупинила ручку в жаданому місці й вигнула зап’ясток. Рот Ані злегка відкрився, очі закотились, як у трупа на каталці в морзі. Аня напружилась і почала тремтіти від того, як щітка повільно занурювалась і виринала. Вона підвела голову, аби поглянути на Домініку, і прошепотіла: «Так, дитинко, саме так, ти мене кінчаєш», і Домініка всміхнулася, спостерігаючи за маленькою хтивою дояркою, ховаючи при цьому своє таємне «я» глибоко в бункер, всередину, закриваючи двері на замок.

За кілька хвилин Аня застогнала й підняла голову, щоб отримати черговий поцілунок. Годі.

– Тобі вже час, швиденько, йди, – сказала Домініка.

Розпашіла, Аня запахнула свій халат, поглянула на Домініку й тихо вийшла. Чи слід чекати завтра вранці звинувачень? Чи був зараз хтось за дзеркалом? Надто втомлена, щоб хвилюватися, Домініка лягла в ліжко в темній кімнаті. Щітка лежала, забута, на підлозі під раковиною.

* * *

Наступного ранку у великій вітальні на першому поверсі, обшитій дерев’яними панелями та вкритій велетенським блакитним килимом з візерунками кольору слонової кістки, жінок посадили на стільці, розставлені колом у центрі кімнати. Першій студентці, молодій худорлявій брюнетці зі жвавим західним новгородським акцентом, наказали встати, роздягнутися та пройтися колом – для оцінки.

Запала тиша. Дівчина завагалась, та потім роздягнулася. Лікарка та її асистентка, обидві в лікарняних халатах, грали роль модераторів, відзначаючи сильні та слабкі сторони. Після закінчення студенці наказали повернутися на стілець, лишаючись голою. Викликали наступну студентку, і процес повторився. Зашарілі обличчя, гусяча шкіра й покусані губи, поволі кімната наповнювалася збентеженими, тремтячими голими тілами. Під кожним стільцем лежали жалюгідні купки одягу та взуття.

Слава Богу, в кімнаті не було чоловіків. Коли невблаганна черга дійшла до Ані, вона почала нервово потирати руки й нажахано поглянула на Домініку. Домініка відвела очі. Лікарка гаркнула на Аню, коли та на мить зупинилася, вагаючись знімати трусики. Тепер настала її черга. Почувши своє ім’я, Домініка, попри нервування, підвелася. Це було жахливо – роздягатися у присутності півдюжини незнайомих людей, та вона себе змусила. Аня пильно за нею стежила. Домініку однаково турбували як власна оголеність, так і мовчання, що тривало, доки вона обходила коло стільців.

– Найкраща в групі, – прошепотіла асистентка.

– Це поки що тільки зовні, – виправила її лікарка.

Наступного дня посеред кола стільців став чоловік, знявши короткий халат. Під халатом він був голий, і йому б не завадило прийняти ванну та почистити нігті на ногах. Лікарка наочно розповідала про його біле тіло студенткам, після чого перейшла до детальнішого огляду. Наступного дня чоловік у халаті повернувся, цього разу з невисокою, присадкуватою шатенкою з міцними щоками та ліктями. Вони роздягнулися і невимушено зайнялись коханням на матраці посеред кола стільців. Лікарка виділяла різні позиції й могла, наприклад, наказати парі зупинитися посеред процесу, щоб проілюструвати певну точку або ж продемонструвати можливість фізично вдосконалити позицію. Моделі не показували емоцій і не виявляли жодних почуттів одне до одного, їхні кольори були дуже розмиті, ледь помітні. Вони були бездушні.

– Я не можу на них дивитися, – зізналася Аня Домініці.

У них з’явилася звичка прогулюватися удвох ріденьким садом біля особняка, усього кілька вільних хвилин після сніданку.

– Я не можу, я просто не можу.

– Слухай, звикнути можна до всього, – сказала Домініка.

Як цю дівчину взагалі обрали? З якої провінційної столиці її привезли? А потім вона подумала про себе. А як же ти? Чи зможеш ти, з часом, звикнути до всього?

Наступного тижня приниження лише примножувались, як Домініка й очікувала. Та сама вітальня, те саме коло стільців, та цього разу на стільцях сиділи чоловіки, грубі чоловіки в тісних костюмах та з нікудишніми зачісками. Студенткам наказали роздягнутися перед цими чоловіками, які відтак почали критикувати кожну з них, вказуючи на недоліки фігури, шкіри чи обличчя. Їх не вдавалось ідентифікувати; їхні пінисті жовті бульбашки змішувались, поглинаючи атмосферу всієї кімнати.

Аня прикривала своє залите сльозами обличчя руками, доки лікарка не наказала їй перестати бути тупою коровою і негайно прибрати руки. Почуваючись немов уві сні, Домініка відсторонилася від свого тіла, замкнула розум, щоб витримати погляд чоловіка з незворушним обличчям. Від кольору, що линув зсередини, його очі також здавались жовтими, немов у куниці. І доки його очі по ній блукали, вона дивилась на нього у відповідь, не блимаючи.

– На ній малувато м’ясця, – промовив він, ні до кого конкретно не звертаючись. – А соски надто маленькі.

Двоє інших чоловіків ствердно закивали головами. Домініка пильно дивилася на них, аж доки вони не відвели поглядів і не почали діловито підкурювати свої сигарети.

Домініка здивувалась, зауваживши, що перестає зважати. Зважати на свою оголеність, на непристойні коментарі, на погляди незнайомців, спрямовані на її груди, вагіну чи сідниці. «Хай роблять, що хочуть, – подумала вона, – та я не дозволю дивитися собі у вічі». Кожна студентка реагувала по-своєму. Одна маленька дурнувата ідіотка зі Смоленська, з південним акцентом, відверто фліртувала та виляла стегнами під час таких занять. Ані ж ніяк не вдавалося побороти сором. Виразний запах дезінфекції в особняку тепер перебивав їдкий аромат їхніх тіл, мускусу, поту, трояндової води та мила. А коли вимикалося світло, спітнілий персонал ховався по кабінках та робив записи, впевнюючись, що камери нічим не перекрито.

Одного вечора, коли Аня нишком постукала у двері, Домініка наказала їй забиратися геть.

– Я більше не можу тобі допомагати, – сказала вона, і Аня миттю зникла в темному коридорі.

«Це не моя проблема, – подумала Домініка. – Досить того, що я сама намагаюся не втратити розуму».

А потім приїхав автобус із військовими кадетами, які отримали найвищі оцінки в класі. Дівчата чекали на них у своїх кімнатах, сиділи на ліжках, спостерігали за худорлявими, вкритими синцями тілами, доки хлопці знімали з себе сорочки, черевики й штани, а тоді міцно трималися, коли ті крутилися й вертілися на них, немов горностаї, доки не вийшов час. Кадети пішли, не озираючись на жінок, і автобус, хитаючись, виїхав крізь ворота в сосновий ліс.

Наступного ранку в заштореній темній бібліотеці увімкнули проектор, але замість звичного фільму вони побачили свою однокласницю з п’ятої кімнати на одномісному ліжку з учорашнім кістлявим бритоголовим кадетом. Дівчатам не ставало сил дивитися на екран. Це був сором, це була зневага, нестерпно було бачити свої ноги, закинуті за прищуватий зад, руки, зчеплені на худорлявих плечах. Лікарка зупиняла фільм на певних моментах, щоб прокоментувати та дати поради. Більш того, тепер усі зрозуміли, що фільми показуватимуть по черзі – кімнати п’ять, шість, сім… Аня похилила голову, тримаючи обличчя в долонях. Вона жила в одинадцятій кімнаті й мусила витримувати не тільки фільми, а ще й муку очікування. Коли її фрагмент закінчився, вона в сльозах вибігла з кімнати. Лікарка не зупиняла. Вона все тріщала про її помилки і про те, як їх можна виправити.

Домініка жила в кімнаті номер дванадцять, в кінці коридору. Таким чином, фрагмент її інтерлюдії з кадетом мав бути останнім. Відсторонившись від тіла, вона дивилась на себе, дивуючись своєму холодному обличчю, тому, як механічно вона хапала юнака, направляла його, як потягнула за вухо, щоб зняти його з себе, коли він закінчив свою справу. В її голові паморочилося, та вона не відчувала сорому чи бентеги. Вона дивилась на екран, нічого не відчуваючи й постійно повторюючи собі, що вона член Sluzhba Vneshney Razvedki, Служби Зовнішньої Розвідки Російської Федерації.

Наступного ранку Аня не прийшла на сніданок, і двоє дівчат знайшли її в кімнаті. Вони ледве змогли відчинити двері, штовхнувши плечем. Аня затягнула колготи навколо шиї, прив’язала кінець до гачка для одягу з внутрішнього боку дверей і просто, підібгавши ноги, задушила себе. Їй вистачило сил тримати ноги над підлогою, доки вона не відключилася. Вага її звислого тіла добре затягнула петлю. Гуляючи в саду, Домініка почула крики. Вона кинулася нагору, розштовхала інших, зняла Аню з гачка й поклала на підлогу. Вона відчувала провину та гнів. Чого ця маленька дурепа від неї чекала? Чому задушити себе до смерті їй вистачило мужності, а лягти з чоловіком у ліжко на тридцять хвилин – ні?

Реакції майже ніякої не було. Всі мовчки стояли навколо. Аню винесли з особняка на підрамнику, накривши ковдрою, з-під якої виднілося її біляве волосся. Ніхто не згадував про інцидент. День продовжився, як завжди.

Наближалося закінчення курсу. Шестеро горобців спостерігали, як четверо хлопців зайшли до їдальні. Тепер вони були молодими круками, підготовленими в меншому маєтку, далі дорогою. Троє з них стали експертами з мистецтва зваблювання вразливих самотніх жіночок, мішеней СВР – старої незаміжньої секретарки міністра, розчарованої дружини посла, недооціненої помічниці генерала. Четвертого хлопця навчали іншій спеціальності: заводити дружбу з чутливими боязкими чоловіками – шифрувальниками, військовими аташе, подеколи старшими дипломатами, – які потайки жадали чоловічої дружби, товариства, любові, але були зворушливо вразливі перед загрозою викриття. Круки зарозуміло розповідали, що витерпіли справжні страждання під час підготовки. Партнерів для тренувань майже не було, прошепотів Дмитрій; вони практикувались на немитих дівчатах із найближчих сіл, займалися сексом із хворобливого вигляду шльондрами, яких звозили із заводів у Казані. Домініка не питала про четвертого хлопця, як і з ким практикувався він.

– Зате нас навчили бути найкращими, – сказав Дмитрій. – Ми експерти з сексу.

Він поставив руки в боки й поглянув на них крізь свої вії.

Дівчата слухали, не промовивши й слова. Домініка бачила на їхніх обличчях скептицизм, фаталізм і недовіру. Вони нагадували повій із Тверської вулиці в Москві. «Цвіт школи горобців, – подумала Домініка. – Порожнє місце Ані за столом було не єдиною втратою».

Вони вирушили в аеропорт опівночі, везучи з собою дешеві валізи й не озираючись на темний особняк. Школу повій зачинили до прибуття наступної групи. Соснові ліси стояли чорні й мовчазні. Літак зробив коло над димарями Казані й рушив на захід, над невидимим краєвидом. За якусь годину вони вже летіли над вогнями Нижнього Новгорода, розділеного надвоє чорною стрічкою Волги. Потім почалося поступове зниження до сяючої безсонної Москви. Вона більше ніколи не побачить цих людей.

Наступного ранку Домініка мала з’явитися в Центр, у п’ятий відділ, щоб розпочати кар’єру молодшого офіцера розвідки. Вона розмірковувала про Симьонова, керівника п’ятого відділу, і про інших офіцерів, яких зустріне, як вони дивитимуться на неї і що казатимуть. «Що ж, – подумала вона, – тренована куртизанка повернулася зі степу і збирається поселитися в їхньому світі».

У вітальні було ще темно, коли вона зайшла навшпиньки у квартиру перед світанком, та в коридорі одразу ж з’явилася мати, вбрана в халат.

– Я почула твої кроки, – сказала вона, і Домініка знала, що це про її нерівні кроки на сходах.

Домініка обійняла матір, потім поглянула на її руку й поцілувала – устами, натренованими знищувати чоловіків.

Токмач зі школи горобців

Зварити нарізану великими шматками картоплю, тонко нашинковану цибулю та моркву в яловичому бульйоні до м’якості. Додати тонку вермішель та варити до готовності. Покласти відварену яловичину на дно тарілки й залити бульйоном з овочами.