Читать книгу Червоний горобець - Джейсон Метьюз - Страница 4

Наступного ранку в протилежних кінцях Москви, у двох різних кабінетах, витало невдоволення. В штаб-квартирі СВР в Ясенєві перший заступник директора Іван (Ваня) Дмитрович Єгоров читав рапорти про спостереження від ФСБ за попередню ніч. Слабке сонячне світло просочувалося крізь масивні вікна, які виходили на темний сосновий ліс, що оточував будівлю. Олексій Зюганов, миршавий начальник відділу контррозвідки, стояв перед його столом, не діставши запрошення сісти. Для близьких друзів – хоча, мабуть, тільки для матері – Зюганов, цей противний гном, був Льошею, але не цього ранку.

Вані Єгорову було шістдесят п’ять, генерал-майор зі стажем. У нього була велика голова, лиса, за винятком пучків посивілого волосся над вухами. Широко посаджені карі очі, м’ясисті губи, широкі плечі, круглий живіт та великі м’язисті руки надавали йому вигляду циркового силача. Він носив стильний темний костюм з підкладкою, Ауґусто Карачені з Мілана, з темно-синьою краваткою. Його туфлі, блискуче-чорні, були від Едварда Ґріна з Лондона, прямо з дипломатичної пошти.

На початку своєї кар’єри Єгоров був пересічним оперативником КГБ. Після кількох малоцікавих поїздок до Азії він переконався, що життя оперативника не для нього. Повернувшись до Москви, він узявся за внутрішню політику організації. Пропрацював на низці високопрофесійних посад, спочатку у сфері планування, потім в адміністрації і, нарешті, на новоствореній посаді генерального інспектора. Він брав активну та помітну участь у переході від КГБ до СВР в 1991-му, обрав правильну сторону під час невдалого перевороту КГБ того ж року, очолюваного Крючковим проти Горбачова, і в 1999-му його помітив флегматичний перший віце-прем’єр-міністр Володимир Володимирович Путін, білочолий скорпіон з апатичними блакитними очима. Наступного року Єльцин покинув Кремль, а Путін дивовижним, неймовірним способом до нього потрапив, і Ваня Єгоров чекав на дзвінок, який, він чудово це розумів, має скоро пролунати.

– Я хочу, щоб ти про все подбав, – сказав йому тоді Путін під час стрімкої п’ятихвилинної ділової зустрічі у вишуканому кремлівському кабінеті, де коштовна деревина стін страхітливо віддзеркалювалася в очах нового президента. Вони обоє розуміли, про що йшлося, і Ваня повернувся до Ясенєва, спочатку третім заступником директора, потім другим, аж доки минулого року не переїхав у кабінет першого заступника директора, розташований на іншому боці встеленого килимом коридору від директорських апартаментів.

Виборам минулого березня передували певні хвилювання, кляті журналісти та опозиційні партії дозволяли собі куди більше, ніж раніше. СВР наглядала за кількома дисидентами, працювала під прикриттям на виборчих дільницях і рапортувала про окремих опозиційних членів парламенту. Одному готовому до співпраці олігарху доручили сформувати партію задля того, щоб відтягнути на себе голоси та роздробити опозицію.

Сам Ваня ризикнув усім, дійсно скористався своїм шансом, особисто припустивши, що Путіну варто звинуватити Захід – а саме США – у втручанні в демонстрації напередодні виборів. Кандидату дуже сподобалось таке припущення, позаяк він планував повернення Росії на світову арену. Він поплескав Ваню по спині. Певно, через те, що їхні кар’єрні шляхи були такими схожими, а можливо, тому, що вони обоє мало чого досягли, працюючи агентами розвідки в коротких відрядженнях за кордоном. Хоча, може бути, інформатор розпізнав колишнього nashnik. Як би там не було, Путіну він сподобався, і Ваня Єгоров чудово розумів, що буде винагороджений. У нього були час і сили, щоб рухатись уперед. Цього він і прагнув.

Та перш ніж навчишся керувати серпентарієм, тебе неминуче вкусять. Сучасний Кремль – це костюми й краватки, прес-секретарі, усмішки на самітах, хоча кожен, хто зміг протриматись довше, прекрасно розумів, що насправді нічого не змінилося ще від часів Сталіна. Дружба? Вірність? Заступництво? Досить одного неправильного кроку, оперативної чи дипломатичної невдачі, або ж, гірш за все, засмутити президента – і налітає burya, ураган, від якого неможливо сховатися. Ваня покрутив головою. Chert vozmi. Якщо йому чогось і бракувало, то саме цього випадку з Нешем.

– Хіба можна було провести розвідку гірше? – лютував Єгоров. Перед своїми підлеглими він зазвичай злегка грав. – Ясне діло, що цей малий гівнюк Неш зустрічався минулої ночі зі своїм джерелом. Як йому вдалося уникати нас більш ніж дванадцять годин? Якою була головна мета розвідки в цьому районі?

– Здається, вони шукали чеченців, які збувають наркотики. Хтозна, чим зараз займається ФСБ, – сказав Зюганов. – Той район – то клята діра.

– А та аварія? Що то було?

– Важко сказати. Вони заявляють, що загнали в кут чеченця, і кажуть, що він був озброєний. Важко віриться. Можливо, вони надто захопилися переслідуванням.

– Kolkhozniki. Селюки, і ті краще б упоралися. Я попіклуюся, щоб директор повідомив про це президента наступного понеділка. Не можна, щоб здоров’ю закордонних дипломатів завдавали шкоди, навіть якщо вони зустрічаються з російськими зрадниками, – сказав Єгоров, фиркнувши. – Якщо таке трапиться ще раз, ФБР почне нападати на наших агентів у Джорджтауні.

– На своєму рівні я також передам повідомлення, генерале. Групи розвідки його чудово зрозуміють, особливо, коли дозволите, якщо додати кілька років katorga.

Єгоров байдуже поглянув на завідувача відділу контррозвідки, примітивши, з яким смакуванням він вжив ще царський термін ГУЛАГу. Господи. Олексій Зюганов був дрібним та невиразним, з пласким, мов сковорідка, обличчям та великими вухами. Зуби, натикані, мов тин, та постійна посмішка доповнювали його луб’янський образ. Та все ж Зюганов працював ретельно, злорадний приспішник, якого завжди є куди приставити.

– Можна критикувати ФСБ, та кажу вам, цей американець зустрічається з якоюсь шишкою. І ті ідіоти просто його проґавили, я впевнений.

Єгоров кинув рапорт йому на стіл.

– Отож. Ти здогадуєшся, якою буде твоя робота віднині? – Він зробив паузу. – З’ясуй. Хто. Це. Такий.

Кожне слово він відстукав по столу своїм товстим пальцем.

– Я хочу, щоб голову цього зрадника принесли в кошику.

– Це буде нашим пріоритетом, – сказав Зюганов, розуміючи, що без зачіпок, не отримавши наводки від крота з ЦРУ або ж не вловивши чогось на вулицях, їм лишатиметься тільки чекати. У цей час він може зайнятися кількома розслідуваннями, провести допит, аби не гуляти.

Єгоров ще раз поглянув на звіт про спостереження – даремна праця. Єдиним підтвердженим фактом була ідентифікація Натеніеля Неша на вході до посольства. Жодної наводки чи опису кого-небудь іншого. Водій однієї з машин спостереження (його фотографія з пластиром над лівим оком додавалася до звіту як свідчення про випадок у провулку) упізнав Неша, як і міліціонер на вході до корпусу американського посольства.

«Або пан, або пропав», – подумав Єгоров. Яскрава шпигунська справа, до якої він доклав руку, принизивши при цьому американців, або ж катастрофа, що зганьбить Кремль та сповненого тестостерону патрона Єгорова і призведе до раптового завершення його кар’єри. Залежно від гніву президента, це може включити й нари в Сегезькій колонії номер дев’ять, поруч із тією, де опинився олігарх-банкрот Ходорковський.

Болісно роздумуючи про теоретичне майбутнє та усвідомлюючи політичні наслідки, того ранку Єгоров замовив та прочитав літерну справу Нейта, його оперативний файл: молодий, активний, дисциплінований, добре володіє російською. Стриманий, що стосується жінок та алкоголю. Не вживає наркотиків. Старанно працює на підставній посаді в Економічному департаменті посольства. Ефективний під час вуличних операцій, ніколи не видає оперативних намірів. Єгоров пробурчав: «Молокосос». Він поглянув на свого керівника КР.[3]

У Зюганова защипало в мозку, і він відчув, що має виявити більше ентузіазму. Перший заступник директора Єгоров, може, й не вуличний оперативник, та він був добре знаним екземпляром у зоопарку СВР, бюрократ із політичними амбіціями.

– Пане заступнику директора, щоб знайти виродка, який продає наші таємниці, варто зосередитись на цьому молодому geroy-янкі. На нього слід повісити три групи. Огортати його, мов лушпиння цибулину, з усіх боків. Двадцять чотири години на добу. Накажіть – хоча, радше попросіть – ФСБ розширити зону дії, хай волочаться за ним, а потім ми додамо свої групи на периферії. Придивимось, а тоді приберемо. Побачимо, чи він повторює місця зустрічі. Скоро буде ще одна зустріч, за три-шість місяців, це точно.

Єгорову сподобався вислів про лушпиння цибулини, він сьогодні повторить це перед директором.

– Гаразд, починаємо, даси мені знати про твої плани, щоб я стисло переказав директору нашу стратегію, – сказав Єгоров, махнувши рукою, даючи знак керівникові йти.

«Ще б пак, перекажи директору нашу стратегію», – подумав Зюганов, виходячи з кабінету.

* * *

Корпус американського посольства в Москві розташований на північному заході від Ясенєва, в Пресненському районі біля Кремля та широкого вигину Москви-ріки. Пізніше того дня в кабінеті директора резидентури ЦРУ, Ґордона Ґондорфа, трапилась ще одна неприємна розмова. Як і лінійний директор контррозвідки, якого не запросили сісти, Нейт стояв перед столом Ґондорфа. Його коліно пульсувало від учора.

Якщо вражаюча маса Єгорова надавала тому схожості з цирковим силачем, невелике тіло та дрібні риси обличчя надавали Ґондорфу схожості з гончаком у цирковій виставі. Не більше п’яти з половиною футів зросту, він мав рідке волосся, поросячі оченята, надто близько посаджені одне до одного, та крихітні стопи. Брак статури компенсував своєю злісністю. Він нікому не довіряв і не бачив іронії в тому, що нікому іншому теж не вселяв довіри. Ґондорф («Гандонф» поза очі) жив у таємнім пеклі, про яке відомо лише певному типу старших офіцерів розвідки: він втрачав контроль.

– Я прочитав твій рапорт про спостереження минулої ночі, – сказав Ґондорф. – Якщо вірити написаному, складається враження, що для тебе результат виявився задовільним?

Голос Ґондорфа був спокійний, він говорив поволі, зважуючи слова. Живіт Нейта напружився в очікуванні неминучої конфронтації. Наполягай на своєму.

– Якщо ви про те, чи вважаю я, що агент у безпеці, то так, – сказав Нейт. Він розумів, до чого веде Ґондорф, та не збирався йому в цьому допомагати.

– Минулої ночі ти ледь не дав заарештувати найбільш плідного агента ЦРУ. Вашу зустріч накрила розвідка, чорт забирай.

Нейт стримав гнів, який усе наростав.

– Я вчора пробігав дванадцять годин МВС. МВС, який ви самі затвердили. Я підтвердив свій статус. Я був чистий, діставшись на місце, як і МАРБЛ, – сказав Нейт.

– У такому разі, як ти поясниш спостереження? – спитав Ґондорф. – Важко повірити, що його проводили випадково. Скажи, що ти так не вважаєш. – У голосі Ґондорфа почулися нотки сарказму.

– Саме так усе й було. Вони просто не могли шукати саме мене, та хрінь у провулку, вони не стежили за мною від самого початку, це неможливо. Це сталося випадково, і вони зреагували, просто, як є. МАРБЛ покинув місце непомічений.

Нейт зауважив, що Ґондорф зовсім не зацікавився випадком з машиною, яка влетіла в стіну. Інший керівник уже давно був би в кабінеті посла, б’ючи тривогу, вимагаючи від посольства заявити протест.

Підготувавшись до атаки, Ґондорф сказав:

– Маячня. Це повна катастрофа. Як ти міг направити його в метро? Це ж мишоловка. Ти проігнорував протокол, коли взявся допомагати йому переодягати пальто. Він мав зробити це сам. Ти ж знаєш! Що, як просто зараз він весь світиться флуоресцентом під лампою?

– Я визначився й вирішив. Мені здалося, що головний пріоритет – змінити його вигляд та допомогти вшитися непоміченим. МАРБЛ професіонал, він знає, як спекатись пальта та ціпка. Можемо надіслати йому повідомлення, я перевірю його при наступній зустрічі, – сказав Нейт. Ця суперечка здавалася нестерпною, особливо з керівником, який не розуміється на роботі на вулицях.

– Наступної зустрічі не буде. Принаймні не з тобою. Ти надто засвітився. Минулої ночі вони впізнали тебе з десяток разів, твоєму економічному прикриттю кінець, відтепер у тебе на хвості висітиме половина московських служб спостереження, – сказав Ґондорф. Було видно, як він насолоджується моментом.

– Вони завжди знали про цю підставну посаду. За мною завжди стежили, ви самі в курсі. Я й досі можу зустрічатися з агентами, – сказав Нейт, обпершись об стілець. У Ґондорфа на столі стояв макет ручної гранати на дерев’яній підставці. На металевій табличці – напис: «ВІДДІЛ СКАРГ. ВИСМИКНІТЬ КІЛЬЦЕ ДЛЯ НЕГАЙНОГО ОБСЛУГОВУВАННЯ».

– Ні, я не думаю, що тобі варто й надалі зустрічатися з агентами. Ти тепер магніт для лайна, – сказав Ґондорф.

– Якщо вони кинуть на мене таку кількість ресурсів, то збанкрутують, – не погоджувався Нейт. – Я можу точити їхні сили, роз’їжджаючи містом наступні шість місяців. І чим більше за мною стежитимуть, тим краще нам вдаватиметься маніпулювати ними.

Наполягай на своєму.

Ґондорфа він не вразив і не переконав. Цей молодий оперативник ніс у собі загрозу особисто для нього. Ґондорф був зосереджений на можливості істотного підвищення наступного року, по поверненні до Вашингтона. Ризик був надто великий.

– Неше, раджу тобі обмежити пересування Москвою. Ти надто засвічений, вони шукатимуть способу прибрати тебе і впіймати твоїх агентів. – Він поглянув угору. – Не хвилюйся, я подбаю, щоб тебе призначили на щось путнє.

Нейт був шокований. Навіть оперативник на першому турі розумів, що виключення, переведення зі справи, ініційоване керівником резидентури, – з якої б то не було причини – може погубити кар’єру. Він також був певен: Ґондорф скористається своїми приватними каналами, аби натякнути, що Нейт облажався. Неофіційна репутація Нейта, його «особистий файл» постраждають, а це вплине на його просування по службі та майбутні призначення. Забуте відчуття відсутності твердого ґрунту під ногами почало виникати знову.

Нейт знав правду: він урятував МАРБЛа минулої ночі завдяки вчасним та правильним діям. Він поглянув на байдуже обличчя Ґондорфа. Вони обоє розуміли, що відбувається і чому. Тож Нейт не мав жодної причини не завершити розмову якнайрозкішніше.

– Ґондорфе, ти безхребетне сцикло, якого від вулиці кидає в піт. Ти топиш мене, аби втекти від відповідальності. Працюючи у твоєму відділку, я багато чому навчився.

Виходячи з кабінету, Нейт зауважив, що відсутність лайливої тиради від начальника говорить сама за себе.

* * *

Турнули з резидентури на першому ж турі. Не так погано, як убивство агента, крадіжка казенних коштів чи фабрикування рапорту, та все ж катастрофа. Як це вплине на майбутні призначення, просування по службі, Нейт сказати напевне не міг, та новини розлетяться миттю, щойно Ґондорф зв’яжеться зі штаб-квартирою. Деякі його однокурсники з часів підготовки вже взялися за другий тур, закріплюючись у штаті. Ходили чутки, що одному з них запропонували роботу куратором у маленькій резидентурі. Додаткові місяці підготовки до Москви і так відкинули його назад, а тепер ще й це.

Як не намагався Нейт позбутися нав’язливих думок, та все ж хвилювався. Його завжди вчили триматися попереду, через необхідність не відставати, через обов’язкову умову – перемогти. Він виріс на півдні, у суспільстві, яке почасти нагадувло південний варіант клітки для боїв без правил, де покоління Нешів зростали в палладіанському сімейному маєтку на крутих південних берегах річки Джеймс. Дід Нейта, як пізніше і його батько, засновник та керівний партнер «Неш, Ворінґ та Роялл» у Ричмонді, сиділи у темно-зелених кабінетах, цокали язиками та поправляли свої манжети. Вони схвально кивали головами, доки брати Нейта, один феєричний, з кучерями Юлія Цезаря, інший мокрий від поту, любитель надміру по-дівчачому зачесати волосся, боролися в костюмах на килимі, відкривали для себе закони життя, а потім одружилися на грудастих красунях, які замовкали, віддано дивлячись блакитними очима, щойно чоловіки заходили до кімнати.

«Так а шо робитимемо з Нейтом?» – питали вони одне в одного. Закінчивши університет Джона Гопкінса з дипломом з російської літератури, Нейт шукав прихистку в духовному, аскетичному світі Гоголя, Чехова, Тургенєва, світі, куди вкритий цеглою Ричмонд не міг утрутитись. Його брати реготали, а батькові це здавалося марнуванням часу. Планували, що він вступить до юридичної школи – у тому ж таки Ричмонді – та займе місце молодшого партнера у фірмі. Диплом з російської коледжу Міддлбері ставав таким чином проблемою, а подальша подача резюме в ЦРУ – сімейною кризою.

– Гадаю, життя держслужбовця виявиться для тебе геть несолодким, – казав його батько. – Чесно кажучи, я не бачу тебе щасливим на державній службі. – Батько Нейта знав колишніх директорів. Його брати були менш стримані у своїй критиці. Під час надзвичайно галасливого сімейного обіду вони робили ставки, скільки Нейт протягне в ЦРУ. Найвищою ставкою було три роки, чи менше.

Його заява на роботу в центральному розвідувальному управлінні не мала нічого спільного із втечею від підтяжок та запонок, з нищівним абсолютизмом Ричмонда чи з невідворотністю особняка з колонами, з якого відкривався вид на річку. Нічого спільного з патріотизмом теж не було, справді, хоча Нейт був таким самим патріотом, як і будь-хто інший. Усе зводилось до каменя на серці, коли в десятирічному віці він вирішив прогулятися уздовж виступу на третьому поверсі особняка, там, де яструби ширяють над річкою, щоб позбутися страху хижаків, щоб зустрітись віч-на-віч зі своїми жахами та невдачами. Річ була в напружених стосунках між ним та його батьком, дідом і всеїдними братами, які постійно вимагали від нього поступливості, самі її не виявляючи.

Той самий камінь у грудях він відчував під час співбесід у ЦРУ. Не раз доводилося заспокоювати серцебиття, коли удавав і безтурботно стверджував, як йому подобається говорити з людьми, приймати виклики та стикатися з неоднозначними ситуаціями. Утім, коли серцебиття заспокоювалось, голос ставав упевненим, на нього находило дивовижне прозріння, позаяк він справді міг бути холоднокровним, міг стикатися з речами, яких не контролював. Робота в ЦРУ, ось що йому було потрібно.

Але справжнє хвилювання з’явилося, коли вербувальник ЦРУ повідомив Нета, що його заяву навряд чи приймуть, передусім через те, що він не мав «життєвого досвіду» після навчання. Ще один інтерв’юер, більш оптимістичний, по секрету сказав, що його відмінно зданий тест з російської робить із нього вкрай бажаного кандидата. ЦРУ знадобилося три місяці, щоб вирішити, і за цей час його брати галасливо переглядали сімейні ставки, прогнозуючи день його повернення з ЦРУ. Стільки ж галасу було, коли надійшов лист. Його взяли.

Прибуваєш на службу, заповнюєш безкінечні формуляри, сидиш у десятках аудиторій, місяці в штаб-квартирі, кімнатах гуртожитку й конференц-залах із незацікавленими доповідачами та безкінечними презентаціями на проекторі. Потім, нарешті, Ферма, з укритими щебінкою дорогами, які прямими лініями простелилися крізь рудуваті соснові ліси, та лінолеумними кімнатами гуртожитку, задушливими навчальними кабінетами та аудиторіями з сірими килимами, пронумерованими стільцями, котрі до цього належали торішнім героям, героям сорокарічної давнини, безликим рекрутам, видатним шпигунам і не дуже. Хтось перейшов на інший бік – зрадники, а хтось давно мертвий, і пам’ятають його лише ті, хто знав особисто.

Влаштовували таємні зустрічі, проводили підставні дипломатичні прийоми з галасливим червонолицими інструкторами в уніформі радянської армії та костюмах Мао. Вони блукали, мокрі по коліна, сосновим бором, вдивляючись у нічний простір та рахуючи кроки, доки не діставалися голого пенька та обгорнутої мішковиною цеглини, сови на гілках вітали їх зі знахідкою схованки. Їх завалювали на гарячі пихкотливі капоти авто на уявних блок-постах, доки інструктор, «прикордонник», тряс перед ними паперами та вимагав пояснень. Вони сиділи в покинутих фермерських будинках, побудованих у стилі американської готики, обіч самотніх сільських доріг, і пили горілку, схиляючи акторів до зради. Між соснами шиферно-чорну річку борознили пазурі скіп, що чекали на сутінки.

Який інстинкт дав Нейту змогу виділитися з гурту в практичних вправах? Він не знав, але облишив тягар сім’ї та Ричмонда і без зайвих зусиль вибіг на вулицю, під спостереження, холоднокровно зустрічаючись з агентами-інструкторами, вбраними в пальта та з чудернацькими капелюхами на головах. Казали, що в нього хист. Він почав цьому вірити, та нескінченні суперечки братів висіли над його головою, немов тупа сокира. Кошмаром Нейта було зазнати невдачі, вилетіти, знову показатися в Ричмонді. Людей викидали з підготовки без попередження.

– Ми чекаємо від наших студентів чесності, – сказав класу інструктор з роботи під прикриттям. – Ми відправляємо людей додому за спроби заздалегідь дізнатися сценарії майбутніх проблем. Просто щоб підвищити собі бали, – сказав він голосно. – Якщо вас ловлять із записником інструктора чи з будь-яким іншим забороненим матеріалом, це негайне виключення з програми.

Що, як думав Нейт, насправді означає – спробуйте.

Вони були класом і водночас особистостями, всі мріяли про важливі призначення, перші тури до Каракаса, Делі, Афін чи Токіо.

Прагнення досягти високих результатів та отримати перші призначення було нестримним і підживлювалося частими зустрічами у студентському центрі, які організовували різноманітні підрозділи штаб-квартири, приголомшливо завантажений тиждень для молодих шпигунів.

На одній із таких коктейльних вечірок, приурочених до завершення тренування, чоловік та жінка з Російського дому відвели його в бік і повідомили, що його кандидатуру схвалили та прийняли в російський відділ, тому йому не треба подавати заявки на будь-які інші призначення. Нейт тихим голосом запитав, чи не можна використовувати його знання російської, аби ловити росіян, скажімо, у відділах на Близькому Сході чи в Африці, та вони лиш усміхнулись у відповідь і сказали, що чекають на зустріч з ним у штаб-квартирі наприкінці місяця.

Він пройшов курс, і його попередньо прийняли. Він ставав частиною еліти.

Далі пішли лекції про сучасну Росію. Обговорювали політику Москви щодо природного газу, яка дамокловим мечем висить над Європою, і кремлівську хронічну схильність підтримувати екстремістські уряди в ім’я справедливості, а насправді, щоб завдати шкоди і, так, щоб довести, що Росія все ще у Грі. Бородаті чоловіки читали лекції про перспективи пострадянської Росії, вибори та реформи охорони здоров’я, демографічні кризи та повторне падіння завіси, за якою – холодні блакитні очі, що нічого не проґавили. Rodina, священна Батьківщина чорноземів та безкрайого неба, мусить трохи потерпіти, адже ексгумували закуте в ланцюги тіло совєтів, витягли його з болота, і серце знову забилося, і старі в’язниці знову наповнилися незгодними людьми.

Сувора жінка читала лекцію про нову Холодну війну, про лукаві перемовини стосовно роззброєння та нові надзвукові винищувачі, які можуть літати боком, але все ще окільцьовані червоною зіркою на крилах, про московську лють, пов’язану з будівництвом Заходом протиракетного щита в Центральній Європі – ох, як вони обурювалися втратою своїх підневільних країн! – про шаблі, що іржавіють на металобрухті, стара платівка часів Брежнєва та Черненка. І вся суть, казали вони, вся суть Російського дому в безперервній потребі знати про плани та наміри, приховані за поглядом блакитних очей з-під рівних білявих брів; сьогодні таємниці інші, однак, як і завжди, це таємниці, які необхідно викрасти.

Після цього оперативник у відставці – він нагадував продавця з Шовкового шляху, але мав зелені очі та кривий рот – приїхав до Російського дому задля неформальної презентації.

– Енергія, скорочення чисельності населення, природні ресурси, держави-клієнти. Можете про все це забути. Росія залишається єдиною країною, що здатна доставити МБР[4] на Лафаєт-сквер, навпроти Білого дому. Єдина, і в них тисячі ядерних бомб.

Він зупинився й почухав носа, голос його був глибокий та хрипкий.

– Росіяни. Вони ненавидять іноземців лиш на дещицю менше, ніж ненавидять самих себе, і вони природжені конспіратори. Ох, вони чудово розуміють, що мають перевагу, та росіянин не почувається в безпеці, йому хочеться, аби його поважали, боялися, як за старого Радянського Союзу. Їм треба визнання, і вони ненавидять свій другосортний статус із погляду наддержав. Саме тому Путін знову збирає СРСР 2.0, і ніхто не стане йому на заваді.

– Мале дитя, яке стягує скатертину та розбиває посуд, щоб привернути увагу, – це Москва. Їм не хочеться, аби їх ігнорували, і вони битимуть посуд, щоб упевнитись, що цього не станеться. Продаватимуть хімічну зброю Сирії, постачатимуть в Іран паливні стрижні, вчитимуть Індонезію розробляти центрифуги, будуватимуть на Бірмі легководний реактор, і, так, панове, усе в межах правил.

– Але справжня небезпека криється в нестабільності всього, що таким чином створюється, плодами виявляється наступне покоління безумців із манією величі. Уся суть другої Холодної війни у відродженні Російської імперії, і не тіште себе ілюзіями, ніби Москва сидітиме собі та спостерігатиме, як китайський флот сам з усім порається, коли – а не «якщо» – на Тайванській протоці розпочнеться стрілянина.

Він знизав плечима свого блискучого піджака.

– Настали тяжкі часи; ви, шановні, муситимете з цим розібратись. Я заздрю вам. – Він підняв руку. – Гарного полювання, – сказав він і вийшов. У кімнаті запала тиша, і всі лишались на місцях.

Тепер Нейт проходив славнозвісну московську школу, з головою занурившись у спеціалізовану підготовку, підготовку з відокремлених внутрішніх операцій, і доки на горизонті неясно вимальовувалась місія в Москву, він вивчав операційний словник російською, мав дозвіл проглядати «книги», файли агентів, читати імена та розглядати пласкі обличчя на фотографіях у паспортах російських джерел, яких він може зустріти на вулиці, прямо від носом у стеження. Життя та смерть у снігу, кінчик списа, ось наскільки все серйозно. Його клас із Ферми розсіявся і здебільшого забувся. Тепер доводилось ризикувати чужим життям. Він ніколи, ніколи не зазнає невдачі.

* * *

За три дні після розмови з Ґондорфом Нейт сидів у маленькому ресторані в московському аеропорту Шереметьєво, очікуючи, коли оголосять його рейс. Із засаленого меню він замовив кубинський сендвіч та пиво.

Посольство запропонувало надіслати свого помічника, аби той допоміг з квитками та паспортним контролем, але він ввічливо відмовився. Минулої ночі Лівітт захопив із собою трохи пива під кінець робочого дня, вони сиділи і стиха бесідували, уникаючи очевидних тем і точно не згадуючи, що думають інші агенти про те, що Нейтова кар’єра взагалі та репутація зокрема отримають серйозний удар. Прощалися дещо напружено.

Єдиною світлою плямою було повідомлення зі штаб-квартири два дні тому, у відповідь на попередження Ґондорфа про скорочення пересування, що несподівано відкрилася посада куратора в сусідньому Гельсінкі. Враховуючи майже вільне володіння російською, велику кількість росіян у Фінляндії, його постійну мобільність, те, що він неодружений, а також його неочікувану доступність, у штаб-квартирі запитали, чи не бажає Нейт розглянути короткочасне призначення в Гельсінкі, до якого може приступити негайно. Нейт, не без сумнівів, погодився, хоча Ґондорф уже уявляв його солодке звільнення. Надійшла офіційна телеграма з Гельсінкі, а за нею записка від Тома Форсайта, його майбутнього директора резидентури, у якій було кілька слів про те, що він радий можливості запросити Нейта до себе.

Рейс Нейта, Фіннейр, оголосили, і він пішов гудронованим шосе разом з іншими пасажирами в бік літака. Високо над ним, з кімнати огляду в заскленій контрольній башті аеропорту, команда з двох чоловіків робила знімки, використовуючи довгий об’єктив. Спостереження ФСБ прослідувало за Нейтом до аеропорту, попрощатися. ФСБ, СВР і особливо Ваня Єгоров прекрасно розуміли, що раптовий відліт Нейта – це не просто так. Доки Нейт підіймався сходами на літак, доки кліпали камери, Єгоров сидів у своєму кабінеті, заглиблений у думки. Який сором. Його найкращий шанс упіймати шпигуна, з яким співпрацювало ЦРУ, танув на очах. Минуть місяці, можливо, роки, перш ніж він зможе отримати схожу наводку в цій справі, якщо це взагалі станеться.

Неш був свого роду ключем, думав собі Єгоров. Імовірно, він ще контактуватиме зі своїм джерелом з-за меж Росії. Єгоров вирішив не спускати з Неша очей, і почати слід було з цього призначення у Фінляндії. Попрацюємо над ним трохи в Гельсінкі, думав він. СВР можуть працювати у Фінляндії майже як удома, ба більше, вони мають перевагу на закордонній ділянці. Більше не треба координувати своїх дій з босяками із ФСБ. Побачимо, думав Ваня. Світ надто малий, щоб сховатися.

Кубинський сендвіч з московського аеропорту

Розрізати дванадцятидюймовий буханець кубинського хліба уздовж і скласти разом. Збризнути зовні оливковою олією та налити всередину трохи гірчиці. Викласти шарами шинку, смажену свинину, швейцарський сир і тонко нарізані солоні огірки. Закрити та затиснути на десять хвилин під праскою або між двома гарячими цеглинами, загорнутими у фольгу (цеглини нагрівають протягом години в печі за температури 500 градусів).

Розрізати на два трикутники по діагоналі.