Читать книгу Червоний горобець - Джейсон Метьюз - Страница 5

Домініка Єгорова сиділа в приватній кабінці на банкеті в кришталево-мармуровій розкоші «Баккари», наймоднішого з нових ресторанів Москви, розташованого за кілька кроків від Луб’янської площі. Ліс кришталю й срібла на сліпуче білій скатертині не був схожий ні на що бачене нею раніше. Вона отримувала справжню насолоду і, попри ділову природу вечора, була налаштована вповні насолодитися цією гріховно дорогою смакотою.

Дмитрій Устинов сидів навпроти, розпалений хіттю. Високий, дебелої статури, з копицею чорного волосся та міцною щелепою, Устинов був одним з керівників групи бандитів, російських олігархів, що заробили свої багатомільярдні статки на нафті та видобутку копалин у роки після Холодної війни. Він починав простим членом місцевої організованої злочинності, та йому вдалося далеко піти.

Устинов був одягнений у бездоганний смокінг з хустиною на шиї поверх білої сорочки з синіми діамантовими запонками. На ньому був годинник «Турбільйон» від компанії «Корум», яка виготовляла їх не більше десяти на рік. Його руки, такі схожі на ведмежі лапи, розважливо спочивали на портсигарі Фаберже, вкритому синьою емаллю, виготовленому 1908-го року для царя. Він дістав із портсигара сигарету й підпалив запальничкою «Лінь Де», закривши її з музичною ноткою, характерною для всіх запальничок «Дюпон».

Устинов був третьою найбагатшою людиною в Росії, та, попри все своє багатство, він не був найрозумнішим. Він неприкрито ворогував із владою, особливо з прем’єр-міністром Володимиром Путіним, і відмовлявся визнавати чи приймати державне регулювання свого бізнесу. Три місяці тому, на піку ворожнечі, Устинов легковажно висловив непристойні принизливі зауваження стосовно Путіна під час ток-шоу на московському телебаченні. Обізнані люди дивувалися тому, що він досі живий.

Того вечора Устинов не думав ні про що, крім Домініки. Він зустрів її на телеканалі, за місяць після свого інтерв’ю. Від її краси та нестримної сексуальності в нього перехопило дух. Просто щоб ще раз із нею зустрітися, він планував придбати канал, хоч це було й необов’язково. Вона одразу ж із задоволенням прийняла запрошення повечеряти. Роздивляючись її по інший бік столу, Устинов хотів лишити відбитки пальців по всьому її тілу.

Домініці було двадцять п’ять, вона мала темне каштанове волосся, зібране та зав’язане чорною стрічкою. Її кобальтово-блакитні очі пасували до його портсигара, і він про це сказав, нав’язливо підсунувши безцінну дрібничку до неї.

– Це тобі.

Вона мала повні вуста та витончені руки, які сьогодні були оголені. Вбрана в просту чорну сукню з глибоким декольте, яке відкривало ефектну улоговинку на грудях. Розсіяне сяйво свічок злегка освітлювало одну синю венку на її грудях під бездоганною шкірою. Вона потяглася та взяла портсигар своїми довгими, витонченими руками. Її нігті були коротко підрізані прямокутничками, без лаку. Вона поглянула на нього широко розплющеними очима, і він відчув, як десь між його животом та пахом забриніла струна.

Вона знала достатньо, аби просто слідувати власним інстинктам, ковтати роздратування, не подаючи знаку. Вона усміхнулася цьому примітивному ящеру.

– Дмитрію, яка чудова річ, я не можу прийняти такий подарунок, – сказала вона. – Це надто щедро з твого боку.

– Звісно ж, можеш, – сказав Устинов, з усіх сил намагаючись бути чарівним. – Ти найкрасивіша жінка з тих, кого я коли-небудь зустрічав, і те, що ти тут, зі мною, це вже найчудесніший подарунок.

Він ковтнув шампанського й уявив, як ця маленька чорна сукня лежить, поспіхом скинута в кутку його спальні.

– Ти вже так сильно мені подобаєшся, – сказав Устинов.

Домініка стрималась, аби не розсміятися, відчувши прекрасний морозець, що пробіг спиною та руками. Цей селюк простіший за провінційного задираку, ким він, власне, і був у минулому. Але, Господи, який багатий. Під час тижня підготовки Домініці розповіли кілька фактів про Устинова: яхти; вілли; пентхаузи. Нафтові та гірничодобувні холдинги по всьому світу. Приватна армія охоронців, зібрана з добре оплачуваних найманців. Три приватні літаки.

* * *

Домініка була єдиною дитиною Ніни та Василія Єгорових. Ніна була першою скрипкою в Московському державному симфонічному оркестрі, дівчиною-віртуозом, яка навчалася разом із Клімовим і мала стільки потенціалу, що Державний центральний музей музичної культури імені Глінки подарував їй прекрасну скрипку «Кочанскі» 1741-го року, зроблену руками Гварнері дель Джезу. П’ятнадцять років тому її довгождане підвищення в Російський національний симфонічний оркестр відклали, коли Прохор Беленко, жабоїд, скрипаль посереднього таланту, – але одружений з дочкою члена політбюро, – наполіг, щоб узяли його, і отримав це місце. Усі розуміли, що трапилось, та ніхто нічого не сказав.

Окрім яскравої гри на вкритій червоним лаком скрипці, Ніну Єгорову знали за її запальний характер і кипучий темперамент, який вибухав щоразу, як траплялась нагода. Перед здивованими поглядами вісімдесяти членів оркестру Ніна уперіщила Беленка по правому вуху його власним пюпітром під час його останньої репетиції з Державним симфонічним оркестром. Ніна не розкаялась. Але вона була жінкою в тогочасному Радянському Союзі. Скрипку Гварнері в неї забрали. Вона відмовилася грати на іншому інструменті. Її перемістили з першого на третє місце в струнних. Вона послала всіх до біса. Адміністративна відпустка вилилася у звільнення, коли з міністерства культури зателефонували диригенту оркестру, і її кар’єрі настав кінець. Тепер, багато років по тому, витончена шия зігнулася, сильні руки покрутилися, темне волосся вкрилося сивиною і було зібране в гульку.

Батьком Домініки був відомий академік Василій Єгоров, старший викладач історії Московського університету. Він був одним з найповажніших та найвпливовіших представників російської інтелігенції, маючи звання заслуженого професора. Його блакитно-золотий орден Святого Андрія висів, обрамлений, на стіні; щодня на лацкані він носив медаль Пушкіна за досягнення в літературі та освіті. Тим часом Вася Єгоров не здавався видатним чи впливовим. Він був низький та сухорлявий, з рідким волоссям, акуратно розгладженим на голові.

На відміну від дружини, Василій Єгоров пережив совєцькі роки, уникнувши політики, лояльності чи суперечностей. Сховавшись в університеті, мов у коконі, він досягав успіхів, обережно культивуючи образ представника науки, розважливого та вірного своїй справі. Чого ніхто не знав, так це того, що заслужений товариш професор Василій Єгоров мав таємницю, інший бік душі, відчуття своєї інакшості, він приховував моральну відразу до совєтів. Як і всі росіяни, він втратив сім’ю в 1930-х та 1940-х, через Сталіна, у війні з німцями, після зачисток, на каторгах. Та більш того. Йому не подобалася відсутність рівноваги та нелогічність радянської системи, він нехтував крайній фаворитизм «своїх людей»: їхні лінощі та потурання власним бажанням ламали людський дух і коштували росіянам їхніх життів, їхньої країни, їхнього спадку. Таким відступництвом він ділився тільки з Ніною.

Усі росіяни мають таємні думки, вони до цього звикли. Так було і з Василієм та Ніною, які приховували свою зневагу до того, наскільки не змінилася сучасна Росія. Навіть коли Домініка подорослішала й почала все розуміти, Василій не насмілювався говорити з нею про свої почуття. І батько, і мати прагнули подарувати їй незатуманений світогляд, дати можливість самій побачити правду. Якщо вони не могли говорити про пекельну еволюцію Росії – від більшовицької люті до радянської гнилі, і навіть тепер, після гласності, до паразитичної жадібності Федерації, – Василій вирішив принаймні прищепити Домініці розуміння справжньої величі Росії.

Простора трикімнатна квартира (після Ніниного звільнення їм дозволили її лишити, завдяки престижу та високій посаді Василія) була наповнена книжками, музикою, живописом та розмовами трьома різними мовами. Її батьки помітили, коли Домініці виповнилося п’ять, що в неї дивовижна пам’ять. Вона могла цитувати Пушкіна, розрізняти концерти Чайковського. Якось, коли грала музика, Домініка танцювала босоніж на східному килимі у вітальні, точно потрапляючи в ноти, кружляючи та стрибаючи, бездоганно зберігаючи рівновагу: очі блищать, руки літають у повітрі. Василій та Ніна переглянулися, і мати спитала Домініку, звідки вона цьому навчилася.

– Я слідую за кольорами, – сказала дівчинка.

– Що ти маєш на увазі, якими кольорами? – спитала її мати. Домініка діловито пояснила, що коли грає музика або коли батько читає їй уголос, кольори заповнюють кімнату. Різні кольори, одні яскраві, інші похмурі, іноді вони просто «вискакують нізвідки», і Домініці варто лиш слідувати за ними. Так їй вдавалося все запам’ятовувати. Коли вона танцювала, то перестрибувала через плями яскраво-синього, слідуючи за мерехтливими цяточками червоного на підлозі. Батьки ще раз переглянулися.

– Мені подобаються червоний, синій та пурпуровий, – сказала Домініка. – Коли тато читає чи коли мамуся грає, вони прекрасні.

– А коли мама тебе сварить? – спитав Василій.

– Жовтий, я не люблю жовтий, – сказала дівчинка, перегортаючи сторінки книги. – І чорна хмара. Мені це не подобається.

Василій спитав колегу з факультету психології про кольори.

– Я читав про схожий випадок, – відповів той. – Коли букви відчуваються як кольори. Це досить цікаво. Може, приведеш її до мене якось увечері?

Василій чекав у своєму кабінеті, доки його товариш сидів з Домінікою в аудиторії неподалік. Одна година розтягнулася на три. Вони повернулись, маленька Домініка щаслива й збентежена, професор напружений.

– Що? – спитав Василій, скоса позираючи на свою доньку.

– Я б сидів із нею днями, – сказав професор, дістаючи з кишені свою люльку. – Твоя дівчинка проявляє дані синестета. Людини, яка сприймає звуки, чи літери, чи цифри як кольори. Неймовірно.

Василій знову поглянув на Домініку. Тепер вона весело малювала за батьковим столом.

– Боже, – сказав Василій. – Це хвороба, безумство?

– Хвороба, тягар, прокляття, хтозна? – Він набивав свою люльку. – З іншого боку, Васю, можливо, вона обдарована.

Василій, видатний гуманітарій, не мав слів.

– Є ще дещо, – сказав професор, дивлячись на Домініку, її схилену над малюнком голівку. – Здається, її синестезія пов’язана навіть з людськими реакціями. Не тільки зі словами чи звуками, вона бачить емоції як кольори. Вона розповіла мені про щось, що нагадує кольорові німби над головами та плечима людей.

Василій витріщився на свого друга.

– Можливо, вона стане фахівцем у питаннях людських намірів. Звісно, в неї також дивовижна пам’ять. Вона безпомилково повторила мені двадцять п’ять чисел, кілька разів поспіль. У таких випадках це не дивно, – продовжував професор. – Та ти й сам уже в цьому переконався.

Василій кивнув.

– Але є ще дещо, не настільки звичне для таких випадків. Твоя дівчинка схильна до буйства, називай як хочеш, темперамент, дитячі пустощі, запальність. Вона розкидала мої папери по підлозі, коли не змогла скласти головоломку. У майбутньому їй доведеться це контролювати, що вдієш.

– Боже, – сказав Василій і поспішив додому, щоб розповісти дружині.

– Це все від твоєї сім’ї, – сухо мовив Василій Ніні, доки страшенно незадоволена, з палаючими очима, розпашіла Домініка сердилася, що вимкнули музику. Якщо вона така у п’ять років, то якою стане в майбутньому?

Коли в десятилітньому віці Домініка прийшла до Московської державної академії хореографії на Другій Фрунзенській, 5, приймальна комісія була вражена. Вона не володіла технікою, не мала формальної дисципліни, та навіть у такому юному віці в ній помічали силу, природні навички, інстинкти великої танцівниці. Її спитали, чому вона хоче танцювати, і розсміялися від відповіді – «Бо я бачу музику», – після чого в кімнаті запала тиша, її маленьке разюче красиве обличчя спохмурніло і вона поглянула на приймальну комісію, ніби уявляла, як заподіє усім фізичної шкоди.

Домініка з тріумфом і без жодних проблем закінчила академію, головного постачальника кадрів для Большого. Вона процвітала, незважаючи на суворість класичного методу Ваганової. На той час дівчина вже призвичаїлась до життя з кольорами. Здатність бачити їх, слухаючи музику, чи танцюючи, чи просто розмовляючи з людьми, тепер здавалась досконалішою, якимось чином її вдавалося контролювати. І вона почала розшифровувати кольори, пов’язувати їх із настроями та емоціями. Це була не ноша. Для неї це було просто щось, із чим доводилось жити.

Домініка продовжувала вирізнятися серед інших, і не тільки в танцях. Вона отримувала найвищі оцінки в середній та старшій школах академії, де здатність запам’ятовувати все, чому її вчать, добре прислужилася. Це було щось нове, щось інше. Домініка слухала політичні лекції, вивчала ідеологічні уроки, історію комунізму, злет та падіння соціалістичної держави, історію радянського балету. Звісно, траплялись ексцеси, і багато що доводилось корегувати. Сучасна Росія продовжувала ставати на ноги, сума, більша за її складові. Її молодий розум зробив стрибок, прийняв лицемірство.

У вісімнадцять років Домініка перейшла до головної трупи в школі і взялася вивчати курс політології. Щовечора вона поверталася додому й розповідала своєму батькові, який ледь стримував тривогу, про те, чого навчилася. Він намагався збалансувати її юний ентузіазм уроками літератури та історії. Але Домініка була в розквіті своєї молодості, захоплена кар’єрою. Якщо вона відчула природу цього відчайдушного посилу, якщо читала кольори над його головою, то знаку не подала. Василій не міг бути переконливішим. Він не наважувався виступати проти системи відкрито.

Звичайно, Ніні було приємно, що її донька так стрімко розвивається в молодшій балетній трупі. Це було чудово, блискуче майбутнє було їй гарантовано. Але вона також з тривогою споглядала, як її донечка перетворилась на сучасну росіянку, ультратрадиціоналістку, високу красуню з каштановим волоссям, яка ходила з елегантністю балерини й поводилася, мов колишні апаратники.

Домініка лежала на килимі у вітальні, мати ніжно розчісувала її темне волосся, ритмічно, щіткою з довгою ручкою, яка належала ще її прабабусі. Черепахова щітка з плавним вигином ручки разом з обрамленою світлиною та срібним самоваром були єдиними спадковими коштовностями їхньої сім’ї, врятованими з шикарного будинку в добільшовицькому Петербурзі.

Щетинки щітки торкалися волосся Домініки з цікавим звуком малинового кольору. Її волосся сяяло. Потягуючись після довгого дня занять балетом, Домініка перебила батькову неголосну розповідь, повідавши, про що вона дізналася в школі.

– Батьку, ти розумієш, як нашій країні загрожують зовнішні впливи? Ти знаєш, що кількість дисидентів, які тільки і вміють сіяти хаос, збільшується з кожним днем? Ти читав статтю В. В. Путіна про те, як сіоністи працюють на дестабілізацію нашої держави?

З ниючим болем обоє батьків поглянули на свою доньку. Господи помилуй! Держава. В. В. Путін. Дисиденти. Лежачи на підлозі, Домініка щосили потяглася, її довгі ноги та гнучке тіло – це вже Їхній інструмент, її надзвичайний розум повільно переходив у Їхню власність. Ніна глянула на Василія. Їй хотілося розповісти доньці правду, попередити про небезпеки системи, які знищили її кар’єру, системи, яка змусила Василія обмежити свій винятковий розум і змовкнути на все життя. Василій похитав головою.

– Не зараз, ніколи, – сказав він.

У двадцять років Домініку обрали першою балериною головної трупи. Її оцінки були бездоганними, а завдяки атлетичним здібностям балетмейстер не раз порівнював її з «молодою Галиною Улановою», першою балериною Большого театру після війни. Тепер, коли вона танцювала, кольори, які бачила, вже не були лише формами та лініями, перетворившись на складні хвилі, що постійно змінювались, накочували, пульсували й несли її з собою. Сепійні тони, які оточували її партнерів під час танцю, дозволяли чудово з ними поєднуватись. Вона миттєво реагувала на рух, була точною, з сильною спиною та ногами, а ставши навшпиньки – вишуканою й високою. Балетмейстер наполягав, що час готуватись до щорічного конкурсу в трупу Большого.

Доки Домініка ставала сильнішою та гнучкішою, у її тілі оживало щось іще, щось, що виходило за межі танцю, відчуття власного тіла. То була не хіть, позаяк власну сексуальність вона завжди тримала при собі. То було пробудження особистості, і вона безсоромно перевіряла кордони тілесності. Наскільки вона могла зрозуміти, жоден з її батьків не був таким, тож, певно, річ у якомусь забутому родичі-розпуснику.

У темряві своєї кімнати, за покликом тіла, вона відкривала власні відчуття, відкривала з такою ж старанністю, з якою тренувалася за балетним станком, її глибоке дихання червоніло за повіками, і вона тремтіла, дізнаючись, якою її створила природа. Це не було фетишем чи звичкою, скоріше, це була таємна часточка її душі, про яку вона, дорослішаючи, дізнавалася все більше. Вона насолоджувалася своїм таємним «я». Однак цілком невинним, дитячим та природним це також не було. Вряди-годи вона відчувала потребу в гострих, заборонених відчуттях і міцно заплющувала очі. За вікном несамовито вирувала гроза, а вона, сама вражена собою, тримала у своїх довгих пальцях зігнуту лебедину шию ручки прабабусиної щітки, рухаючись у такт зі спалахами блискавки. Відчуваючи все більшу жагу, ледь стримуючи захоплення, вона рухалась усім тілом, затамувавши подих, і раптом находила найсолодша хвиля задоволення, коли ручка проколювала її, немов комашку під склом. Слава Богу, тепер вечорами після балетної школи вона сама розчісувала собі волосся.

Хоч Домініка й мала кількох випадкових друзів, приятельських стосунків з однокласниками не заводила. Вона була лідером класу, зосереджена й зацікавлена в самому лиш прогресі трупи, в результатах, тріумфах на змаганнях з іншими школами, особливо з рештою шкіл Санкт-Петербурга, духовного центру російського балету імператорського стилю. Домініка розповідала своїм утомленим подругам-балеринам про чистоту московської школи, її справді російський характер. За спиною всі називали її кликушею, відьмою, новою російською жінкою, гладіатором, зіркою, сектанткою, істинно віруючою. «О, замовкни вже», – думали вони.

У двадцятидворічної Соні Мороєвої, імовірно, лишався останній рік, аби перейти з академії в Большой, та позаяк змагатись того року випадало з Єгоровою, шансів майже не лишалося. Вона все своє життя займалась лише танцями, була донькою члена Думи й до самих кісток зіпсованим та марнославним дівчам. Чесно кажучи, Соня була у відчаї. Вона безрозсудно спала з хлопцем із трупи, білявим гострооким Костянтином – неймовірно ризикована річ, адже якби про це дізналися вчителі, вони обоє гарантовано вилетіли б зі школи. Але після п’ятнадцяти років в академії вона знала, коли в школі буває безлюдно, коли сауну ніхто не відвідує, а також, скільки часу в них є на гарячі зустрічі, під час яких її гнучкі ноги задиралися за голову й вона шепотіла Костянтину на вушко, як кохає його, притискалася до нього стегнами, злизуючи піт з його обличчя і благаючи зберегти її кар’єру, її життя.

Досвідчені учні балетної школи знають про анатомію, суглоби та травми стільки ж, скільки й лікарі. Костянтин, у своїй кролячій ненаситності піхвою Соні, чекав, коли опиниться в парі з Домінікою. Відпрацьовуючи па-де-де в заповненій залі, коли вона стояла на пуантах, він з силою наступив їй на п’ятку, від чого її нога неприродно хруснула, кольори змішалися, світ завертівся чорним виром, і вона зігнулася від нестерпного болю та повного колапсу. Її відвели до медпункту, однокласники стояли, завмерлі й бліді, уздовж станка, Соня блідіша за всіх. Домініка поглянула на неї, помітила на обличчі той винуватий вираз, ту сіру міазму, яка невидимою хмарою вирувала над її головою, і все зрозуміла. За столом у медпункті її нога стала чорною, баклажанно-пурпуровою – найгірше, що може трапитись. Від стопи підіймався, пульсував біль. Лікар пробурмотів: «Травма суглоба Лістфранка в середньому відділі стопи», і після ряду ортопедичних обстежень та операцій, після того, як їй на щиколотку наклали гіпс, Домініку виключили з академії; її кар’єрі танцівниці, десяти рокам її життя, настав кінець. Ось так раптово, ось такий фінал. І всі улесливі слова про те, що вона наступна Уланова, розчинились. Керівники, вчителі, тренери – нікому вона більше не була потрібна.

У роки свого дорослішання вона навчилася контролювати всезростаюче «буйство», та тепер його не спиняла, смакувала в горлі. Вона істерично обдумувала план викриття Костянтина та Соні. Їх також виключили б, якби розкрилася їхня змова, та зрештою, Домініка зрозуміла, що не здатна на таке. Вона саме тупо розмірковувала над власним майбутнім, коли подзвонила мати.

* * *

У батька стався серцевий напад, і він помер на шляху до клініки «Кремльовка» в Кунцеві, де обслуговували привілейованих та заможних громадян. Він був найважливішою людиною в її житті, її наставником, її захисником, а тепер його не стало. Вона б притисла його руку собі до щоки, розповіла б про виключення з балетної школи, про віроломство однокласників. Вона попросила б його поради, запитала б, як бути далі. Сама вона, може, й не знала цього, та Василій прошепотів би своїй ідеалістичній доньці, що можна закохатися в державу, та держава не відповість взаємністю, ніколи.

Два дні по тому Домініка сиділа в маленькій вітальні їхньої квартири, права нога загіпсована, очі сухі, витончена шия та високо піднята голова. Її мати сиділа поруч, вбрана в чорне, тиха й спокійна. Будинок заполонили гості, десятки людей, які прийшли віддати шану, – академіки, артисти, урядовці та політики. Звук їхніх голосів заливав повітря відтінками зеленого, кольору, який асоціювався в неї зі смутком та скорботою і який, здавалося, витісняв із кімнати все повітря. Домініці важко дихалося. З кухні принесли закуски, традиційні млинці з червоною ікрою, копчену осетрину й форель. На буфеті парував срібний самовар, стояли графини з мінеральною водою, фруктовий сік, віскі та крижана горілка.

Потім перед диваном замаячив дядя Ваня, схилившись над її матір’ю, промовляючи слова співчуття. Брати ніколи не були близькими, їхні характери та інтереси були ледь не полярно протилежними. Домініка не знала напевне, чим саме він займався, та хтось колись згадував літери КГБ чи СВР. Він підійшов ближче, сів поруч, його м’язисте обличчя за кілька сантиметрів від неї розвіювало атмосферу скорботи. Вона бачила, що він оцінює її в жалобі, вбрану в чорне, з волоссям, зачесаним назад. До її горла знову підкотився клубок, і мати потяглася, щоб потиснути їй руку. Тримайся.

– Домініко, мої найглибші співчуття, – сказав Ваня. – Я знаю, якими близькими ви були з батьком.

Він потягнувся і по-батьківськи її обійняв, щока до щоки. У нього був міцний одеколон («Houbigant» з Парижа), що пахнув лавандою.

– Дозволь також додати, що я співчуваю у зв’язку з твоєю травмою і тим, як вона вплинула на твою кар’єру.

Він кивнув у бік її гіпсу.

– Я знаю, якою чудовою ученицею ти стала, і в танцях, і в школі загалом. Батько завжди тобою дуже пишався.

Він відкинувся на диван, коли поруч проходив наступний родич, потискуючи руки.

До цього моменту Домініка лише дивилася на Ваню, не промовляючи й слова.

– То які в тебе тепер плани? – спитав він. – Мабуть, університет?

Домініка знизала плечима.

– Не знаю, чого чекати далі. Танці були моїм життям, тепер треба шукати щось інше.

Вона відчувала його пильний погляд.

Ваня затягнув краватку та встав, дивлячись на неї зверху вниз.

– Домінушко, я маю попросити про послугу. Потрібна твоя допомога.

Домініка остовпіло глянула на нього. Дядько Ваня стенув плечима.

– Нічого надсекретного. Ти маєш дещо для мене зробити, неофіційно. Дрібничка, але важлива.

– Для спецслужби? – спитала Домініка здивовано.

Ваня приклав палець до губ. Він провів її в куток вітальні. День батькового похорону. Він навмисно обрав саме цей час, хіба ні? Вони завжди так роблять.

– Мені потрібен твій талант, моя дорогенька, а також твоя краса, – сказав дядя Ваня. – Хтось, кому я можу довіряти, хтось із твоєю розсудливістю.

Він підійшов ближче, і Домініка відчула лестощі, загорнуті в тепло його тіла.

– Це просте завдання, майже гра, зустрітись із чоловіком, познайомитись із ним. Пізніше я зможу надати більше деталей.

Змій.

– Ти погодишся допомогти своєму старому дядькові? – спитав Ваня, тримаючи руки в неї на плечах. Змій, що вистромлює язика, вивідуючи. Просити її в такий момент було жахливо, типово по-свинськи. Домініці здавалося, що її серце стукотить у пульсуючій нозі.

У Вані над головою розцвів жовтий німб, ніби в якогось візантійського святого. Потім до неї повернулось звичне дихання, а разом з ним і цілковитий спокій. І саме через те, що він вирішив, ніби вона відмовить, Домініка погодилась. Вона спокійно поглянула назад, помітивши, як звузились його очі, як він міркує. Вона бачила, як він намагається проаналізувати її обличчя, та нічого не видала, і він зреагував.

– Чудово, – сказав Ваня. – Знай, що твій батько пишався б тобою. Він був таким патріотом. І доньку свою виховав патріоткою. Патріоткою Росії.

«Скажеш ще щось про мого батька, я нахилюся та відкушу твою нижню губу», – подумала вона. Натомість Домініка наділила його усмішкою, дію якої відкрила для себе не так давно.

– Тепер, коли моїй кар’єрі балерини кінець, – сказала вона, – можна зайнятись і таємними справами для вас.

Обличчя Вані ледь не розпливлося в посмішці, та він одразу опанував себе. Забрав руки з її плечей.

– Приїзди до мене наступного тижня, – сказав він, дивлячись на її гіпс. – Якщо зможеш. Я вишлю по тебе машину.

Ваня застібнув свій легкий вовняний костюм. Узяв її руку в свою дебелу лапу, близько нахилився до неї.

– Нумо, попрощайся з дядечком як слід.

Домініка поклала руки йому на плечі та легенько цмокнула в обидві щоки, глянувши на мить на його вологі масні губи. Аромат лаванди та жовтий німб.

Він прошепотів їй на вухо:

– Я не прошу про безкоштовну допомогу, – сказав він. – Гадаю, я зможу посприяти щодо вашої квартири.

Домініка відсахнулася.

– Твоя мати її не втратить, навіть після смерті батька. Це дуже її втішить.

Ваня відпустив її руку, випростався та вийшов з кімнати. Вона здивовано дивилась, як за його спиною зачиняються двері. «Ось воно, перше відчуття ярма на шиї», – подумала Домініка.

Опинившись на вулиці, Ваня жестом вказав водієві їхати і вмостився на задньому сидінні свого «мерседеса». «Що ж, – подумав він, зітхнувши, – вшанував. Брат Василій був кабінетним академіком і жив минулим. І та невістка. Вона вже з глузду з’їхала, божевільна. А от небога – справжнісінька тобі грецька статуя, – вона ідеально годиться для цієї справи, добре, що я про неї згадав. Тепер, з травмою ноги, у неї немає вибору. Вона навчиться чомусь іншому. Та квартира коштує мільйони», – думав Ваня. Так, зрештою, це сім’я, і це найменше, що він може зробити.

* * *

Того вечора, після того як усі розійшлися, вона сиділа з матір’ю в темній вітальні. Під акомпанемент майже порожнього самовара, який вряди-годи випускав останню пару, неголосно грав Бах. Домініці світло в кімнаті було не потрібне. Великі темно-червоні хвилі музики пульсували навколо. Тримаючи обидві руки на колінах, Ніна дивилась на свою доньку і знала, що та «роздивляється кольори». Вона стиснула руки Домініки, щоб та зосередилась, і почала тихо та повільно говорити. Вона шепотіла, прихилившись до своєї доньки, розповідаючи про батька та про його життя. Говорила про балетну школу та Росію, і про те, що з нею трапилось. А потім Ніна заговорила про темніші матерії, про обіцянки, зради та помсту. Два силуети в темній кімнаті, наповненій кіновар’ю Баха, дві klikushy, навіжені між дерев серед лісу, що сидять та планують розруху.

Два дні по тому Домініка повернулася до академії нібито поговорити з лікарями й зібрати свої речі. Вона вже була аутсайдером, здавалося, всі тільки й чекали, коли вона піде. Дівчина ненав’язливо затрималася, сидячи на стільці біля виходу, спостерігаючи, як танцюють Соня Мороєва та Костянтин, ліва нога Соні задерта неймовірно високо, неймовірно прямо, а Костянтин обертає її по колу. Вона дивилася на розріз чорного трико уздовж її промежини. Під час вечірньої перерви, коли тіні довшали в майже порожній навчальній залі, Домініка помітила, як Соня та Костянтин прошмигнули коридором до сауни. Звісно ж, про них ходили чутки, але тепер Домініка знала напевне. Вона чекала й дивилась, як меркне світло на паркеті навчальної зали, відчуваючи знайоме збудження, контролюючи його, заспокоюючись.

У будівлі стало геть тихо, в кабінетах вимкнули світло. Балетмейстер та дві наставниці все ще сиділи в кімнатах, далі по коридору. Тьмяні лампи світили з дальнього його кінця, який без них був би геть темним. Домініка нечутно прошкандибала до вестибюлю великої, обшитої деревом сауни для студентів, нечутно підійшла до кедрових дверей парильні та заглянула в задимлене віконце. Вони обоє лежали голі на дерев’яних рейках верхньої лавки, ледь освічені єдиною лампою зі стелі. Костянтин якраз підняв обличчя з-поміж широко розставлених ніг і здирався на неї, немов великий звір. Соня зчепила руки в нього за шиєю і закинула ноги йому на плечі. Крізь скло Домініка бачила мозолі на подушечках Соніних стоп і розкарячені понівечені пальці ніг балерини.

Соня лежала головою на лавці, роззявивши рота, та важкі двері сауни приглушували її стогін. Домініка відступила назад і примусила охолонути власні емоції. Підкрутити паромір та замкнути двері, вставивши між ручками віник, – вони зваряться там за двадцять хвилин. Ні. Потрібен більш витончений, непомітний, згубний фінал. Ці двоє погубили кар’єру Домініки, час закінчити їхні, однак без сліду, без жодного натяку на помсту.

Домініка прочинила двері до вестибюля сауни, підперла та увімкнула світло, яке осяяло темний коридор. Потім відчинила одне з вікон. Холодне вечірнє повітря заповнювало коридор, і Домініка рушила слідом за ним, за крижаними блакитними голками, що, немов світляки, ринули в бік кабінетів наставниць. Вона прослизнула в темний кабінет, на двоє дверей далі, притулилася до стіни і стала слухати.

За три хвилини наставниця («Котра з них?» – гадала Домініка) відчула холод і пішла коридором, перевірити, в чому річ. Світло з вестибюлю сауни та прочинені двері навпроти вікна змусили її щось забубоніти. Звучало схоже на мадам Бутирську, найсуворішу, найлютішу наглядачку академії. Домініка чекала в тиші, рахуючи секунди, а потім почула скрип дверей сауни, волання мадам і здавлене схлипування. Звуки босих ніг на лінолеумі, невпинне волання, а тепер ще й хникання, ниття, яке все віддалялося коридором. «Тепер навіть батько в Думі її не врятує», – подумала вона.

В майже повній темені кабінету Домініка тримала руку перед своїм обличчям. Раптом вона відчула, як до легень повернулось повітря, ніби хтось відкрив клапан кисневого балона, і вона усвідомила, здивувавшись і навіть дещо розгнівавшись, що не відчуває жодної емоції, знищивши тих двох, і втішається, як просто та водночас вишукано вона все зробила, а потім подумала про свого батька і трішки присоромилась.

* * *

З ноги зняли гіпс. Люди з СВР мали на меті зіткнути Домініку з Устиновим на телестанції. Хотіли, щоб він запросив її на побачення. Спати з ним їй не наказували, «Це необов’язково», – казали вони, та вона розуміла, що без цього не обійдеться. Це було ясно, мов день. Вона сама собі здивувалась, адже взагалі не збентежилась. Інструктори дивились на неї з осторогою, не в змозі розкодувати цей спокійний погляд та легку усмішку, не розуміючи, що це за птаха.

«Гаразд, гаразд», – казали вони, їм необхідно було більше дізнатися про його справи, отримати розклад його поїздок за кордон, список його контактів. За їхніми словами, проводилось розслідування з приводу шахрайства та незаконного привласнення державних коштів. Кольори їхніх слів були блідими, вицвілими, ніби не встигли сформуватись. «Так, я зрозуміла, що від мене вимагається», – сказала вона й додала, що впорається. Чоловіки в кімнаті глянули один на одного, а потім знову на неї. Вона читала їх, мов Псалтир. Це було надзвичайно цікаве відкриття. «Ця СВР, ця російська спецслужба, – думала вона. – Зграйка гусей».

Прочитавши доповіді, що аж буяли кольорами, вона вирішила заткнути за пояс цих самовдоволених планувальників із контррозвідки, які сиділи й роздивлялися її крізь задимлені очі, стерти усмішку з обличчя свого любого дядька Вані. Вона пригадала його лавандовий аромат. Маленька нещасна небога, зламана балерина, прекрасна донька його покійного брата. Не допоможеш мені в одній делікатній справі? Зрештою, можливо, нам вдасться залишити квартиру твоїй матері. Дуже добре.

* * *

Тепер перед нею миготіло світло свічки, відбиваючись у кришталі, і доки Устинов запихався їжею, Домініка відчула, як у ній повільно зростає презирство до цього чоловіка, сповнюючи її крижаною відстороненістю. Вона була готова завершити завдання й чудово знала, що слід робити і як саме.

І робила. За столом Домініка поводилася чарівно. Освічена, уважна, приваблива. Вона водила кінчиком пальця по своїй шиї, спостерігаючи за параболами оранжевого навколо його плечей. Цікаво, думала Домініка, жовтий колір обману змішувався з червоним кольором пристрасті. Тварина.

Він насилу стримувався – вона бачила, як він ковтає шампанське, з жадібністю, що бере свій початок із всезростаючої хіті. Запонки на його сорочці вібрували. Наприкінці вечері він сказав, що в нього у квартирі стоїть пляшка трьохсотлітнього коньяку, якого не запропонують у жодному ресторані. Чи не бажає вона поїхати з ним? Домініка поглянула на нього і змовницьки нахилилася вперед. Її груди округлилися у світлі свічки.

– Я ніколи не пила коньяку, – сказала вона.

Устинов відчув, як у горлянці пульсує серце.

Млинці, подані на поминках Василія Єгорова

Змішати склянку борошна з содою для випікання та кошерною сіллю. Додати молока, яйце, топлене масло й добре вимішати тісто. Готувати по одній столовій ложці за раз, на середньому вогні, доки млинці не підсмажаться з обох боків. Подавати з червоною ікрою, лососем, вершками, сметаною і свіжим кропом.