Читать книгу Червоний горобець - Джейсон Метьюз - Страница 9

Нейт Неш прибув до аеропорту Гельсінкі-Вантаа після двогодинного польоту. Сучасний аеропорт був блискучий та добре освітлений. Як і в Шереметьєво, всюди впадала в очі нав’язлива реклама одеколону, годинників і туристичних фірм. Магазинчики, де продавали білизну, вишукані продукти харчування та журнали, були розкидані по всій території терміналу. Проте нудотного аромату вареної капусти, дешевого одеколону та вологої вовни не було чути. Навпаки, десь поруч випікали запашні булочки з корицею. За той час, доки Нейт забирав свою єдину валізу, проходив митницю і прямував до зупинки таксі на вулиці, він не помітив невисокого чоловіка в простому темному костюмі, який спостерігав за ним із зали очікування. Цей чоловік сказав кілька слів по своєму мобільному й відвернувся. Через тридцять хвилин, за дев’ятсот кілометрів на схід, Ваня Єгоров знав, що Неш приїхав до Фінляндії. Гра починалася.

Наступного ранку Нейт зайшов у кабінет Тома Форсайта, голови резидентури Гельсінкі. Кабінет Форсайта був невеличкий, але затишний, з єдиною картиною на морську тематику, що висіла над столом, та маленьким диваном біля стіни навпроти. Обрамлена світлина вітрильного судна на прозорій поверхні океану стояла на столі біля дивана, поруч з іншою, із зображенням Форсайта в юності за кермом. Єдине вікно в кабінеті закрите жалюзі.

Форсайту було вже далеко за сорок, високий та худий, з рідким сивим волоссям та міцною щелепою. Виразні карі очі дивилися на Нейта з-над окулярів у формі півмісяця. Форсайт усміхнувся, кинув стос паперів у коробку й підвівся, щоб потиснути руку над столом. Його рукостискання було твердим та сухим.

– Нейте Неш, – сказав він неспішно. – Вітаю в резидентурі.

Він жестом вказав Нейту на шкіряне крісло біля його столу.

– Дякую, шефе, – сказав Нейт.

– Тобі підшукали квартиру? Де тебе поселило посольство? – спитав Форсайт.

Відділ житлозабезпечення в посольстві надав йому комфортну двокімнатну квартиру в Круунунхаці. Нейт був у захваті, відкривши подвійні двері на маленький балкон з видом на пристань, поромний термінал та море за ним, так і сказав Форсайту.

– Це гарний район, дуже близько до роботи, – відповів Форсайт. – Я б хотів переговорити з тобою та Марті Ґейблом, щоб ти краще зрозумів, що тут у нас і до чого.

Ґейбл був заступником голови резидентури, з яким Нейт ще не зустрічався.

– У нас є кілька гарних справ, та ми зможемо зробити набагато більше. Забудь про внутрішні цілі, фіни – наші союзники, ми за ними слідкуємо. Ми з Марті все облаштували, тож тобі не слід перейматися внутрішньою службою. Пройдемось усіма односторонніми можливостями, які ми розробляємо. Всі звичні араби – з «Хезболли», хамас’у, палестинці – у всіх є свої люди в місті. Отримати до них доступ може бути нелегко, тож подумай про агентів під прикриттям. Іранці, сирійці, китайці. Невеличкі групи, вони почуваються тут безпечно, в нейтральній Скандинавії. Перси можуть шукати обладнання, на яке накладено ембарго. Перевір їх за дипломатичними каналами, – сказав Форсайт, відкинувшись у своєму офісному кріслі.

– Я хотів би зайнятись чимось більшим, – сказав Нейт. – Після того, що сталося зі мною в Москві, мені треба щось справді велике.

«Звісно», – подумав Форсайт. Він помітив тривогу в його очах і рішучість в його стиснутій щелепі. Нейт рівно сидів у своєму кріслі.

– Це добре, Нейте, – сказав Форсайт, – та будь-яке вербування – добре, доки воно продуктивне. Велику рибу можна виловити завдяки терпінню, роботі в команді та створенню десятків нових контактів.

– Це мені відомо, шефе, – швидко відповів Нейт. – Та я не маю такої розкоші, як час. Той Ґондорф добряче до мене причепився. Якби не ви, мене повернули б до російських штабістів, я б сидів за комп’ютером, клацаючи мишкою. Ви не уявляєте, наскільки я вдячний за те, що мене викликали сюди.

Форсайт прочитав персональний файл Нейта, надісланий до резидентури, коли нове призначення було затверджене. Молодих офіцерів, які майже вільно володіють російською, було мало. Найвищі оцінки під час навчання на Фермі, а згодом тренування в «забороненій зоні» в Москві, пізнання особливостей роботи під постійним ворожим спостереженням. У файлі також позитивно згадувалась робота Нейта в Росії, особливо його обробка делікатних справ з обмеженням рівня доступу – жодних подробиць.

Але зараз Форсайт бачив перед собою спантеличеного молодого оперативника, який мав дещо декому довести. А це погано, це робить людину схильною до невдач і змушує постійно відволікатись.

– Не переймайся через Москву. Я говорив з деким у штаб-квартирі, нема приводу хвилюватися.

Він помітив, як обличчя Нейта змінилося від думки про його персональний файл.

– Я хочу, щоб ти мене послухав, – сказав Форсайт. Він зупинився, чекаючи на повну увагу Нейта. – Ти маєш працювати мудро, з максимальним рівнем конспірації, не халтурити. Усім нам хочеться великих справ – дідько, та ти зараз однією такою справою і займаєшся, – але я не терпітиму недбалого ставлення до операцій. Зрозуміло?

Форсайт пильно поглянув на Нейта.

– Зрозуміло? – повторив він.

– Так, сер, – відповів Нейт.

Він зрозумів послання, та про себе подумав, що викриє агентів, він не збирався прощатися зі своєю роллю оперативника. Додому він не поїде. Перед його очима промайнули безумні картини: він сидить у заміському клубі Ричмонда, навпроти Сью-Енн або Мінді з покусаними бджолами губами та баштою залитого лаком волосся, доки його брати перекидають м’ячі для гольфу через картатий килим в один з рожевих черевичків «Ліллі Пуліцер» Міссі, які стоять з іншого боку кімнати клубу. Дідька лисого.

– Гаразд, – сказав Форсайт. – Знайди своє робоче місце. Це перший кабінет далі по коридору. Давай, забирайся звідси. І знайди Ґейбла, – сказав він, тягнучись до коробки з документами.

* * *

Марті Ґейбл сидів за своїм терміналом в іншому невеличкому кабінеті, поряд з кабінетом Форсайта, намагаючись зрозуміти, як написати дипломатичну телеграму в штаб-квартиру, не використавши слова «членосос». Будучи старшим за Форсайта – Ґейблові давно перевалило за п’ятий десяток, – він був великим та широкоплечим, з сивим коротко стриженим волоссям, блакитними очима та сталевим бруском замість носа. Його чоло було засмагле, червоне, а обвітрене обличчя видавало людину, яка часто буває надворі. Засмаглі великі руки нерухомо нависли над клавіатурою. Він ненавидів писати телеграми, ненавидів друкувати двома своїми пальцями, ненавидів бюрократію. Вуличний хлопець. Нейт стояв на порозі його кабінету. Кабінет був геть голий, нічим не прикрашений, за винятком фотографії монумента Вашингтона на стіні. Стіл був порожній. Перш ніж Нейт устиг чемно постукати по дверній рамі, Ґейбл повернувся у своєму кріслі та похмуро глянув на нього.

– Ти новенький? Кеш? – прогорланив Ґейбл. Акцент видавав у ньому жителя Іржавого поясу.[7]

– Неш. Нейт Неш, – сказав Нейт, підходячи до столу. Ґейбл лишився сидіти, та простягнув свою велетенську руку. Нейт напружився від невідворотності кісткодробильного стискання.

– Довгенько ти сюди діставався. Завербував когось дорогою з аеропорту? – розреготався Ґейбл. – Ні? Нічого, ще буде час після обіду, – сказав він.

– Ходімо.

Виходячи з резидентури, Ґейбл просунув свою дебелу ротвейлерську голову в декілька кабінетів у коридорі, перевіряючи, що роблять інші офіцери. Всюди було порожньо.

– Добре, – сказав Ґейбл, – усі виперли свої дупи надвір. Сраний світ, яким він має бути.

Ґейбл повів Нейта в неохайний турецький ресторанчик на маленькій, укритій снігом алеї біля залізничного вокзалу. У єдиній кімнаті, заповненій парою, було півдюжини столів, вікно для подачі з кухні та портрет Ататюрка в рамі на стіні. Люди ґелґотіли на кухні, та коли Ґейбл підійшов до віконця й ляснув у долоні, всі змовкли. Худий смаглявий чоловік із чорними вусами й у фартуху розсунув завісу з бісеру й вийшов із кухні. Він злегка обійняв Ґейбла, який представив його як Таріка, власника ресторану. Не дивлячись в очі, турок м’яко потиснув Нейтові руку. Вони зайняли кутовий стіл, і Ґейбл поставив стілець, на який вирішив усадовити Нейта, навпроти стіни, з видом на двері. Сам Ґейбл сів спиною до іншої стіни. Говорячи турецькою, Ґейбл замовив два адана-кебаби, два пива, хліб і салат.

– Сподіваюся, ти полюбляєш спеції, – сказав Ґейбл. – У цій маленькій дірі готують найкращі турецькі страви в усьому місті. Тут багацько іммігрантів із Туреччини.

Ґейбл поглянув на кухню. Нахилився вперед.

– Я знайшов Таріка десь рік тому, агента для підтримки, ну, знаєш, забрати пошту, заплатити за оренду сховку, щось десь підслухати. Кілька сотень на місяць, і він щасливий. За необхідності ми можемо вийти на громаду експатів у Гельсінкі.

Коли принесли їжу, Ґейбл випростався, побачивши два довгі пласкі кебаби, поплямовані червоним перцем і засмажені до темно-золотого. Великий смажений плаский хліб, збризнутий топленим маслом, лежав знизу. Салат із сирої цибулі, приправлений темно-червоним сумахом та лимоном, лежав купкою збоку тарілки. Дві спітнілі пляшки пива гепнулись на стіл, а Тарік пробурмотів: «Афієт олсун», на здоров’я, і пішов.

Ґейбл почав їсти ще до того, як Нейт узявся за виделку. Він ковтав їжу, говорив і розмахував у повітрі своїми боксерськими рукавицями.

– Непогано, еге ж? – спитав він з приводу кебабів, набивши рота. Відкрив своє пиво й випив півпляшки. Його щелепи розривали їжу, як крокодил розриває газель. Не церемонячись, без будь-яких вагань він спитав Нейта, що за хрінь трапилась у Москві між ним та тим козлом Ґондорфом.

Дещо засмутившись, згадавши про свої переживання, Нейт коротко, двома реченнями, пояснив ситуацію. Ґейбл вказав на нього виделкою.

– Слухай сюди. Запам’ятай дві речі про цю кляту роботу. Ти ніколи не подорослішаєш як оперативник, якщо не помилишся серйозно хоча б раз. І судять про тебе за твоїми досягненнями, за результатами й за тим, як ти захищаєш своїх агентів. Вся решта не має значення.

Інша половина пляшки зникла, і Ґейбл замовив ще одну.

– О, і ще дещо, – сказав він. – Ґондорф – придурок. Забудь про нього.

Ґейбл закінчив зі своєю порцією, у той час як Нейт не з’їв і половини.

– Ти за свою кар’єру помилявся? – спитав він Ґейбла.

– Жартуєш? – промовив Ґейбл, відкинувшись на стільці. – Я так часто потрапляв у лайно, що винайняв горішній поверх туалету. Так я сюди й потрапив. Після останньої невдачі Форсайт врятував мій зад.

* * *

Кар’єра Ґейбла минула, насамперед, в екскурсіях дірами планети – країнами третього світу Африки та Азії. Деякі агенти заробляли репутацію, відсиджуючись в ресторанах, готельних номерах та вуличних кафе Парижа. Світом Ґейбла були опівнічні зустрічі на безлюдних ґрунтових дорогах у вкритих червоним пилом «ленд-роверах». Інші агенти записували на касети зустрічі з урядовцями. Ґейбл записував секретні дані в промоклий блокнот, сидячи з агентами, побілілими від страху, змушуючи їх зосереджуватись і не відволікатися, курва, від теми. Вони потерпали від спеки, поруч торохтів двигун, вікна підняті, а за ними голови мамб виринали з високої трави по обидва боки авто. Нейт чув, що Ґейбл легенда. Він був вірний своїм агентам, тоді своїм друзям, тоді ЦРУ, в такому порядку. Не було чогось такого, чого б Ґейбл не бачив, і він чудово розумів, що насправді має значення.

Ґейбл зручно вмостився, ковтнув пива й почав розповідати. Його останнім призначенням був Стамбул, до біса велике місто, хороші оперативники. Він добре володів турецькою, знав, куди йти, з ким зустрітися. Досить швидко йому вдалося завербувати члена РПК, відсталої курдської сепаратистської групи терористів зі східної Туреччини. Вони лишали бомби у портфелях в урядових будівлях, в наборах для чищення взуття на базарі чи в паперових мішках у сміттєбаках на площі Таксим.

Одного дня Ґейбл сів у таксі, за кермом якого був курдський хлопчина, років двадцяти на вигляд. Гострий на язик, уважний на дорозі. Слухай, треба постійно тримати очі розплющеними. Він мав чуйку, інстинкт, тож наказав малому зупинитися біля ресторану й запросив цього курдського хлопчину пообідати. Йому доводилось постійно дивитись на товстого турка за прилавком, вони всі ненавиділи курдів, називали їх «гірськими турками».

Малий їв, ніби з голодного краю. Розповідав про свою сім’ю. Ґейбл зачув про РПК, тож винайняв таксі на тиждень. Чуйка його не підвела. Малий виявився членом місцевого осередку, хоч і не погоджувався з усією тією терористською маячнею. Трохи поваги, п’ять сотень євро на місяць – і маєш готове вербування. А все через те, що Ґейбл тримав очі розплющеними в тому клятому таксі. Слід завжди про це пам’ятати.

Малий почав з непотрібного лайна, та Ґейбл наставив його на правильний шлях – не дарма ж це, курва, зветься обробкою агента – і вони зосередились на лідерах осередку – як вони отримували накази, якими маршрутами подорожували кур’єри. Непогано, та Ґейбл продовжував тиснути на малого, і вони почали отримувати місця розташувань складів РПК, де зберігався «Семтекс», чи що вони там використовували, «Нітроліт» з Польщі. Після цього він почав передавати імена тих, хто робив бомби.

Усе складалося добре, ми мусили тримати турецьку національну поліцію на короткому повідку, адже їм хотілося покінчити з терористами, «схопити мертвими», як самі вони казали.

Голова резидентури в Анкарі був задоволений, як і керівництво в штаб-квартирі. А потім Ґейбл знахабнів, утратив контроль. Урок для Нейта: ніколи не втрачай контролю.

Молодий курд жив у Тепебаші, недалеко від району Пера, у старому європейському кварталі. Зазвичай Ґейбл зустрічав малого в його таксі, їздив з ним містом, ніколи не зупиняючись, і завжди ночами, на льоту. Він порушив правила й відвідав дім малого, щоб познайомитись з його сім’єю. У нього вдома. Малий сам його запросив і відмову сприйняв би за образу, довелось враховувати культурні особливості, трясця. Крім того, Ґейблу хотілося побачити, де жив його агент. Слухай, ти завжди знаєш, де живуть твої агенти, та ніколи не знаєш, чи якоїсь ночі тобі не доведеться викопувати їх у лісі.

Вулиця була крута, обрамлена облущеними дерев’яними будиночками: зів’яла краса, вузенькі сходи біля порогів, подвійні двері, ліхтарі з гравійованого скла – усе розбилось і просіло. Старий європейський квартал тепер був завалений сміттям і смердів стічними водами. У Стамбулі звикаєш до запаху каналізації, він навіть починає подобатись. У будь-якому разі, на вулиці темніло, і в будинках починали запалювати світло. Вечірній заклик до молитви щойно закінчився.

Ґейбл спустився з пагорба, дещо хвилюючись. Попереду була незручна година, повна сором’язливості, опущених очей і безкінечних склянок чаю. До біса, це частина роботи. Наближаючись до будинку, він почув крики. Двері його агента були відчинені. Щось розбилося. Трясця, недобре, скоро почнуть збиратися сусіди. Ґейблові подумалось, що приблизно за дві хвилини вулиця перетвориться на справжній цирк. Він почав відходити від будинку. Було вже досить темно, ніхто б його не помітив.

Проблема була в тому, що через двері двоє витягали агента Ґейбла з будинку, тримаючи під пахви. Дружина малого, худорлява і смаглява, з мигдалевидними очима з південних схилів Таврських гір, у розірваній футболці, босоніж стояла в них за спинами, кричала, била цих чоловіків. Дитина років двох стояла голісінька на порозі і плакала. Ці два виродки були такими ж худющими, як і агент Ґейбла, та опору не було, може, тому що один з виродків тримав пістолет.

Господи Ісусе, у малого проблеми з РПК. Можливо, він витратив забагато грошей, можливо, пробалакався про нового іноземного друга. Слухай, усе може спаскудитись ось так, раптово. Мусиш їх захищати, а іноді – виконувати за них їхню роботу. РПК дотримувалась середньовічних поглядів, коли справа стосувалась співвітчизників, яких вона вважала зрадниками.

Ґейбл міг просто піти. Але побачив маленьку дівчинку на порозі – крихітну, заплакану – і подумав: «Ні, хай йому грець».

Він став на першу сходинку будинку й посміхнувся виродкам. Вони зупинились і відпустили малого, який упав на дупу на останній сходинці. Його дружина перестала голосити й поглянула на Ґейбла, сраного дебелого ябанджі, іноземця з великими кулаками. Дюжина сусідів зібралась навколо – всі курди. В клятому районі було тихо, мов у труні, ні звуку, посеред вулиці текла вода. Виродок з пістолетом прокричав щось незрозуміле курдською.

Цей галасливий почав махати пістолетом, тикати в малого, в дружину, трусив ним, мов пальцем. Малого гарантовано прикінчили б, якби Ґейбл не почав діяти. Трясця, насрати, все одно це вже достобіса точно був кінець завдання, малому слід було покинути Туреччину, якщо він хотів вижити. Хлопець з РПК спустився на одну сходинку нижче і продовжував кричати. Я ігнорував його очі-намистини, зосередившись на пістолеті. Суглоби на пальцях цього дрібного сучого сина побіліли від хватки, лишалось десь три секунди. Барабан приводився в дію.

У Ґейбла із собою був Hi-Power,[8] схований в кобурі на ремені «Б’янкі», біля стегна. Він дістав браунінг і вистрелив у курда, бах-бах-бах. Це Мозамбік, два постріли в корпус, третій у район чола, здається, десь там це вигадали. Очі виродка широко розплющились, і він звалився замертво. Тіло гепнулось черепом об сходи. Пістолет упав поруч, Ґейбл підняв його й викинув з гуркотом в решітку каналізації. У каналізації Стамбула, певно, плавають мільйони пістолетів. Не встигла випущена Ґейблом латунь опуститися на тротуар, як сусіди розбіглись, мов срані білки, у всі боки. Як на пагорбі, так і під ним заляскали віконні ставні.

Малий курд тримав свою дружину. Ґейбл подумав, чи розумів він тоді, що для них саме тієї миті розпочиналось нове життя, можливо, це розуміла дружина, вона здавалась розумною, крізь ту футболку проглядалися соски. Ґейбл поглянув на іншого хлопця з РПК, який немов узрів Ісуса чи Мухамеда, неважливо, він тримав руки перед собою, долонями вгору, спустився сходами й побіг вулицею, зникнувши в темряві.

Ґейбл дав малому п’ять кусків, аби той усе владнав. Більше вибити зі штабу не вдалося. Хтозна, куди вони поділися, можливо, переїхали до Франції чи Німеччини. П’ятеро курдських дітлахів вивчають німецьку. Коли їм виповниться двадцять, Нейт зможе їх знайти й завербувати. Трясця, здуріти можна. Гаразд, тепер до суті цієї сраної довгої історії.

– Наслідки були, курва, страшними, курбельоха гівна, я не жартую, – сказав Ґейбл.

Спочатку консульство, потім істеричний генеральний консул з тоненьким, як музична скринька, голоском, потім посольство в Анкарі, потім довгі розмови в держдепартаменті. Дипломат причетний до смертельної стрілянини, вони дуже засмутилися, дуже. Тяжкі наслідки. Довелося покинути Стамбул. Турецька національна поліція вручила мені нагороду, влаштувала обід на прощання. Вони були у захваті. Турецькі копи люблять гарну стрілянину. Але всі інші не на жарт розізлились, і це при тому, що ще навіть не почалося офіційне розслідування ЦРУ.

Ґейбл цілий місяць вовтузився з Управлінням безпеки в штаб-квартирі. Після сорока годин розмов було вирішено зупинитись на «недостатньому рівні конспірації». Голова резиденції в Анкарі не прикрив Ґейбла, надто багато політики замішано в справі, нагадує Ґондорфа, еге ж? За свою кар’єру доводиться зустрічатись далеко не з одним гівнюком.

Здавалося, перспективи Ґейбла щодо закордонних операцій були нульовими на невизначений час. Він застряг у кабінці чотири на чотири в турецькому відділі штаб-квартири, слухаючи, як двадцятитрирічна стажерка з іншого боку перегородки на зовнішній лінії розповідає своїй подрузі, як намагалася відсмоктати на вихідних своєму хлопцеві. Ніхто з молодих офіцерів не носив наручних годинників, трясця їхній матері: час вони дізнавались зі своїх телефонів, чи планшетів, чи як там воно зветься.

Ґейбл себе не жалів, це були операції. Все, що з ним траплялося, траплялося з певних причин. Слухай, найголовніше – це твій агент, його життя. Це єдине, що має значення.

Приблизно в той самий час Форсайт якраз заварив свою власну курбельоху гівна, але відскочив і опинився в Гельсінкі. Він чув, у якій дупі опинився Ґейбл – у цьому не було нічого нового, – і послав по нього, аби зробити своїм заступником, як у старі деньки, от тільки добрих старих деньків не існує, це міф. Екстатики у штаб-квартирі з радістю відпустили Ґейбла до Фінляндії, позаяк більш ніхто не хотів туди їхати, а його треба було спекатись – поганий вплив.

– От ми й тут, три дебіли в полі, працюємо біля довбаного арктичного кола. І ми з тобою п’ємо пиво в турецькій забігайлівці.

Ґейбл допив своє пиво й викрикнув: «Гесап!» Коли Тарік вийшов із кухні, Ґейбл вказав на Нейта:

– Він платить.

Нейт розсміявся.

– Стривай, – сказав він. – Як це, Форсайт заварив власну курбельоху гівна? Що з ним трапилось?

Нейт дістав з кишені кілька євро і дав Таріку.

– Здачу лиши собі.

Тарік скромно усміхнувся, кивнув Ґейблу й повернувся на кухню.

– Надто багато чайових, новачку, – сказав Ґейбл. – Не дозволяй їм звикати до такої розкоші. Вони мають лишатися голодними.

Ґейбл підвівся й закутався у своє пальто.

– Лайно собаче, – сказав Нейт. – Ти дав тому малому курдові п’ять кусків, аби витягти зі Стамбула, але навіть сам визнав, що справа була закінчена, марна. Ти не мусив йому платити.

Нейт дивився на Ґейбла, доки вони виходили з алеї і йшли у бік залізничного вокзалу. Ґейбл уникав погляду у відповідь, і Нейт розумів, що в кремезному Ґейблі ховається щось набагато більше, ніж здається на перший погляд. Та найближчим часом він не мав на меті перевіряти, що саме.

Повітря було холодне, і Нейт підняв комір свого пальта.

– Ти не відповів мені про Форсайта, – сказав він. – Що там за історія?

Ґейбл проігнорував це запитання і йшов собі далі тротуаром.

– Знаєш, де російське посольство? – спитав Ґейбл. – Китайське? Іранське? Сирійське? Ти мусиш за необхідності вскочити в машину й доїхати до будь-якого з них. Одного дня тобі, можливо, доведеться прикривати якогось бідолашного виродка. Дам тобі тиждень, щоб усі їх познаходити.

– Так, гаразд, без проблем. Так що з Форсайтом? Що сталося?

Нейту доводилось виляти засніженим тротуаром між перехожими, доки Ґейбл пробивав собі шлях крізь пообідній натовп. Вони підійшли до рогу й почекали світлофора. Нейт побачив кав’ярню на протилежному боці вулиці.

– По чашечці кави? Ходімо, я плачу.

Ґейбл поглянув скоса на Нейта й кивнув.

За кавою і чаркою бренді Ґейбл розповів історію.

Форсайт вважався одним із найкращих голів резидентур в управлінні. За двадцять п’ять років своєї кар’єри він піднявся по службі з бездоганними показниками. Ще молодим офіцером завербував першого в історії північнокорейського донощика. До падіння «стіни» він керував польським полковником, який надав Форсайту військові плани південного командування Варшавського договору. За кілька років по тому він завербував грузинського міністра оборони, який, в обмін на рахунок у швейцарському банку, організував перевезення танка Т-80 з новою реактивною бронею о 03:00 пляжем у Батумі, де його повантажили на важке десантне судно, яке ЦРУ орендувало в румунів.

Підіймаючись угору, Форсайт був одним із членів керівництва, який сам займався роботою і знав, у чому суть Гри. Офіцери його просто обожнювали. Посли приходили до нього отримати пораду. «Костюми» з сьомого поверху штаб-квартири довіряли йому, і у віці сорока семи років його винагородили вершками – посадою голови резидентури в Римі. Перший рік Форсайта в Римі, як і очікували, минув успішно.

А от чого ніхто не очікував, так це що політично тямущий Том Форсайт скаже гордовитій помічниці сенаторки, яка відвідувала Рим разом з делегацією конгресу, заткати рота і слухати, а не базікати під час брифінгу в резидентурі. Вона поставила під сумнів «заслужену мудрість» контроверсійної та надсекретної роботи римської резидентури. Двадцятитрирічна магістерка Єльського університету з політичних наук з двадцятимісячним досвідом роботи в Капітолії також особисто розкритикувала роботу Форсайта, зауваживши, що, на її думку, «конспірація тут, м’яко кажучи, слабувата». Це спровокувало зазвичай флегматичного Форсайта вимовити загадкове «срав пес!», що через декілька днів вилилося у повідомлення штаб-квартири про те, що сенаторка поскаржилася, що призначення Форсайта в Рим скасовується, що його звільняють.

Додавши справедливу догану в файл Форсайта, «сьомий поверх» мовчки запропонував йому роботу головою резидентури в Гельсінкі. Пропозицію було зроблено, аби продемонструвати Конгресу, що штаб симпатизує реакції Форсайта на безглуздий нагляд за оперативниками, які тяжко працюють у той час, коли делегації подорожують за кордон задля прогулянок магазинами, прикриваючись необхідністю ознайомчих поїздок. Більш того, пропозиція Форсайту очолити Гельсінкі була не зовсім щирою та прорахованою, адже ніхто всерйоз не вірив, що він погодиться. Резидентура була в шість разів меншою за римську й навряд чи вважалась найважливішою серед чотирьох резидентур у сонних скандинавських країнах, це була посада для новачка. Очікували, що Форсайт відмовиться, знайде собі інше заняття й за два роки, щойно отримає змогу вийти на пенсію, полишить службу.

– Прийнявши призначення, він, по суті, сказав «сьомому поверху» йти до біса, – продовжував Ґейбл. – За півтора року він влаштував мене своїм заступником, а вчора прибув ти. Не те щоб ти був якимось пришелепком, – розсміявся Ґейбл. – Просто так про тебе говорять.

Ґейбл бачив обличчя Нейта, його відсторонений погляд. Гаразд, сказав він собі, щось цього хлопця гризе зсередини. Він таке вже бачив, талановитий оперативник, який надто, курва, переймається своєю репутацією та майбутнім, щоб розслабитись і пустити все на самоплив. Той блідомордий Ґондорф потріпав малому нерви, йому має бути соромно, і тепер вони з Форсайтом мусили навчити Неша правильних думок. Він подумки зробив собі замітку – поговорити з головою резидентури. Чого-чого, а оперативника, який не знає, коли слід натискати вербувальний курок, їхній резидентурі точно не бракувало.

Адана-кебаб від Таріка

Перемолоти болгарський та червоний перець, змішати з сіллю та оливковою олією. Додати до пюре фарш із баранини, нарізану цибулю, часник і петрушку, подрібнене кубиками масло, коріандр, кмин, паприку. Змішати та зліпити пласкі кебаби; смажити на грилі до майже обгорілого стану. Подавати з обсмаженим на грилі пшеничним хлібом та свіжою тонко нарізаною фіолетовою цибулею, посипаною лимоном і сумахом.