Читать книгу Королівство жахів - Джин Філліпс - Страница 3

Протягом досить тривалого часу Джоан примудрялася балансувати на кінчиках пальців своїх ніг, із зігнутими коліньми, підмітаючи спідницею пилюку. Але зрештою її стегна не витримали, й вона опустила руку і приземлилася на пісок.

Щось укололо її в стегно. Вона обмацала свою ногу, й дістала звідти невеличкий пластиковий спис – не довший за палець – й анітрохи не здивувалася, бо вона завжди знаходила дрібну зброю в найнесподіваніших місцях.

– Ти загубив свого списа? – запитала вона. – Чи це скіпетр?

Лінкольн не відповів, хоча взяв шматочок пластику з її розкритої долоні. Він явно чекав, коли її нога вище коліна стане йому доступною. Він зручно всівся на ній, зовсім не забруднившись піском. Він мав свої химери: скажімо, ніколи не любив малювати пальцем на піску.

– Тобі потрібен ніс, мамо? – запитав він.

– Я маю носа, – відповіла вона.

– Ти хочеш ще одного?

– Хто б цього не хотів?

Його темні кучері вже пора підстригти, й він відкинув їх рукою з лоба. Листя падало навколо них. Дерев’яний дах, підпертий грубими палями, створював для них досконалий затінок, але поза ним сірий гравій був змережаний плямами світла й тіней, що зміщувалися, коли вітер віяв між деревами.

– Де ти береш ці зайві носи? – запитала вона.

– На складі носів.

Вона засміялася, посунувшись на руках, відчуваючи вологий пісок. Вона виколупала з-під нігтів кілька розмоклих піщинок. Яма динозаврів була завжди мокрою й холодною, туди ніколи не проникало сонячне проміння, та, попри пісок на її спідниці та листя, що налипло на її светр, це було її улюблене місце в зоопарку – збоку від головних стежок, за каруселлю, неподалік від дитячого зоопарку, де тварин можна погладити, й кліток із півнями, проте далеченько від лісистої місцевості, позначеної лише табличкою ЛІСОВА ЗОНА. Там лише дерева та скелі, й кілька самотніх тварин блукали понад вузькими гравійними стежками. Там є також гриф, який живе в загоні, й також бозна-чого стоїть іржавий пікап, завалений усіляким мотлохом. Блискуча іграшка у формі сови, яку можна жувати. Дикі індички, що завжди нерухомо сидять, вона не певна, що вони мають ноги. Витівка якогось жорстокого мисливця, що зробив собі намисто з індичих ніг.

Їй подобалися випадкові дивовижі цього лісу, що претендували на справжню привабливість. Між деревами тут був натягнутий канат, хоча вона ніколи не бачила, щоби по ньому хтось їздив. Вона пам’ятала аніматронних динозаврів, які були тут десь два роки тому, а одного разу тут був навіть слід зацькованого привиду. Існували тут також натяки на більш далекі втілення. Вона припускала, що величезні валуни є справжніми, втім, можливо й ні. І навіщо тут паркани й хатина першопрохідників? Усе це було споруджено без певної мети. Порожні зацементовані басейни, можливо, готувалися як водопої для великих ссавців. Тут є випадкові стежки, а знаки були розставлені безсистемно, щоби, прогулюючись, люди не дуже на них зважали: на одному дереві висіла табличка з його назвою «сасафрас», тоді як двадцятеро дерев навколо нього не мали назв.

– А зараз дозволь мені тобі щось сказати, – почав Лінкольн, поклавши руку їй на коліно. – Ти знаєш, чим може користуватися Одін?[1]

Вона це знала, вона довідалася дуже багато про нордичних богів останнім часом.

– Складом очей? – припустила вона.

– Так. Справді. Бо так він може не носити своєї пов’язки на оці.

– А може, він хоче носити пов’язку на оці?

– Можливо й хоче, – погодився Лінкольн.

Пісок навколо них був укритий пластиковими героями та мерзотниками: Тор і Локі[2], Капітан Америка[3], Зелений Ліхтар[4] і Залізний Чоловік[5]. Усі вони зрештою стануть супергероями. Уявні скелети були заховані під ними в піщаній ямі – хребти якогось доісторичного звіра стриміли з піску позад них, а поблизу стояло відро зі щіточками для змітання піску. Вона й Лінкольн мали звичай приходити сюди й розкопувати кістки динозаврів, це було в його колишньому житті трирічного хлопчика. Але тепер, через два місяці після свого четвертого дня народження, він більше захоплювався втіленнями звірів, аніж своїми колишніми археологічними знахідками.

Яма динозаврів – це тепер Острів Тиші, в’язниця, в якій сидить Локі, підлий брат Тора, й – коли не постає питання про зайві носи – повітря відлунює від звуків епічної битви, під час якої Тор намагається примусити Локі признатися, що він створив вогненного демона.

Лінкольн нахиляється вперед, і його епічне життя триває.

– Підлий мерзотник захихотів, – каже він. – Але в Тора виникла ідея!

Він називає ці фантазії своїми історіями, й вони можуть тривати годинами, якщо вона дозволить. Вона воліє слухати ті, де він вигадує власних персонажів. Так він придумав мерзотника на ім’я Конячий Чоловік, що обертає людей на коней. Його непримиренним ворогом є Фон Кінь, який знову обертає цих коней на людей. Такий собі зловісний цикл.

Джоан майже не чула голосу Лінкольна, що змінював тон та інтонацію, намагаючись умовити своїх вигаданих персонажів піти з ними. Але їй ішлося легко. Вранці тут прогулювалося багато чоловіків та жінок у шортах, але у другій половині дня багато відвідувачів покинуло зоопарк. Вона й Лінкольн нерідко приходили сюди, після того як вона забирала його зі школи – вони по черзі відвідували зоопарк, і бібліотеку, й науковий музей – й вона завжди, коли могла, водила його до лісу. Тут сюрчали цвіркуни чи щось подібне до цвіркунів, щебетали пташки й шелестіло опале листя, але не лунали жодні людські звуки, крім голосу Лінкольна, що проголошував свій діалог. Він запозичував жаргон говірки героїв, і міг бездумно повторювати їхню балаканину, й робити її своєю.

– На його поясі була секретна зброя!

– Його підступний план провалився!

Він тремтів від збудження. Тремтіла кожна його частина, від пальців на ногах до пальчиків на руках, стиснутих у кулаки. Тор злетів у повітря, й Лінкольн підстрибнув, й вона запитала себе, чи йому подобається думка про те, що добро перемагає зло, чи його просто збуджує битва, й вона думає про те, коли вона почне пояснювати йому, що існує проміжна зона між добром і злом, в якій живе більшість людей, але він такий щасливий, що вона не хоче ускладнювати речі.

– Ти знаєш, що станеться потім, мамо? – запитав він. – Коли Тор його поб’є?

– А що? – запитує вона.

Вона вдосконалила мистецтво слухати лише половиною себе, тоді як друга її половина напівобертається й дивиться на всі боки.

– Локі справді впливав на думки Тора. Та коли Тор його поб’є, то він утратить свою силу!

– Он як, – каже вона. – А що потім?

– Тор урятує день!

Він не замовкає:

– Але з’являється новий негідник у місті.

Вона тим часом нахиляється й поправляє свої сандалі. Вона думає.

Вона думає, який весільний подарунок піднести своєму другові Мюррею – є один художник, який малює собак, і одна з його картин здається їй зовсім непоганою, тож їй слід відправити йому листа електронкою із замовленням, хоча слово «замовлення» може бути образливим для художника. Вона пригадує, що збиралася вранці зателефонувати своїй двоюрідній тітці, й думає, що, можливо, натомість – вона має звичай розв’язувати тут безліч проблем, вона переживає сплеск ментальної ефективності, коли син зариває Локі в пісок – може, замість телефонувати своїй двоюрідній тітці, вона надішле їй посилку зі смішною паперовою сумкою, на якій Лінкольн намалював у школі мавпу. Звичайно ж, подарувати витвір мистецтва – це краще, ніж просто зателефонувати, хоч у цьому є певний егоїзм, позаяк вона ненавидить розмовляти по телефону, й, звичайно ж, це боягузливий компроміс, вона знає, проте все одно вона зупиняється на паперовій сумці з малюнком мавпи. Вона думає про те, з якими труднощами вдягається її тітка. Вона думає про шматки бананів, які залишилися в кухонній шафі. Думає про Брюса Бокслайтнера. У своїй далекій юності вона захоплювалася цим актором у кінофільмі «Опудало й місіс Кінг», і вона відкрила, що цей фільм повністю повторюється в інтернеті, тож вона ще раз переглянула його серію за серією – його повторювали в 1980 році – зі шпигунами часів холодної війни й рекламою догляду за волоссям – й вона не пригадує, коли Лі й Аманда нарешті поцілувалися, в кінці другого чи третього сезону, й у другому сезоні можна подивитися ще шість серій, але вона завжди могла перестрибнути на третій.

Дятел застукотів десь поблизу, уриваючи її роздуми. Вона помітила, що бородавка на руці Лінкольна побільшала. Вона стала схожа на анемон. Тіні на гравії стали зміщуватися, а Лінкольн зловісно зареготав, і її вразив той факт, що цими днями пополудні, коли її син усією своєю вагою вмощувався на її колінах, ліс навколо них ставав якимсь загадковішим.

Тор упав їй на ноги, його пластикова голова вдарила її по пальцю.

– Мамо?

– Чого тобі?

– Чому в кіно Тор воює без шолома?

– Я думаю, в шоломі важче бачити.

– Але хіба він не хоче захистити свою голову?

– Я думаю, іноді він надіває шолом, а іноді ні. Залежно від свого настрою.

– Як на мене, то він повинен захищати свою голову весь час, – сказав малий. – Небезпечно воювати без шолома. Як ти гадаєш, чому Капітан Америка накриває голову лише каптуром? Це поганий захист – хіба ні?

Пол знуджується від цього базікання про супергероїв – її чоловік воліє радше розмовляти про футбол та про гравців баскетбольної ліги – але Джоан не має нічого проти такої балачки.

Колись вона була зачарована Диво-Жінкою, Супер-Друзями, Неймовірним Халком. «Хто переможе в битві, — одного разу запитала вона свого дядька, – Супермен чи Неймовірний Халк?» Він відповів: «Якщо Супермен програватиме, він завжди може відлетіти геть». І ця відповідь здалася їй блискучою.

– Капітан Америка має щит, – сказала вона Лінкольну. – Він у нього для захисту.

– А що, як він не зможе вчасно накрити ним голову?

– Він дуже швидкий.

– І все ж таки, – запитав він, бо її відповідь не переконала його.

– Ти знаєш – ти маєш слушність, – сказала вона, бо він справді її переконав. – Він таки повинен носити шолом.

Великий, штучно виготовлений валун, бежевий та опуклий, утворював задню стіну улоговини, і якесь мале звірятко рило землю за ним. Вона сподівалася, що то не пацюк. Вона уявила, що то білка, але примусила себе не обертати голови.

Джоан відкрила свою сумочку, щоби поглянути на телефон.

– Певно, нам треба рушити до виходу не пізніше, як через п’ять хвилин, – сказала вона.

Як і завжди, коли мати каже, що час припинити гру, Лінкольн прикинувся, ніби вона нічого не говорила.

– Чи Доктор Доля[6] завжди носить маску? – запитав він.

– Ти мене чув? – запитала вона.

– Авжеж.

– Що я сказала?

– Що нам час іти.

– Ти правильно почув, – підтвердила вона. – Доктор Доля завжди ходить у масці. Через свої шрами.

– Шрами?

– Так, через шрами, які він дістав під час лабораторного експерименту.

– А чому шрами вимагають від нього носити маску?

– Бо він хоче прикрити їх, – каже вона. – Він думає, що вони бридкі.

– А чому він думає, що вони бридкі?

Вона задивилася, як падає світлий помаранчевий листок.

– Бо вони змінюють його зовнішній вигляд, – сказала вона. – Люди іноді не хочуть, щоб їхній вигляд змінювався.

– Мені не здається, що шрами бридкі.

Коли він сказав цю фразу, гострий, гучний звук пролунав над лісом. Два виляски, потім ще кілька. Так наче десь вибухнули балони. Або феєрверк. Вона спробувала уявити собі, що хтось може робити в зоопарку, утворюючи такі виляски. Щось пов’язане зі святкуванням Гелловіна? Вони повсюди увімкнули ліхтарі – не тут, у лісовій зоні, але скрізь над популярними стежками – то, може, десь полетів трансформатор? Десь на будівництві хтось працює відбійним молотком?

Пролунав іще виляск. Іще й іще. Надто гучно для балонів, надто низька частотність для відбійного молотка.

Пташки мовчали, але листя осипалося з дерев.

Лінкольн анітрохи не стривожився.

– Чи можу я застосувати свого Бетмена для Доктора Долі? – запитав він. – Він одягнений у чорне. Чи можеш ти пошити йому маску відповідного кольору?

– Звичайно, – відповіла Джоан.

– А з чого ти її зробиш?

– З фольги, – запропонувала вона.

Білочка вистрибнула на накривку сміттєвого бака, й Джоан почула, як вона пошкреблася, перебігши на дерево.

– А що ми зробимо з шарфами? – запитує Лінкольн.

Вона подивилася вниз на нього.

– З шарфами? – перепитала вона.

Він кивнув головою. Вона кивнула йому у відповідь, обмірковуючи його слова. Вона намагалася розшифрувати роботу його мозку: це є часткою її материнської турботи, яка тішила її все більше, що вона не знала про її існування. Розум сина був складний та унікальний, він створював свої власні світи. Уві сні він іноді вигукував цілі речення – «Я не піду сходами!» – й існували вікна в його внутрішній структурі, проблиски, але вона ніколи реально не знатиме всього, й це найбільше збуджувало її. Він був окремим створінням, таким як і вона.

Шарфи. Вона намагалася розв’язати цю загадку.

– Ти говориш про шарфи на його обличчі?

– Так. Про ті, які він вважає бридкими.

Вона засміялася.

– Розумієш, я казала «шрами», як отой, що його ти бачив у тата на руці, там, де він ошпарився окропом у дитинстві. Або сліди на моєму коліні, які з’явилися там, коли я впала.

– Он як, – промовив він із дурнуватим обличчям. Він також засміявся, бо відразу зрозумів жарт. – Шрами, а не шарфи. То він не думає, що шарфи бридкі?

– Я не знаю, якої думки Доктор Доля про шарфи, – каже вона.

– У нього на обличчі їх нема.

– Нема. Там є шрами.

Вона слухала сина, міркуючи, як доступніше викласти йому ідею про шрами, разом з тим переймаючись пострілами. Втім, це не могли бути постріли. Бо якби вони були, вона тепер чула б щось інше. Зойки, або сирени, або голоси з гучномовців, які про щось би повідомляли.

Але нічого такого не було.

Вона бачила надто багато битв.

Вона поглянула на час на своєму телефоні. Залишилося всього кілька хвилин до закриття зоопарку, і їх цілком можуть не побачити тут, у лісі. Вона кілька разів уявила собі таку картину: вони отаборилися в зоопарку на ніч, можливо, навіть умисне, заховавшись тут, щоб навідати тварин посеред глупої ночі – у дитячих книжках пишуть про такі ситуації. Сподіватися на успіх, звичайно, безглуздо, бо в зоопарку, безперечно, є охоронці.

Їм пора йти.

– Нам треба йти, мій любий, – сказала вона, знімаючи його зі своїх колін, чекаючи, коли він перенесе свою вагу на власні ноги, що він зробив неохоче.

Вона хотіла, щоб він одягнув курточку, але він заприсягся, що йому не холодно, тому вона залишила її в автомобілі.

– Ми ще маємо трохи часу? – запитав він.

Вона піднялася з піску і взулася в сандалі. Перевага, яку вона віддала сандалям, позбавила її морального авторитету вимагати від нього, щоб він надягнув курточку.

– Ні, – відповіла вона. – Уже майже о пів на шосту. Час закриття зоопарку. Мені шкода. Ми повинні якнайшвидше звідси забратися, бо нас можуть замкнути тут.

Вона вже почала нервуватися через таку ймовірність – вона надто затрималася, і їм ще треба вийти з лісу, а потім здолати довгу дорогу через дитячу зону, й вони справді ризикують натрапити на замкнену браму.

– Ми можемо зупинитися на майданчику для гри й перейти через міст? – запитав Лінкольн.

– Не сьогодні. Ми можемо прийти сюди завтра.

Він кивнув головою і вийшов із піску на ріденьку траву. Він не любив порушувати правил. Якщо працівники зоопарку кажуть, що їм час іти додому, то він піде додому.

– Ти допоможеш мені взути черевики? – запитав він. – І вкинеш моїх хлопців у свою сумочку?

Вона нахилилася, змела з його ніг пісок, потім натягла шкарпетки на його бліді пальці та його широкі незграбні ступні. Застебнула його тенісні черевики, підняла голову й побачила кардинала, що сів біля неї на відстані простягненої руки. Звірі й птахи зовсім їх тут не боялися. Вона іноді бачила зграю горобців, бурундуків або білок на відстані кількох футів – вони спостерігали за битвою, яку влаштовував малий Лінкольн.

Мати вкинула його пластикові фігурки у свою сумочку.

– Зроблено, – сказала вона.