Читать книгу Королівство жахів - Джин Філліпс - Страница 4

Джоан обшукала піщану яму, чи вони не забули в ній якихось пластикових чоловічків, а тоді взяла Лінкольна за руку й вивела його на стежку, по якій можна було вийти з лісу. Цікаво, коли вже він не захоче триматися за її руку, але поки що вони обоє були задоволені цим контактом. Дерева закінчилися вже через двадцять кроків – тут, власне, був не ліс, а ілюзія лісу – і стало чути плюскіт водоспаду, де потік води розбивався на камінні перед вольєром видр.

Видри були одними з їхніх улюблених тварин, одними з тих, які могли відвернути увагу Лінкольна від його фантазій. Дві видри мешкають у вольєрі, що має вигляд великої печери, де над ними нависає штучна скеля, а тварини вигинаються, вистрибують і пірнають у басейні із зеленавою водою за широкою скляною стіною. Скелі нависають над стежкою, й водоспад шумить над головами відвідувачів і виливається в басейн для утримання черепах, густо зарослий ліліями, очеретом і якимись рослинами, що цвітуть червоними квітами. Стежка, яка виходила з лісу й закручувалася навколо басейну, завжди здавалася їй найгарнішим місцем лісової території – але тепер вона була зовсім порожня.

Лінкольн засміявся поруч з нею.

– Поглянь на видру. Помилуйся, як вона плаває.

Він усе ще погано вимовляв звук «р». «Видля» каже він замість «видра».

– Мені подобаються її лапи, – сказала вона.

– Хіба вона має лапи? А не плавці? Справжні лапи, схожі на лапи собаки або лапи з пальцями, як у мавпи?

Вона відчула спокусу зупинитися й розповісти йому про анатомію видр – вона, либонь, найбільше хотіла, аби він зрозумів, що життя наповнене дивовижами, які не варто обминати увагою. «Поглянь, як гарно», – сказав він їй одного разу, дивлячись на калюжу бензину на паркувальному майданчику зоопарку – але в них не було часу. Вона потягла його за руку, і він не чинив їй спротиву, хоч його голова не хотіла відвертатися від видри. Коли вони ступили на дерев’яний місточок, вода обабіч якого була вкрита ліліями, їй захотілося побачити когось ще, ще одну родину, яка базікає, також запізнюючись до виходу. Втім, вони звикли мати стежку тільки для себе. Вони часто нікого на ній не бачили, коли надвечір поспішали до виходу, бо вони схильні запізнюватися. Вона прискорила ходу.

– Ти хочеш побігти? – запитала вона.

– Ні.

– Може, побіжиш підстрибуючи?

– Ні, не хочу, – сказав він, ще більше сповільнюючи ходу.

Їй іноді здавалося, що його рішучість чогось не робити перебувала в прямій пропорції до того ентузіазму, який виявляла вона. Він повільно дибав дерев’яним місточком, зупиняючись, щоб відігнати комара або подивитися вниз на дзеркального коропа. Він геть зупинився, щоб почухати собі підборіддя. Коли вона попросила, щоб він поквапився, він спохмурнів, і вона знала з виразу його обличчя, чого він зараз попросить.

– Я хочу, щоб ти взяла мене на руки, – сказав він.

– Я не можу нести тебе всю дорогу до автомобіля, – відповіла вона. – Ти став надто великий.

Вона побачила, як обвисла його губа.

– Пропоную тобі компроміс, – сказала вона, перш ніж їхня суперечка загостриться й ще більше сповільнить їхню ходу. – Я візьму тебе на руки, коли ми дійдемо до опудал, і звідти тебе понесу. Якщо ти швидко дійдеш до них.

– Гаразд, – погодився він, хоч його голос тремтів, а губа випнулася більше, й він почав хлипати, хоч і переставляв ноги водночас із її ногами.

До неї дійшло, що дарма вона не поставила умови, аби він не скиглив, доки йтиме. Він прийняв її умову лише в технічному розумінні. Він міг заплакати через кілька секунд, й одразу його увагу могла відвернути якась перебіжна думка про шолом Тора або про підбите око Одіна. Ця думка могла примусити його заплакати ще голосніше, й тоді вона капітулювала б і таки взяла на руки, бо він уже пройшов досить довгий шлях, не нарікаючи, на своїх маленьких ніжках. Не виключено, що він не перестане плакати, й вона зупиниться й примусить його пройти пішки весь шлях до автомобіля, бо вона не хотіла, аби він став вередливою дитиною.

Вона дотримувалася такої системи стримувань і рівноваг, що спиралася на розрахунки майбутніх вигод і невигод.

Бабка літала в повітрі, раз у раз пікіруючи вниз. Чапля проходила понад краєм води. Лісова стежка петляла між деревами й густою травою.

Лінкольн перестав плакати, й вона була майже переконана, що він мугикав собі бойову пісню «Бульдогів Джорджії» – «Слався, слався, стара Джорджіє! Слався, слався, стара Джорджіє!», хоч коли вона закінчила свою думку, він перемкнув свій голос на «Тексас лонґхорнз». Ніхто з їхньої родини не був прихильником цієї футбольної команди, але він усмоктує в себе бойову лірику, як усмоктував супергероїв та мерзотників.

Він колекціонер. Він збирає все, що його зацікавило.

Крізь дерева вона побачила верх каруселі, схожий на намет. Він блищав білим кольором на тлі помийного неба. Вони проминули дротяну загорожу, за якою жив одноногий орел, і майже невидиму клітку для двох білих чапель. Тут лежали колоди на траві та бур’янах жовто-зеленого кольору. Вона підійшла до гілки, яка висіла вгорі, й один з листочків, відокремившись від неї, обернувся жовтим метеликом і знявся вгору.

Нарешті вони підійшли до бетонної доріжки, широкої, як дорога. На стовпах паркану стриміли гарбузи з отворами на місці очей та лампочками всередині.

Вони ступили кілька кроків у цивілізацію, й Джоан подивилася на карусель. Вона була нерухома й мовчазна; намальовані жирафи, зебри, ведмеді, горили та страуси завмерли на своїх місцях. Лінкольн любив кататися на каруселі, хоч і сідав верхи тільки на зебру. Тепер карусельні тварини були накриті гумовими попонками, й виготовлені фірмою «Клінекс» крихітні привиди літали над ними, звисаючи з дерев’яного обрамлення. Вона й Лінкольн підійшли дуже близько до каруселі, і її біле накриття нависло над ними, світле й спокійне.

– Мамо, – попросив він, – візьми мене на руки.

– Коли підійдемо до страхопудів, – сказала вона, нехтуючи його простягнені до неї руки. – Трошки далі.

Цього разу він не протестував. Вони поквапно поминули карусель, йдучи в напрямку автоматів з їжею та дитячого парку з бризками, де досі над синьо-малиновою поверхнею води на довжину людської руки здіймалися водограї.

– Тут жила Медуза, – проголосив Лінкольн, і вона подивилася понад збуреною водою на затінене місце з кам’яними статуями черепахи, жаби та ящірки. Щоразу, коли вони бачать витесані з каменю статуї, це означало, що Медуза тут була.

– Тут була Людина-Павук, – повідомив Лінкольн, дивлячись на павутину.

– Бідолашні хлопці, – сказала вона, бо вона щоразу це каже, коли вони минають жертви Медузи.

– Вони мали б не розплющувати очей, – зауважив він, бо це він казав щоразу.

Вона подивилася на темне скло кав’ярні «Коала» з її полицями загорнутих у пластикові обгортки сандвічів та круто зварених яєць, але не побачила всередині ніякого руху. Пластмасові стільці вже стояли догори ніжками на столах. Працівники ресторанів зазвичай зачиняли свої заклади за п’ятнадцять хвилин до закриття, тому вона не здивувалася.

Вони звернули праворуч, до майданчика для гри зі скелястими горами та підвісного місточка. Колись Лінкольн виявляв цікавість до Антарктики, й тоді вони дивилися на великі валуни, як на айсберги. Останньої весни він грався в лицарів і зá́мки на підвісному містку, горлаючи на невидимих королів, щоб вони викотили гармати й зарядили катапульти каменями. Тепер цей самий місток завжди був пофарбований у колір веселки – стежки Тора, якою він спускається до землі. Через рік Лінкольн піде в дитячий садочок і ці дні супергероїв для нього поблякнуть і будуть замінені чимось, чого вона не може вгадати, а згодом і зоопарк буде чимось замінений, життя триватиме, й цей хлопець, що тримається за її руку, стане чимось зовсім іншим.

Вони тепер не затримувалися, проминаючи крамницю подарунків і дерев’яну статую, де хлопець може просунути голову в отвір й уявити себе горилою. Вони сповільнили ходу біля захаращеного водоростями акваріума на краю майданчика для дітей – Лінкольн не міг утриматися від спокуси й не подивитися на велетенську черепаху – і попереду них з’явилася жінка старшого віку, лише за кілька ярдів від стінки акваріума, трохи відхиляючись назад. Вона тримала в руках черевичок.

– Скелі закінчилися, Таро, – сказала вона, і в її голосі пролунав веселий розпач, що дозволив упізнати її як бабусю. – Ходімо далі.

Двоє білявих дівчаток, безперечно сестри, теж з’явилися на видноті, й бабуся нахилилася й віддала черевичок меншій дівчинці. Її волосся було заплетене в кіски, й вона здавалася меншою, ніж Лінкольн.

– Нам треба поспішати, – сказала бабуся, натягуючи гумову сандалю на маленьку ніжку.

Потім вона випросталася.

Менша дівчинка щось промовила, надто тихо, хоч вони тепер перебували за кілька футів одна від одної. Кілька мух ударилися об акваріумне скло.

– Я тебе роззую, коли ми сядемо в машину, – сказала бабуся, відсапуючись.

Вона ступила крок, хитаючись, але тримаючи за руки обох дівчаток. Вони зиркнули на Лінкольна, але жінка швидко потягла їх уперед.

– Це їхня бабуся, – повідомив Лінкольн, несподівано зупиняючись, досить раптово, щоб смикнути Джоан за руку.

– Я теж так думаю, – прошепотіла вона.

Джоан подивилася на старшу жінку – вона відчула в повітрі хімічний запах, запах парфумів, що нагадав їй про місіс Меннінг, яка в останній день у школі в шостому класі подарувала їй, і нікому іншому, книжку під заголовком «Острів голубих дельфінів», але жінка та її онучки вже пішли, зникнувши за поворотом акваріума.

– Якби я мав бабусю, вона була б схожою на цю? – запитав Лінкольн.

Останнім часом він зациклився на дідусеві й бабусі. Джоан сподівалася, що ця примха швидко помине, як і всі інші його забаганки.

– Ти маєш бабусю, – сказала Джоан, знову підштовхуючи його вперед. – Матір твого тата. Вона була в нас на Різдво, пам’ятаєш? Вона лише живе далеко. Нам треба поспішати, мій любий.

– У деяких людей є й бабусі, й дідусі. Я маю тільки одну бабусю.

– Ні, ти маєш аж трьох. Забувся? Тепер поквапмося, а то вскочимо в халепу.

Магічні слова. Він кивнув й прискорив ходу, обличчя в нього було серйозне й рішуче.

І тут пролунав ще один виляск, гучніший і ближчий, аніж раніше, – потім у повітрі пролунало їх іще з десяток. Вона подумала, це щось пов’язане з гідравлікою.

Вони підійшли до ставка – найбільшого в зоопарку, розмірами майже з озеро – і вона помітила, як на воді промайнули лебеді. Стежка роздвоїлася: права гілка мала провести їх навколо далекої сторони басейну, крізь ділянку африканських тварин, але ліва швидше приведе їх до виходу. Вона побачила зелений і червоний зблиск папуг попереду, напрочуд спокійних. Їй подобався цей невеличкий острів посеред забетонованої землі – обкладений цеглою басейн із зарослими травою берегами й високими деревами – це їхня перша й остання зупинка, фінальний ритуал кожного візиту.

– Ану спробуй наслідувати голос папуги, – сказала вона йому.

– Мені немає потреби пробувати, – відповів малий. – Я лише хочу побачити страхопудів.

– Ми подивимося на них під час ходьби.

Довгий ряд страхопудів вишикувався понад парканом басейну. Багато з них мали гарбузи замість голів, і Лінкольн був зачарований ними. Він любив Супермена й любив астронавта з гарбузовою головою, розмальованою під білий космічний шолом, та особливо подобався йому Кіт у Капелюсі.

– Гаразд, любий, – погодилася вона.

Він випустив її руку й підняв свої руки.

Вона подивилася понад парканом, зосередивши погляд на яскраво-голубій гарбузовій голові Кота Піта. Близько половини страхопудів, що стояли попід парканом, попадали. Вона припустила, що їх повалив вітер, але ні, великого штормового вітру не було. Проте страхопуди були повалені, з півдесятка розкидані попід кліткою папуг і трохи далі.

Ні, це не страхопуд. Не страхопуд.

Вона побачила, як рухається рука. Побачила тіло, надто маленьке, щоби бути опудалом. Спідниця на ньому була непристойно задерта до білого стегна, ноги зігнуті.

Вона не квапилася підняти погляд, та коли подивилася далі, повз фігури, що лежали на землі, повз папуг, до довгої присадкуватої будівлі з публічними туалетами й написами на дверях ТІЛЬКИ ДЛЯ СЛУЖБОВЦІВ, вона побачила чоловіка, що стояв нерухомо, дивлячись у протилежний від неї бік. Він стояв біля водограю. Він був у джинсах і в темній сорочці, без куртки. Його волосся мало брунатний або чорний колір, більше вона ніяких деталей помітити не могла та й не могла пропустити це, коли він нарешті зворухнувся. Він ударив ногами по дверях туалету, наставивши лікоть, щоб вони знову не зачинилися, в його правій руці було щось подібне до гвинтівки з довгим чорним стволом, її вузький кінець простягся, як антена, повз його темну голову, коли він зник за світло-зеленою стіною жіночого туалету.

Джоан подумала, що біля папуг відбувся якийсь інший рух, хтось іще стояв на ногах, але вона вже відвернулася й не дивилася далі.

Вона схопила Лінкольна й підняла його. Ноги йому важко гойдалися, коли вона притисла його до себе, її права рука схопилася за лівий зап’ясток під його сідницями, і її руки з’єдналися.

Вони кинулися бігти.