Читать книгу Королівство жахів - Джин Філліпс - Страница 6

Лінкольн не послабив своєї хватки, тож вона дістала мобілку із сумочки й тримала її перед собою, біля його потилиці, розчісуючи пальцями його переплутані кучері, які завжди мали над шиєю такий вигляд, ніби він вилляв собі на голову сироп. Вона провела великим пальцем по екрану, а потім завмерла, досі не певна, кому їй телефонувати – у поліцію чи Полу. Поліція, схоже, вже тут, і вони почнуть їй ставити запитання. Ні, либонь, їй треба почути голос Пола.

А потім вона побачила, що від Пола вже надійшов текст. Вона подивилася на такі знайомі їй чорно-сірі літери.

«Ти сьогодні не пішла в зоопарк? Відповідай швидше».

Звичайно, він не знає, куди вони пішли. Вона зазвичай теж не знає, куди вони підуть, аж доки Лінкольн не сповістить про свій вибір на другу половину дня, коли вона застібає на ньому ремінь безпеки. А Пол, певно, щось знає, тому й запитує.

Вона написала йому відповідь, хоча хотіла б натомість зателефонувати йому, але її пальці почали автоматично відповідати. Така в них звичка.

«Так. Я в зоопарку. Ти знаєш, що тут відбувається? Зараз ми заховалися в оселі дикобраза».

Звідки йому знати, де вона є, та оселя дикобраза. Він не ходить у зоопарк так часто, як вона сюди ходить. Вона додала.

«У зоні приматів».

Вона натиснула Send[8] і стала друкувати наступне послання.

«Поклич поліцію. Я бачила тіла на вході в зоопарк. Чоловік із рушницею».

Вона знову натиснула Send – щось було не так у порядку послань – вона передавала їх цілком безсистемно, але не могла зупинитися, її пальці друкували й друкували. Вона любила дивитись, як вони рухаються, як літери поєднуються в речення, наче промінь світла ковзає екраном, і доки вона друкує, перед її очима лише миготять літери, напливаючи одна на одну.

«В нас усе гаразд. Ми в цілковитій безпеці», – повідомила вона йому, але потім її пальці зупинилася, й вона замислилася, що написати далі.

Волосся Лінкольна лоскотало їй руку. Він почав зсовуватися й вигинатися. Її дихання уривалося, коли вона намагалася мугикати «Едельвейс», колискову пісню, яку вони з Полом щоночі наспівують Лінкольну. Хоч тепер вона мугикала надто швидко й надто високо, як ото коли перемотують магнітну стрічку.

Їй треба надрукувати щось іще. Її пальці швидко згиналися в повітрі.

– Чому ти розмовляєш по телефону? – запитав Лінкольн. Його голос у її плече пролунав приглушеним.

– Я повідомляю тата про наше становище, – відповіла вона, а тим часом Пол надіслав нове послання.

«Ти все прочитала. Тепер я телефоную тобі. Я тебе кохаю».

Під текстом ішло якесь посилання. Вона подивилася на синю стрічку підкреслених літер та цифр, і в цю мить задзвенів телефон, надто гучно – їй не спало на думку вимкнути його звук – і вона негайно відповіла.

– Я не можу говорити, – сказала вона, її голос пролунав якось професійно. Так ніби вона була на зборах абощо. Вона не знала, звідки в неї взявся такий голос. – Нам треба мовчати. Я не знаю, де вони перебувають.

Можливо, йшлося не тільки про звичку, як про її недавнє письмове повідомлення.

Можливо, частина її вже знала те, що тепер усвідомила і її решта: телефон – це ризик. Він створює шум. Коли вона розмовляє, утворюється шум. Шум привабить терористів.

Це цілком очевидно. Якщо думати про це певним чином, то все має сенс.

Вона почала знову:

– У нас усе гаразд, але…

Чоловік почав говорити, перш ніж вона закінчила свою фразу, і його голос пролунав надто гучно.

– Що там відбувається? – запитав він. – З тобою хтось є? Ти бачила поліцію? З Лінкольном усе гаразд? Що ти маєш на увазі, коли кажеш, що у вас усе гаразд? Вони можуть до вас дістатися? Боже, мені так шкода, що я не з вами, моя люба, мені так шкода…

Вона дозволила йому говорити. Вона зрозуміла його потребу чути її й подумала, що має ту саму потребу, але його голос не створював враження, що він поруч з нею – від цього йому здається, що він ще далі, чи то, навпаки, це їй здається, що вона ще далі. Ніби частина її полинула до нього, геть із цього зоопарку, у те життя, яке вона знала, а вона нікуди не хотіла линути. Вона не може. Вона мусить бути тут, повністю тут. Вона не може втішити його в цю мить.

– Нам добре, – прошепотіла вона, досі говорячи голосом адвоката. Чи якимсь директорським голосом. Якщо такі люди коли-небудь шепталися. – Ми ховаємося.

– Що ти бачила? – запитав він.

– Я кохаю тебе, – відповіла вона, – і з нами все гаразд, але я нічого не можу вдіяти. Я повинна бути уважною. Я бачила здалеку якогось типа. Була, – вона подивилася вниз на голову Лінкольна, – якась стрілянина на вході, а я проходила мимо після того, як це сталося. Тоді ми кинулися втікати й заховалися. Це все, що я знаю. Не телефонуй мені тепер. Я тобі зателефоную, коли ми будемо в безпеці.

– Я зателефоную 911 і скажу поліції, що ви в дикобраза, – сказав він, видихнувши свої слова одним подихом. Так, як ото він розмовляє, коли йде нагору до свого офісу, щоб заспівати для неї якусь серенаду, що застряла в його голові – він завжди співає – і він знає, що вона засміється й пригорнеться до нього. – Я кохаю тебе. І скажи малому, що я його люблю. Бережіться.

Вона вимкнула телефон, обернувшись до Лінкольна. Він незручно притиснувся до неї, копаючи її своїми ніжками, б’ючи її по боках своїми тенісними черевиками. Вона просунула руку йому під пахви й допомогла обернутися й опустити ніжки. Він став на землю, а вона тримала руку навколо його стану.

– Тож це був тато, – прошепотів він.

Він відхилився назад і сперся на камінь за своєю спиною.

– Я знаю, що це був він.

– Говори пошепки. Він сказав, що любить тебе.

– Я знаю, що він мене любить.

– Ще тихше, – сказала вона.

– Окей, – прошепотів він.

Його коліна знову стали підстрибувати, ноги залишалися на місці, але все тіло почало вигинатися. Його плечі стали соватися вгору і вниз у такому собі незручному танці.

Небо почало рожевіти, над верхівками дерев простяглися довгі смуги кольору лаванди.

– Ти стаєш справді великим, – сказала вона.

– Поганий дядько переслідує нас? – запитав він.

– Не знаю, – відповіла вона. – Але якщо й переслідує, то він нас тут не знайде.

Ще вигинаючись, він обернув голову ліворуч і праворуч, оглядаючи нове оточення. Як завжди, він був цікавий, але й обережний. Вона пильно спостерігала за ним. Його очі стріляли повсюди. Його ноги стояли на місці.

Цікавість перемогла. Він ступив крок до цегляної стіни, показав пальцем.

– Тут миска для води, – каже він.

– Так, – підтвердила вона.

Вона знову оглянула траву навколо них і, крім потрісканої, сухої пластикової миски, знайшла інші розкидані навкруг речі. Праворуч від них лежала чорнильна ручка, а ближче до паркану – блискуча стрічка для волосся. Їй здалося, вона побачила білу шкарпетку на ланцюжку, що скріплював паркан.

– Дикобрази потребують миски для води? – запитав Лінкольн.

– Думаю, що так.

– Вони п’ють воду?

Вона уявила собі, як вона затуляє йому рот рукою, міцно її там тримаючи й наказуючи йому стояти тихо й мовчати. Вона розпачливо хотіла б зробити це, але не могла уявити собі сцену, коли це було б можливо. Якщо вона налякає його так, щоб він не наважувався базікати, він, мабуть, почне хникати.

– Тссс! – знову попросила вона його. – Розмовляй тихше. Усі живі створіння п’ють воду.

– Геть усі? – прошепотів він.

– Усі, – повторила вона.

– То дикобраз пив з цієї миски? – перепитав він, підступивши до неї ближче й притиснувшись до її правого боку. – І він сидів на цьому камені, як і ми? Ти думаєш, то був хлопчик? Чи дівчинка?

Вона не побачила в ньому ніякого страху. Його сині очі були великі й широко розплющені, але вони завжди в нього великі й широко розплющені. Він зручно примостився біля неї і, схоже, відчував легке збудження від того, що вони перебувають в оселі дикобраза. Звичайно, він не знав, чого йому справді слід боятися – його жахали ті, хто приносить лихо, люті персонажі, яких він бачить у мультиках. Минулого тижня вони дивилися один із фільмів про Бетмена, той, у якому грає Гіт Леджер, неймовірно жорстокий, і Лінкольн запевнив, що давня версія 1960 року – він фахівець з фільмів про Бетмена – має ще жахливішого Джокера.

Він іноді скрикував, коли чув несподіваний голос по гучномовцю, і він жахався циркових інспекторів манежу, а зараз він колупав бородавку на своїй правій руці й тихо наспівував: «Слава, слава старій Джорджії!»

Він тихий. Але годі вгадати, що відбувається за його спокійним круглим обличчям. Вона повинна дати йому якесь пояснення. Він виношував якийсь план. Він завжди любив передбачувані події – наприклад знати, що у вівторок у школі музичний день, а в середу буде день іспанської мови, в четвер буде день малювання, і що вона забирає його зі школи щодня, крім середи, коли його забирає Пол, і що в неділю вони замовлять на вечерю китайську їжу, й що вранці в середу йому дозволено протягом цілої години дивитися мультики.

Він любить знати, що відбудеться.

– Отже, – прошепотіла вона, і його пальці ковзнули по її щоці, доторкнувшись до ластовиння, яке він любив погладжувати, – все буде гаразд. Ми тут у безпеці. Все відбудеться, як в історії, де відбувається битва, й поганих хлопців забирають у в’язницю. Нам просто треба сидіти тут і сидіти тихо доти, доки поганий хлопець звідси піде.

Він кивнув.

– А як звуть поганого хлопця?

– Я не знаю.

– А він має ім’я?

– Звичайно, має. Кожен має ім’я. Але я не знаю його.

Він знову кивнув, знову подивившись на свою бородавку. Вона щільніше притислася до валуна, підтягнувши ноги ближче, тримаючи свою долоню на його нозі. Подивилася позад себе – утворення валунів цілком затулило їх від будь-кого, хто наблизився б до них з боку зони приматів. Задерла голову – тільки вершини дерев і небо. Тож побачити їх ніяк не можна.

Потім оглянула паркан навколо вольєра, повівши очима зліва направо. Досі вона не звернула уваги, що лежить за їхньою обгородженою ділянкою, але тепер їй здалося, що зарості понад парканом були не такі густі, як їй би хотілося. Крізь неї вона почасти бачила стіни інших вольєрів. Спробувала уявити собі схему зоопарку й подумала, що тепер дивиться на частину вольєрів «Африка», найімовірніше, на відділення носорогів. Там могла бути відокремлена ділянка, яка нині не використовувалася. Біля паркану сусіднього вольєра стояли густі хащі високого бамбука, й крізь них вона нічого не могла бачити. Крізь інший просвіт у заростях вона побачила рейки залізничної колії, а поруч з ними – заасфальтовану стежку, яка робила поворот, й Джоан не змогла зрозуміти, куди вона веде. Вона могла бути частиною звичайної прогулянкової стежки, хоч вона не пам’ятала, щоби бачила оселю дикобраза з якоїсь зовнішньої стежки. То могла бути доріжка, якою користалися лише доглядачі зоопарку. Але сьогодні важило тільки те, чи міг би побачити їх той, хто йшов би цією доріжкою.

Вона подумала, що просвіти в заростях не досить великі для цього.

Вона більше не чула нічого тривожного – ані кроків, ані пострілів із рушниці. Не чула й сирен. Її здивувало, чому більше не чути сирен.

Вона раптом зрозуміла, що зовсім не дивилася на посилання, яке надіслав їй Пол – вона не могла дозволити собі таке неорганізоване мислення – тому схопила свою мобілку й подивилася на екран. Клацнула на сайті місцевих новин, де побачила два короткі абзаци, з яких вихопила кілька фраз: «постріли», «один чоловік» й «можливо багато поранених». Останнє речення цього коротенького тексту твердило: «Поліція вже перебуває на місці подій».

Порожнеча цього останнього речення розлютила її. Воно не повідомило їй нічого. Де саме перебуває поліція – на паркувальному майданчику чи за кілька кроків від них. Чи вони стрибають з гелікоптерів? Їх тут десяток чи сотня?

Лінкольн знову став випручуватися від неї, і вона його відпустила, розуміючи, що йому треба розім’яти ніжки. Коли він ступив кілька кроків, вона схопила його за сорочку й відтягла назад.

– Залишайся близько, – сказала вона. – Ми повинні сидіти дуже тихо, доки не прийде поліція.

– Поліція прийде по нас?

Вона забула сказати про це.

– Так, – відповіла вона. – Ми мусимо чекати, доки поліція прийде сюди і зловить дядька з рушницею, а тоді поліція повідомить нас, що ми можемо йти додому. Але ми повинні сидіти дуже тихо, бо нам не треба, щоб поганий дядько побачив нас. Ми з тобою наче граємось у хованки.

– Я не люблю гратися в хованки.

– Говори пошепки, – знову попросила вона.

– Я не люблю гратися в хованки, – сказав він голосом, який із натяжкою можна було назвати шепотом.

– Ти не любиш, коли тебе змушують ховатися, – уточнила вона. – Цього разу я також ховаюся з тобою.

Він почовгав ніжками в пилюці й траві, впираючись пальцями у свої тенісні черевики й підіймаючи невеличкі хмарки куряви. Протягом якогось часу він нічого не казав, дивлячись, як човгають його ніжки. Він провів рукою по валуну.

– Намба, намба, намба, намба, намба, – заспівав він, і після перших п’ятьох нот вона впізнала мелодію бойової пісні штату Мічиган. Він часто співав без слів. Він наповнений по вінця звуками й рухом, й одне або друге завжди перехлюпує через край, й це зазвичай непогано, але тепер підіймає її жах на поверхню.

Джоан розціпила зуби. Вона тільки тепер зрозуміла, що тримала їх зціпленими, бо її щелепи стали болісно пульсувати.

– Намба, намба, намба, намба, намба, – повторив він, точно дотримуючись мелодії.

– Надто гучно, – сказала вона, хоч і сама говорила гучно.

Лінкольн кивнув, наче чекав від неї цієї реакції. Він уже став дивитися на щось над її плечем. Він стояв на одній нозі, балансуючи.

– Дозволь мені тобі щось сказати, – прошепотів він, нахиливши голову до стіни. – Це стебло.

– Стебло? – перепитала вона.

Він підняв руку, показуючи на кран, який стремів зі стіни.

– Так.

– Ця штука схожа на кран?

– Так. Але це не кран. Стебла схожі на крани.

– Розкажи мені про них.

– Про стебла? – запитав він.

– Атож.

Вона не зціпила зуби. І не дихала важко. Вона думала, її голос звучить цілком нормально і більше не схожий на голос адвоката. Вона контролювала його щоразу, коли говорила – переконувалася, що кожне її слово лунає спокійно, розслаблено, намагалася переконати себе, що вона досі звучить, як його мати, а не якась божевільна жінка, що репетує, виє і рве на собі волосся.

Він підійшов, але не сів біля неї. Можливо, відчував, що поруч божевільна жінка.

– Розумієш, – пояснив він, – стебла мають голову, тіло й ікла. Тіло в них довге, а замість ніг волосся.

– А ще? – пошепки запитала вона.

– У них немає рота. Вони їдять носами, а нюхають очима. Вони не можуть мати язика.

– І вони живуть у зоопарках?

– Так. Тільки в зоопарках. Я ніколи не чув про дике стебло.

– А вони небезпечні? – запитала вона й одразу ж подумала, що ліпше вона про це не запитувала б. Її мета – розважити його й краще не нагадувати йому, що в житті існують погані люди, які чатують на них.

Але Лінкольн анітрохи не стривожився.

– Деякі з них, – відповів він.

– А цей небезпечний? – запитала вона, подивившись на кран у стіні.

– Ні. Це той, який перелазить. Вони люблять перелазити з дерева на дерево, але якщо вони не можуть перелазити, то повзають по землі. Деякі стебла виготовлені з трави. Інші – з рослин або з білизни. Або з м’яса.

Вона поміркувала над його висновками. Примусила себе всміхнутися, бо це те, що вона зробила б за нормальних обставин.

Їй подобалося слухати його, коли він отак вигадував речі. Був час, коли він дивився на неї у вестибюлі готелю й оголошував: «Я маю в кишені двох дівчаток. Маленьких дівчаток. Одну звуть Люсі, а другу – Пожежник». Це був той час, коли він казав їй, що всі його набивні звірі пішли до церкви, де ніхто не носить штанів.

Це добре, подумала вона. Це альтернатива паніці.

– Але вони схожі на крани? – спокійно запитала вона в нього.

Вона й не знала, що може говорити так лагідно.

– Це хижак, – прошепотів він, наче відповідаючи на її запитання. – Також і рептилія. Але вони, як і бегемоти, можуть бути агресивними.

Вона спробувала пригадати, в якій з їхніх книжок їм трапилося слово «агресивний» – у книжці про алігаторів? Чи про стародавніх греків – але в цю мить її мобілка завібрувала об стегно. Вона затулила її долонею й прочитала текст чоловіка.

«Я не можу цього витримати. Як ви там? Поговори зі мною».

Вона міцніше стиснула свій телефон. Пол, звичайно, уявляє собі, що тут відбувається щось жахливе. Якщо ти завжди чекаєш, що станеться найгірше, то тебе чекають лише приємні несподіванки, – сказав він їй, коли вони тільки почали зустрічатися, а вона йому відповіла: – Я ніколи не чула нічого дурнішого. Іноді вони жартують з його запеклого песимізму, але не тепер. Тепер він почуває себе виправданим.

«В нас усе гаразд, – надрукувала вона йому. – Ми у відносно безпечному місці. Я нікуди звідси не піду. Поліція уже в зоопарку?»

«Я не знаю. Ніхто нічого не хоче казати мені по телефону. Я їду в зоопарк».

– Стебло не може рухатися, мамо, – прошепотів їй Лінкольн. – Стебло, яке над нами, зовсім не рухається.

– Але я думала, воно належить до тих стебел, які рухаються, – промовила вона, водночас друкуючи.

«Один чоловік, – подумала вона. – І вся поліція. Хіба не мають тут бути броньовані пікапи й прилади нічного бачення або агенти ФБР? Минуло вже принаймні з півгодини, коли я почула постріли».

«Чому вони затримуються так довго?» – надрукувала вона.

«Не маю уявлення. Спробую з’ясувати. Кохаю тебе».

Лінкольн розбалакався. Вона подумала, що він повторив себе кілька разів.

– Що, любчику? – запитала вона.

– Він лазив, – сказав він. – Стебло лазив. Мамо, він мав звичай…

Якщо не звертати на нього увагу, то він лише повторюватиме свої вигадки.

– Гаразд, – швидко сказала вона. – Добре. Стебло мав звичай лазити.

Лінкольн заходився жувати свій комір, дивлячись на кран.

– Думаю, він помер, – сказав він.

Вона подивилася на нього, мобілка ще була гарячою в її руці.

– Мабуть, він просто заснув, – сказала вона.

– Ні, – заперечив малий. – Він помер. Стебла помирають дуже легко.

Вона знову подивилася на екран і написала Полу, що вона сконтактується з ним пізніше. Вона переконалася вп’яте чи вшосте, що телефон остаточно вимкнувся. Вона примусила себе покласти його на землю біля себе й знову залишилася сама-одна зі своїм сином, і ніхто не міг їй допомогти. Ніхто, крім мертвого стебла.

– Думаю, він заснув, – повторила вона.

Він старанно жував комір сорочки. За нормальних умов вона просить його припинити, але зараз не звертає на це уваги.

– Мені хочеться пити, – прошепотів він.

Вона зраділа, що вони поміняли тему розмови. Вона засунула руку в сумочку, рада, що це не один із тих днів, коли вона наполягала, щоб він пив воду з фонтанів.

– Ось тобі кілька ковтків, – сказала вона, подавши йому пластикову пляшку.

– Ммм, – сказав він після довгого ковтка. Потім намочив верхню губу. – Ще холодна.

Він випив ще, вода стікала його підборіддям, врешті він опустив пляшку й витер рот сорочкою.

Іноді вона застосовувала слово «ковтнути» замість «пити», розмовляючи з дорослими. Це реальне й прийнятне слово в їхньому домі, як і будь-яке слово у словнику, одне з тих багатьох слів, які не існували, доки він не прийшов у їхнє життя. Слинявцем він називав охайного собаку, бо одного разу вони прочитали книжку про те, як неохайний пес розлив свою їжу, а собака охайний одягав слинявчик. Мені можна покликати охайного пса? – запитував Лінкольн, коли забруднював свою сорочку. Він називав суглоби своїми коліньми на пальцях. І створив цілий словник слів, які не існували, коли був зовсім малий, такий малий, що навіть не був собою. Протягом якогось часу він називав м’ячі дагами, а родзинки – зуґзаґами. Коли він хотів узятися до малювання, то шморгав носом, бо якось вони намагалися малювати носом замість пальцями, й, очевидно, такий спосіб справив на нього враження.

Він підняв одну руку догори, зігнувши зап’ясток, і це був знак, що він обернувся на «фламінго».

Він сичав, коли просив підкласти під нього більше яєць. С-с-с-с. Той звук нагадував звук смаженого на розжареній сковорідці. Він створив власну мову.

До його появи не існувало дуже багато речей.

Кейлін знала одне: її мати завинила. Якби вона не позбавила її телефона, все було б інакше. Кейлін стояла б тут, телефонуючи в поліцію, або своєму татові, або кому завгодно. Люди були б у розпачі, чуючи її дзвінок. Вона пригадала, як Вікторія у школі надіслала безліч повідомлень після тієї автомобільної катастрофи, коли вона зіткнулася з іншою машиною, і всі були такі стривожені, а це було ніщо супроти сидіння замкненою в одному з приміщень зоопарку.

Вона була тричі проспала й щоразу запізнювалася на шкільний автобус, і матері доводилося відвозити її в школу, тому мати й покарала її тим, що забрала в неї мобілку. Але тепер існував непоганий шанс, що мати усвідомить свою провину в усій цій історії й подарує Кейлін новісіньку мобілку.

Цього було досить, аби розвеселити її, але не зовсім. Сталеві двері були тверді й холодні, коли вона їх торкалася, але їй подобалася гладенька металева поверхня, тож вона витягла вперед свої пальці, ніби збиралася залишити відбиток долоні. Її рука була вимащена в кетчуп.

Вона тут лише одна. А якби вона мала свій телефон, вона не була б тут сама-одна.

Цього третього дня вона теж проспала, виглянула з вікна своєї спальні, й побачила, як автобус з іншими дівчатами відходив від її під’їзної дороги, і збігла донизу сходами, щоб наздогнати їх. Вона не винна, що автобус від’їхав так швидко. Не можна було вважати, що вона запізнилася. Але матері було байдужісінько.

Кейлін відтягла засув, трішки відчинила двері й подивилася крізь тонку шпарину простору. Нічого. Нікого. Вона відкинула волосся зі свого обличчя й надкусила печиво – фігурку жирафи. Цукор усунув ватний смак з її рота, хоч вона ліпше б з’їла цибульні кружальця чи картоплю фрі.

Їжа завжди допомагає.

Тато сміється з її бажання не бути самій, робити своє домашнє завдання в будь-якій кімнаті, де є ще хтось – у вітальні, де він дивиться телевізор, або в кухні, коли мати миє там стільницю. Він каже, що вона не любить бути самою-самісінькою навіть у власній спальні, й це, мабуть, правда, бо вона ділить спальню із сестрою, хоч їй кажуть, що, позаяк вона старша, вона може переселитися на нижній поверх. Але вона любить слухати, як хтось поруч дихає, коли вона намагається заснути.

Їй хотілося б, щоб мати була тут, поруч.

З нею все гаразд. Зараз вона в цілком безпечному місці, і якби хтось підійшов, вона могла б узяти двері на засув і ніхто не зміг би до неї дістатися. Не треба боятися. Її батька неможливо налякати. Коли він був малим, він ходив у ліс із пістолетом, стріляв там тварин, а потім розтинав їх, аби подивитися, що там усередині. Він ставив стілець на вогнище, аби зручніше було подивитися, як воно горить. Він ніколи не обмежувався бажаннями. Він завжди щось робив.

Вона хотіла б, аби й вона завжди щось робила.

Вона з’їла ще одне печивко. Цього разу лева.

Маргарет завжди приходила в такий час, щоби потрапити до загорожі слонів о 5:10 пополудні, тобто на той час, коли доглядачі приходили годувати тварин, вигукуючи команди, щоб слони підійшли ближче, потім відступили, стали навколішки й підняли ноги. Доглядачі запевняли, що після денної рутини треба побачити, чи не стерлися копита в слонів і як згинаються їхні суглоби, але Маргарет припускала, що вони хочуть всього-на-всього похизуватися.

Проте вона любила спостерігати. Це була безкоштовна циркова вистава, й ніхто з відвідувачів зоопарку, крім неї, либонь, не знав, що вона відбувається. Вона також не розуміла, що примушувало цих старих невеселих людей у спортивних костюмах робити свої вправи, бігаючи навколо торгових центрів.

Вона приходила сюди кожного понеділка, середи й четверга, йдучи так швидко, як тільки могла, протягом майже години, як і рекомендував їй лікар. Вона завжди прямувала до паркувального майданчика, після того як слонів заганяли в їхню будівлю з металу й цегли.

Маргарет завжди приходила вчасно, чого не можна було сказати про доглядачів. Іноді вона приходила, а в загорожі для годівлі не було нікого, крім пари розгублених слонів. Слони надійніші за доглядачів. Вона гадала, що доглядачі слонів – це люди, які народилися наприкінці минулого тисячоліття, які більше дбали про йогу та про внутрішній мир, аніж про те, щоби вчасно виконувати свою роботу.

Отож сьогодні її здивувала не так відсутність доглядачів, як відсутність слонів. Вона бачила їх удалині, де вони блукали штучною саваною. В них порушився розклад. Вона чекала їх кілька хвилин, стоячи біля величезної металевої клітки. Вона не знімала навушників, не дочитала лише два розділи роману Патриції Корнвел – і її погляд упав на напис на клітці, що запитував її: «Ти коли-небудь думала про те, як перевезти одного слона?»

Зрештою Маргарет скинула навушники, поклавши свій програвач MP-3 в кишеню, й негайно відчула – щось тут негаразд. Вона напружилася без видимої причини. Подумала, що її турбує лише навколишня тиша і спокій. Подивилася на годинник, приголомшена думкою, що, може, вона втратила відчуття часу. Але ні, було ще кілька хвилин до того, як зоопарк закриється.

За нормальних умов вона мала побачити кількох інших відвідувачів, які поспішали б до виходу. Сьогодні вона не побачила жодного.

Звичайно, вона стояла внизу крутосхилу біля самої межі території слонів. Між пагорбом, що височів перед нею, і металевою кліткою праворуч від неї залишалося мало простору. Вона почала братися на пагорб, заспокоюючи свої нерви, але перш ніж дійшла до вершини, почула два швидкі звуки, щось на кшталт статичних вибухів чи тріскотливих ударів грому. Майже водночас пролунав голос, високий голос на одній ноті. Вона не змогла б назвати його зойком.

Вона ступила ще один крок, досить, аби побачити солом’яну крівлю ресторану, й почула, як до неї швидко наближаються чиїсь кроки. Вона не зрозуміла, чому це робить, але швидко обернулася й побігла вниз по схилу, зробивши оберт, який примусив її хворе коліно зігнутися. Вона знехтувала болем і поквапилася через отвір великої металевої клітки, в якій стояла густіша темрява, ніж вона гадала.

Вона притиснулася до стіни, доторкнулася руками до холодного металу. Почувала себе по-дурному, але пішла далі в темряву, прикипівши поглядом до отвору в клітці, дивлячись на пісок в загоні для слонів. Вона знову почула кроки, потім стишені голоси, й кроки прискорилися. Почула дзенькіт металу чи тріск скла. Десь гримнули двері. Ще якісь тріскотливі звуки.

Вона подумала, а чи слони коли-небудь відчувають клаустрофобію. Холодний камінь бірюзи її намиста притулився їй до шкіри, й вона помацала його пальцями. Вона купила його, бо він не відрізнявся кольором від її блузки. Люди досі відчувають задоволення, якщо якісь кольори точно збігаються.

Вона не знала, скільки минуло хвилин. Вона не рухалася, бо, хоч би що відбувалося, Маргарет не вірила в те, що треба діяти швидко. Вона воліла обміркувати весь контекст проблеми. Така поведінка добре послугувала їй, коли вона вирішила освітлити своє волосся до медово-білявого кольору, в якому не вирізняється сивина, й вона також стала їй у пригоді, коли вона вирішила купити новий, але нецікавий дім замість чудового котеджу арт-деко з прикрасами на даху, й вона також послужила їй, допомігши не розтуляти рота, коли дочка вирішила навчати її внука вдома, який, либонь, мав би більше користі, навчаючись у державній школі.

Маргарет подумала про обличчя дочки, яка завжди здавалася втомленою, бо не хотіла накладати губної помади, коли виходила з дому.

Комар залетів до металевої клітки й загубився в темряві. Протягом тривалого часу вона не чула ніяких звуків. Те, що протягом якоїсь миті здавалося таким реальним, тепер видалося їй звичайною атакою паніки або проявами ранніх симптомів хвороби Альцгеймера чи пухлини мозку. Існувало безліч способів пояснити тупотіння кроків і далекий жіночий крик, схожий на зойк. Мабуть, це хуліганські витівки підлітків. Схоже, її вже замкнули в зоопарку, й доведеться шукати поблажливого працівника, бо далі перебувати в цьому велетенському чорному ящику вона більше не могла.

Тож вона вийшла назовні, побачивши, що сонце вже опустилося за дерева. Повільно пішла до вершини пагорба, давши своєму коліну шанс розслабитися: стояти для нього було важко. Не побачила нічого, крім давньої картини – майданчик для ігор праворуч від неї і мавпи, що гойдаються на своєму мотуззі в будівлі приматів.

Вона стала нервовою старою жінкою.

Вона подивилася вниз від своєї стежки й обернула голову до хатини «Перекуска в Сахарі», чи як вона там називається. Почула човгання гумових підошов на бетоні, й повітря запахло димом.

Вона випадково відкинула ногою покинуту на землі дитячу чашку. Пройшла під солом’яну крівлю ресторанного павільйону, й коли вийшла з його затінку, то побачила якийсь рух крізь загорожу штучно створених тут джунглів. Торговельні автомати заблокували їй видимість. Це могли бути рослини, розгойдувані вітром, але могла би бути ще одна людина, яка йшла іншою стежкою. Один зі службовців зоопарку? Вона могла зустрітися з ним.

Звернула на бетон, прямуючи до автомата кока-коли. Там двері, що ведуть до ресторану, але щоб дійти до них, їй доведеться обминути торговельні автомати.

Вона лише дивилася на двері, коли поминула їх.

Вона лише дивилася, як вони почали відчинятися.

Вона лише дивилася, як з них вигулькнула рука й потягла її до себе.

Він загубив Марка. Роббі не знав, що йому робити тепер, стоячи тут сам-один, дивлячись на свиней. Марк знав би, що робити, й не міг же він просто зникнути. Хоч він такий спокійний. У цьому вся проблема. Він може зникнути так, що й не помітиш.

Ніхто не міг сказати, що Роббі надто спокійний.

Він і Марк стояли біля озера, поруч один з одним, коли в повітрі пролунали перші постріли – реальних куль вони бачити не могли, але могли бачити, як тиньк відколювався від стін і посічене листя й гілля падали від оселі папуг, а також яскраве пір’я, і в повітрі кружляли різні речі, як ото буває під час бурі, але навіть швидше; ніхто йому ніколи не казав, що стрілянина з рушниць може утворювати таке. Пролунали зойки, люди вигукували багато імен, зокрема – «Елізабет!», знову й знову. На якусь мить усе це його немов заморозило, а потім він і Марк побігли геть слідом за небагатьма людьми, які ще могли рухатися – з десяток їх уже лежало на землі, обличчями вгору і вниз, і він переступив через жінку, яка щось шепотіла, коли він біг схилом нагору, й вони спробували забігти до ресторану, що стояв на вершині пагорба, але там у них нічого не вийшло, й тоді вони повернули до диких котів, і Марк ще був поруч з ним. Але потім Роббі подивився через плече й не побачив Марка. Тоді Роббі зупинився під високою затіненою будівлею для диких свиней, проте знак називав їх вепрами.

Це було непогане місце, бо навколо нього височіли стіни, тож ніхто не міг побачити його здалеку, але він міг дивитися в щілини між дошками й бачити, що відбувається на стежках. Дикі кабани рилися писками в багнюці у своїй загорожі. Їм було байдужісінько до рушниць і куль. У цьому він був цілком упевнений.

Роббі не знав, як йому бути – бігти далі чи залишатися тут. Чи, може, когось покликати на допомогу й сподіватися, що погані люди його не почують?

Легше зачекати. Спостерігати. Він уміє спостерігати.

Він умів не так багато. Йому згадалася вечірка на день народження, що відбулася давно, хоч він не хотів про неї думати – він спробував зосередити свою увагу на вепрах, на розмірі їхніх голів і на цілковитій відсутності ший, ні, він не думатиме про той день народження, але якось він зачепив не той нейрон, який не стирав його спогадів, а навпаки, їх роздмухував: нагадував йому про той день, коли вони пішли на вечірку до Айдана, коли його мати сказала йому, що там буде печиво, а він дуже його любив, й Айданова мати відчинила їм двері й показала йому намет, у якому вони збиралися відзначати Айданів день народження.

Мати Айдана була вродливою жінкою з довгим чорним волоссям, і вона нерідко погоджувалася з ним, що в команди «Рейдерз» був жахливий логотип Національної футбольної ліги. Йому було приємно спогадувати розмови з Айдановою матір’ю, і йому подобалося, коли хтось його слухав, а інші дітлахи робили щось зовсім інше – скажімо, гралися в рибалку – якось під час однієї з таких розмов йому знадобилося піти в туалет. Коли він повертався у вітальню, то почув, як говорила Айданова мама.

– Я хочу щось сказати вам усім, – промовила вона, і її голос звучав дуже серйозно, й він напружив свою увагу, бо не хотів проґавити інструкції щодо того, як треба їсти крекер Грехема й шоколад.

– Я хочу, щоб ви добре ставилися до Роббі, – сказала вона, коли він підходив до дверей, саме в ту мить, коли він притиснувся до стіни й хотів зробитися невидимим. – Він хлопець незвичайний. Більше я не скажу нічого.

Роббі вже знав, що він не зовсім такий, як усі. Але почути, як це промовляє стороння людина, було чимсь іншим. Мама Айдана намагалася промовити ці слова таким тоном, ніби робила йому комплімент, але це було не так, і він це знав, і знали всі інші. Й ось тепер він тут, маючи за товариство лише диких свиней, і вони покриті багнюкою та лайном, бридкі, й сьогоднішній день має бути для нього іншим, хіба не так? Нарешті. Він став частиною чогось. Він для чогось придатний. Але, може, інші лише стримувалися, лише вдаючи терплячість, і, може, весь час вони планували це. Ні, це не має глузду.

Він потер долоні об свої штани. Став стискати й розгинати свої пальці. Долоні в нього були пітні. Це була ще одна проблема з дитячими вечірками – багато ігор, де треба було щось тримати руками, й вони казали, О твої руки, а одного разу навіть дорослий назвав його Цей спітнілий малюк. Але вітерець допомагав, він висушував йому долоні, й він не міг просто стояти тут, милуючись собою. Він повинен подумати, хоч йому тут стало й краще, не набагато, але він почувався впевненим у собі. Він почував більше, аніж інші люди, й іноді він їм це казав, але вони не розуміли.

Він має роздивитися навколо. Дивився ліворуч і праворуч на все, що рухається. Йому потрібно було знайти людей. Він почув свист хвостів від тієї загорожі, за якою жили зебри, далі по стежці. Побачив залізничну колію. Дерева. Білок у гіллі дерев, що ганялися одна за одною. Він намагався дивитися на це все.

Перш ніж Роббі загубив Марка, він чув, як той йому сказав, що вони помруть, якщо не виберуться звідси. Він знову подивився на диких свиней. Подумав про жінку, яка щось шепотіла, коли він утікав і переступив через неї. Вона була в однострої зоопарку, й половина її сорочки забарвилася в яскраво-червоний колір. Він подивився на диків і подумав, як цікаво було б приручити якогось і тримати його при собі замість домашнього собаки, й те саме він подумав про білок, уявивши їх прирученими й домашніми, але подумав також про тих двох білок, які ганялися одна за одною, чи то гра, чи щось серйозне й що ті білки почувають одна до одної?

Думай.

Думай.

Невже так важко для всякого іншого вишикувати потрібні думки, одну за одною, як ото вагони в потязі? Він знову й знову змінював напрям своїх думок і повертався до початку. Куди подівся Марк? Чи стоятиме він тут сам-один, аж поки прийдуть чоловіки з рушницями й застрелять його, і чи не буде його найбільшою помилкою, що він захотів прийти в зоопарк цього дня? Чи він такий дурний? Здебільшого дурний. Іноді він переконаний у цьому, і його мати терпіти не може, коли він їй про це каже. Він заплющив очі, намагався зловити свій подих. Навіщо він це робить? Чому він завжди спохоплюється занадто пізно, прагнучи повернутися до початку подій, коли він міг би повестися зовсім інакше, так не заплутуватися, знаючи, що він знову заплутається?

Один із вепрів помочився на землю. Вони грубі тварини, бридкі й дурні на вигляд, і чому вони дозволили зловити себе й посадити в клітку?

Він підняв рушницю, яку тримав у руці, підтримав ствол долонею, підняв її над загорожею. Натиснув на спусковий гачок. Його слух відключився, став неясним, відколи вони сюди ввійшли, й він шкодував, що вони не подумали взяти вуха із собою, але постріли тепер лунали зовсім не гучно. Він віддавав перевагу швидкості перед точністю, прицілюючись у голову, живіт і хвіст: йому хотілося б відстрелити хвіст. Він перебував за кілька ярдів від своїх мішеней, а не за сорок чи п’ятдесят ярдів, як у тирі, й ця мішень не рухається, як люди, тому він здивувався шкоді, якої завдавали його постріли. У першого кабана був розпоротий живіт, і все вивалилося з нього на землю, паруючи, другий кабан також був мертвий, і Роббі відійшов від загорожі, доки запах не дійшов до нього.

Ніхто ніколи не говорив про запах.

Він тримав пальці зігнутими на спусковому гачку свого «Бушмастера» класичної моделі, й до нього повернулася впевненість. Він узяв свої думки та почуття під контроль. Він не знав, чому Марк наговорив йому дурниць про те, що він потребував, щоб його приціл поправляли, щоб хтось натягував задній ремінь, тоді можна було обрати найкращий кут. Йому стало подобатися, як воно є. Рушниця в руці надала йому впевненості.

Він почув кроки. Обернувся й наставив рушницю, готовий до несподіваної зустрічі.

– Заспокойся, придурку! – закричав Марк, нахилившись так низько, ніби впав навколішки. Він мав «Ґлок» у своїй руці та «Сміт і Вессон» у кобурі.

Роббі опустив рушницю.

– Де ти був?

– На полюванні. Я думав, ти біжиш за мною. Ти готовий?

Роббі кивнув.