Читать книгу Королівство жахів - Джин Філліпс - Страница 7

Джоан не пам’ятала, щоб вона коли-небудь так уважно спостерігала за змінами в небі. Одна вогниста смуга, яку вона побачила, коли сонце сховалося за обрій, стала ширшою й глибшою. А тепер уже все небо було смугастим, кольору обчищеного персика. Барви стали ще інтенсивнішими.

Вона почула якийсь звук від зони приматів. Гучний звук – або хряснули зачинені двері, або щось важке впало. Тріскучий звук, не схожий на вибухи балонів – у ритмі, наче хтось стукав пальцями по столу – а потім брязкіт розбитого скла. Пронизливий крик, нелюдський.

Ці всі звуки були приглушеними, наче їхня гучність раптово зменшилася, але сумніву не було – в будівлі хтось ходив. Той, хто не боявся, що його почують.

– Цссс, – прошепотіла вона Лінкольну. – Не кажи ні слова. Будь мовчазний, як статуя. Він іде.

Лінкольн не запитав її, хто йде.

– Обхопи мене руками, – прошепотіла вона. – Заплющ очі й зникни.

Вона хотіла теж заплющитися, але не змогла. Натомість підлаштувала своє дихання до його подиху. Відчула, як його ручки намотують на себе її волосся й обіймають її за шию. Відчула, як усе його тіло притислося до неї, від ступнів до лоба.

Він не такий непривітний, як інші хлопчаки. Він весь – тепла маса любові. Він знає, що йому дозволено залазити в їхнє ліжко о пів на восьму ранку – сім-три-нуль називає він це – і старанно дотримується цього терміна. Незалежно від того як рано він прокидається, він співає у своєму ліжку до призначеного часу, а тоді згрібає під пахву цілу купу іграшкових тварин і відчиняє двері до їхньої спальні, оголошуючи, – Уже сім-три-нуль. Я прийшов, щоб тут полежати.

Вона підіймала ковдру й відкривала обійми, й іноді він ховав свою голову під її плече або під шию, заплющував очі й казав: Я зник, і тепер вона хотіла, щоб це повторилося. Щоб вона могла притягти його до себе й примусити його зникнути.

Пролунав ще один зойк десь у будівлі, й тепер він був схожий на крик папуги, хоч папуг у цьому приміщенні не було.

Дихання Лінкольна було вологе й гучне. Пластикова торбинка метлялася на паркані, надуваючись і спадаючи на вітрі, як медуза, спіймана хвилею.

Вона вдихала й видихала. Вдих і видих.

Вона наготувалася почути кроки – саме до них вона дослухалася, бо так пишуть про подібні події в романах, але вона жодного разу не почула чогось схожого на човгання взуття. Була переконана, що той чоловік ходить у чоботях, які гучно гупають під час ходи, але протягом тривалих, тривалих секунд стояла тиша, коли вона почула лише скрипіння скляних дверей, відчинених поштовхом ноги – цей звук, а також довгий свист і короткий стогін та всмоктування повітря більше, аніж будь-які інші звуки, мали б свідчити про чиюсь присутність, а проте й після них кроків не було чутно.

Натомість вона почула тихе скрипіння дверей, які зачинялися, а потім не було нічого, й вона подивилася через загороджене місце біля паркану, на сосни, стала шукати поглядом пластикову торбинку на паркані, проте замість неї побачила листок, який завис у повітрі, підтримуваний павутиною. Вона почала думати, що взагалі не було нічого, були лише витівки вітру або всі ті шуми їй просто вчулися.

Але потім пролунали два голоси, один з них тихий.

– Нема нічого, – сказав гучний голос.

– Ти коли-небудь ходив полювати, – сказав тихіший голос, хрипкий, наче він щойно відкашлявся. – Заткнися, йолопе.

Їх було двоє. Двоє чоловіків. Либонь, вони стояли на дерев’яній палубі, що нависала над вольєром. Це означало, що їх відокремлював від неї та Лінкольна паркан заввишки в дванадцять футів та маса валунів, у які вона впиралася спиною.

Вона не могла не намалювати їх собі, орієнтуючись на кілька почутих звуків. Тихий голос нагадав їй високого хлопця в класі математики в її середній школі. Він був надзвичайно гарний, але зазвичай перебував під кайфом, і його волосся завжди було зачесане назад й недбало підстрижене. Він ніколи не озивався, доки до нього не зверталися, а якщо вчителька кликала його, то вона, мабуть, помічала, що він дивиться у стелю або зашнуровує свої черевики, в якомусь розумінні, агресивно нехтуючи урок, і місіс Вінсон горлала його ім’я гострим і роздратованим голосом і ставила йому якесь специфічне запитання, відповіді на яке він не мав би знати, але він її знав, щоразу в таких випадках. Він ніколи не пропускав жодного запитання й завжди говорив дещо тихо, тож треба було напружувати слух, аби почути його, але ви завжди напружували слух, бо відбувалася постійна, невизнана боротьба між ним і місіс Вінсон, яка намагалася спіймати його на незнанні й ніколи не ловила.

– Якщо немає нікого… – сказав голос, який хотів, щоб його чули…

– Немає тварин.

– То це не означає…

– Тварин більше немає.

Того, що говорив гучно, вона уявляла, як людину з надмірною вагою, й припускала, що його голова надто велика для його тіла. Сорочка не заправлена в штани, пальці короткі й товсті. Різновид людини, яка відчуває, що вона не відповідає своєму призначенню й докладає зусиль, щоб відповідати, але робить тільки гірше.

Вона не уявляла їх собі арабами, хоч думала на цю тему, звичайно. Але вони не здалися їй терористами такого штибу. Їхні голоси звучали, як голоси молодих і огидних білих чоловіків – і вона не певна, що це робить їх більш чи менш небезпечними, аніж фанатики джихаду.

Вона почула, як відчинилися ще одні двері, ті, які вели до орангутангів. Почувся слабенький шум від Лінкольна, коли він повертав головою, певно, зараз він промовить її ім’я – «Мамо», слово, яке майже перетворилося на її ім’я – і вона тихо цитькає на нього, скуйовдивши йому волосся, й він не озивається, але вона замислюється, як довго триватиме його мовчання.

Його тенісний черевик впирався в її стегно.

Листок розгойдувався геть аж повільно на павутині, і їй хотілося, аби він зовсім перестав гойдатися, бо їй не подобався будь-який рух. Вона хоче, щоб усе залишалося нерухомим і не створювало ніякого звуку.

Їй хотілося, щоб уся сцена перетворилася на картину, де ніхто не зміг би ворухнутися.

– Ти ніколи не хотів би підстрелити лева? – запитав гучний голос. Важкий голос. – Не хотів би поїхати на сафарі? Я знаю, ти туди їздив.

– То був не лев.

– Ні, але що ж то було? Чорне, біле й волохате, й оті зуби на ньому. Та тварина не була мавпою.

«То був колобус», – подумала вона. Їй подобаються їхні білі бороди, й сумні очі, й те, як їхнє хутро густо затуляє їхні руки. Вони звисають зі своїх мотузів у кутовому вольєрі між лемурами й гібонами.

– Заткнися, – сказав майже хлопець з їхнього класу математики.

– Не зосталося жодного, – сказав гучний голос. – І серйозно, той хряк розпався навпіл, ти мусив би…

– Заткнися. Кілька ще є. Ходімо.

Вона помітила, як напружилися її м’язи, а тіло стало твердим, наче панцир. Вона знову зціпила зуби. Лінкольн щось вистукував своїми легенькими пальцями на її потилиці, але решта його тіла було нерухомим.

– Даремно ми принесли цю штуку, – роздратовано промовив спокійний голос. – Де виклик? Ти випускаєш тридцять куль водночас – де мистецтво?

– Ти мені заздриш? – запитав гучний голос.

Чому вони досі тут і розмовляють? Чому вони не вийдуть у двері, які вони відчинили сто років тому?

– Ти що, осліп, медовий пирожику? – сказав гучний голос, тепер набагато голосніше, так голосно, що в неї смикнулася голова. – Чи ти пацюк, що риється в гної? А може, ти сліпа риба, що нявкає, ніби кіт?

– Я не сліпий, – сказав спокійний голос уже без роздратування. Хоч він став звучати вже не як його голос. Він лунав повільніше й глибше. Так, наче він грав якусь роль. – Я думаю.

– Це нічого не змінює, медовий пирожику.

«Щось є в них дивне, – подумала вона. – Дивне в їхніх голосах. Дивне в цьому медовому пиріжку».

– Ти справді думаєш, що їх тут більше? – запитав гучний голос.

Він знову став звучати нормально, без жодних слідів розтягнутої вимови, яку вона чула в цьому голосі ще хвилину тому. Вона чекала, коли спокійний відповість, але він промовчав. Мовчанка видалася їй гіршою, ніж балачка. Чи не бачили вони зблиску її волосся, яке промайнуло над валунами? Чи вони не підняли рушниць і не націлили їх поверх паркану? Може, спокійний відповів кивком голови? Чи не стоять вони там, зашнуровуючи черевики або пригладжуючи своє волосся, стягнуте у кінський хвіст? Чи мають вони кінські хвости на головах, чи мають ножі і які вони є – гарні вони, чи дурні, чи божевільні й чи мають вони план, чи мають стратегію, схильні вони до самогубства чи до садизму, чого вони хочуть?

Хіба може вона щось знати? Вона не може навіть їх бачити. Ворог зовсім близько, й це її шанс щось з’ясувати – що завгодно – що допомогло б їй зрозуміти сенс усього цього, але вона має лише осколки інформації – мавп, медові пироги й математику – і жодні з них не тримаються купи.

Вона почула, як заскрипів дерев’яний настил під їхніми ногами.

– Ходімо, – сказав спокійний.

– Слухаюся, сер.

Обидва засміялися. Потім двері зачинилися, всмоктавши трохи повітря й створивши невеличке відлуння. Вона усвідомила, що вона зображує свист вітру біля Лінкольнового вуха. Вона не перестала свистіти, бо він спокійний, а вона не готова розмовляти з ним. Її руки обіймали його міцніше. Якби вона могла, то заморозила б їх обох на годину або дві, на день, навічно, на стільки часу, щоб він забув, як звучать людські голоси.