Читать книгу Страшенно голосно і неймовірно близько - Джонатан Сафран Фоер - Страница 3

21 травня 1963 року

Моєму ненародженому синові: я не завжди був німим. Колись я говорив, говорив і говорив, я просто не міг мовчати, тиша перемогла мене, наче рак, під час моєї першої поїздки до Штатів. Я обідав у кафе і саме намагався сказати офіціантці: «Те, як ви подали мені ножа, нагадує мені про…», проте так і не зміг завершити речення, її ім’я просто не вимовилось уголос, тоді я спробував ще раз, і знову марно, вона опинилася замкненою в мені, так дивно, так тривожно, так жалюгідно, так сумно, подумав я. Тоді я витяг із кишені ручку і написав слово «Анна» на серветці, це повторилось і через два дні, і ще через день, вона стала для мене єдиним предметом для розмов, а коли у мене не було із собою ручки, я виводив ім’я «Анна» у повітрі, ззаду наперед і справа наліво, так, щоб мій співрозмовник міг його прочитати, а коли я розмовляв по телефону, то набирав цифри 2, 6, 6, 2, щоб мій співрозмовник міг почути те, що я не мав змоги сказати. «І» було наступним загубленим мною словом, мабуть, тому, що воно завжди супроводжувало її ім’я – таке просте слово, така невимовна втрата… Натомість я вживав слово «амперсанд»,[10] що звучало просто сміховинно, але іншого вибору я не мав. «Будь ласка, каву амперсанд щось солодке» – впевнений, ніхто не захотів би опинитися на моєму місці. Слово «хочу» стало однією із моїх перших втрат. Ні, я не перестав хотіти, навпаки, дечого я тепер хотів ще більше, проте я втратив змогу висловлювати свої бажання. Натомість я казав «я прагну». «Я прагну двох булочок» – так звертався я до пекаря, але ці слова не набували правильного змісту, і мої думки полишали мене, як листя злітає із дерев та падає в річку. Я був деревом, а світ був рікою. Під час прогулянки з собаками ввечері я втратив «до мене», а коли перукар повернув мене обличчям до дзеркала, я втратив і слово «гарно». Я втратив слова «сором» і «соромитися» – який сором! Я втратив слово «носити», а разом із ним загубив і предмети, які я носив: «щоденник», «олівець», «дріб’язок», «гаманець»… Я втратив навіть «втрату». Через якийсь час я розгубив майже всі слова, і коли хтось робив щось приємне для мене, я говорив йому: «Те, що передує словам “будь ласка”». Коли я був голодним, то казав: «Я відчуваю себе протилежно до ситості». Я втратив слово «так», проте у мене залишилось ще слово «ні», тому коли хто-небудь запитував мене: «Ви Томас?», я відповідав: «Не ні». А коли я загубив і слово «ні», то пішов до тату-салону і зробив собі два татуювання: слово «ТАК» на лівій долоні і слово «НІ» – на правій. Що я можу сказати? Це не покращило мені життя, це лише зробило його можливим. Коли взимку на морозі я потираю однією рукою іншу, то зігріваю себе тертям «ТАК» і «НІ». Коли я аплодую, то висловлюю своє захоплення союзом «ТАК» і «НІ». Коли я хочу показати слово «книга», я розтуляю долоні – для мене кожна книга є балансом між «ТАК» і «НІ», особливо ця книга, моя остання книга. Чи розбиває мені це серце? Звичайно, так, щохвилини, щодня, це розбиває моє серце на більше частин, ніж воно взагалі має. Я й гадки не мав, що колись стану таким тихим, та більше, німим, я взагалі раніше ні про що не думав. Як же все змінилося, відстань між мною та моїм відчуттям щастя збільшувалася не через людей довкола, не через бомби та руїни – це все робив я, я і мої думки, злоякісна пухлина мого небажання відпустити минуле. Так боляче тепер про це думати… І скажи мені, хіба мої постійні роздуми довели мене до добра? Чи взагалі, хіба вони мене до чогось довели? Я думав, думав, тільки те й робив, що думав, і виганяв себе зі щастя мільйон разів, проте жодного разу не зумів зануритися у нього. Слово «Я» належало мені найдовше, і мені нічого іншого не залишалося, окрім як ходити по вулицях і бурмотіти лише одне слово: «Я, я, я».

– Томасе, хочете чашечку кави?

– Я.

– І може, чогось солоденького до кави?

– Я.

– Як вам сьогоднішня погода?

– Я.

– Ви ніби засмучені. Щось трапилось?

Я хотів відповісти ствердно, хотів запитати: «А хіба нічого не трапилось?», хотів потягнути за нитку і розгорнути шарф моєї тиші, розпочавши все спочатку, а спромігся сказати лише «Я». Я знаю, що я не один такий, що вулицями ходить безліч людей, які замість зрозумілих вуху слів белькочуть лише: «Ай-яй-яй!», але деякі з них хапаються за те останнє слово «Я», вони говорять його швидше із відчаю, це не нарікання, це їхня молитва. А потім я втратив і своє «Я», і тиша мене поглинула. Я носив із собою купу порожніх зошитів, таких, як ось цей, і в них записував усі свої несказані слова. Ось так все і почалось. Коли я хотів купити дві булочки у кав’ярні, я писав на чистому аркуші:

«Я хочу дві булочки», і показував зошит продавцеві. Коли мені потрібна була чиясь допомога, я просто писав: «Допоможіть!», а коли щось мене смішило, я писав «Ха-ха-ха»… Замість того щоб співати під душем, я записував у зошит слова улюблених пісень, а вода змивала чорнила, і вони ставали синіми, червоними чи зеленими, і музика стікала по моїх ногах… Щовечора я брав зошит із собою у ліжко і гортав сторінки свого життя:

* * *

Я хочу дві булочки

* * *

І я не відмовився б від чогось солоденького

* * *

Вибачте, я не маю дрібніших грошей

* * *

Поділіться зі мною новинами

* * *

Мені те, що завжди, будь ласка

* * *

Дякую, але більше не буду, інакше просто лусну

* * *

Я не знаю напевно, але вже пізно

* * *

Допоможіть!

* * *

Ха-ха-ха!

Чисті сторінки в зошиті закінчувались раніше, ніж закінчувався день, тому коли мені потрібно було звернутися до когось із перехожих на вулиці чи у кав’ярні, або ж на зупинці автобуса, найкраще, що я міг вигадати, це погортати сторінки вже списаного зошита і знайти там фразу, яка найкраще пасувала б до ситуації та могла б бути використана вдруге. Коли хтось мене питав: «Як почуваєшся?», єдине, що я міг зробити – це вказати на фразу «Мені те, що завжди, будь ласка» або «Я не відмовився б від чогось солоденького». Коли мій єдиний друг, містер Рихтер, запитав мене: «А чому б тобі знову не взятися за скульптури? Чим ти ризикуєш?», я погортав свій зошит і показав йому фразу «Я не знаю напевно, але вже пізно». Я списав силу-силенну зошитів, певно, декілька сотень, вони були розкидані по всій квартирі. Я використовував їх як дверні опори і прес-пап’є, ставав на них зверху, коли треба було щось дістати, підкладав їх під ніжки розхитаних столів, я використовував їх як таці й підставки під склянки, майстрував із них пташині клітки та вбивав ними комах, у яких одразу ж вимолював прощення за це. Я не бачив у своїх записах жодної цінності, лише необхідність… Я міг вирвати сторінку із фразою «Вибачте, я не маю дрібніших грошей» і витерти нею пил у кімнаті, а міг позбутися записів і цілого дня, щоб загорнути запасні лампочки. Пам’ятаю, якось із містером Рихтером ми ходили до Центрального зоопарку, і я був по вуха навантажений гостинцями для тварин. Лише той, хто ніколи не почувався твариною, міг поставити знак «не годувати тварин». Містер Рихтер саме розповідав жарт, я годував гамбургерами левів, від його реготу клітки ходили ходором, тварини розбрелися по кутках, а ми все сміялись і сміялись, разом і поодинці, вголос та подумки, ми намагалися забути все те, що давно слід було викинути із голови, збудувати світ наново із порожнечі, якщо вже нічого окрім неї не залишилось від попереднього світу. Це був один із найкращих днів мого життя – день, коли я жив на повну, зовсім не думаючи про те, що буде завтра. Трохи пізніше, коли сніг припорошував східці мого будинку, а ранок більше був схожим на вечір, я сидів на дивані, притиснутий тягарем усього втраченого. Я розвів вогонь, пожертвувавши своїм записаним сміхом:

«Ха-ха-ха!», «Ха-ха-ха!», «Ха-ха-ха!» Коли я зустрів твою матір, у мене не залишилося вже жодного слова, і може, саме завдяки цьому наш шлюб існував – їй не потрібно було мене пізнавати. Ми зустрілися у колумбійській кав’ярні на Бродвеї. Ми обоє приїхали до Нью-Йорка самотніми, зламаними та збентеженими; я сидів у кутку, помішуючи каву з вершками, наче то була не просто кава, а маленька Сонячна система; відвідувачів майже не було, проте вона сіла саме біля мене.

– Ти втратив усе, – сказала вона так, наче ми ділили один секрет на двох, – я це бачу.

Якби я був кимось іншим і жив у іншому світі, я б, напевно, відреагував якось інакше, проте я був собою, а світ був звичним, тому я промовчав.

– Усе гаразд, – прошепотіла вона, нахилившись до мого вуха, – я також усе втратила. Ти, мабуть, помітив це через усю кав’ярню. Нам було би значно легше, якби ми були італійцями. Ми занадто вирізняємось із натовпу. Поглянь, як усі на нас дивляться. Вони можуть і не здогадуватися, що ми втратили все, проте відчувають, що з нами щось не гаразд.

Вона була і деревом, і рікою, яка протікала біля цього дерева.

– Є й значно гірші речі, – продовжила вона, – гірші, ніж бути такими, як ми. Подумай, ми хоча б живі.

Я помітив, що вона одразу пожалкувала про сказане, але течія була занадто швидкою.

– І погода теж просто пречудова, погодься.

Я помішував свою маленьку Сонячну систему.

– Але я чула, що до вечора погода може стати паскудною. Принаймні, так сказали по радіо.

Я лише знизав плечима, бо не знав, що таке «паскудний».

– Я збиралася купити декілька баночок тунця у «A amp;P». Вирізала декілька купонів із газети «Пост» сьогодні вранці. П’ять банок за ціною трьох. Така вигода! Я й не їм тунця, у мене від нього одразу розлад шлунка. Але за таку ціну я просто мушу його купити!

Вона так старалася мене розсмішити, а я лише знизав плечима у відповідь і далі помішував каву.

– Я не знаю, що мені робити. – Вона здавалася розгубленою. – Погода чудова, проте по радіо передали, що вона обов’язково стане паскудною до вечора. Може, мені слід натомість піти до парку, але мені не можна довго бути на сонці. Все ж таки, я не збираюся присвятити вечір поїданню тунця, правда ж? Та й наступні вечори, щиро кажучи, також не варті моїх негараздів із травленням. Тому мені немає чого спішити до магазину. Але погода точно зіпсується, вона ніколи не буває хорошою довго. А ще лікар порадив мені більше часу проводити на свіжому повітрі. У мене просто препаскудний зір, а він каже, що я замало часу проводжу на свіжому повітрі, а якби я слухала його порад, якби я поменше всього боялася…

Вона простягнула мені свою руку, а я не знав, як саме мені її взяти, і я просто зламав її своєю мовчанкою. Вона запитала:

– Ти не хочеш зі мною розмовляти, так?

Я витяг із рюкзака свій зошит, побачив, що там залишилось лише два чистих аркуші, і написав на одному із них:

– Я не розмовляю. Мені шкода.

Вона поглянула на мої слова, потім на мене, потім знову на зошит, а тоді затулила обличчя руками і заплакала. Сльози стікали крізь її пальці, ставали маленькими струмками, вона все плакала і плакала, а поблизу не було серветок, тож я вирвав із зошита аркуш зі словами «Я не розмовляю. Мені шкода» і почав витирати ним її сльози. Моє пояснення, що було водночас і моїм вибаченням, стікало по її обличчю разом із тушшю, а тоді вона взяла ручку і написала на наступній, останній сторінці мого зошита:

Будь ласка, одружися зі мною

Я погортав зошит і знайшов слова «Ха-ха-ха». Тоді вона перегорнула назад до свого речення «Будь ласка, одружися зі мною». Тоді я перегорнув до фрази «Вибачте, я не маю дрібніших грошей», на що вона знову повернулася до слів «Будь ласка, одружися зі мною». Я погортав зошит і знайшов «Я не знаю напевно, але вже пізно». Вона перегорнула на останню сторінку, де було написано «Будь ласка, одружися зі мною», і затрималася пальцем на словах «Будь ласка», ніби хотіла втримати сторінку, чи покласти край нашій розмові, чи наголосити на тому, що вона справді хотіла сказати. Я подумав про своє життя, свої приниження, маленькі збіги, тінь від будильника на столику біля ліжка… Я подумав про свої маленькі перемоги і про всі ті руїни, які мені довелось побачити за своє життя. Я купався у норкових шубах на ліжку своїх батьків, поки вони приймали гостей унизу; я втратив єдину людину, із якою міг би розділити своє життя, я залишив позаду тисячі тон мармуру, з якого я міг би звільнити нові скульптури. Я міг би звільнити самого себе із того мармуру. Я відчував радість, проте її було так мало, хіба її взагалі може бути вдосталь? Кінець стражданням не виправдовує самих страждань, та й не буває кінця стражданням. Що зі мною, який же я дурень, який я нерозумний і обмежений, який нікчемний, вимучений та жалюгідний, який я безпомічний! Навіть мої улюбленці не знають своїх імен, що ж я тоді за людина? Я підняв її палець, як голку грамофона, і погортав зошит, сторінку за сторінкою:

Допоможіть!