Читать книгу Страшенно голосно і неймовірно близько - Джонатан Сафран Фоер - Страница 5

12 вересня 2003 року Дорогий Оскаре, пишу тобі з аеропорту.

Я так багато повинна тобі розказати… Почну із самого початку, бо саме цього ти заслуговуєш. Я хочу розповісти тобі геть усе, без жодних таємниць. Але де цей початок? І що таке «все»?

Я вже стара жінка, проте колись і я була дівчинкою. Чесно. Я була дитиною, як і ти тепер. Одним із моїх обов’язків було доставляння листів. Одного дня мені на очі трапилась записка з нашою адресою на звороті. На ній не було імені, проте я була певна, що вона адресована саме мені – кому ж іще? Я розпечатала її. Багато слів були викреслені з тексту цензором.

14 січня 1921 року

Отримувачу цього листа:

Моє ім’я ХХХХХХХ ХХХХХХХХХ, і нині я ХХХХХХХХ у турецькому виправному таборі ХХХХХ, блок ХХ. Я знаю, що щасливий ХХ Х ХХХХХХХ, бо взагалі вижив. Я вирішив написати тобі, не знаючи, хто ти. Мої батьки ХХХХХХХ ХХХ. Мої брати та сестри ХХХХХ ХХХХ, та головне, що ХХХХХХ ХХ ХХХХХХХХ!

Я писав ХХХ ХХ ХХХХХ ХХХХХХХ щодня, від першого дня мого перебування тут. Я вимінював хліб на поштові марки, та відповідей на свої листи досі так і не отримував. Іноді я заспокоюю себе тим, що наші листи просто ніхто нікуди не надсилає.

ХХХ ХХ ХХХХХХ, чи хоча б ХХХ ХХХХХХХХХ?

ХХ ХХХХХ Х ХХ упродовж ХХХХХ ХХ.

ХХХ ХХХ ХХ ХХХХХ, і ХХХХХ ХХ ХХХХХ ХХ ХХХ, жодного разу не ХХХ ХХ ХХХХХХ, ХХХ ХХХХХХХХ ХХХ ХХХХХ нічний кошмар?

ХХХ ХХХ, ХХ ХХХХХ ХХ ХХХХХ ХХ! ХХХХХ ХХ ХХХ ХХ ХХХ ХХ ХХХХХХ,

щоб написати мені декілька слів, я був би за це до неможливого вдячний! Декілька ХХХХХХ ХХХХ отримували листи, то ж я знаю, що ХХ ХХ ХХХХХХХХ. Будь ласка, надішли мені своє фото і обов’язково підпиши листа. Надішли мені все.

Із великою надією,

щиро я, ХХХХХХХХ ХХХХХХХХХ

Я одразу віднесла лист до своєї кімнати. Я сховала його під своїм матрацом. Я ніколи не казала батькам про цей лист. Декілька тижнів я довго не могла вночі заснути, мене просто гризла цікавість. Чому цього чоловіка відправили до турецького виправного табору? Чому цей лист надійшов через п’ятнадцять років після того, як був написаний? Де він був усі ці роки? Чому ніхто йому не відповідав? Він же писав, що інші отримували пошту!.. Чому він надіслав листа до нас? Звідки він дізнався нашу адресу? Що він взагалі знав про Дрезден? Де він вивчив німецьку мову? Що з ним сталося потім?

Я намагалася якомога більше дізнатися про цього чоловіка, наскільки це було можливим із його листа. Його слова були простими. Під словом «хліб» він і справді мав на увазі лише хліб. Пошта – це лише пошта. Велика надія – це велика надія. Єдине, що мені залишилось – це почерк.

Тоді я попросила свого тата, твого прадідуся, якого завжди вважала найкращою та найдобрішою людиною у світі, написати мені листа. Я запевнила його, що він може писати абсолютно про все, що захоче. «Просто напиши», – попросила я його. Напиши будь-що.

Люба,

ти попросила мене написати тобі листа, ось я і пишу. Я не знаю, чому я це роблю, і що мені слід писати, але я все одно пишу, бо дуже сильно тебе люблю. Я впевнений, що у тебе були серйозні причини для того, щоб попросити мене про це. Надіюсь, одного дня і тобі випаде нагода зробити дещо незрозуміле для близької людини.

Твій тато

Цей лист – єдине, що залишилось мені від тата. Немає навіть жодної фотографії.

Наступним моїм рішенням було піти до в’язниці. Мій дядько працював там охоронцем. Завдяки йому мені вдалось здобути зразок почерку вбивці. Дядько попросив його написати прохання про дострокове звільнення з в’язниці. Так-от жахливо ми пожартували над бідним чоловіком.

До керівництва виправного закладу

Мене звати Курт Шлютцер. Я – в’язень під номером 24922. Мене посадили до в’язниці декілька років тому. Я навіть не знаю, коли точно це було. У нас тут немає календарів. Я вів лік дням, малюючи лінії крейдою на стіні. Але коли йде дощ, він потрапляє в камеру через вікно, і поки я сплю, лінії зникають. Тому я не знаю, який зараз день.

Я вбив свого брата. Вдарив його лопатою по голові. А тоді тією ж лопатою викопав яму на подвір’ї, щоб його закопати. Земля стала червоною від його крові. Над його могилою постійно виростав бур’ян. Іноді вночі я лазив по його могилі на колінах і виривав той бур’ян, щоб ніхто ні про що не дізнався. Я вчинив жахливо. Я вірю у життя після смерті. Я знаю, що нічого не можна повернути. Як би я хотів, щоб мої дні на землі змило водою так само, як лінії на стіні!

Я намагаюся стати хорошою людиною. Я допомагаю іншим в’язням виконувати їхні обов’язки. Я навчився бути терплячим.

Можливо, для вас це не матиме значення, але в мого брата були стосунки з моєю дружиною. Я не зміг вбити дружину. Я хочу до неї повернутися, бо я все їй прощаю.

Якщо ви мене випустите, я буду хорошою людиною, тихою та законослухняною.

Прошу вас розглянути моє прохання.

Курт Шлютцер,

в’язень номер 24922

Пізніше дядько розповів мені, що цей чоловік провів у в’язниці понад сорок років. Його посадили ще молодим. Коли він писав цього листа, він уже був старим та нещасним. Його дружина вийшла заміж вдруге. У неї народилися діти, а потім і внуки. Хоча дядько нічого про це й не казав, я здогадалась, що він дружив із цим в’язнем. Дядько також втратив дружину і також потрапив до в’язниці. Він ніколи цього не казав, але чомусь я здогадувалася з його розповідей, що він піклувався про ув’язненого. Вони наче охороняли один одного. І коли через декілька років я запитала дядька, як склалася доля цього в’язня, дядько відповів, що нічого не змінилося, і той чоловік досі сидів у в’язниці. Він писав листи до керівництва. Він звинувачував себе і пробачав свою дружину, не знаючи, що його вибачень ніхто вже й не чекає. Мій дядько забирав усі листи і обіцяв подбати, щоб їх надіслали. Але натомість він усіх їх зберігав. Вони заповнили всі шухляди у його шафі. Мені завжди здавалося, що це могло б довести людину до самогубства. Я мала рацію. Мій дядько, твій двоюрідний прадідусь, убив себе. Хоча, можливо, це не мало ніякого стосунку до ув’язненого.

Тепер, маючи вже три зразки почерку, я могла порівнювати. Перше, що я помітила, це те, що почерк в’язня був більше схожий на татів, ніж на почерк убивці. Але я знала, що мені знадобиться більше листів. Якомога більше.

Тоді я пішла до свого вчителя гри на фортепіано. Я завжди мріяла його поцілувати, але боялася, що він мене засміє. Я попросила його написати мені листа.

А потім я попросила про це ще й свою тітку, мамину сестру. Ту, що любила танці, проте ненавиділа танцювати.

Я попросила ще й свою шкільну подругу Мері написати мені листа. Вона була веселою та життєрадісною. А ще вона любила бігати по будинку голяка, хоча була вже занадто дорослою для цього. Вона нічого не соромилася. Я нею просто захоплювалася, бо сама була дуже сором’язливою, і це мене пригнічувало. Вона любила стрибати на ліжку. Вона стрибала на ліжку щодня протягом стількох років, тож одного разу просто на моїх очах шви на матраці розійшлися від її стрибків. Її невелика кімната одразу наповнилася пір’ям. Від нашого сміху воно літало у повітрі. Тоді я подумала про птахів. Чи могли б вони літати, якби у цей час хтось десь не сміявся?

Я пішла до своєї бабусі, твоєї прапрабабусі, і попросила її теж написати мені листа. Вона була мамою моєї мами. Мамою мами мами твого тата. Я її майже й не знала. У мене не було потреби її знати. Мені не потрібно знати минуле, так по-дитячому тоді думала я. Я не думала про те, що, можливо, минулому потрібна я.

– Який саме лист? – запитала бабуся.

Я сказала їй, що вона може писати про все, що заманеться.

– Тобі потрібен лист від мене? – знову запитала вона.

Я відповіла ствердно.

– Благослови тебе, Боже, дитинко, – сказала бабуся.

Лист, який вона мені написала, був завдовжки шістдесят сім сторінок. Це була історія її життя. Вона перетворила моє прохання до неї у своє прохання до мене. Слухай.

Я стільки всього дізналася! У молодості вона співала. Вона ще дівчинкою побувала в Америці. Цього я не знала. Вона закохувалась стільки разів, що навіть почала думати, що це було не кохання, а дещо набагато прозаїчніше. Я дізналась, що вона так і не навчилась плавати, і саме через це ще більше полюбила річки та озера. Вона попросила свого батька, мого дідуся і твого прапрапрадідуся, купити їй голуба. Натомість він купив їй шовкову шаль. Тому вона переконала себе, що ця шаль і була голубом. Вона навіть уявляла, що шаль уміє літати, але не робить цього, щоб ніхто не дізнався, ким вона є насправді. Ось наскільки сильно вона любила свого батька.

Лист не зберігся, але його останній абзац досі в моєму серці. Вона писала:

Я хочу знову стати дівчинкою, мати шанс прожити життя заново. Я так багато страждала, що просто повинна мати цей шанс. Радості в моєму житті видавалися не такими й радісними. Я могла прожити своє життя зовсім поіншому. Коли я була у твоєму віці, твій дідусь купив мені браслет із рубінами. Він був на мене завеликим, і постійно теліпався на руці. Більше було схоже на кольє, аніж на браслет. Пізніше тато зізнався мені, що навмисно попросив ювеліра так зробити. Такий розмір мав символізувати розмір його любові до мене. Що більше рубінів, то більше любові. Але мені було незручно носити той браслет. Я взагалі не могла його носити. І ось до чого я це все розповідаю. Якщо я колинебудь вирішу подарувати тобі браслет, я двічі виміряю розмір твого зап’ястя.

Із любов’ю, твоя бабуся

Я змусила усіх своїх знайомих написати мені листи. Я розклала їх на підлозі у своїй кімнаті та спробувала посортувати. Одна сотня листів.

Я завжди перекладала їх з місця на місце, шукаючи якісь взаємозв’язки. Я намагалась зрозуміти.

Через сім років у моєму житті знову з’явився друг дитинства, і сталось це саме тоді, коли було найбільше потрібно. На той час я жила в Америці лише два місяці. Агентство мене підтримувало, проте вже скоро я мала б сама про себе дбати. Я постійно перечитувала всі газети та журнали. Я хотіла вивчити ідіоми. Я хотіла стати справжньою американкою. Балакати ні про що. Випускати пар. Влучати в ціль. Знати, як свої п’ять пальців. Мабуть, я здавалася смішною, а я ж просто хотіла здаватися природною. Я облишила ці спроби.

Я не бачила його з того моменту, коли втратила все, що мала. Я не думала про нього. Він дружив із моєю старшою сестрою Анною. Одного разу я застала їх, коли вони цілувалися за сараєм, що позаду будинку. Це мене так збуджувало. Я уявляла, що це я з кимось цілуюся. Я ще ніколи ні з ким не цілувалась. А тоді мене це збуджувало більше, ніж якби це трапилось зі мною. Наш будинок був невеликим. Ми з Анною спали в одному ліжку. Тієї ночі я розповіла їй про те, що я бачила. Вона змусила мене пообіцяти, що я збережу це в таємниці. Я пообіцяла.

Вона сказала:

– Чому я маю тобі вірити?

Я хотіла відповісти: «Бо, якщо я комусь розповім, побачене більше мені не належатиме», а натомість сказала:

– Бо я твоя сестра.

– Дякую.

– Я можу дивитися, як ви цілуєтесь?

– Чи можеш ти дивитися, як ми цілуємось?

– Ти могла б мене попереджати, коли ви цілуватиметесь, а я могла б ховатись і спостерігати за вами.

Вона засміялася так голосно, що могла б підняти в небо цілу зграю птахів своїм сміхом. Так вона казала мені «так».

Іноді вони робили це за сараєм, що позаду будинку. Іноді за цегляною стіною на шкільному подвір’ї. Вони завжди робили це за чимось. Мені було цікаво, чи вона розповіла про мене йому. Мені було цікаво, чи вона відчувала на собі мій погляд, і чи це збуджувало її ще більше.

Чому я напросилась дивитися? Чому вона погодилась?

Я зверталась і до нього, намагаючись дізнатися більше інформації про засудженого на виправні роботи. Я зверталася до всіх.

Гарненькій молодшій сестричці Анни

Ось лист, про який ти просила. Мій зріст майже два метри. У мене карі очі. Мені часто казали, що у мене великі руки. Я хочу стати скульптором і одружитися з твоєю сестрою. Це все, про що я мрію. Я міг би написати й більше, але це все, що має значення для мене.

Твій друг,

Томас

Сім років по тому я зайшла до кав’ярні і побачила його. Біля нього крутились собаки, а поруч стояла клітка із пташкою. Наче не сім років пройшло, і навіть не сімсот років. Відстань між нами було неможливо виміряти роками, так само, як океан неможливо відміряти відстанню, потрібною, щоб його перетнути, так само, як неможливо полічити усіх померлих. Я хотіла втекти від нього і водночас я хотіла підійти до нього ближче.

Я таки підійшла до нього.

– Ти Томас? – запитала я. Він похитав головою. «Ні».

– Це ти, сказала я. Я знаю, що це ти. Він знову заперечно похитав головою.

– Із Дрездена.

Він розтулив свою праву долоню, на якій було витатуюване слово «Ні».

– Я тебе пам’ятаю. Я дивилася, як ти цілувався із моєю сестрою.

Він витяг маленький записник і написав: «Я не розмовляю. Мені шкода».

Я розплакалася. Він витирав мої сльози. Але він так і не визнав, що це справді він. Він ніколи цього так і не зробив.

Ми провели той день разом. Увесь час мені хотілося його торкнутися. У мені боролися страшенно сильні почуття до нього, хоч я не бачила його стільки років. Сім років тому він здавався мені велетнем, а тепер – таким крихітним. Мені захотілось віддати йому гроші, які я отримала від агентства. Я не хотіла розповідати йому свою історію, але чекала, що він розповість мені свою. Я хотіла захистити його, і я була певна, що могла б це зробити навіть попри те, що не могла захистити саму себе.

– Ти став скульптором, як ти хотів? – запитала я. Він мовчки показав мені свою праву долоню.

Нам потрібно було стільки розказати одне одному, але ми не могли знайти потрібних слів.

Він написав: «У тебе все гаразд?»

– У мене паскудний зір, – відповіла я.

Він написав: «Але ж із тобою все гаразд?»

– Це дуже складне питання.

Він написав: «Це дуже просте питання».

– А в тебе все гаразд?

Він написав: «Іноді я прокидаюсь уранці із почуттям вдячності».

Ми говорили годинами, але постійно повторювали лише одне й те саме.

Наші чашки спорожніли. День спорожнів.

Я почувалася більше самотньо, ніж якби я залишилась наодинці з собою того дня. Ми збирались розбігтися. Ми не вміли жити по-іншому.

– Уже пізно, – сказала я.

Він показав мені свою ліву долоню, на якій було татуювання зі словом «Так».

– Я, мабуть, піду вже додому.

Він погортав свій записник і вказав мені на фразу: «У тебе все гаразд?»

Я кивнула.

Я пішла до виходу. Я вирішила, що йтиму вздовж річки Гудзон. Я збиралась знайти найбільший камінь, який могла б підняти, і наповнити свої легені водою.

Але раптом я почула, як хтось позаду мене плескає у долоні. Я озирнулась, і побачила його. Він кликав мене до себе.

Я підійшла.

Він запитав, чи не хотіла б я для нього позувати. Він написав це німецькою, і аж тоді я зрозуміла, що цілий день він писав лише англійською, а я говорила до нього англійською. «Так», – відповіла я німецькою. Так. Ми домовились про зустріч наступного дня.

Його квартира більше нагадувала звіринець. Тварини були всюди. Собаки і коти. Десяток кліток із птахами. Акваріуми. Скляні коробки зі зміями, ящірками та комахами. Миші були у клітках, щоб не стати здобиччю котів. Наче я потрапила до Ноєвого ковчегу. Але в одному куті було яскраво і чисто.

Він пояснив, що навмисно оберігав цей простір.

– Для чого?

«Для скульптур».

Я хотіла запитати, від чого чи від кого він його оберігав, але так і не наважилась.

Він вів мене за руку. Ми говорили десь із півгодини про те, що він хотів би створити. Я сказала, що зроблю все, що буде потрібно.

Ми випили кави.

Він написав, що відколи живе в Америці, не створив ще жодної скульптури.

– Чому?

«Я не міг».

– Але чому?

Ми ніколи не говорили про минуле.

Він відсунув засув димоходу, хоча я не зрозуміла, навіщо. Із іншої кімнати долинав спів пташок.

Я зняла одяг.

Я підійшла до дивана.

Він дивився на мене. Це вперше я стояла оголеною перед чоловіком. Цікаво, чи він про це здогадався.

Він підійшов до мене, і почав рухати моє тіло так, неначе я була лялькою. Він поклав мої руки за голову. Потім трохи зігнув мою праву ногу. Я подумала, що його руки були такими жорсткими на дотик через те, що він ліпив скульптури. Він опустив моє підборіддя. Розвернув мої долоні. Його увага залатала ту діру, що була всередині мого світу. Я повернулась до його квартири і наступного дня. І через день.

Я припинила шукати роботу. Його погляд став моїм світом. Заради нього я була готова відмовитися від усього іншого.

Дні стали однаковими, як дві краплі води. Спочатку він описував те, що збирався зробити. Я відповідала, що зроблю все, що буде потрібно. Ми пили каву.

Ми ніколи не говорили про минуле. Він відсував засув димоходу.

Із іншої кімнати чувся спів пташок.

Я роздягалася.

Він мене правильно вкладав. Він ліпив із мене скульптуру.

Іноді я думала про ту сотню листів, які я розкладала на підлозі своєї кімнати. Якби я їх не збирала, чи горів би так яскраво наш будинок? Після кожного сеансу я розглядала скульптуру. Він ішов годувати тварин. Він залишав мене наодинці зі скульптурою, хоча я ніколи його про це й не просила. Він усе розумів.

Після декількох сеансів стало зрозумілим, що ліпить він не мене, він ліпить Анну. Він намагався відтворити ту дівчину, із якою був знайомий сім років тому. Він дивився на мене, коли ліпив, проте бачив її. Позувати доводилось щоразу все довше. Він більше мене торкався.

Більше часу витрачав на те, щоб правильно мене посадити. Цілих десять хвилин він витратив, згинаючи і розгинаючи моє коліно. Він розтуляв і стуляв мої долоні.

«Я сподіваюсь, це тебе не бентежить», – написав він німецькою у своєму записнику.

– Ні, – відповіла я також німецькою. – Зовсім ні.

Він зігнув мою руку. Він розігнув мою руку. Наступного тижня він займався моєю зачіскою – навіть не знаю, лише п’ять, чи цілих п’ятдесят хвилин минуло.

Він написав: «Я шукаю прийнятного компромісу».

Я хотіла би знати, як він витримав того вечора, щоб не померти. Він торкався моїх грудей, ніжно розводячи їх трохи убік.

«Я думаю, так буде добре», – написав він.

Я хотіла би знати, що саме буде добрим. Що взагалі було для нього «добре»?

Він торкався всього мого тіла. Я можу спокійно тобі про це писати, бо мені за це не соромно, саме завдяки цьому я чогось навчилась. Я вірю, що ти мене зрозумієш. Ти єдиний, кому я вірю, Оскаре.

У позуванні й полягало створення скульптури. Він мене ліпив. Він намагався зліпити з мене ту, у яку б закохався.

Він розсунув мені ноги. Його долоні ніжно пройшлися внутрішнім боком моїх стегон. Мої стегна напружились. Він натиснув сильніше.

З іншої кімнати долинав спів пташок. Ми шукали прийнятний компроміс.

Наступного тижня він торкався моїх ніг зовні. А ще через тиждень він взяв мене ззаду. Я вперше займалася коханням. Цікаво, чи він про це здогадався. Хотілося плакати. Цікаво, навіщо люди взагалі кохаються?

Я подивилась на незавершену скульптуру своєї сестри, а незавершене дівча дивилось на мене.

Навіщо взагалі займатися коханням?

Ми разом пішли до кав’ярні, де вперше зустрілись. Разом і окремо.

Ми сіли за столик. По один бік столу, обличчями до вікна. Я не хотіла знати, чи міг би він мене полюбити.

Я хотіла знати, чи була йому потрібною.

Я перегорнула його записник на чистий аркуш і написала: «Будь ласка, одружися зі мною».

Він подивився на свої руки. ТАК і НІ.

Чому люди взагалі кохаються?

Він взяв ручку і написав на останній сторінці записника: «Ніяких дітей». Це було нашим першим правилом.

– Я розумію, – відповіла я йому англійською. Ми більше ніколи не розмовляли німецькою.

Наступного дня ми з твоїм дідусем пішли під вінець.