Читать книгу Страшенно голосно і неймовірно близько - Джонатан Сафран Фоер - Страница 6

Я дочитав перший розділ «Короткої історії часу», коли тато був ще живим, і мені стало неймовірно тяжко на серці від розуміння, яким незначним є людське існування, а ще від того, що ні для Всесвіту, ні для плину часу абсолютно не важило, жив я чи ні. Коли ввечері тато вкладав мене спати, і ми розмовляли про книжку, я запитав, чи знає він, як вирішити цю проблему.

– Яку проблему?

– Проблему того, наскільки незначними ми є для цього світу.

– Що ж, уяви, що тебе висадили з літака посеред Сахари, а ти взяв пінцет і порухав одну піщинку на один міліметр, що б із цього вийшло?

– Мабуть, я помер би від зневоднення. Тато продовжив:

– Я маю на увазі саме той момент, коли ти порухав би піщинку, що б це змінило?

Я розгублено відповів:

– Я не знаю, а що? Тато наполягав:

– Подумай про це.

– Думаю, я порухав би піщинку.

– І це означало б?…

– І це означало б, що я порухав піщинку.

– Це означало б, що ти змінив Сахару!

– І що?

– І що? Сахара – величезна пустеля, яка існує уже багато мільйонів років. А ти її змінив!

– Точно! – Я аж сів із несподіванки. – Я змінив Сахару!

– А це означає…

– Що саме? Скажи мені!

– Ну, я не говорю про такий шедевр, як «Мона Ліза», чи ліки від раку. Я говорю про зміщення однієї піщинки в Сахарі на один міліметр.

– І?

– Якби ти цього не зробив, то історія людства мала б один шлях розвитку.

– Угу…

– Але ж ти це зробив, тож…

Я підскочив на ліжку, вказуючи рукою на зірки на стелі і закричав:

– Я змінив хід історії!

– Саме так!

– Я змінив Всесвіт!

– Так, змінив.

– Я – Господь!

– Ти ж атеїст.

– Ну тоді, я не існую!

Я впав на ліжко, прямісінько в татові обійми, і ми розреготалися. Ось як я почувався, коли вирішив зустрітися з кожним нью-йоркцем на прізвище Блек. Навіть якщо це ні для кого не мало значення, для мене це було важливим рішенням, і я просто мусив щось робити, як акули, які помирають, якщо перестають плавати, про що мені також відомо.

Менше із тим.

Я вирішив, що діятиму в алфавітному порядку, від Аарона до Яніни, хоча логічніше було б шукати за географічними зонами. Ще одним моїм рішенням була абсолютна секретність моїх дій для домашніх і абсолютна відкритість моїх пошуків для сторонніх, тому що так було треба. Тому на мамине запитання: «Куди ти йдеш і коли повернешся?», я відповідав: «Гуляти. Буду пізніше». Але якби мене про щось запитав один із Блеків, я б йому розповів геть усе. Ще я вирішив для себе не бути більше сексистом, чи расистом, чи гомофобом, не зневажати людей похилого віку, не бути плаксієм, не дискримінувати калік, розумово відсталих, а ще я зарікся брехати, хіба що за крайньої необхідності, що раніше я робив постійно. Я також зібрав спеціальний похідний набір із необхідними речами. Там були: кишеньковий ліхтарик фірми «Магнум», гігієнічний бальзам «Чепстик», декілька упаковок печива «Фіґ Ньютонз», поліетиленові пакети для сміття та важливих доказів, мобільний телефон, сценарій «Гамлета» (щоб я міг повторювати свої сценічні ремарки, поки йтиму від одного Блека до іншого, бо роль у мене була без слів), топографічна мапа Нью-Йорка, таблетки із йодом на випадок брудної бомби,[17] мої білі рукавички (куди ж я без них!), декілька упаковок «Джусі джус», збільшувальне скло, кишеньковий словник Ларусса[18] та ще багато найнеобхідніших речей. Тепер я готовий був вирушати.

На виході мене зустрів Стен зі словами:

– Який чудовий день! На що я відповів:

– Ага.

– Що сьогодні у меню? – запитав він. Я показав йому ключ.

– Лосось?

– Дуже дотепно, але я нічого не їм разом із батьками. Він похитав головою і сказав:

– Пробач, не міг втриматися від жарту. То що сьогодні у меню?

– Квінс і Ґринвіч-Вілледж.

– Ти хотів сказати, Ґре-ніч-Вілледж?[19]

Це стало першим розчаруванням у моїх пошуках, бо я завжди думав, що фонетично це слово звучить як «Ґринвіч», бо у назві є слово green, що було би досить логічним.

– Менше із тим.

На дорогу до будинку, де жив Аарон Блек, мені знадобилося три години і сорок одна хвилина, бо громадський транспорт наводить на мене паніку, хоча й на мостах я також почуваюся жахливо. Тато любив повторювати, що серед усіх своїх страхів нам потрібно обирати найменший, і сьогодні був саме такий випадок. Я пройшов Амстердам-авеню, Коламбус-авеню, Центральний парк, П’яту авеню, Медисон-авеню, Парк-авеню, Лексингтон-авеню, Третю авеню, Другу авеню…[20] Коли я опинився рівно на середині мосту П’ятдесят дев’ятої вулиці,[21] мені спало на думку, що за міліметр позаду від мене був Манхеттен, а за міліметр попереду – Квінс. Цікаво, як тоді називаються частини Нью-Йорка рівно посередині тунелю «Мідтаун»,[22] Бруклінського мосту або місце рівно посередині порона «Стейтен-Айленд», коли він опиняється рівно посередині між Манхеттеном та Стейтен-Айлендом? Місця, які не належать до жодного округу?

Я ступив крок уперед – і ось я вперше в житті опинився у Квінсі. Я проминув Лонґ-Айленд-ситі, Вудсайд, Елмхерст і Джексон Хайтс.[23] Усю дорогу я грав на тамбурині, бо це допомагало мені пам’ятати те, що навіть у всіх цих місцях я – це все ще я. Коли я нарешті дістався до потрібного будинку, я ніяк не міг второпати, куди подівся швейцар. Спочатку я подумав, що він побіг кудись по каву, і вирішив його зачекати, проте пройшло вже досить багато часу, а його не було. Я зазирнув до під’їзду через двері і помітив, що там не було столу для швейцара. «Як дивно», – подумалось мені.

Я спробував відімкнути двері ключем, але він входив лише трішки. Тоді я побачив домофон із номерами квартир, і натиснув на кнопку з написом «А. Блек», що була під номером 9Е. Ніхто не відповідав. Я натиснув її знову. Нічого. Я тиснув на неї ще десь п’ятнадцять секунд. Знову нічого. Я сів на землю і замислився, чи буде з мого боку занадто дитячим вчинком поплакати у під’їзді житлового будинку в Короні.[24]

– Ну годі, годі вже, – раптом пролунало з динаміка домофону, – охолонь.

Я аж підскочив.

– Вітаю, – сказав я, – мене звуть Оскар Шелл.

– Чого ти хочеш?

Голос був розлючений, хоча я не зробив ще нічого поганого.

– Ви були знайомі з Томасом Шеллом?

– Ні.

– Ви впевнені?

– Так.

– Вам що-небудь відомо про ключ?

– Чого ти хочеш?

– Я не зробив нічого поганого!

– Чого ти хочеш?

– Я знайшов ключ, – пояснив я, – він був у конверті з вашим іменем.

– Там було написано «Аарон Блек»?

– Ні, просто «Блек».

– Це розповсюджене прізвище.

– Я знаю.

– А ще назва кольору.

– Само собою.

– Бувай, – сказав голос.

– Але ж я просто намагаюсь що-небудь дізнатися про цей ключ.

– Бувай.

– Але…

– Бувай.

Розчарування номер два.

Я знову сів на землю і розплакався просто у під’їзді житлового будинку в Короні.

Мені хотілося натискати на всі кнопки домофону, і проклинати усіх людей, які живуть у цьому дурному будинку. Я хотів наставити собі синців. А тоді я встав і знову натиснув на кнопку квартири 9Е. Цього разу голос одізвався відразу:

– Чого. Ти. Від. Мене. Хочеш? Я відповів:

– Томас Шелл був моїм батьком.

– І що?

– Був, не є. Він помер.

Він нічого не сказав, але я зрозумів, що він досі тиснув на кнопку «розмова», бо я чув гудки у його квартирі, а ще подув вітер, який і я відчував тут, унизу. Він запитав:

– Скільки тобі років?

Я відповів, що мені сім, з метою викликати у нього співчуття, щоб йому захотілось мені допомогти.

Брехня номер тридцять чотири.

– Мій тато мертвий.

– Мертвий?

– Він уже не живий.

Він нічого не відповів. Я знову почув гудки. Ми стояли, дивлячись одне на одного, на відстані дев’яти поверхів. Нарешті він сказав:

– Він, мабуть, був ще молодим.

– Так.

– Скільки йому було?

– Сорок.

– Це занадто рано для того, щоб помирати.

– Саме так.

– Можна дізнатись, як саме він помер?

Я не хотів про це говорити, але пам’ятав про обіцянки, які давав сам собі перед початком пошуків, тож я розповів йому все. Я знову почув гудки, і мені стало цікаво, чи він не втомився ще тиснути на кнопку. Раптом він сказав:

– Якщо ти піднімешся до мене нагору, я подивлюсь на той ключ.

– Я не можу піднятись нагору.

– Чому?

– Бо ви живете аж на дев’ятому поверсі, а я так високо не підіймаюсь.

– Але чому?

– Це небезпечно.

– Тут абсолютно безпечно, повір.

– Це поки що, доки нічого не трапилось.

– Із тобою все буде гаразд.

– Такі в мене правила.

– Я вийшов би до тебе, – сказав голос, – але я просто-напросто не можу.

– Чому?

– Я хворий.

– А мій тато мертвий.

– Я під’єднаний до багатьох апаратів, ось чому я так довго йшов до домофону.

Якби зараз я міг вчинити інакше, я обов’язково це зробив би. Але нічого не можна повернути. Я чув, як голос казав:

– Алло. Алло. Будь ласка.

Я просунув свою візитку під вхідні двері та кинувся втікати так швидко, неначе за мною хтось гнався.

Аббі Блек жила у квартирі номер один будиночка на Бедфорд-стрит. Я йшов туди дві години і двадцять три хвилини й увесь час грав на тамбурині, від чого у мене сильно стомились руки. Над входом висіла невелика меморіальна дошка, яка повідомляла, що колись у цьому будинку жив поет Една Сент-Вінсент Міллі, і що цей будинок був найвужчим у цілому Нью-Йорку. Я не міг зрозуміти, якої статі був чи була Една Сент-Вінсент Міллі. Я спробував відімкнути двері ключем, проте він проліз лише до половини і застряг. Тоді я постукав у двері. Ніхто не відчиняв, хоча я чув голоси всередині будинку. Мені спало на думку, що квартира номер один мала б бути на першому поверсі, тож я постукав знову. Я був готовий бути нав’язливим, якщо це було потрібно.

Двері відчинила жінка, яка запитала:

– Чим я можу вам допомогти?

Вона була неймовірно вродливою, а її обличчя було схожим на мамине – також усміхнене, навіть коли вона не всміхалася. А ще у неї були страшенно великі цицьки. А найбільше мені сподобалось, як її сережки погойдувалися і торкалися шиї. Раптом мені спало на думку, що треба подарувати їй один з моїх винаходів, щоб одразу сподобатися. Хоча б якусь дрібницю, на зразок флуоресцентної брошки.

– Привіт.

– Здоров.

– Ви Аббі Блек?

– Так.

– А я – Оскар Шелл.

– Здоров.

– Привіт. Тоді я сказав:

– Вам, мабуть, постійно це кажуть, проте якщо ви пошукаєте у словнику фразу «неймовірно вродлива», то побачите там своє фото.

Вона засміялася і відповіла:

– Мені такого ще не казали.

– Ви просто спілкуєтесь не з тими людьми.

– Може, й так.

– Бо ви справді неймовірно вродлива.

Вона прочинила двері трохи більше. Я запитав:

– Ви знали Томаса Шелла?

– Перепрошую?

– Ви знали Томаса Шелла?

Вона замислилась. Мені стало цікаво, над чим саме вона думала.

– Ні.

– Ви впевнені?

– Так.

У її голосі вчувалася якась невпевненість, коли вона казала «так», що наводило мене на думку, що вона була не до кінця чесною зі мною. Що вона могла приховувати? Я простягнув їй конверт зі словами:

– Ця річ вам про щось говорить? Вона якусь мить дивилась на нього.

– Не думаю. А мушу знати?

– Тільки якщо вона справді про щось вам говорить, – відповів я.

– Ні, не говорить, – сказала вона. Чомусь я їй не повірив.

– Ви не проти, якщо я увійду? – запитав я.

– Зараз не найкращий для цього час.

– Чому?

– Я зайнята.

– Чим?

– Хіба це тебе стосується?

– Це риторичне запитання?

– Так.

– У вас є робота?

– Так.

– Яка?

– Я працюю епідеміологом.

– Ви вивчаєте хвороби!

– Так.

– Нічого собі!

– Слухай, я не знаю, чого ти сюди прийшов, але якщо справа лише у конверті, то тут я тобі точно не зможу нічим допомогти.

– Я хочу пити, – сказав я, показуючи на горло, що мало би підтвердити мої слова.

– На розі є крамничка.

– Власне, я діабетик, і мені потрібен цукор прудчій! Брехня номер тридцять п’ять.

– Ти хотів сказати, тобі потрібен цукор хутчій?

– Байдуже.

Я був не в захваті від своєї брехні, а ще не вірив у можливість знати своє майбутнє наперед, просто я сильно захотів потрапити до неї в квартиру. У компенсацію за свою брехню я пообіцяв пожертвувати невелику суму для хворих, котрі справді страждають від діабету, якщо мені даватимуть більше кишенькових грошей. Вона тяжко зітхнула, наче почувалася неймовірно ніяково, але, з іншого боку, вона мене й не виганяла. З будинку долинув чоловічий голос. Вона запитала:

– Хочеш апельсинового соку?

– А кава у вас є?

– Йди за мною, – сказала вона мені та пішла всередину квартири.

– Як щодо немолочних вершків?

Поки я йшов за нею, встиг помітити, що в квартирі було ідеально чисто і затишно. На стінах всюди висіли гарні фото, причому, на одному з них була гола вагіна афроамериканки, від чого мені одразу стало ніяково.

– А де подушки від дивана?

– Цей диван без подушок.

– А це що таке?

– Ти маєш на увазі картину?

– Ваша квартира гарно пахне.

Звідкись знову долинув чоловічий голос, цього разу страшенно гучний, неначе чоловік був у відчаї, але жінка не звернула на крик жодної уваги, наче не почула його, або ж їй було байдуже.

У кухні я торкнувся майже до всього, бо мені це здалося природним. Я провів пальцем по мікрохвильовці та побачив, що він одразу став сірим від пилу.

– C’est sale,[25] – звернувся я до неї, показуючи свій палець. Вона одразу посерйознішала.

– Ти мене присоромив, – сказала Аббі.

– Ви ще не бачили моєї лабораторії, – я намагався її заспокоїти.

– Цікаво, як таке могло статися? – подумала вголос вона.

– Ну, речі час від часу забруднюються.

– Але я люблю тримати помешкання у чистоті. Щотижня до нас приходить жінка, яка наводить тут лад. Я вже мільйон разів її просила прибирати всюди. Я навіть вказувала їй на помилки.

Я запитав її, чому вона так засмутилась через якусь дрібницю.

Вона відповіла:

– Для мене це важливо.

Я чомусь згадав про переміщення однієї піщинки у пустелі. Я витяг вологу серветку зі свого набору і витер поверхню мікрохвильовки.

– Якщо ви – епідеміолог, – сказав я, – мабуть, знаєте, що сімдесят відсотків пилу в помешканні складається із частинок епідермісу людини.

Вона відповіла:

– Ні, я цього не знала.

– Я епідеміолог-любитель.

– Сумніваюсь, що таких, як ти багато.

– А ще я колись провів неймовірно цікавий експеримент, примусивши Феліз протягом року зберігати весь пил із нашої квартири у пакети для сміття. Вона зробила це для мене. Тоді я зважив пил. Він важив п’ятдесят один кілограм. Тоді я вирахував, що сімдесят відсотків від п’ятдесят одного кілограма – це близько тридцяти п’яти з половиною. Я, наприклад, важу тридцять чотири і п’ять десятих, а коли змокну під дощем, то навіть тридцять п’ять і три десятих кілограма. Це нічого не доводить, взагалі-то, але досить дивно. Куди мені це покласти?

– Сюди, – сказала вона, забираючи у мене вологу серветку. Я запитав її:

– Чому ви така сумна?

– Що, перепрошую?

– Ви засмучені. Чому?

Кавоварка забулькала. Вона відчинила шафку і дістала звідти чашку.

– Тобі із цукром?

Я відповів «так», тому що тато завжди пив із цукром. Вона сіла, але одразу ж знову зірвалась на ноги і пішла діставати виноград із холодильника. Потім вона поставила на стіл ще й тарілку із печивом.

– Ти любиш полуниці? – запитала Аббі.

– Так, – відповів я, – але я не голодний.

Вона все одно поклала переді мною полуниці. Мене здивувало, що на її холодильнику не було ні дитячих фото, ні записок, ні магнітиків. Єдиною прикрасою в кухні було фото слона на стіні біля телефону.

– Я у захваті, – сказав я, і цього разу не для того, щоб їй сподобатися.

– Що ти маєш на увазі? – не зрозуміла вона. Я вказав на фото.

– Спасибі, – відповіла вона, – мені це теж подобається.

– Я не казав «подобається», я сказав, що я у захваті.

– Так, я також у захваті.

– Що вам відомо про слонів?

– Я не надто багато про них знаю.

– Не надто багато? Це означає трохи? Чи майже нічого?

– Майже нічого.

– А ви знали, що деякі вчені вважають, що у слонів є есс?

– Ти хотів сказати екстрасенсорне сприйняття?

– Байдуже. Просто слони можуть домовлятися про зустрічі, перебуваючи на дуже великій відстані один від одного, а ще вони знають, де є їхні друзі та вороги, а ще вміють знаходити воду, не маючи ніяких географічних підказок і пристроїв. Ніхто не знає, як саме вони це роблять. Що ж насправді відбувається?

– Я не знаю.

– Як же вони це роблять?

– Що саме це?

– Як би вони призначали зустрічі, не маючи цих здібностей?

– Ти мене питаєш?

– Так.

– Я не знаю.

– А хотіли б дізнатися?

– Звичайно.

– Дуже?

– Звісно.

– Вони видають дуже-дуже-предуже низькі звуки, такі низькі, що людина їх почути не може. Так вони розмовляють один із одним. Хіба це не вражає?

– Вражає.

Я з’їв одну полуницю.

– А ще є одна жінка, яка провела декілька років у Конго, чи деінде, неважливо. Вона записувала ці звуки і назбирала вже величезну колекцію. Минулого року вона почала їх відтворювати заново.

– Заново?

– Вона відтворювала звуки слонам.

– Навіщо?

Я був у захваті від того, що вона це запитала.

– Ви, мабуть, знаєте, що у слонів просто чудова пам’ять, набагато краща, ніж у інших ссавців.

– Так, здається, я про це десь чула.

– Тож ця жінка вирішила перевірити, наскільки сильною є їхня пам’ять. Вона ввімкнула давній запис звуків ворога, які до того слони чули лише раз, проте їх це настільки лякало, що вони навіть розбігалися хто куди. Вони пам’ятали сотні звуків. Тисячі. Може, навіть нескінченно багато звуків. Хіба це не захоплює?

– Справді.

– А що було ще більш захопливим, це те, що вона ввімкнула передсмертний крик слона його родичам.

– І?

– Вони згадали його.

– Що вони зробили?

– Вони підійшли до програвача.

– Цікаво, що вони тоді відчували.

– Що ви маєте на увазі?

– Коли вони почули передсмертний крик слона, вони підходили до програвача з любов’ю? Зі страхом? Чи, може, зі злістю?

– Я не знаю.

– Вони нападали?

– Не пам’ятаю.

– Може, плакали?

– Тільки люди плачуть слізьми. Ви це знали?

– Слон на цій фотографії ніби плаче.

Я підійшов страшенно близько до фото, і здавалося, вона не помилилася.

– Мабуть, підмалювали у «Фотошопі». Але, про всяк випадок, чи можу я сфотографувати цього слона?

Вона кивнула і сказала:

– Здається, я колись читала, що слони – це єдині тварини, які ховають померлих.

– Ні, – відповів я, налаштовуючи дідусеву камеру, – ви не могли такого читати, бо вони лишень збирають кістки. Тільки люди ховають померлих.

– Слони не можуть вірити у привидів. Це мене трохи розсмішило.

– Ви ж учена, дивно, що ви про таке думаєте.

– А що ти про це думаєш?

– Я лише вчений-початківець.

– І все ж, що б ти на це сказав? Я сфотографував слона на стіні.

– Я сказав би, що вони заплутались. Тоді вона розплакалася.

«Це мені більше пасувало б зараз плакати», – подумав я.

– Не плачте, – я намагався її заспокоїти.

– Чому?

– Бо.

– Бо що?

Оскільки я не знав, чому вона плакала, я не міг вигадати і причину, чому вона не мала цього робити. Може, вона плакала через слонів? Або я щось не те сказав? Або через відчайдуха в сусідній кімнаті? Або через щось, про що мені невідомо?

– Я дуже вразливий, – сказав я.

– Співчуваю, – відповіла вона.

– Я написав листа тій вченій, яка записувала звуки слонів. Я запитав, чи можна стати її асистентом. Я написав їй, що міг би дбати про те, щоб у неї завжди були напоготові чисті касети для записів, а ще міг би кип’ятити воду, щоб робити її придатною для пиття, або хоча б нести її спорядження. Її асистентка відповіла мені, що у вченої вже є асистентка, ясна річ, але, можливо, у далекому майбутньому їй знадобиться у роботі ще чиясь допомога, і тоді вони до мене звернуться.

– Чудово, тобі є чого прагнути.

– Саме так.

Хтось підійшов до кухонних дверей, і я здогадався, що це був той чоловік, що кричав із сусідньої кімнати. Він зазирнув у кухню, сказав щось Аббі, хоч я й не розібрав, що саме, і пішов геть. Аббі зробила вигляд, що нічого не відбулося, а я не міг цього так облишити.

– Хто це був?

– Мій чоловік.

– Йому щось потрібно?

– Мені байдуже.

– Але ж він ваш чоловік, і мені здається, йому щось потрібно.

Вона знову розплакалася. Я підійшов до неї та поклав руку їй на плече, як це робив тато, коли я засмучувався. Я запитав її, що вона відчувала, бо так спитав би мене тато.

– Тобі, мабуть, це здається незвичним, – сказала вона.

– Мені багато речей здаються незвичними, – відповів я.

– Скільки тобі років? – запитала вона.

Я сказав, що мені дванадцять. Брехня номер п’ятдесят дев’ять. Я просто хотів здаватися достатньо дорослим для того, щоб вона могла мене полюбити.

– Що дванадцятирічний хлопчик робить тут, стукаючи у двері незнайомцям?

– Я намагаюся знайти потрібний замок. А вам скільки років?

– Сорок вісім.

– Хай йому грець, на вигляд ви значно молодша. Вона засміялася крізь сльози і відповіла:

– Спасибі.