Читать книгу Страшенно голосно і неймовірно близько - Джонатан Сафран Фоер - Страница 4

Браслет, який мама одягла на татові похорони, я зробив для неї, перетворивши татові повідомлення на азбуку Морзе. Я використав небесно-блакитні намистини для тиші, каштановий бісер – для пауз між буквами, фіолетові намистини – для пауз між словами, короткі та довгі ділянки нитки між намистинами – для позначення коротких та довгих гудків, які, здається, називаються сигналами. Тато точно знав би, як вони називаються. Я витратив на нього цілих дев’ять годин і спочатку збирався подарувати його Сонні – безхатьку, якого я часто бачу біля входу до «Французького альянсу»,[11] бо не можу спокійно на нього дивитися, або Лінді, охайній старенькій жіночці, яка безкоштовно проводить екскурсії по Музею природничої історії, щоб стати особливим у її очах, або комусь в інвалідному візку. А натомість я віддав його мамі. Вона сказала, що це було найкращим подарунком, який вона коли-небудь отримувала. Я запитав її, чи браслет був кращим за «Їстівне цунамі», яке я їй подарував у період мого захопленнями їстівними природними явищами. Вона відповіла:

«Це зовсім інше». Я запитав її, чи справді вона кохає Рона, на що мама сказала: «Рон – чудова людина», що було відповіддю на зовсім інше питання. Тому я запитав знову: «Правда чи брехня: ти закохана у Рона». Вона провела рукою із обручкою по своєму волоссю і відповіла: «Оскаре, Рон – мій друг». Я хотів її запитати, чи вона спала зі своїм другом, і якби вона відповіла «так», я негайно втік би звідти, а якби вона відповіла «ні», я запитав би, чи вони займалися глибоким петингом, бо це слово я тоді вже знав. Я хотів сказати, що їй ще зарано грати у «скребл». Чи дивитися у дзеркало. Чи занадто гучно вмикати радіо. Це було несправедливо стосовно тата і стосовно мене. Але я поховав усі ці слова у собі. Я зробив для неї й інші прикраси із татовими повідомленнями азбукою Морзе – намисто, браслет на щиколотку, довгі сережки, тіару… Та все ж, браслет вдався мені найкраще, мабуть тому, що я зробив його в останню чергу, що робило його найбільш цінним.

– Мам?

– Що?

– Нічого.

Навіть рік по тому мені було до болю тяжко робити деякі речі, наприклад, приймати душ (не знаю чому), і, звісно, їздити у ліфті. Багато речей наводили на мене просто жахливу паніку, як от підвісні мости, мікроби, літаки, салюти, араби в метро (хоч я й не расист), араби в ресторанах, кав’ярнях та інших громадських місцях, риштування, стічні труби та каналізаційні ґрати, залишені кимось сумки, черевики, люди з вусами, дим, вузли, високі будівлі та тюрбани. Часто мені здається, що я стою посеред величезного чорного океану або у далекому космосі, але це аж ніяк не можна назвати приємним відчуттям. Просто все здається неймовірно далеким від мене. Уночі ще гірше. Я почав вигадувати різні речі і ніяк не міг зупинитися, як бобри, про яких я також знаю. Люди думають, що бобри гризуть дерева, щоб будувати греблі, але насправді вони роблять це через те, що їхні зуби ніколи не припиняють рости, і якби бобри постійно не спилювали їх, гризучи дерева, то зуби стали б такими довгими, що вростали б їм в морди, і це б їх просто вбивало. Так і з моїм мозком.

Якось вночі, після цілого гуголплексу винаходів, я зайшов до татової комірчини. Колись ми з ним тут займалися греко-римською боротьбою, розповідали дотепні жарти, а одного разу навіть прикріпили до стелі маятник, а на підлозі виклали коло з доміно, щоб довести, що Земля обертається. Після татової смерті я ні разу сюди не заходив. Мама із Роном були у вітальні – слухали занадто гучно музику і грали у настільні ігри. Вона не сумувала за татом. Якусь мить я просто тримав дверну клямку, а потім нарешті переступив поріг комірчини.

Хоча в домовині тата й не було, у комірчині він був усюди. І навіть через рік тут досі пахло так, ніби він щойно поголився. Я пробігся руками по всіх його білих футболках. Я торкнувся його дорогучого годинника, якого він ніколи не носив, і запасних шнурівок до його кросівок, у яких він уже ніколи не побіжить до Резервуару. Я перевірив кишені всіх його піджаків (знайшов чек за проїзд на таксі, обгортку від «Міні-Крекла»[12] і візитку якогось постачальника діамантів). Я взув його хатні капці. Я подивився на своє відображення у його металевий ріжок для взуття. У середньому, людині потрібно лише сім хвилин, щоб заснути, проте я не міг заснути годинами, і тягар на моєму серці ставав хоч трохи легшим серед татових речей. Мені хотілось бути серед його речей, торкатися того, чого торкався він, вирівнювати вішачки, хоча я знав, що більше це не мало ніякого значення.

Його смокінг висів на стільці, де тато зазвичай сидів, коли взувався, про що я подумав «Дивно». Чому він не висів поруч із іншими костюмами? Хіба він повернувся із якоїсь помпезної вечірки за день до своєї смерті? Але чому він тоді не повісив його назад до шафи? А може, він планував здати його у хімчистку? Проте я не пам’ятаю ніяких помпезних вечірок. Я добре пам’ятаю, що він вкладав мене спати, і те, як ми слухали по радіо трансляцію грецькою мовою, і те, як він розповідав мені історію про Шостий округ Нью-Йорка. Якби я не помітив більше нічого дивного, я б не надав такого значення смокінгу. Але раптом я почав помічати й інші дивні речі.

На найвищій полиці стояла красива синя ваза. Що вона там робила? Звісно, я не міг до неї дістати, тому підсунув собі стілець, на якому досі висів татів смокінг, а потім повернувся до своєї кімнати, щоб узяти збірку творів Шекспіра, яку мені купила бабуся, коли дізналася, що я гратиму Йорика. Я приніс їх до комірчини, усі чотири томи трагедій, поки у мене не вийшов досить високий стос. Я став на цю конструкцію, і якусь мить усе було добре. Але коли я торкнувся вази кінчиками пальців, трагедії захиталися, та ще й смокінг мене відволікав, і через секунду все опинилося на підлозі – і я, і ваза, яка вмить розбилася.

– Це не я! – вигукнув я, проте ніхто навіть не почув цього гуркоту, бо мама з Роном слухали занадто гучну музику і сміялися. Я знову замкнувся на всі свої внутрішні замки, і не тому, що мені було боляче, не тому, що я щось розбив, а через те, що їм було весело. Хоч я й знав, що не варто цього робити, я все одно поставив собі синець.

Я вирішив все прибрати, і тоді я помітив дещо дивне. Серед безлічі синіх осколків лежав маленький конверт, розміром не більший за картку для безпровідникового Інтернету. «Що за?…» Я розпечатав його і побачив, що всередині лежав ключ. «Що за, що за?…» Ключ був доволі дивним, безсумнівно, він мав би відмикати щось важливе, тому що він був коротшим і ширшим за звичайні ключі. Я ніяк не міг цього пояснити: короткий та широкий ключ у маленькому конверті у синій вазі на найвищій полиці у татовій комірчині.

Перше, що я вирішив зробити (і на мою думку, це було дуже логічним рішенням), це залишити свою знахідку в таємниці і спробувати відімкнути ключем усі замки у нашій квартирі. Навіть без спроби я знав, що він точно не від вхідних дверей, бо він не був схожий на ключ, який я носив на мотузці на шиї, щоб відмикати двері, коли нікого не було вдома. Я йшов навшпиньках, щоб залишитися непоміченим, і спробував відімкнути ключем двері до ванної кімнати, а потім ще шухляди у маминому туалетному столику. Я спробував відімкнути ключем шухляду в кухонному столі, на якому тато раніше розбирав рахунки, а потім і комірчину біля шафи з білизною, де я іноді грав у хованки, а потім і мамину скриньку із прикрасами. Ключ не підходив ні до чого.

Тієї ночі я винайшов спеціальну дренажну систему, яка була б підведена до кожної подушки у Нью-Йорку і з’єднувала б їх із Резервуаром. Коли люди засинали б у сльозах, їхні сльози стікали б до однієї водойми, і вранці ведучий прогнозу погоди розповідав би, як змінився за ніч рівень води у Резервуарі сліз, і всі могли б знати, чи є у Нью-Йорку проблеми. А коли б ставалося щось по-справжньому жахливе – вибух атомної бомби чи атака біологічною зброєю, – спрацьовувала б страшенно гучна сирена, скликаючи людей до Центрального парку для укріплення Резервуару мішками з піском.

Ну і нехай.

Наступного ранку я сказав мамі, що не піду до школи, бо дуже погано почуваюся. Це була моя перша брехня. Вона торкнулася мого чола і сказала:

– Ти й справді трохи гарячий. Я відповів:

– Я поміряв температуру, цілих сорок два градуси.

Це була друга брехня. Мама повернулася до мене спиною і попросила застебнути їй сукню. Вона могла зробити це й сама, проте знала, як сильно це подобається мені. Вона сказала:

– У мене сьогодні багато зустрічей, але бабуся може зайти, якщо тобі що-небудь знадобиться, а ще я буду телефонувати тобі щогодини.

Я відповів:

– Якщо я не підходитиму до телефону, то я або спатиму, або буду в туалеті.

Мама відповіла:

– Краще підходь до телефону.

Коли вона пішла на роботу, я одразу ж одягнувся і спустився на перший поверх. Стен підмітав перед під’їздом. Я хотів пройти непоміченим, проте він мене таки побачив.

– Не схоже, що ти справді хворий, – звернувся він до мене, змітаючи купу листя на дорогу.

– Я справді хворий, – відповів я. Тоді Стен запитав:

– І куди ж це Містер Я-Справді-Хворий так поспішає?

– До аптеки на Вісімдесят четвертій вулиці за льодяниками від кашлю.

Брехня номер три. Насправді я пішов до майстерні «Фрейзер та сини» на Сімдесят дев’ятій вулиці.

– Зробити тобі ще дублікатів? – запитав Волт. Я привітався із ним, дістав ключ і запитав, що він може про нього сказати. – Це ключ від якогось ящика, – пояснив Волт, уважно розглядаючи ключ через скельця своїх окулярів, – я б сказав навіть, від сейфа, судячи з його форми. – Він вказав мені на полицю із гачками, на яких висіла сила-силенна різних ключів. – Бачиш, ці ключі зовсім інші. Твій набагато товстіший. Його важче зламати. – Я торкнувся усіх ключів, до яких міг дотягнутися, і чомусь від цього мені стало легше. – Але навряд чи це ключ від вбудованого сейфа, швидше, від чогось маленького, може, портативного. Або від скриньки у банку. Причому, старого зразка. Або від якогось відстійного генератора. – Це мене трохи розсмішило, хоч я й розумів, що немає нічого смішного у тому, щоб бути відстійним. – Це доволі старий ключ, – продовжив Фрейзер, – йому на вигляд років двадцять-тридцять, не менше.

– Звідки ви можете це знати?

– Бо ключі – це якраз те, на чому я дуже добре знаюсь.

– Класно.

– Проте сучасні сейфи не мають ключів.

– Не мають? Як це?

– Ну, тепер мало хто користується ключами.

– Я користуюсь. – І при цих словах я дістав ключі від квартири з кишені.

– Я це знаю, – відповів він, – проте такі, як ти, зараз рідкість. Тепер усе на електроніці. Кодові замки. Сканери відбитків пальців.

– Звучить круто.

– А я люблю ключі.

Я замислився над його словами, і раптом мені стало знову тяжко на серці.

– Що ж, якщо такі, як я – рідкість, то що станеться із вашою майстернею?

– Ми перекваліфікуємось. Як магазин друкарських машинок. Тепер ми справді потрібні, а згодом станемо просто пам’яткою.

– Може, вам слід розпочати нову справу.

– Мені подобається ця.

– Хочу ще дещо вас запитати, швидше із цікавості.

– Наважся, – відповів він.

– Наважитися?

– Наважся. Нумо. Питай.

– Ви Фрейзер чи син?

– Власне, я внук. Мій дідусь відкрив цю майстерню.

– Круто.

– Але я також і син, бо мій тато теж працював тут за життя. А ще я Фрейзер, тому що мій син також підробляє тут влітку.

Я не зупинився:

– У мене є ще одне запитання.

– Наважся.

– Думаєте, мені вдасться знайти фірму, яка виготовила цей ключ?

– Та його міг зробити будь-хто.

– Що ж, мені хоча б знайти замок, до якого він підходить.

– Боюся, тут я тобі нічим не допоможу, просто пробуй відмикати ним усі замки, які тобі трапляться. Я можу зробити тобі дублікат до нього, якщо хочеш.

– Мені може знадобитися цілий гуголплекс ключів.

– Гуголплекс?

– Це гугол у степені гугол.

– Гугол?

– Одиниця із сотнею нулів.

Він поклав руку мені на плече і сказав:

– Тобі потрібен лише один замок.

Я став навшпиньки, щоб покласти руку йому на плече і відповів:

– Так, лише один.

Коли я вже збирався йти, він наздогнав мене своїм запитанням:

– Хіба ти не повинен бути у школі? І я швидко відповів:

– Сьогодні день народження Мартіна Лютера Кінга-молодшого. Брехня номер чотири.

– Я думав, що він у січні.

– Так і було раніше. Перенесли. Брехня номер п’ять.

Удома Стен мене зустрів зі словами: «Вам лист!»

Дорогий Оскаре, здоров, друже!

Дякую за душевний лист і куленепробивні барабанні палички (сподіваюсь, вони мені ніколи не знадобляться!). Зізнаюсь, я ніколи не замислювався над тим, щоб давати приватні уроки.

Надіюсь, тобі сподобається футболка, яку я тобі надсилаю. Взяв на себе сміливість підписати її для тебе.

Твій друг Ринґо

Мені не просто сподобалась футболка, я був від неї в захваті! На жаль, вона була не білого кольору, тому одягати її я не міг.

Я заламінував лист Ринґо і почепив його на стіну у своїй кімнаті. Тоді я вирішив пошукати в Інтернеті інформацію про замки в Нью-Йорку і знайшов багато цікавого. Наприклад, у місті є 319 поштових відділень і 207 352 поштові скриньки. Звичайно, кожна скринька замикається. Ще я з’ясував, що в місті близько 70 571 готельного номера і більшість із них мають замок від вхідних дверей, від ванної кімнати, від шафи і від міні-бару. Я не знав, що таке міні-бар, тому подзвонив до готелю «Плаза», щоб запитати, бо цей готель мені був відомий. Від них я дізнався, що таке міні-бар. У Нью-Йорку понад 300 000 автомобілів, а ще є 12 182 таксі та 4425 автобусів. Ще я згадав, що під час поїздок у метро бачив, як кондуктори відмикають і замикають двері ключами, тому треба врахувати ще й це. У Нью-Йорку живе понад 9 000 000 людей (кожні 50 секунд народжується нове немовля), і всі вони мають десь мешкати, а ще ж більшість квартир мають два замки на вхідних дверях, деякі мають замки й на ванних кімнатах, а деякі, можливо, і на інших кімнатах, і, звичайно, треба врахувати замки на комодах і скриньках для прикрас. Ще у місті є офіси, мистецькі студії, склади, банки з сейфами, ворота до приватних володінь, автостоянки… Я підрахував: якщо брати до уваги все – від замків на велосипедах і засувок на горищах до замків на скриньках із запонками, то вийде щонайменше по 18 замків на одну людину, тобто у Нью-Йорку приблизно 162 000 000 замків, а це нереально багато!!!

– Квартира Шеллів. Привіт, мам!.. Так, здається, трохи краще, але я все одно ще хворий… Ні… Угу… Угу… Мабуть… Я замовлю щось індійське… Аякже… Добре… Угу… Я знаю… Знаю… Па!

Я відмітив, скільки часу в мене піде на відмикання одного замка. Впорався за три секунди. Тоді я підрахував, що якщо кожні 50 секунд у Нью-Йорку хтось народжується, а на кожну людину припадає по 18 замків, тобто кожні 2,777 секунди у місті з’являється новий замок. Виходить, що навіть якби я присвятив увесь свій час відмиканню замків, то однаково відставав би щосекунди на 0,33 замка. І це не враховуючи час на шлях від одного замка до іншого, на їжу і на сон (що у принципі не проблема, бо я й так майже не сплю). Мені потрібен був кращий план.

Тієї ночі я одягнув свої білі рукавички, пішов до татової комірчини і дістав зі смітника пакет, у який висипав усі осколки вази. Я шукав підказки, які допомогли би мені знайти розв’язку швидше. Мені потрібно було шукати дуже обережно, щоб не пошкодити можливі докази, не видати себе перед мамою і не поранитись. Я знайшов конверт, у якому був ключ. І тільки тоді я помітив те, на що хороший детектив звернув би увагу одразу: на звороті конверта було написано «Блек». Я так розізлився на себе за те, що не помітив цього одразу, що поставив собі синець. Татів почерк здався якимось дивним. Був неохайним, наче тато писав у поспіху, або розмовляючи по телефону, або думаючи про щось зовсім інше. Про що це він міг думати в той момент? Я погуглив слово «Блек» і дізнався, що під такою назвою не було жодної фірми з виготовлення сейфів. Я засмутився, бо це було б доволі логічним поясненням, яке завжди є найкращим, хоча, на щастя, не єдиним можливим. Ще я з’ясував, що в кожному штаті нашої країни та майже у кожній країні світу є місто під назвою «Блек». Наприклад, у Франції є місто, що називається «Noir». Тож це мене ще більше загнало в глухий кут. Я намагався знайти ще якусь інформацію, хоча й знав, що нічого доброго з цього не вийде, та вже не міг цього не робити. Я роздрукував декілька фото, що трапились мені в Інтернеті: дівчинки, на яку напала акула, канатохідця між вежами-близнюками, актриси, яка займається оральним сексом зі своїм хлопцем, солдата, якому відрізали голову в Іраку, порожньої стіни, на якій раніше висіла відома картина… Усі ці фото я вклеїв до «Те, що зі мною сталося» – свого альбому, який увесь час я тримав під рукою.

Наступного ранку я знову сказав мамі, що не піду до школи. Вона запитала мене, що не так цього разу. Я відповів їй:

– Те саме, що й завжди не так.

– Ти знову хворий?

– Я засмучений.

– Через тата?

– Через все.

Мама сіла біля мене на ліжко, хоча я знав, що вона дуже поспішає.

– Що означає «все»?

Я почав перелічувати, загинаючи пальці на руках:

– М’ясні та молочні продукти у нашому холодильнику, бої без правил, автокатастрофи, Ларрі…

– Хто такий Ларрі?

– Безхатько біля входу в Музей природничої історії, який завжди каже: «Обіцяю, це на їжу», коли просить гроші. – Мама повернулась до мене спиною, і я застебнув їй сукню, продовжуючи перелічувати: – Те, що ти не знаєш, хто такий Ларрі, хоча, мабуть, бачиш його щодня; те, як Бакмінстер лише їсть, спить та ходить в туалет, не маючи ніякого raisons d’être; огидний коротун без жодних ознак шиї, який перевіряє квитки на вході в кінотеатр «IMAX»; те, що Сонце рано чи пізно вибухне; те, що абсолютно кожного дня народження мені дарують щонайменше одну річ, яка у мене вже є; бідні люди, які гладшають через фаст-фуд, бо він дешевший… – Тут у мене закінчились пальці, хоч я не дійшов ще навіть до половини свого списку, і я не збирався зупинятися, бо знав, що мама не піде, поки я не закінчу свій список. – …домашні тварини; те, що у мене є домашня тварина; нічні жахи; «Microsoft Windows»; старенькі люди, які сидять самотньо цілими днями, бо ніхто не хоче їх навідувати, а вони надто скромні, щоб просити про це; таємниці; телефони з дисками; те, що офіціантки-китаянки постійно всміхаються, навіть якщо не трапилося нічого кумедного чи смішного; те, що китайці володіють мексиканськими ресторанами, проте немає жодного мексиканця, який володів би китайським рестораном; дзеркала; касетні магнітофони; моя непопулярність у школі; бабусині купони на знижку; склади; люди, які не знають про Інтернет; поганий почерк; красиві пісні; те, що люди зникнуть через п’ятдесят років…

– Із чого ти взяв, що люди зникнуть через п’ятдесят років? Я запитав маму:

– Ти оптимістка чи песимістка?

Вона поглянула на годинник і відповіла:

– Я налаштована оптимістично.

– Тоді я змушений тебе розчарувати, бо я точно знаю, що людство винищить себе, тільки-но це стане можливим, а станеться це дуже і дуже скоро.

– А чому тебе засмучують красиві пісні?

– Бо вони всі лицемірні.

– Геть усі?

– Ніщо не може бути водночас красивим і правдивим.

Вона всміхнулася, але не радісно, і сказала:

– Ти говориш, як твій тато.

– Що ти маєш на увазі?

– Тато завжди мислив у такому стилі.

– У якому стилі?

– Ну, «ніщо не може бути і таке, і все інше». Або «все таке-то й таке-то». Або «очевидно». – Вона розсміялася. – Він завжди був дуже однозначним у всьому.

– Що таке «однозначний»?

– Це означає «впевнений», воно походить від слів «той, хто має лише одну думку, одне визначення».

– Що поганого в однозначності?

– Тато деколи не бачив за деревами самого лісу.

– Якого лісу?

– Облиш, ніякого.

– Мам?

– Так?

– Мене засмучує, коли ти кажеш, що я роблю щось так, як тато.

– Ой, вибач. Хіба я часто це кажу?

– Ти постійно це кажеш.

– Тепер я розумію, чому це тебе засмучує.

– А бабуся весь час повторює, що я роблю щось так, як дідусь. Мені від цього ніяково, бо їх уже немає… А ще я не відчуваю себе особливим.

– Сонечко, ми з бабусею не хотіли, щоб так сталось. Для нас ти завжди будеш особливим, ти ж це знаєш?

– Мабуть.

– Найособливішим.

Вона погладила мене по голові, і її рука торкнулася того місця за вухом, якого майже ніколи не торкаєшся.

Я запитав, чи можна ще раз застебнути їй сукню. Вона відповіла ствердно, і повернулась до мене спиною.

– Думаю, тобі було б краще спробувати піти до школи, – сказала мама.

– Я намагаюсь, – відповів я.

– Може, підеш хоча б на перший урок?

– Я не можу навіть встати з ліжка. – Брехня номер шість. – А ще доктор Файн сказав, що я повинен прислухатись до своїх відчуттів. Він сказав, що я повинен відпочивати, коли мені потрібно.

Це не було брехнею, проте не було й до повної міри правдою.

– Я просто не хочу, щоб ти взяв це собі за звичку, – сказала мама.

– Не бійся, не візьму, – відповів я.

Вона поклала руки на ковдру, і, мабуть, помітила, що щось не так, бо запитала мене, чи я лежу в ліжку у вуличному одязі. Я відповів:

– Так, і це через те, що я просто замерз. – Брехня номер сім. – Я маю на увазі, на додачу до того, що мене лихоманить.

Як тільки мама пішла, я зібрав свої речі та спустився вниз.

– У тебе сьогодні значно кращий вигляд, – завважив Стен.

Я порадив йому займатися своїми справами.

– Та хай йому грець! – обурився він.

– Просто сьогодні я почуваюся гірше, ніж учора.

Я пішов до магазину мистецького приладдя на Дев’яносто третій вулиці й запитав жінку на вході, чи можу я поговорити з менеджером. Так робив тато, коли йшлося про щось надважливе.

– Чим я можу бути корисною? – запитала вона.

– Мені потрібен менеджер, – стояв на своєму я.

– Я зрозуміла. Чим я можу бути корисною?

– Ви неймовірно красиві, – сказав я їй, бо вона була дуже гладкою, і я подумав, що такий комплімент буде надзвичайно приємним для неї, а ще я зможу заново їй сподобатися, хоч я і був сексистом.

– Спасибі, – відповіла жінка.

– Ви могли б бути кінозіркою. – У відповідь вона лише похитала головою, наче думаючи «Що за?..» – Менше з тим, – сказав я, дістав конверт і розповів їй історію про свою знахідку і про те, як я відмикав усі замки на своєму шляху і думав, що може означати слово «Блек». Я хотів, щоб вона мені розповіла щось про чорне, бо ж вона мала б бути експертом із кольору.

– Ну… – вона ніби замислились, – не знаю, чи я можу бути експертом бодай у чомусь, але я точно бачу дещо дивне в тому, що людина написала слово «чорний» ручкою червоного кольору.

Я запитав її, що в цьому незвичайного, бо до цього моменту я думав, що тато просто використав одну з тих червоних ручок, якими виправляв помилки у «Нью-Йорк таймс».

– Ходи сюди, – відповіла вона і підвела мене до вітрини із десятьма ручками. – Поглянь на це. – І вона вказала на блокнот, який лежав біля вітрини.

– Бачиш, більшість людей пишуть назву кольору тієї ручки, яку розписують.

– Чому?

– Я не знаю чому. Мабуть, це щось психологічне.

– «Психологічне» означає розумове?

– Майже.

Я замислився над цим і зробив для себе відкриття, що, мабуть, і я написав би слово «синій», якби тестував ручку синього кольору.

– Не так легко зробити те саме, що зробив твій тато, – написати назву чорного кольору ручкою червоного кольору. Це неприродно.

– Невже?

– А ось це ще складніше зробити, – сказала вона, взяла той блокнот і дещо в ньому написала, а тоді попросила мене прочитати написане вголос. Вона мала рацію, це було зовсім неприродно, бо частина мене хотіла вимовити назву кольору, а інша частина – те, що було написано. Я так і не прочитав нічого.

Я запитав її, що це все мало означати.

– Що ж, я не впевнена, чи це взагалі щось означає. Але поглянь, коли хтось розписує ручку, то він зазвичай пише або назву кольору тієї ручки, або власне ім’я. Той факт, що слово «Блек» написане ручкою червоного кольору, наводить мене на думку, що це ім’я якогось чоловіка.

– Або жінки.

– І я скажу тобі ще дещо.

– Що?

– Буква «Б» написана великою. А назви кольорів ми зазвичай пишемо із малої букви.

– Чорта з два!

– Що?

– Це написав Блек!

– Перепрошую?

– Блек написав слово «Блек»! Мені потрібно знайти Блека!

Вона сказала:

– Якщо тобі знову знадобиться моя допомога, тільки скажи.

– Я вас обожнюю!

– Ти не міг би не трусити так своїм тамбурином, все-таки, ми в магазині?

Вона відійшла, а я залишився там стояти, намагаючись впорядкувати думки. Я гортав сторінки блокнота, уявляючи, що в такій ситуації зробив би Стівен Гокінг.

Я вирвав із блокнота останню сторінку і побіг знову шукати менеджера. Вона саме допомагала комусь вибрати пензлики, але я подумав, що можу собі дозволити її перервати.

– Це мій тато! – закричав я, вказуючи пальцем на його ім’я. – Томас Шелл!

– Який збіг! – відповіла вона.

– От тільки він ніколи не купував мистецьке приладдя.

– Може, ти просто про це не знав.

– Може, йому просто знадобилася ручка.

Я бігав магазином від вітрини до вітрини, перевіряючи, чи не тестував тато якесь інше приладдя. Тільки так я міг довести, чи він справді купував мистецьке приладдя, чи просто розписував ручки, бо йому потрібно було купити ручку.

Я не міг повірити своєму відкриттю.

Його ім’я було всюди. Він тестував маркери, і тюбики з олійними фарбами, і кольорові олівці, і крейду, і ручки, і пастелі, і акварелі… Він навіть нашкрябав своє ім’я на шматку формувальної глини, і ще я знайшов ніж для різьби із залишками жовтої глини, тож я знав, що саме його тестував тато. Скидалося на те, що він планував найбільший мистецький проект за всю історію людства. Але дечого я не розумів: усе це мало б відбуватися близько року тому.

Я знову відшукав менеджера.

– Ви казали, що я можу звернутися до вас, якщо мені знову знадобиться ваша допомога.

– Дозволь мені закінчити із цим покупцем, а тоді я буду вся до твоїх послуг, – відповіла вона.

Я чекав, поки вона закінчить консультувати іншого покупця. Тоді вона повернулася до мене.

– Ви сказали, що я можу звернутися до вас, якщо мені знову знадобиться ваша допомога. Що ж, мені потрібно переглянути річні звіти з продажів вашого магазину.

– Для чого?

– Щоб дізнатися, коли саме мій тато тут був, і що саме він тут придбав.

– Для чого?

– Мені потрібно знати.

– Але навіщо?

– Ваш тато не помер, тому я не можу вам пояснити.

– Твій тато помер?

Я відповів «так» і додав:

– Я дуже вразливий.

Вона підійшла до каси, яка виявилася комп’ютером, і почала одним пальцем щось друкувати.

– Продиктуй ще раз його прізвище.

– Ш.Е.Л.Л.

Вона натиснула ще декілька кнопок, подумала, а тоді сказала:

– Нічого немає.

– Нічого?

– Він або нічого не купив, або ж заплатив готівкою.

– Що за?… Зачекайте.

– Перепрошую?

– Оскар Шелл… Так, мам… Бо я у ванній… Бо він у мене в кишені… Угу… Угу… Трохи, але я можу тобі подзвонити, коли вийду з ванної, добре?… Десь за півгодини… Це особисте… Мабуть… Угу… Угу… Добре, мам… Так… Па…

– Що ж, тоді я маю ще одне запитання.

– Ти звертаєшся до мене чи до телефону?

– До вас. Як давно ці блокноти стоять у вітринах?

– Я не знаю.

– Мій тато помер понад рік тому. Це ж досить давно, правда ж?

– Вони точно не стоять тут стільки часу.

– Ви впевнені?

– Майже впевнена.

– Ви впевнені більше, ніж на сімдесят п’ять відсотків, чи менше?

– Більше.

– На дев’яносто дев’ять відсотків?

– Менше.

– Дев’яносто відсотків?

– Десь так.

Я на декілька секунд замислився.

– Це досить багато відсотків.

Я побіг додому і продовжив свої пошуки в Інтернеті. Я з’ясував, що в Нью-Йорку живе чотириста сімдесят дві людини з прізвищем Блек. Адрес було менше, усього двісті шістнадцять, тому що, звісно, деякі Блеки жили разом. Я підрахував, що якби я навідував двох Блеків щосуботи, що було досить реальним, плюс канікули і мінус репетиції «Гамлета» та інші справи, такі як з’їзди геологів та нумізматів, я зможу обійти всіх Блеків лише за три роки. Але я не міг прожити три роки у невідомості. Тоді я написав листа:

Cher Марсель,

Allо!! Пише вам мама Оскара. Я про це багато думала і дійшла висновку, що не бачу причин для того, щоб Оскар і надалі відвідував ваші уроки французької. Тож він більше не ходитиме до вас по неділях, як це було раніше. Хочу вам щиро подякувати за все, чого ви навчили Оскара, особливо за умовний час, він такий чудний. Звісно, не варто дзвонити мені, коли Оскар не прийде до вас на заняття, бо я це вже знаю, і це моє рішення. А ще я буду і надалі надсилати вам чеки, бо ви – класний!

Votre ami dévouée,[13]

Mademoiselle Шелл

Це й був мій геніальний план. Тепер я проводитиму вихідні у пошуках Блека, який знав мого тата і міг би знати про ключ із вази з татової комірчини. За півтора року я знатиму все. Або хоча б вигадаю новий план.

Звісно, я хотів поговорити з мамою того вечора, коли вирішив розпочати пошуки підходящого замка, проте не зміг. І зовсім не через те, що боявся дістати на горіхи за свій надто довгий ніс, і не через те, що боявся покарання за розбиту вазу, і аж ніяк не через те, що сердився на неї за те, що вона розважалася разом із Роном замість того, щоб робити свій внесок до Резервуару сліз.

Я не знаю чому, але я був абсолютно впевненим, що мама нічого не знала ні про ключ, ні про конверт, ні про вазу. Це була моя із татом таємниця.

Отож упродовж тих восьми місяців, коли я бродив вулицями Нью-Йорка у пошуках правильного Блека, а вона мене питала, куди я йду та коли повернусь, я просто відповідав: «Йду гуляти. Буду пізніше». Що мене дивувало, так це те, чому вона ніколи більше ні про що не питала, ні куди саме я йду, ні коли саме я повернусь, хоча зазвичай вона дуже за мене хвилювалась, особливо після татової смерті. Вона навіть купила мені мобільний телефон, щоб ми завжди могли знайти одне одного, а ще примусила мене їздити виключно на таксі, а не в метро. Вона навіть відвела мене до поліцейського відділка, щоб зняти відбитки пальців, – я сприйняв це як цікаву пригоду. То чому вона раптом почала про мене забувати? Щоразу, коли я виходив на пошуки, тягар у мене на серці ставав трохи легшим, бо я наближався до тата. Але водночас, він ставав і тяжчим, бо я віддалявся від мами.

Тієї ночі перед сном я й далі думав про ключ і про те, що кожні 2,777 секунди у місті народжується новий замок. Я витяг «Те, що зі мною сталося» зі сховку між ліжком та стіною і трохи погортав його, думаючи лише про те, щоб швидше заснути. Через цілу вічність я виліз із ліжка і пішов до комірчини, у якій ховав телефон. Я не витягав його звідти від найжахливішого у світі дня. Це здавалося мені просто неможливим.

Я багато думав про ті чотири з половиною хвилини між моїм приходом додому і татовим дзвінком. Стен торкнувся мого обличчя, чого він ніколи не робив раніше. Я востаннє їхав ліфтом. Я відімкнув вхідні двері, зняв рюкзак та роззувся, наче все було чудово, бо тоді я ще не знав, що насправді все жахливо, та й звідки я міг це знати? Я погладив Бакмінстера, щоб показати йому, як я його люблю. Тоді підійшов до телефону, щоб перевірити повідомлення на автовідповідачі, і прослухав їх одне за одним.

Повідомлення перше: 8:52.

Повідомлення друге: 9:12.

Повідомлення третє: 9:31.

Повідомлення четверте: 9:46.

Повідомлення п’яте: 10:04.

Я хотів подзвонити мамі. Тоді мені спало на думку взяти рацію, щоб зв’язатися з бабусею. Я прокрутив записи на автовідповідачі до першого повідомлення і прослухав їх усі ще раз. Я поглянув на годинник. 10:26:41. Мені захотілося втекти світ за очі й більше ні з ким ніколи не розмовляти. Мені захотілося заховатись під ліжком. Тоді я подумав про те, щоб побігти до центру і спробувати самотужки його врятувати. А тоді задзвонив телефон. На годиннику було 10:26:47.

Я знав, що не дозволю мамі прослухати повідомлення, бо захищати її було одним із моїх raisons d’être, тож я витяг із комоду гроші, які тато відкладав для надзвичайних випадків і побіг у магазин «Радіо шек»[14] на Амстердамі.[15] По телевізору я побачив, як впала перша вежа. Я купив точнісінько такий самий телефон, прибіг додому і записав наше привітання зі старого телефону. Я загорнув старий телефон у шарф, який бабуся не доплела через мою непоступливість, а тоді поклав його у сумку для покупок, а її поклав у коробку, а коробку заховав під купою інших речей у комірчині, прикривши своїм набором ювелірних інструментів та альбомами з колекціями іноземних купюр.

Тієї ночі, коли я прийняв рішення, що пошуки замка – це мій найважливіший raison d’être, найперший перед усіма іншими, я мусив знову почути його голос.

Я був дуже обережним, намагаючись безшумно витягти старий телефон із його сховків. Навіть коли я зменшив гучність до мінімальної, щоб не розбудити маму, татів голос все одно заповнив усю кімнату, так само, як тьмяне світло освітлює кожен темний закуток.

Повідомлення друге. 9:12. Це знову я. Ти там? Алло? Пробач якщо. Тут стає трохи. Димно. Я сподівався застати. Тебе. Вдома. Я не знаю, чи ти чув, що сталося. Але. Я. Хотів сказати тобі, що в мене все добре. Зі мною. Все. Гаразд. Колипрослухаєш це, подзвони бабусі. Скажи їй, що зі мною все добре. Я подзвоню ще раз через декілька хвилин. Сподіваюсь, пожежники зараз будуть. Тут. Я подзвоню.

Я загорнув телефон назад у недоплетений шарф, поклав його знову до сумки, тоді в коробку, а її – в іншу коробку, а тоді сховав під рештою речей у комірчині.

Я дивився на штучні зорі на стелі цілу вічність. Я вигадував.

Я поставив собі синець. Я знову вигадував.

Я виліз із ліжка, підійшов до вікна і взяв свою рацію.

– Бабусю? Бабусю, ти мене чуєш? Бабусю? Бабусю?

– Оскаре?

– Зі мною все гаразд. Прийом.

– Уже пізно. Щось сталося? Прийом.

– Я тебе розбудив? Прийом.

– Ні. Прийом.

– Що ти робила? Прийом.

– Я розмовляла з Квартирантом. Прийом.

– Він теж ще не спить? Прийом.

Мама наказувала мені не питати про Квартиранта, але я просто не міг цього не робити.

– Не спить. Проте його вже нема, він щойно пішов у справах. Прийом.

– Але зараз четверта дванадцять ранку! Прийом.

Квартирант поселився у бабусі одразу після татової смерті, і хоч я бував у неї в гостях майже щодня, я досі його не бачив. У нього постійно були якісь справи, або ж він спав, або приймав душ, хоч я й не чув шуму води. Мама якось запитала мене:

– Тобі не здається, що бабусі самотньо?

– Мені здається, усі люди рано чи пізно почуваються самотніми.

– Але у неї немає мами, чи таких друзів, як Даніель чи Джейк, чи навіть Бакмінстера.

– Це точно.

– Може, їй потрібен уявний друг?

– Але ж є я, і я справжній, а не уявний.

– Так, і бабуся тебе обожнює, але ти ходиш до школи, і в гості до друзів, на репетиції «Гамлета», і в магазини «Умілі ручки»…

– Мам, будь ласка, не згадуй про «Умілі ручки».

– Я просто хотіла сказати, що тебе немає поруч увесь час. А бабусі може бути потрібен друг її віку.

– Звідки ти знаєш, що її уявний друг – старий?

– Я не знаю цього напевно. Вона продовжила:

– Немає нічого поганого у тому, що людині потрібен друг.

– Ти маєш на увазі Рона?

– Ні, я говорю про бабусю.

– Але маєш на увазі Рона.

– Ні, Оскаре. Ти помиляєшся. І зміни свій тон.

– Я не використовую якийсь особливий тон.

– Ти використовуєш свій винувальний тон.

– Я навіть не знаю, що таке «винувальний тон», то як я можу його використовувати?

– Ти намагаєшся мене присоромити за те, що у мене є друг.

– Ні, не намагаюсь.

Вона провела рукою з обручкою по волоссю і сказала:

– Знаєш, Оскаре, я справді говорила про бабусю, але це правда – мені також потрібні друзі. Що в цьому поганого?

Я знизав плечима.

– Тобі не здається, що тато хотів би, щоб у мене були друзі?

– Я не використовував ніякого тону.

Бабуся живе у будинку напроти. Ми мешкаємо на п’ятому поверсі, а вона на третьому, але різниця невелика. Іноді вона пише мені записки, і я можу бачити їх у вікні через свій бінокль, а колись ми з татом намагалися зробити паперовий літак, який долетів би від нашої квартири до бабусиної. Стен стояв унизу, підбираючи з дороги всі наші невдалі спроби. Я досі пам’ятаю записку, яку бабуся написала мені одразу після татової смерті: «Не йди».

Бабуся виглянула з вікна і приклала свою рацію неймовірно близько до губ, від чого звук став нечітким.

– Усе гаразд? Прийом.

– Бабусю? Прийом.

– Так? Прийом.

– Чому сірники такі короткі? Прийом.

– Що ти маєш на увазі? Прийом.

– Ну, вони завжди догорають так швидко. У кінці всі поспішають й іноді навіть обпікають собі пальці. Прийом.

– Я не надто в цьому тямлю, – сказала вона, як завжди принижуючи себе перед тим, як висловити свою думку, – але думаю, що сірники роблять такими короткими, щоб вони легко поміщалися в кишені. Прийом.

– Мабуть, – відповів я, підтримуючи рукою підборіддя і опираючись ліктем на підвіконня. – Я теж так думаю. А якби кишені були трохи більшими? Прийом.

– Ну, я небагато про це знаю, проте думаю, людям було б важче сягати дна, якби кишені були більшими. Прийом.

– І то правда, – відповів я, змінюючи руку, бо одна вже затерпла. – А як щодо знімної кишені?

– Знімної кишені?

– Так. Вона б була чимось схожа на шкарпетку, але з липучкою назовні, щоб її можна було до будь-чого причепити. Це не зовсім сумка, бо буде частиною одягу, але й не зовсім кишеня, бо висітиме назовні і її можна в будь-який момент зняти. Суцільна вигода – можна легко переносити речі з одного одягу до іншого і носити великі речі, бо ж можна зняти кишеню і дістати навіть речі, які на самому дні. Прийом.

Вона поклала руку на свою нічну сорочку із того боку, де в людини серце, і сказала:

– Звучить як ідея на сто доларів. Прийом.

– Знімна кишеня захистила б пальці від опіків короткими сірниками, а ще вберегла б губи від пересихання через занадто короткий «Чепстик».[16] А ще – чому шоколадні батончики роблять такими короткими? Ти коли-небудь наїдалася лише одним батончиком? Прийом.

– Мені не можна їсти солодке, але я тебе чудово розумію. Прийом.

– А ще можна було б носити довші гребінці, які робили б проділ на волоссі одним рухом, а ще більші чолівці…

– Чолівці?

– Чоловічі олівці.

– А, так, чолівці.

– Чолівці були б товстішими, їх було б легше тримати товстішими пальцями, як у мене, наприклад, або натренувати рятувальних птахів, щоб вони могли використовувати знімну кишеню як туалет…

– Я не розумію.

– На твоєму рятувальному жилеті.

– Оскаре? Прийом.

– Я в порядку. Прийом.

– Щось не так, любий? Прийом.

– Що ти маєш на увазі? Прийом.

– Що сталося? Прийом.

– Я сумую за татом. Прийом.

– Я також. Прийом.

– Я дуже сильно за ним сумую. Прийом.

– І я. Прийом.

– Постійно. Прийом.

– Постійно. Прийом.

Я не міг їй пояснити, що я сумував за татом більше, значно більше, ніж вона чи будь-хто інший, бо не міг зізнатися їй у тому, що сталося із телефоном. Ця таємниця стала чорною дірою усередині мене, у яку провалювалися всі щасливі моменти в моєму житті.

– Я тобі коли-небудь розповідала, що твій дідусь завжди зупинявся, щоб погладити кожну тваринку на своєму шляху, навіть якщо дуже поспішав? Прийом.

– Ти казала це гуголплекс разів. Прийом.

– Ох… А те, що його руки були такими червоними та шорсткими від скульптур, що я навіть жартувала, що це скульптури його ліпили, а не він їх? Прийом.

– І це також. Але ти можеш розповісти мені це ще раз, якщо хочеш.

Прийом.

І вона розповіла мені знову.

По вулиці між нами проїхала «швидка», і я намагався уявити, кого саме вона повезла, і що саме з тією людиною сталося. Може, вона зламала щиколотку, виконуючи складний трюк на скейті? А може, помирала від опіків третього ступеня на дев’яноста відсотках тіла? Можливо, я її навіть знав? Чи хтось уявляв мене у машині «швидкої», коли вона проїжджала поряд?

Як щодо створення пристрою, який би розпізнавав усіх твоїх знайомих? Тоді, якщо б поруч проїжджала «швидка», на її даху спалахував би напис великими літерами:

НЕ ХВИЛЮЙСЯ! НЕ ХВИЛЮЙСЯ!

Якби пристрій пацієнта не виявив нікого з його знайомих поблизу. А якби пристрій розпізнав когось знайомого, то на машині «швидкої» висвічувалось б ім’я цієї людини і напис:

НІЧОГО СТРАШНОГО! НІЧОГО СТРАШНОГО!

А якби трапилось щось серйозне, то напис був би:

ЦЕ СЕРЙОЗНО! ЦЕ СЕРЙОЗНО!

А що, якби можна було розділити людей за рівнем твоєї любові до них? Тож якби пристрій пацієнта «швидкої» засік пристрій тієї людини, яку ти любиш найбільше, або людини, яка любить тебе найбільше, а людина у «швидкій» була б дуже серйозно хвора (можливо, навіть смертельно), то на «швидкій» міг би з’являтися напис:

ПРОЩАВАЙ! Я ЛЮБЛЮ ТЕБЕ! ПРОЩАВАЙ! Я ЛЮБЛЮ ТЕБЕ!

А ще може статися так, що людина, яка їхатиме у «швидкій», виявиться першою у списках багатьох людей, і тоді коли вона помиратиме, а «швидка» везтиме її вулицями міста до лікарні, на даху весь час миготітиме:

ПРОЩАВАЙ! Я ЛЮБЛЮ ТЕБЕ! ПРОЩАВАЙ! Я ЛЮБЛЮ ТЕБЕ!

– Бабусю? Прийом.

– Так, любий? Прийом.

– Якщо дідусь був такою хорошою людиною, чому він від тебе пішов? Прийом.

Вона відступила на крок вглиб квартири.

– Він не хотів іти. Так було треба. Прийом.

– Але чому так було треба? Прийом.

– Я не знаю. Прийом.

– Хіба це тебе не злить? Прийом.

– Те, що він пішов? Прийом.

– Те, що ти не знаєш чому. Прийом.

– Ні. Прийом.

– Засмучує? Прийом.

– Звичайно. Прийом.

– Зачекай хвилинку, – попросив я її і побіг по дідусеву камеру. Я підніс її до вікна і сфотографував бабусине вікно. Спалах освітив вулицю між нами.

10. Волт

9. Лінді

8. Алісія

Бабуся сказала:

– Сподіваюсь, ти ніколи не любитимеш нікого так сильно, як я люблю тебе. Прийом.

7. Фарлі

6. Мінч і Зуб (разом)

5. Стен

Я почув, як вона цілує свої пальці і дує на них.

4. Бакмінстер

3. Мама

Я надіслав їй поцілунок у відповідь.

2. Бабуся

– Прийом і відбій, – сказав хтось із нас.

1. Тато

«Нам просто необхідні значно більші кишені, – думав я, лежачи у ліжку і відраховуючи сім хвилин, яких середньостатистичній людині достатньо для того, щоб заснути. – Нам потрібні величезні кишені, у яких могли б вміститися навіть наші сім’ї, наші друзі, і навіть люди, яких немає у нашому списку, навіть незнайомці, яких ми ніколи не бачили, проте все одно хотіли б захистити. Нам потрібні кишені для цілих округів і міст, кишені, що могли б вмістити цілий Всесвіт.

Вісім хвилин і тридцять дві секунди…

Але я чудово знав, що таких величезних кишень не існує. Рано чи пізно всі втратять всіх. І жоден винахід цьому не зможе зарадити, і в ту ніч я відчував себе тією останньою черепахою, на якій тримався Всесвіт.

Двадцять одна хвилина і одинадцять секунд…

Щодо ключа, то я пов’язав його на мотузку разом із ключем від квартири і носив тепер, як кулон.

Щодо мене, то я не міг заснути годинами. Бакмінстер згорнувся калачиком біля мене, і я вирішив трохи провідмінювати дієслова, щоб відволіктися від важких думок.

Je suis

Tu es

Il/elle est

Nous sommes Vous êtes

Ils/elles sont Je suis

Tu es

Il/elle est Nous

Я прокинувся серед ночі і побачив лапи Бакмінстера на своїх повіках. Мабуть, він відчував, що мені приснився кошмар…