Читать книгу Одного разу на Різдво - Джозі Сільвер - Страница 10

Ось уже місяць минув, відколи я виявила, що ми із Сарою, не змовляючись, запали на одного хлопця, і, попри власну обітницю, не можу анітрішки втамувати біль. Набагато легше було, коли я не знала, хто він такий, я тоді мала розкіш уявляти його, фантазувати про те, як зіштовхуюся з ним у переповненому барі чи помічаю за чашкою кави в кав’ярні, про те, як його очі знаходять мої та ми обоє пригадуємо й радіємо тому, що зірки нарешті знову звели нас разом.

Але тепер я точно знаю, хто він. Він – Джек О’Мара, і він належить Сарі.

Усі різдвяно-новорічні свята переконувала себе, що тепер, коли я знаю, хто він, мені буде легше, що має бути щось таке, яке в реальному житті мені в ньому не сподобається, чи те, що він із Сарою нарешті якось перепрограмує власний образ у моїй голові на роль платонічного друга, замість ролі чоловіка, який розбив моє серце. Я напихалася святковими стравами та вешталася з Дерілом, удаючи, ніби у всіх усе гаразд.

Але відколи я повернулася до Лондона, стало гірше. Бо я брешу вже не тільки собі – я брешу Сарі. Як, на Бога, люди влаштовують різні оборудки? Навіть оця найменша брехня вже спричиняє постійне відчуття межі зриву. Я викликала саму себе на килимок. Виклала власну справу, вислухала своє безпорадне ридання про те, що я не винна, і про те, що сталося непорозуміння, та винесла собі жорсткий вердикт: брехуха. Я не догледіла й зробилася брехухою, а тепер щодня дивлюся на Сару брехливими очима, говорю з нею роздвоєним гострим зміїним язиком. Не хочу навіть зізнаватися собі в цьому, але кожної миті згоряю від жалюгідних ревнощів. Це бридка емоція. Була б я релігійною, то не виходила б зі сповідальні. Траплялися моменти, коли я дивилася на все це по-іншому, коли гадала, що не зробила нічого неправильного, коли переконувала себе, що я така ж найкраща подруга, як і раніше, хоч і загнана до глухого кута, але такі моменти тривали недовго. Раптом також з’ясувалося, що я, виявляється, ще й актриса. Я на сто відсотків упевнена: Сара й гадки не має про цю ситуацію, хоча то, мабуть, тому, що я знаходила причини бути деінде, окрім нашої квартири, коли там кілька разів з’являвся Джек.

Але сьогодні моє везіння офіційно від мене відвернулося. Сара запросила його на кіно й піцу, але при цьому дала зрозуміти: вона хоче, щоб я тісніше з ним познайомилася. Вона так і сказала, коли вранці перед виходом на роботу передавала мені філіжанку кави.

– Будь ласка, Лу, побудь сьогодні вдома, я дуже хочу, щоб ти з ним добре потоваришувала, аби ми всі могли більше часу проводити разом.

Ніякої гідної відмовки я вигадати не змогла, та й зрозуміла, що уникати його довго все одно не вдасться. Найбільше в цій ситуації бентежить те, що дев’яносто п’ять відсотків мене до нестями бояться цього вечора, а інші п’ять чекають з нетерпінням нагоди побути поруч із ним.

Мені шкода, Саро. Мені дійсно дуже шкода.

***

– Дозвольте ваше пальто.

«Дозвольте ваше пальто?» Хто я, в біса, така? Покоївка? Хвалити Бога, що хоча б «сером» його не назвала для повного щастя. Джек переступив поріг нашої квартири тридцять секунд тому, а я вже поводжусь як недоумкувата. Він, нервово всміхаючись, розмотує шарф і витрясається з зимового пальта, віддає їх мені майже з вибаченнями, хоч я сама щойно попросила його про це. Мені потрібна вся моя витримка, щоб не зануритися обличчям у темну вовну бушлата, коли я вішаю його в напхану шафу за вхідними дверима, майже розкладаючи на власній куртці, щоб потім розсунути їх так далеко, наскільки можливо. Я дуже стараюся, чесно. Але він прийшов на півгодини раніше, ще й примудрився з’явитися саме тоді, коли Сара вибігла чорними східцями, ніби вони актори в дурнуватому фарсі.

– Сара щойно побігла до крамниці по вино, – заїкаюсь я. – Це за рогом, вона зараз буде. П’ять хвилин, я гадаю, якщо черги нема. Або ще чогось. Це лише за рогом.

Він киває. І продовжує всміхатися, попри те що я повторила власні слова аж тричі.

– Проходьте, проходьте, – я говорю це надто збуджено та голосно, розмахуючи руками в напрямку нашої малесенької вітальні. – Як провели свята?

Він сідає в кінці канапи, а я якусь мить не можу визначитися, куди сісти самій, і нарешті обираю стільця. Що ще мені було робити? Сісти коло нього на канапі? Випадково притиснутися до нього?

– Та так… знаєте, – він усміхається майже сором’язливо, – святково, – додає після паузи, – індичка, забагато пива.

Я теж усміхаюся.

– Мабуть, так само, як і в мене. Тільки я п’ю вино.

Що я роблю? Намагаюся справити вишукане враження? Він ще подумає, що я якась претензійна дурепа.

«Ну ж бо, Саро, – думаю я, – повертайся вже й рятуй мене від мене самої, я ще не готова залишатися з ним сам на сам». Мене жахає власне бажання скористатися шансом та поцікавитися, чи він пригадує мене в тому автобусі. Я відчуваю, як питання підіймається гортанню, ніби його звідти підштовхує ціла колонія працьовитих мурах. Я ковтаю клубок у горлі. Долоні пітніють. Я не знаю, на що сподіватися, коли запитаю його про те, бо на дев’яносто дев’ять відсотків упевнена, що відповідь буде негативною. Джек живе в реальному світі, у нього така гаряча подружка, він, певно, забув мене раніше, ніж автобус повернув за ріг Кемден Хай Стрит.

– Отже, Лорі, – каже він, очевидно, намагаючись вигадати тему розмови. Я почуваюся, як у перукарні: ніби стиліст бачить, що зі мною буде багато роботи, а я зараз збрешу, що їду на канікули. – Що ви вивчали?

– Медіа й журналістику.

Він не здивований. Він напевне знає, що ми із Сарою були на одному факультеті в Мідлсексі.

– Мене ваблять слова, – уточнюю я. – Сподіваюся, потраплю до журналів, коли мені таки пощастить. Я ніколи не планувала працювати перед камерою. – Зупиняюся саме на словах «на відміну від Сари», бо я впевнена, він уже знає, що до планів подруги входить робота в програмі місцевої служби новин, поки не покличуть до національного каналу. Фейсбуком постійно вештається цитата: «Деякі дівчата народжуються з блискітками в крові» чи щось подібне. Сара саме така, навіть більше, ніж просто така. У її блискітки примішаний гравій, вона не зупиниться, поки не отримає бажаного.

– А ви?

Він піднімає одне плече.

– В універі – журналістика. Мене вабить радіо.

Я вже знаю про це, бо Сара налаштувала наше кухонне радіо на його канал, попри те, що почути там Джека можна лише пізно вночі, та й то, коли основного ведучого немає на місці, а цього не трапляється майже ніколи. Але всі десь починають, і, коли чую його голос, я думаю: це лише питання часу, він точно займе гідне місце на радіо. У мене виникає раптове жахливе видіння: він із Сарою – золота телепарочка, такі як Філ і Голлі4, яка сяє з мого телевізора кожного Божого дня, вони сиплють своїми фірмовими жартами, завершують фрази одне одного, виграють кожен приз глядацьких симпатій. Це так реалістично, що я розгубила всі слова і, нарешті, з полегшенням почула, як повертається в замку Сарин ключ.

– Сонце, я вдома, – гукає вона, брязкаючи дверима так, що трусяться старі віконні рами у вітальні.

– Ось вона, – кажу я та не відомо чому підскакую. – Піду їй допоможу.

Я зустрічаю Сару в передпокої та забираю неохолоджене вино.

– Прийшов Джек. Іди привітайся, а я засуну це до морозильника, щоб трохи охололо.

Я тікаю на кухню, мріючи теж заховатися до холодильника, скрутитися там калачиком навколо пляшки, за пакетом заморожених ягід, з яких ми робимо смузі, коли відчуваємо, що ось-ось помремо від нестачі вітамінів. Я відкорковую охолоджене заздалегідь вино, наливаю його у два пристойні келихи – мені й Сарі. Джеку не наливаю, бо вже знаю: він більше любить пиво. Мене зігріває те, що я знаю його смаки, що мені не потрібно питати – це ніби малесенький клаптик, нова частинка на строкатій ковдрі нашої близькості. Це зайва думка, але я плекаю її, уявляючи клаптикову ковдру, коли відкриваю пляшку пива для Джека та скидаю з неї корок, потім зачиняю холодильник і притуляюся до нього спиною – у руці мій келих із вином. Наша ковдра ручної роботи, ретельно пошита з тонких, мов павутинка, тканин невимовлених розмов та випадкових поглядів, з’єднаних нитками бажань і мрій, ось вона – чудова, дивовижна, невагома, та, що зігріває нас і захищає від будь-якого болю, ніби вона із криці. Нас? Кого я обдурюю?

Я знову відпиваю великий ковток вина, зупиняю потік думок та намагаюся спрямувати його в безпечніше річище. Змушую себе уявити цю ковдру на королівському ложі Сари й Джека, у розкішному домі Сари й Джека, в ідеальному житті Сари й Джека. Цей засіб я вже перевіряла. Коли я думаю про нього щось недозволене, то змушую себе перенести той самий образ на них обох, на пару, так, щоб картина була чіткою й упевненою. Не скажу, що воно завжди добре спрацьовує, але я роблю, що можу.

– Агов, Лу, я тут уже конаю від спраги! – Сара безтурботно сміється та додає: – Не турбуйся про келих для Джека. Він надто простий для нашого п’ятифунтового бухла.

Хочеться сказати: я знаю, – але мовчу. Я просто підхоплюю Джекове пиво, наповнюю знову свій келих і повертаюся до них у вітальню.

– Ананас на піці – це все одно, що, ну не знаю, шинка із заварним кремом, вони просто разом не йдуть, – Сара суне два пальці в горло та вирячує очі.

Джек підбирає той нещасний шматок ананаса, який Сара зневажливо відкинула в куток коробки.

– Мені одного разу на піці банан трапився, повір, воно спрацювало, – він перетягує додаткову скибку ананасу на свій шматок і всміхається до мене. – Твій голос, Лорі. Ананас – так чи ананас – ні?

Почуваюся зрадницею, але збрехати не можу, бо Сара вже знає відповідь.

– Так, однозначно, так.

Сара пхикає так, що я шкодую про свою правдивість.

– Починаю думати, що звести вас докупи було поганою ідеєю. Ви змовилися проти мене.

– Команда Джек-Лу.

Джек підморгує мені та сміється, за що отримує добрячого стусана від Сари, так що аж стогне й тре побиту руку, ніби вона зламана.

– Це тобі за те, що намагався розбити команду Са-Лу.

Тепер вона підморгує мені, я киваю, готова показати, що я на її боці, навіть якщо люблю піцу з ананасом.

– Пробач, Джеку, – кажу я, – ми сестрички по вині. Це сильніше, ніж ананас на піці, – мушу зазначити, що вино мені дійсно допомагає ладнати з цією ситуацією.

Сара кидає на нього погляд «от тобі!» та плескає мене по долоні, дотягнувшись із канапи до мого крісла (які не пасують одне до одного). Вона скрутилася калачиком на канапі, заховавши ноги Джекові під зад, її довге руде волосся обгорнуте навколо голови, ніби вона збиралася на задній двір доїти кіз.

Куди мені братися до цієї легкості з моєю зовнішністю. Я намагалася докласти бодай трішки зусиль, щоб «мати невимушений товариський вигляд» – це скидається на що завгодно, тільки не на невимушеність. На мені одяг для виходу, що зовсім не пасує для домашнього вечора перед телевізором. Джинси, сірий мішкуватий джемпер, смужка блиску для губ, риска підводки для очей. Я не пишаюся тим фактом, що витратила більше п’яти хвилин на роздуми про свій прикид, але намагаюся бути розважливою із собою в цьому питанні. Звісно, я не вбираюсь у лахміття, але й не хочу відтіняти Сару. До того ж, вона сама причепила свою срібну шпильку у формі маргаритки мені на гривку, бо та падала на очі, тож, гадаю, їй приємно бачити, що в мене пристойний вигляд.

– Що будемо дивитися? – питаю, нахиляючись за шматком піци до коробки, розкладеної на кавовому столику.

– «Сутінки», – каже Сара, одночасно з Джеком, який пропонує:

– «Залізна людина».

Я переводжу погляд з одного на другу, передчуваю, що зараз мені знову доведеться грати роль третейського судді.

– Пам’ятай, у якій ти команді, Лу, – каже Сара.

Губи її смикаються. Дійсно. Я б до такого не додумалася. Я ще не читала книги й фільму не бачила, але знаю, що «Сутінки» – це про фатальний любовний трикутник.

Джек має вигляд страждальця, кліпає віями, як семирічний хлопчик, що випрошує гроші на морозиво. Боже, який він гарний. Я хочу сказати «Залізна людина». Я хочу сказати «Поцілуй мене».

– «Сутінки».