Читать книгу Одного разу на Різдво - Джозі Сільвер - Страница 12

Хто він узагалі такий, оцей святий Валентин, що його призначили експертом із кохання? Можу заприсягнутися: його повне ім’я – Велике-Цабе-Третій-Зайвий-Валентин, а резиденція в нього на острові, де палають свічки та все має пару, навіть напади молочниці.

Ви могли б колись сказати, що 14 лютого не буде моїм улюбленим днем у календарі? І навіть те, що Сара в цьому році пішла на повну ставку в бригаду сердечок і рожевих кульок, не допомагає. Сором зізнатися, але я зрозуміла: я все ще сподіваюся, що Сарі набридне Джек чи щось таке. Але все навпаки. Вона вже придбала три різних листівки для нього, бо щоразу, як побачить нову, знаходить у ній нові зізнання – чи то про те, якою щасливою він її зробив, чи про те, який він до холери гарячий у ліжку. І щоразу, коли вона показує мені свіжу листівку, серце моє всихає, мов чорнослив, та потім треба добрих кілька годин, щоб воно знову розправилося до форми свіжої сливки.

Хвалити Бога, вони йдуть до місцевого італійського ресторану, де, поза сумнівом, їстимуть стейки у формі сердечок, потім облизуватимуть шоколадний мус із пики одне одного. Але принаймні це означає, що сьогодні я захоплюю вітальню та влаштовую в ній велику одноосібну вечірку. Бріджит Джонс таке й не снилося. Я збираюся валятися на канапі та заправлятися морозивом і вином водночас.

– Лу, маєш хвильку?

Я закриваю лептоп – нічого такого, лише нова спроба знайти роботу, – відкладаю окуляри (мені насправді вони не дуже потрібні, але допомагають сконцентруватися) та бреду до Сариної кімнати з горнятком кави в руці.

– Що там?

Вона стоїть у джинсах і ліфчику, руки на стегнах.

– Не можу вирішити, що надіти, – замовкає та бере шифонову блузку, яку купувала для різдвяного обіду у своїх старих, червону, мов реклама кока-коли. Блузка доволі гарненька та – як не дивно – скромна, поки Сара не прикладає її до чорної міні-спідниці, розкладеної на ліжку.

– Оце? – Вона дивиться на мене, я киваю, бо в цьому вбранні, беззаперечно, вона буде дивовижною.

– Або це? – вона витягає із шафи вбивчу маленьку чорну сукню та прикладає до себе.

Я переводжу погляд з однієї речі на другу.

– Мені обидві подобаються.

Вона зітхає:

– Мені теж. А яка з них більш промовиста щодо «Гарячого Валентина»?

– Джек уже червону бачив?

Вона хитає головою:

– Ще ні.

– Ну от. Нічого не перекричить червону помаду, якщо це на Валентина.

Вибір зроблено. Вона повертає сукню до гардероба.

– Тобі точно буде сьогодні нормально вдома на самоті?

Я витріщаюся на неї:

– Ні, візьміть мене із собою, – я притуляюся до одвірка та ковтаю надто гарячу каву. – Це не буде надто химерно? Чи буде?

– Джеку, напевно, сподобається, – сміється вона. – Відчує себе жеребцем.

– Ти знаєш, коли подумати, я маю йти. У мене подвійне побачення з Беном і Джеррі. Вони солоденькі, – я підморгую їй із коридору. – Ми вправлятимемось у Карамель-сутрі. Гострі відчуття гарантовані.

Я знаю, що з усього морозива світу Сара найбільше любить Карамель-сутру B&J5.

– Я дійсно ревную, май на увазі, – гукає вона, розплітаючи волосся для душу.

«І я теж», – думаю, з важким серцем падаючи знов у крісло та відкриваючи лептоп.

Хто б не відповідав за складання телепрограми, йому треба кулю в лоб. Вони ж, звісно, могли второпати, що коли людині увечері Валентинового дня потрібний телик, вона, мабуть, самотня та – потенційно – лиха. Тож пани з телевізора вважають «Щоденник пам’яті» найкращою розвагою для мене. Там є й романтичне катання озером на човні, і Раян Ґослінґ, увесь такий мокрий, і вибуховий, і закоханий. Там навіть лебеді є, Божечку, Боже. Еге ж, я зараз ще солі на свої рани досиплю, правда? Дякувати Богові, їм вистачило розуму поставити після цього «Повітряну в’язницю». Мені знадобиться велика доза Ніколаса Кейджа в брудній жилетці, який рятує ситуацію, щоб хоч якось зцілитися від цього.

Я вже подолала дві третини Раяна Ґослінґа, піввідра морозива та три чверті пляшки Шардоне, коли почула, як Сарин ключ повертається в замку. Це ж лише пів на одинадцяту. Я чекала, що моя вечірка затягнеться далеко за північ, тож, чесно кажучи, це вже просто втручання.

Я сиджу, склавши ноги по-турецьки, у кутку канапи, дивлюся на двері та чекаю з келихом вина в руці. Вони що, посварилися, і вона залишила його доїдати тірамісу на самоті? Намагаюся не дуже сподіватися на це, тож гукаю:

– Бери склянку, Сар, тут ще трохи лишилося, якщо поквапишся.

Погойдуючись, вона з’являється на порозі, але не одна. Моя самотня вечірка раптом перетворюється на ménage à trois6. Цю думку я розвивати не готова, тож відмовляюся від неї, шкодуючи лишень про те, що вбрана у тренувальні лосини та жилетку кольору м’яти. Я оптимістично вдягнулася для тренування з Давіною7, знаючи, звісно, що нічого не робитиму. Могло бути й гірше. Я могла б сидіти у фланелевій піжамі в клітинку, яку мені подарувала мама, хвилюючись, що квартирою на Делансі-стрит гуляють протяги.

– Ти зарання, – кажу, розправляючи хребет і намагаючись прийняти вигляд істинного гуру з йоги, якщо це, звісно, можливо з келихом вина в руці.

– Шарове шампанське, – пояснює Сара, точніше, це я так здогадалася, що вона бурмоче.

Вона сміється та важко хилиться на Джека. Гадаю, його рука на Сариній талії – єдине, що втримує її у вертикальному положенні.

– Багато шарового шампанського, – додає Джек, і його покаянна усмішка підказує мені, що хоча Сара набралася надто багато, він – ні. Я зустрічаюся з ним очима, на якусь мить він затримує цей погляд.

– Я-а-а-а дуж… д-дуже втомлена, – видушує з себе Сара, повільно кліпаючи очима.

Одна з накладних вій повзе по щоці – зазвичай у мене саме ця проблема. За останні кілька місяців я двічі пробувала цю штуку й двічі зазнавала поразки: вигляд був, як у старої наркоманки, Сара веселилася.

– Я знаю, – Джек сміється та цілує її в лоб. – Ходімо, заведемо тебе до ліжка.

Вона робить шокований вигляд.

– Не раніше, ніж ми одружимося, Джеку О’Маро. За кого ти мене маєш? Що я за дівчина?

– П’яна мов чіп, – каже він, підтримуючи її, бо вона знову хитнулася.

– Нечемно, – бурчить Сара, але не опирається йому, коли він підхоплює її під коліна та бере на руки. Холера. Дивися й учися, Раяне Ґослінґу. Цьому чоловікові не потрібно залазити в озеро, щоб розтопити дівоче серце. Коли що, я говорю про Сарине серце – не про моє.

– Вона вирубилася.

Я підіймаю очі, коли Джек за кілька хвилин потому з’являється на порозі вітальні. Раян Ґослінґ наразі вже домігся своєї коханої та провеслував у вечірню заграву, поступившись місцем Ніколасу Кейджу, а він весь такий надійний та героїчний на екрані. Джекові очі сяють, а обличчя розпливається в широченній усмішці.

– Найкращий бойовик усіх часів.

Не можу сперечатися. «Повітряна в’язниця» – мій улюблений фільм. Коли вся радість мого життя потопає в потоці лайна, я обираю одне: дивлюся, як Камерон По потрапив у набагато гіршу халепу, та все одно виборсався. Яким би поганим не був мій день, я загалом майже впевнена, що мені не доведеться здійснювати аварійну посадку літака, повного вбивць та ґвалтівників, на Лас-Вегас Стрип.

– Кожному потрібен герой, – кажу я, не звертаючи уваги на те, що Джек вирішив гепнутися на інший кінець канапи, не залишаючи її в повне моє володіння.

– Так усі дівчата кажуть, – бурмоче він, закотивши свої золотаво-зелені очі.

– Тьху на тебе! – відстрілююся. – Я готуюся до довгої та блискучої кар’єри автора віршиків для вітальних листівок.

– У тебе від клієнтів відбою не буде, – шкіриться він. – Скажи щось таке.

Я сміюся, дивлячись у склянку. Правди ніде діти, вино мені дах підірвало.

– Принаймні підкажи привід.

Він зважує можливості. Я чесно сподіваюся, що він не візьме найпростішого й не запросить вітання на Валентинів день.

– Мій пес помер. Мені потрібна розрада.

– О, гаразд. Ну… – після коротких роздумів обираю вдалий перший рядок. – Почув про твого собаку. Прийми мої співчуття.

Я знаю, ти не забудеш, яким він був за життя. – Я виводжу останнє слово з наголосом, особливою інтонацією, сама вражена власною дотепністю, потім продовжую. – І як він тебе любив, а ти його гладив весь час. Так, я дійсно сумую, що пес твій пішов від нас. – Я набираю швидкості до кінця рядка, ми обоє регочемо.

– Треба мені було пити пиво, а не ці дешеві помиї.

О, я раптом відчуваю, що поводжуся не як привітна господиня, але можу виправдатися тим, що він заскочив мене зненацька: звідки ж я знала, що він вийде сьогодні із Сариної спальні. Я тільки витягла решту морозива з морозильника та всілася назад на канапу, коли він повернувся.

– Піди візьми, у холодильнику є.

Дивлюся, як він виходить з кімнати: довгі тонкі ноги, затягнуті в темні джинси, темно-синя сорочка. Він, очевидно, намагався доступитися до Сари цього вечора, тому й краватка в нього ослаблена. Джек повертається з відкоркованою пляшкою пива, з надією тримаючи в руці ложку.

– У ресторані до десерту ми не дожили.

Я заглядаю до банки з морозивом і гадаю, чи дуже шокує його звістка, що я вже злупашила дві третини.

– З чим воно? – питає він, коли я невпевнено подаю йому банку.

– Карамель-сутра.

Ну чого не могла сказати просто «карамель»?

– Оце так? – він здіймає на мене веселі очі. – Мені треба закинути ногу за голову, щоб його їсти?

Якби я зараз із ним фліртувала, то, напевно б, запропонувала йому позу собаки чи ще чогось подібного, але я не фліртую, тож лише здіймаю очі та зітхаю, як справжня доросла.

– Лише в тому випадку, якщо це буде твоє особисте рішення.

– Я б міг, але джинси порву – це точно.

– Тоді краще не треба, – кажу, відвернувшись до телевізора. – Це один із моїх улюблених моментів.

Ми разом дивимося, як Нік Кейдж мужньо захищає жінку-охоронця в літаку, повному засуджених. Джек їсть морозиво, я кручу в руках келих із залишками вина. Я скоріш приємно розслаблена, ніж бурхливо п’яна – такий-от зручний ефект студентського життя: навчилася пити майже як середньостатистичний регбіст. Сара зазвичай така сама.

– Напевно того безкоштовного шампанського було кілька відер, якщо Сара в такому стані, – кажу, пригадавши, якою вона приповзла додому.

– Я не дуже все це люблю, то вона й моє випила, – відповідає він. – А нас усе частували й частували. Вона пила за двох, щоб урятувати мене: незручно було відмовлятися.

Я сміюся:

– О, ця дівчина. Одне велике серце.

– Голова в неї завтра болітиме.

Ми знову мовчимо. Я думаю, що б таке сказати, чим заповнити цю порожнечу, бо коли не вигадаю, то зроблю щось немислиме: запитаю, чи пригадує він ту зустріч на автобусній зупинці. Дуже, дуже сподіваюся, що я колись припиню постійно боротися з цим нестримним бажанням, що це вже не буде таким важливим або просто не стосуватиметься мене. Я над цим працюю.

– Ти їй дуже подобаєшся.

Оце-то бовкнула.

Він довго, повільно тягне пиво.

– Мені теж вона дуже подобається, – він повертається до мене. – Це ти про те, що якщо я раптом зроблю їй боляче, ти знайдеш мене де завгодно та видереш очі?

– Не думай, що я не зможу, – демонструю смішний удар карате, бо це все суцільна бравада, усе непереконливо, і єдина моя думка зараз: я люблю їх обох, у цьому корінь усіх проблем.

Звісно, моя вірність належить Сарі. Я знаю, де пролягає межа, яку ніколи не перетну, але іноді ця межа видається проведеною крейдою на траві, як на шкільному стадіоні, ніби її легко стерти та намалювати знову, але не там, де була до цього. У такі вечори, як сьогодні, вона, наприклад, посунулася вперед, а таким ранком, як завтра, я знову перенесу її на своє місце.

– Врахуємо належним чином твої таємні здібності ніндзя. Я киваю.

– Навряд чи ти застосовувала б їх до мене, – провадить він. – Сара настільки мені подобається, що я не хочу завдавати їй ані найменшого болю.

Я знову киваю, і радіючи за Сару, і через те, що він добрий, і сумуючи, що він належить подрузі, і скаженіючи від того, що світ зіграв зі мною таку срану гру.

– Добре, то ми одне одного зрозуміли.

– Сказано в стилі справжнього мафіозі, – він нахиляється поставити порожній келих з-під пива на столик. – Ніндзя-мафіозі. Ти, виявляється, дуже небезпечна жінка, Лорі.

«Особливо, коли видудлила цілу пляшку вина й при цьому напівкохаю тебе», – думаю я. Мені таки треба йти спати, просто зараз, поки я не стерла цю кляту крейдяну лінію та не пересунула її знову вперед.