Читать книгу Одного разу на Різдво - Джозі Сільвер - Страница 7

– Спробуй не робити передчасних висновків, коли сьогодні зустрінешся з Девідом, добре? З першого погляду ти, може, вирішиш, що це не твій тип, але повір: він чудовий. І добрий. Знаєш, днями на зустрічі він поступився мені своїм стільцем. Скільки тобі відомо хлопців, які на таке здатні? – Сара виголошує цю промову, тримаючи на колінах укриті пилом винні келихи, усі, що їй вдалося знайти в глибині кухонної шафки нашої мініатюрної спільної квартири.

Я міркую, що б таке відповісти, але, якщо чесно, вибору в мене замало.

– Молодик із нижньої квартири відсунув свого велосипеда, щоб дати мені пройти цього ранку. Таке рахується?

– Оце той, що відкриває нашу пошту та щовихідних лишає по собі в холі на підлозі рештки кебабу?

Я тихенько сміюся та занурюю келихи в гарячу пінну воду. Сьогодні ми влаштовуємо нашу щорічну різдвяну вечірку, яку проводимо, відколи перебралися на Делансі-стрит. Хоча й кепкуємо одна з одної, кажучи, що ця вечірка буде значно вишуканішою, бо ми вже закінчили університет, нашими гостями будуть здебільшого студенти та декілька колег, з якими ми ще товаришуємо. Вони прийдуть, щоб випити дешевого вина, подискутувати про речі, яких насправді не розуміють. У мене ж, здається, особлива місія: я маю здибатися з незнайомцем на ім’я Девід, якого Сара визначила як ідеального чоловіка для мене. Ми вже це проходили. Моя найліпша подруга уявляє себе свахою. В універі вона вже кілька разів мене так підставляла. Першим був Марк (чи Майк?), який посеред зими з’явився в бігових шортах та протягом усієї вечері намагався викинути з мого меню страви, від калорійності яких можна було позбутися більш ніж за годину вправ у спортзалі. Я люблю добре попоїсти, тож головною стравою в меню, яка мене не цікавила, був Майк. Чи то Марк. Один із них. На захист Сари можу зазначити, що зовнішність у нього була, як у Бреда Пітта, якщо скосити очі та дивитися на нього кутовим зором у темній кімнаті. Що, власне, я й зробила. Зазвичай не сплю з хлопцями на першому побаченні, але тоді відчувала, що мушу спробувати. Заради Сари.

Другий її вибір, Фрейзер, був лише трохи кращим. Я принаймні запам’ятала, як його звуть. Поза сумнівом, він був найбільш шотландським шотландцем, якого я колись бачила, настільки, що я зрозуміла ледь-ледь відсотків п’ятдесят з того, що він казав. Про волинки, здається, не згадував, але я не здивувалася б, якби він мав одну при собі, розібрану, заховану під курткою. Його метелик у клітинку бентежив уяву, але яке це мало значення? Лоханувся він по-справжньому лише наприкінці побачення. Хлопець провів мене додому, на Делансі-стрит, і поцілував так, ніби проводив рятівні заходи «дихання рот в рот». Рятівні заходи із залученням надмірної кількості слини. Я забігла до квартири й одразу кинулася до ванної кімнати. Там побачила себе в дзеркалі. Можна було подумати, що цілувалась я з німецьким догом. Під дощем.

Не скажу, що маю вражаючий перелік хлопців, яких обирала сама. За винятком Льюїса, з яким товаришувала дуже довго, коли ще жила вдома, я весь час даю маху. Три побачення, чотири побачення, іноді навіть п’ять – і незмінне фіаско. Я починаю міркувати, що мати таку блискучу подружку, як Сара, це – палиця на два кінці. Вона змушує чоловіків чекати від жінок чогось нереального. Якби я не любила її до нестями, то б, напевно, видерла їй очі.

Так чи інакше, можете сказати, що я дурна, але знаю: ніхто з цих чоловіків не був для мене тим самим. Я дівчина, віддана романтиці. Нора Ефрон2 – ось ідеальна відповідь про романтичну вечерю моєї мрії. Я хотіла б знати, чи дійсно гарні хлопці так до біса гарно цілуються. Ну, ви зрозуміли. Сподіваюся, між цими жабами таки колись знайдеться принц. Або хоча б щось подібне.

Хто знає, який він, цей Девід, має бути? Раптом третій раз виявиться вдалим? Не збираюся тамувати подих. Можливо, він стане коханням усього мого життя, а може, буде огидним. Але не буду кривити душею: я дійсно заінтригована й майже готова дати собі волю. Не так уже й часто я таке собі дозволяю, особливо в році, що минає. Обидві ми пережили переворот у житті, коли вибралися із затишного світу універу до робочої реальності. У Сари це вийшло більш вдало, ніж у мене. Вона майже без зусиль знайшла посаду молодшого співробітника на місцевому телебаченні, а я от досі працюю реєстратором у готелі. Так, попри мою новорічну обітницю, я, безперечно, ще не знайшла роботу своєї мрії. Але або це, або повернення до Бірмінгема. Я страшенно боюся, що, поїхавши з Лондона, уже не повернуся сюди. У Сари все виходить легше, вона дуже товариська, я ж дещо незграбна в спілкуванні з людьми, а це означає, що співбесіди проходять не досить вдало.

Але не сьогодні. Я маю намір напитися так, щоб та соціальна незграбність навіть голови не підняла. Зрештою, у нас ще потім буде Новий рік – встигнемо забути свою необачну хмільну поведінку. Я хочу сказати: усе, це вже минулий рік, хвалити Бога. Рухаймося далі!

І, до речі, сьогодні ввечері нарешті познайомлюся з новим Сариним приятелем. Вона з ним уже кілька тижнів, але з різних причин я все ніяк не могла подивитися на цю дорогоцінну знахідку, хоча наслухалася про нього стільки, що можу вже книгу писати. Йому дуже не пощастило: я вже знаю, що в ліжку він – бог сексу і що Сара сповнена надій мати від нього дітей і стати його дружиною, щойно він досить високо злетить на небосхилі мас-медіа, а все до цього йде. Мені майже шкода цього чоловіка, бо його майбутнє розписане на найближчі кілька десятків років, а йому лише двадцять чотири. Але, слухайте, це ж Сара. Яким би крутим чувак не був, він таки щасливчик.

Вона не припиняє говорити про нього. Знову й знову розповідає мені про їхній нестримний секс, значно більше, ніж я хотіла б насправді знати.

Я підкидаю в повітря мильні бульбашки, як дитина, що грається чарівною паличкою. Мильні пальці здіймаю вгору, намагаючись спинити потік її розповідей.

– Окей, окей, усе, будь ласка. Спробую не кінчити в той момент, коли нарешті побачу твого майбутнього чоловіка.

– Тільки йому про це не кажи, добре? – вона шкіриться. – Усе це, про майбутнього чоловіка? Бо він ще нічогісінько не знає. А раптом це його шокує?

– Ти так вважаєш? – кажу незворушно.

– Значно краще, якщо через кілька років він вирішить, що це була його власна чудова ідея, – вона обтрушує пилюку з джинсів і встає зі стільця.

Я киваю. Якщо я добре знаю Сару – а воно так і є, – вона обкрутила його навколо свого тендітного пальчика, і він уже готовий спонтанно освідчитися, коли вона вирішить, що настав слушний момент. Ви знаєте таких людей, до яких усе завжди притягується? Цих полум’яних жар-птиць, які випромінюють ауру, що вабить людей у їхню орбіту? Сара саме така. Але коли думаєте, що це робить її нестерпною, ви помиляєтеся.

Уперше я з нею зустрілася саме тут, на першому курсі універу. Я вирішила, що краще оселитися не в гуртожитку, а в тих квартирах, які пропонує знімати університет, і знайшла саме це місце. Це високий старий таунхауз, поділений на три частини: дві більших квартири внизу та наша мансарда, причіплена зверху, ніби хтось нагадався втулити її туди в останній момент. Я була просто зачарована, щойно її побачила, мої рожеві окуляри аж тиснули перенісся. Ви пам’ятаєте ту маленьку квартирку, де живе Бріджит Джонс? Саме її мені нагадало це місце, лише трохи більш занедбане й не таке шикарне. Мене чекала там сусідка – зовсім незнайома людина, з якою я буду ділити оренду. Але жоден із цих недоліків не ставав мені на перешкоді; одну незнайому людину витримати легше, ніж дивитися на цілий натовп незнайомців, що тиняються гуртожитком. Я досі пам’ятаю, як перевозила всі свої речі сходами на три поверхи, коли перебиралася туди, сподіваючись, що моя нова сусідка не зруйнує тих мрій про Бріджит Джонс.

Вона причепила до дверей вітальну записку – великими закрученими червоними літерами, розкиданими на звороті старого конверта:

Дорога моя нова сусідко!

Пішла купити якоїсь дешевої шипучки, щоб відсвяткувати наше новосілля.

Хочеш, забирай більшу кімнату, я все одно люблю жити, щоб туалет був під боком!

Цьом.

Так усе й пішло. Вона простягнула мені руку, ще коли я навіть її не бачила. Вона багато чим від мене різниться, але в нас досить спільного підґрунтя, щоб дружба спалахнула одразу. Вона неймовірна: локони, руді, мов пожежна машина, спадають майже до дупи, статура чудова, але чхати вона хотіла на те, який вигляд має.

Зазвичай такі розкішні особи, як вона, змушували мене почуватися поруч у ролі страшненької сестрички, але Сара вміє зробити так, що тобі коло неї добре. Перше, що я від неї почула, коли вона повернулася з крамнички в той день, було: «Щоб я скисла! Та ти ж копія Елізабет Тейлор! Нам на двері треба здоровезного замка вішати, бо інакше тут бунтівний натовп збереться».

Звісна річ, вона перебільшує. Не так уже я і схожа на Елізабет Тейлор. Своїми синіми очима та темним волоссям я завдячую бабусі-француженці по материнській лінії. Вона була доволі відомою балериною років до тридцяти; ми зберігаємо дорогоцінні програмки та газетні вирізки із зернистими фотографіями, які це доводять. Але себе я завжди описувала як невдалу парижанку. Успадкувавши бабусині форми, я не отримала її грації, а охайна зачіска тендітної брюнетки на моїй голові перетворилася на масу кучериків, які доводиться постійно підправляти плойкою. До того ж, я ніколи не змогла б займатися хореографією. Надто вже захоплююся шоколадним печивом. Колись мій метаболізм помститься, і тоді мені клямка.

Сара жартома зве нас «повія і принцеса». Направду, у ній ані грамульки від шльондри немає, а я й близько не вмію поводитися, як справжня леді, щоб мати право зватися принцесою. Я ж кажу: ми зустрілися десь посередині й нам весело разом. Вона для мене, як Тельма для Луїзи3, саме тому я дещо спантеличена тим, що вона отак раптово потрапила на гачок хлопця, якого я навіть не бачила та не схвалила його кандидатури.

– Випивки в нас достатньо? – вона критично оглядає стрій пляшок, який розтягнувся вздовж кухонного столу. Вишуканою колекцією не назвеш: це те, що нам вдалося набрати на дешевих розпродажах вина й горілки в супермаркетах, але цього має вистачити, щоб зробити вечірку незабутньою. Чи то пак, до повного забуття.

– Аж надто. Народ ще із собою принесе, – заспокоюю я. – Усе буде класно.

Мій шлунок бурчить, нагадуючи, що ми з подругою зі самого сніданку нічого не їли.

– Чула? – питаю, потираючи черево. – Мої кишки просять тебе зготувати «ДС-делікатес».

Сарині сандвічі – частина міфів та легенд Делансі-стрит. Вона відкрила мені таємницю своєї святої сніданкової трійці – бекону, буряку та грибів, – і ми розробляли цю фірмову страву в найкращі часи, що видалися за ці два роки, назвавши її «ДС-делікатес» на честь нашої квартири.

Вона сміється, підводячи очі:

– Сама можеш зробити, ти ж умієш.

– Але не так, як ти.

Із задоволеним виглядом вона відчиняє холодильник.

– Таки так.

Я спостерігаю, як Сара викладає шар курятини та блакитного сиру з латуком, майонезом і журавлиною – точна наука, яку мені ніколи не опанувати. Знаю, звучить огидно, але повірте, це не так. Може, це не є середньостатистичною студентською їжею, але, відколи знайшли таке вигідне поєднання ще в універівські часи, ми завжди намагаємося тримати ці продукти у своєму холодильнику. Це, можна сказати, наша звична їжа. Ну, ще морозиво й дешеве вино.

– Уся суть саме в журавлині, – кажу після першого укусу.

– Тут справа в кількості, – відповідає вона. – Даси забагато журавлини – і ось тобі бутерброд з варенням. Забагато сиру – і ти облизуєш тінейджера в брудних шкарпетках.

Я збираюся вкусити сандвіч знову, але вона підстрибує та хапає мене за руку.

– Чекай. Треба випити, щоб набратися святкового настрою.

У мене виривається стогін, коли я здогадаюся, що вона зараз зробить.

А вона дістає два низьких келихи, нечутно сміється та заглядає вглиб шафки. Там, за пачкою пластівців, ховається вкрита пилом пляшка.

– Чернеча сеча, – каже вона, наливаючи нам по ритуальній порції. Насправді, це бенедиктин, старий трав’яний лікер, який дістався нам разом із квартирою. Етикетка на пляшці твердить, що трунок містить особливу суміш таємних трав і спецій, але на першій же дегустації, щойно після переїзду, ми дійшли згоди: одним із таємних інгредієнтів точно має бути сеча ченця бенедиктинця. З того часу й дотепер, зазвичай на Різдво, ми випиваємо по ковтку з цієї пляшки – ритуал, що приносить нам однаково насолоди й огиди.

– До дна! – шкіриться вона, пускаючи склянку через весь стіл до мене, та сідає на своє місце. – Веселого Різдва, Лу.

Ми цокаємося та перехиляємо наші склянки одним рухом, порожнє скло грюкає об стіл, ми кривимося.

– З плином часу воно не кращає, – бурчу я, відчуваючи, як рідина обдирає шкіру з піднебіння.

– Ракетне паливо, – рипить вона та сміється. – Їж свій сандвіч, ми його заробили.

Сандвічі мають поглинатися в тиші. Коли ми закінчуємо, вона постукує по краю порожньої тарілки.

– Гадаю, якщо зараз Різдво, ми можемо додати ковбаски.

Я хитаю головою.

– Не змішуй з «ДС-делікатесом».

– У житті мало такого, що не можна було б покращити сосискою, Лорі, – вона підняла брову. – Ніколи не знаєш, може, тобі сьогодні пощастить із побаченням з Девідом.

Враховуючи два побачення наосліп, які мені влаштувала Сара, я б не сказала, що ця перспектива мене дуже надихає.

– Давай уже, – я занурюю тарілки до мийки. – Нам краще приготуватися, скоро всі прийдуть.

Коли Сара знаходить мене й буквально витягає за руку з кухні, мені вже досить добре після трьох келихів білого.

– Він тут, – шепоче вона, ледь не розтрощуючи кісточки моїх пальців. – Іди привітайся. Ти маєш побачити його просто зараз.

Я, усміхаючись, прошу вибачення в Девіда, поки вона мене витягує з кухні. І вже починаю розуміти, що Сара мала на увазі, називаючи його бугаєм.

Кілька разів він мене розсмішив, увесь час пильнуючи, щоб мій келих не спорожнів. Я вже починала розмірковувати про невеличкий пробний цілунок. Він доволі приємний, у стилі Росса з «Друзів». Але мені набагато цікавіше побачити нову Сарину половинку, а це означає, що завтра від Росса з «Друзів» залишиться лише каяття. Кращого барометра не знайдеш.

Вона тягне мене крізь натовп наших приятелів, які п’ють і сміються, через усю цю купу людей, яких я навіть не впевнена, що знаю, поки ми нарешті не дістаємося до її хлопця, який невпевнено завмер біля вхідних дверей.

– Лорі, – Сара нервує, але очі її сяють, – познайомся, це Джек. Джеку, це Лорі. Моя Лорі, – додає вона з наголосом.

Я відкриваю рота, щоб сказати «привіт», і бачу його обличчя. Серце підстрибує до самого горла, я відчуваю, ніби хтось приклав до моєї грудини дефібрилятор та увімкнув його на повну потужність. Не можу вимовити ні слова. Я знаю його. Таке відчуття, що бачила його минулого тижня – уперше і востаннє. Бачила, коли моє серце зупинилося. Це той самий погляд з верхнього поверху переповненого автобуса дванадцять місяців тому.

– Лорі, – він промовляє моє ім’я, а я ладна розплакатися від того істинного полегшення: він є, він тут. Може, це божевілля, але весь минулий рік я жила надією, що натраплю на нього. І ось він тут. Сотні натовпів я прочісувала, шукаючи його обличчя, виглядала його в барах та кав’ярнях. Я була згодна на все, окрім відмови від пошуків автобусного хлопця, попри Сарине бурчання, що я теревеню про нього так часто, що вона знає його краще за себе.

Не впізнала, як виявилося. Натомість вона представила його мені як кохання всього її життя.

Зелені. Очі в нього зелені. Деревний мох – по краях райдужної оболонки, тепле бурштинове золото просочується біля зіниць.

Але мене вражає зараз не колір його очей, а той погляд, яким він дивиться на мене. Переляканий спалах упізнавання. Голова йде обертом, як від раптового удару. А потім – це відчуття зникає з новим ударом серця, і я все гадаю: може, це величезна сила мого бажання змусила мене уявити, що цей погляд узагалі був.

– Джеку, – мені нарешті вдається простягнути йому руку. Його звати Джек. – Так приємно вас бачити.

Він киває. Мінлива напівусмішка майнула на губах.

– Лорі.

Я кидаю погляд на Сару, відчуваючи страшенну провину, упевнена, що вона здатна помітити щось недобре. Але подруга просто дивиться на нас, розпливаючись в усмішці, вартій сільського дурника. Боже, благослови дешеве вино.

Його рука тепла й сильна. Він стискає мою міцно та чемно, скоріш як на діловій зустрічі, ніж на різдвяній вечірці.

Не знаю, що мені вдіяти із собою. Усе, що б я хотіла зробити, усе буде неправильно. Як і обіцяла, я не кінчила просто на місці, але щось таки відбувається з моїм серцем. Як, у біса, узагалі могла трапитися така довбана клята халепа? Він не може бути Сариним. Він мій. Він мій уже цілий рік.

– Правда вона чудова?

Сара поклала руку на мій поперек, підштовхуючи, навіть штовхаючи мене до нього, хоче, щоб ми обійнялися, бо її відчайдушне бажання – ми маємо стати найкращими друзями. Я приголомшена. Джек нервово сміється та крутить очима, йому, очевидно, незручно від Сариної поведінки.

– Саме така чудова, як ти розповідала, – він погоджується та киває, ніби висловлюючи захоплення новою машиною свого друга. У його погляді, спрямованому на мене, промайнуло щось схоже на прохання про вибачення. Він намагається вибачитися тому, що пам’ятає, чи тому, що Сара поводиться, як підстаркувата тітонька на весіллі?

– Лорі? – Сара переводить увагу на мене. – Правда ж, він такий самий, до дрібнички, чудовий, як я й розповідала? – Вона сміється, пишаючись ним, – так і мало бути.

Я киваю. Болісно ковтаю клубок у горлі. Навіть змушую себе розсміятися.

– Звісно, він такий і є.

Сара так відчайдушно прагне того, щоб ми один одному сподобалися. Тож Джек послужливо нахиляється й торкається губами моєї щоки.

– Приємно зустрітися, – каже він. Голос ідеально пасує йому. Прохолодний, упевнений, багатий, насичений ніжною мудрою дотепністю. – Вона весь час про тебе говорить.

Я знову сміюся, хоча мене трусить.

– Таке відчуття, ніби я тебе теж знаю.

А так воно і є. Я відчуваю, ніби знала його завжди. Я хочу повернути обличчя так, щоб зустрітися з ним губами. Я хочу затягти його на одному диханні до моєї кімнати, зачинити двері, сказати, що кохаю його, зірвати одяг та плигнути з ним у ліжко, потонути в ароматі його шкіри – чистому, теплому, мов пахощі літнього лісу.

Я в пеклі. Я ненавиджу себе. Задля власної безпеки відступаю на кілька кроків від нього й борюся зі своїм нещасним серцем, щоб те припинило битися голосніше за музику.

– Вип’єш? – пропонує Сара легковажно й голосно. Він киває, вдячний, ніби йому кинули рятівний круг.

– Лорі? – Сара поглядом кличе мене за ними.

Я відхиляюся та показую поглядом на ванну кімнату, роблячи вигляд, що мені неодмінно треба до туалету.

– Я до вас ще прийду, – мені треба піти геть від нього, від них, від усього цього.

У безпеці ванної кімнати я бахкаю дверима та гепаюсь на дупу, охопивши голову руками, ковтаючи ротом повітря, щоб лишень не розплакатися.

О Боже, о Боже. О Боже! Я люблю Сару. Вона – моя сестра в усьому, хоч і не біологічно. Але це… Я не знаю, як провести наш корабель між цими скелями так, щоб він не потонув, щоб ми лишилися неушкодженими. Надія спалахує в моєму серці, коли я уявляю собі: ось я вибігаю звідси, просто розповідаю всю правду, може, тоді Сара зрозуміє, що її притягнуло до Джека те, що вона впізнала в ньому мого автобусного хлопця. Бог бачить, я його їй хіба що не малювала.

Яке непорозуміння! Як ми сміятимемося з цього чистого абсурду! Але… потім що? Вона граційно відступає вбік, а він тепер мій новий хлопець – просто, як граблі? Я навіть не думаю, що він упізнав мене, Боже милий! Важкий свинець поразки падає з усією силою на тендітну сміховинну надію – реальність підкралася непомітно. Я не можу цього зробити. Звісно, я не можу. Сара гадки не має і, Боже, така щаслива. Вона сяє яскравіше за зірку того клятого Віфлеєма. Може, зараз і Різдво, але це реальне життя, а не якесь там сране голлівудське кіно. Сара – моя найкраща подруга, у всьому світі. І яким би не було сильним моє почуття, поки воно не вб’є мене, я ніколи не покажу Джеку О’Марі жодних таємних чи мовчазних знаків про те, що для мене він – ідеал і моє розбите серце любитиме його вічно.