Читать книгу Культурология - Дмитро Донцов - Страница 1

Олександр Лотоцький в своїх розлогих і надзвичайно цінних «Спогадах» подає дуже характеристичний образ. Роки 1906 – 07, петербурзькі студентські громади, схаотизовані революційною «репетицією» р. 1905, загіпнотизована задивленість в «старшого брата», існування без керми і без вітрил, вечорниці, «сходки» та «імпрези», що кінчаються традиційними варениками й гопаком…

І от постійний відвідувач петербурзької Публічної бібліотеки не міг би не зауважити молодого чорнявого студента, що день в день сидить, обкладений книгами, і, записуючи, щось пильно студіює.

Цим чорнявим студентом був Дмитро Донцов.

Невдовзі (р. 1908) цей студент опиняється (з в’язниці) за кордоном, студіює у Відні і Львові, а року 1914 – напередодні початку Першої світової війни, отже кінця одної епохи і початку другої, – виголошує на Студентськім з’їзді у Львові свій історичний реферат.

Так, сливе разом з епохою виходить отой «чорнявий студент» на сцену Української Історії, сцену, спустошену й окрадену до нитки.

Покоління, що іронія долі покладе пізніш саме на нього завдання державного будівництва, було в своїй молодшій частині поділено на марксистів-ортодоксів (але карних парафіян імперської централі) і на народників-есерів (обласного варіанту відомої московської секти). В своїй старшій частині – покоління було виховане на майже сліпих драгоманівців.

Українське народництво-хлопоманство, що вже пережило свій героїчний період, що накопичило величезний друкований матеріал і уфундувало Київську Історичну Школу (Вол. Антоновича), – виразно згасало, забираючи з собою нитку Кирило-Мефодіївської традиції. Під згірдливим прозвищем «українофілів» – воно просто фізично вимирало. А ті, що мали бути його спадкоємцями, непомітно увійшли до «народнічества» імперського і увесь свій героїзм, усі свої расові вальори, усю жадобу активізму національного покірливо понесли – в постатях Желябових та Кибальчичів на димний олтар пізнішого імперського ж есерівства і… большевизму. РУП – блискавкою прорізав чорноту української ночі. Голос М. Міхновського («Самостійна Україна») прозвучав, справді, гласом вопіющаго во пустині. Та ще захлинався в дрімучім побуті був. Галичини і Володимерії мученик національного духу Іван Франко. Але його спазматичні перестороги чув – на усю Соборну Україну – хіба молодий Симон Петлюра. Українська політична мисль була майже спаралізована, в зеніті була творчість Лесі Українки, ставив перші свої кроки В. Липинський – історик, але поміж ними й громадою залягла густа неелектропроводна порожнеча. Лихо було не в Михайлі Драгоманові, який в тогочасних умовинах робив своє, обмежене часом і добою детерміноване, діло. Лихо було в тім, що, наставлена на «вічність Росії» і на «земствах» самообмежена, драгоманівщина в результаті давала національну капітуляцію, капітуляцію «ідеологічно обґрунтовану», з головною тезою, що Росія була, єсть і буде, а що, мовляв, наше (українське) діло – маленьке, повітове, бо про інші справи «хай думає вище начальство» (sіс), розуміється, імперське, із цього логічно випливало перекреслення Шевченкового заповіту та ліквідація української нації («как класса»), а на далекім обрії починало вирисовуватись щось, що геть-геть, пізніше, вже на наших очах, оформилося в КП(б)У і УССР.

Обмежена і знечулена драгоманівщина не була спроможна щось передбачити взагалі, отже, не передбачала краху імперії р. 1917: це не входило в її «програму».

Спізнені нинішні оборонці «золотоверхого Михайлика» (як називав Драгоманова дряхліючий Куліш) зазвичай старанно криються з тим фактом, що піонером поважнішої акції соntrа Драгоманов був ніхто інший, як його замолоду дуже ретельний учень – Франко. Тому всі удари помсти за Драгоманова сиплються тепер виключно на Дмитра Донцова, хоч поважну частину розшифрування властивої драгоманівщини ґрунтовно виконав старанно замовчуваний Михайло Мухин.

Розуміється, драгоманівщина занадто просякла всі прояви нашого політичного життя з марксизмом, есерівством і майбутнім «боротьбізмом» включно, щоб її можна було б зігнорувати, тим більше в обличчі неминучого Завтра, до якого гарячково готувався ворог. Саме в цей час Лєнін з несамовитою зручністю монтує систему, в якій органічно сполучує марксизм з народовольчеством, отже, Маркса з протопопом Аввакумом і Іваном Грозним на відвічнім ґрунті історичного цароправославія, створюючи тим самим як би нову релігію величезного фанатизму, динаміки й дисципліни.

Тій майбутній силі, яку передчував на пустелі окраденої України хіба один-єдиний «чорнявий студент» з Таврії, треба було щось протиставити. І Дмитро Донцов починає гарячково – на тій пустелі – шукати. Шукати трудно, рвучко, зигзагуючи, почавши від «марксизму» (бо то все була якась система) і хутко прийшовши до тієї марксизмом «класово» запереченої правди, що міститься в однім слові: НАЦІЯ.

І, всупереч злосливо висмикуваним тепер цитатам з ранніх статей Донцова, одне можна ствердити: дух, яким наповнений увесь дорібок Донцова, залишається незмінним, без огляду на ті організаційно-ідеологічні (переважно термінологічні) костюми й маски, які накидала доба. З першого свого друкованого рядка Донцов уже з’явився цілий, з його пристрасним напором речення, з його знищуючим ударом полемічної рапіри, з його оригінальним, не існувавшим перед тим у нашій публіцистиці – стилем.

Більш як півстолітній дорібок його вогненно-гострого, нещадного і часто смертоносного пера – є занадто великий і занадто, при постійній своїй скерованості, многогрішний, а часом і контраверсійний. І даремно думають наївні, що «націоналізм», «донцівство» чи просто «хвашизм» Донцова можна спровадити до хахлацько-примітивної формули чи гасла в стилю отого «щастя крові й ножа», що ним перманентно оперують «ревізіоністи» (зазвичай бувші – «донцовці»!) і «критики», в більшості, на жаль, неспівмірно дрібні в порівнянні з критикованим об’єктом.

Дмитро Донцов досі не створив ані «системи», ані «синтези» (згадаймо спізнені докори С. Єфремова під адресою Панька Куліша), ані «ідеології» в стислім значенні цього поняття, ц. т. більш-менш те, що залишив нам В’ячеслав Липинський у своїх «Листах». І на це склалося багато причин, яких більшість корениться, безумовно, в самім характері Донцова – автора, що є повною протилежністю до характеру його сучасника В. Липинського, цього, сказати б, Канта нашої політичної мислі. Де у Липинського скептично-іронічний, часом і не без цинізму, розум, розум історика і політика, холодна ерудиція вченого і «академічна» дистанція до теми (адже дві Батьківщини!), там у Д. Донцова гарячий таврійський темперамент, жагуча пристрасть бійця і неподільна любов-ненависть південноукраїнського серця. І цього не злагодили ані велика формальна ерудиція, ані максимальне часами напруження інтелекту, ані намагання обмежити розмах інстинкту холодними границями розуму, ані, врешті, постійна, як би «підсвідома» свідомість потужної ролі розуму в чинній політиці. Контраверсія розум – серце, інтелект – інстинкт у писаннях Донцова перебуває постійно. Ця контраверсія в його писаннях залишається не тільки не «розв’язаною», але й належно просвітленою. Проблеми характерології, психології, як і філософії взагалі, залишаються поза межами його заінтересовання. Його расовий інстинкт, його національна інтуїція, його жагуча нетерплячість змінити чи приспішити біг історії, його допінгування оспалої й вайлуватої сучасності поглинають його майже без решти. Політичний публіцист (часом навіть журналіст) постійно відбирає і енергію й наполегливість політичному мислителеві. Журнальна стаття часто всисає й концентрує в собі ненаписану книгу. Умовини нашої «реальної» дійсності відіграють при цім, очевидно, теж не малу «технічну» ролю.

Дмитро Донцов є політичний письменник у тім сенсі, як це опреділення стосують французи, напр., до М. Барреса. До цього можна було б додати ще таке блискуче публіцистично-ідеологічне ім’я, як Л. Доде, але з застереженням, бо, зважуючи цілий дорібок Донцова, бачимо, що його віддаляє як би лише крок від таких авторів, як Ортега-і-Гассет або й навіть О. Шпенглер.

І в цім криється фатальне непорозуміння у взаємовідношеннях Д. Донцова з т. зв. суспільством, яке зраджує цим свій вроджений гріх: культурний примітивізм. У нас-бо від давен-давна повелося, що активний і непересічний діяч, без огляду на специфічність його чинності, має бути «і швець, і кравець, і на дуду грець», а головне, лідер, вождь і голова, на якого можна перекласти всю колективну відповідальність, щоб, у разі чого, в дусі «історичної традиції», з зідханням віддаючи його відповідальній владі, сказати: хай твоя голова, отамане, та за наші (це цитата з ХVІІ ст.).

Обдарувавши Донцова такого рода популярністю, т. зв. суспільство не давало собі особливого труду вчитуватися ані в його статті, ані, тим більше, книги. Що ж торкається не лише бувших, а й почасти теперішніх «донцовців», то вони, зазвичай, обмежувались на прочитуванні лише самих… наголовків.

Коли ж наступала чергова «чорна хмара», хоч би це був розпад віденської монархії, поразка у Визвольній війні, Варшавська угода УНР, чи сучасний параліч політичної думки, то інтегральним винуватцем урочисто проголошувалося саме Дмитра Донцова і нікого іншого…

З приводу 75-ліття Донцова дати якийсь синтетичний підсумок його письменницькій діяльності було б завданням надто трудним, тим більш для сучасника. Тішимо себе надією, що це зробить якщо не т. зв. майбутній історик, то принаймні хоча б вдумливий нащадок: він матиме більшу перспективу і не відчуватиме гіпнозу усталених формул і епітетів.

Хотілося б лише згадати дещо вже з автобіографічного минулого.

…Польські табори інтернованих вояків нашої Армії. Роки 1921 – 22–23. Об’єктивно життя тих решток Визвольної війни було, певно, страшне, хоч ми, тодішні таборяни, залишаючись інерційно в дуже поріділих рядах своїх бойових побратимів, у рамах своїх, овіяних легендою дивізій, полків, куренів і сотень, того об’єктивного жаху не відчували або відчували його лише моментами. Ми-бо були зайняті зовсім іншими проблемами. Ми старалися знайти відповіді на зовсім інші питання. Ми розв’язували загадки, ряд загадок, що їх поставила перед нами сама історія. Розв’язували незалежно від наших службових рангів і бувших становищ в Армії. Розв’язував ті проблеми рядовий козак, двадцятилітній хорунжий, трохи старший сотник чи сивіючий полковник або й лисіючий генерал. Проблеми й загадки були ті самі, мінялися лише форми й засоби при їх розв’язуванні.

Соціологічних чи пак «класових» студій щодо складу нашої Армії немає і, певно, вже не буде. Формальний освітній рівень її старшинського корпусу, хоч матеріалів про це сливе нема (і, певно, не буде), все ж можна б окреслити виразніше (мінімум – більш-менш матуранти, максимум – абсольвенти високих шкіл з військовими включно).

«Класово» в Армії було представлено всю Батьківщину: там були селяни (не лише «куркулі»), там були робітники (також фабричні), там були сини т. зв. інтелігенції, там траплялися і сини «поміщиків» або й дідичів часом з історичними іменами. Армія бо була еманацією цілого Народу, Цілої щойно відродженої Нації. Та еманація була кількісно непропорційна, але якісно адекватна національному ядру населення нашої Батьківщини. Майбутній історик може сформулювати склад нашої Армії, як виквіт нашого Народу, і думаю, що не помилиться.

У процесі таборового існування і зв’язаного з ним отого «розв’язування проблем і загадок» рештки Армії почали – цілком природно – виділяти з себе й одночасно формувати, сказати б, свій інтелектуальний осередок.

Він не був (і не міг бути) одностайним, одностилевим чи однорівним. У нім знайшлися абсольвенти різних університетів, люди, колись зв’язані з т. зв. «срібним» віком недавньої петербурзької доби в культурі бувшої імперії, були люди, формовані історичним Києвом, були люди з периферійних культурних центрів (Чернігів, Харків, Кам’янець, Одеса), були й «самородки» з сіл, були й півінтелігенти з містечок (а серед них і графомани…). Але той могутній історичний дух, що створив був Армію і рухав нею, – не міг не відбитися на всіх тих зовнішньо різних людях, не міг не дихнути на них своїм пропалюючим вогнем, не міг не залишити на них свою печать.

Як це сталося, що ми, адже ж озброєні духом великої ідеї, опинилися в таборах? Як це сталося, що ми, адже ж ідейно непереможені, тепер – переможені й безсилі? Як могло статися, що ми, сини Батьківщини, Батьківщину – покинули, і Вона – залишилася без нас, її вірних синів?

На ці і подібні питання – відповіді ми не одержували ані від наших військових начальників (що самі собі ставили ті ж самі питання), ані навіть від тих політиків-цивілів, зазвичай міністрів, які вряди-годи відвідували нас у таборах. Тепер, коли вже «ми знаємо все», можна тому не дивуватись. Але тоді для нас, людей військової дисципліни і, либонь, військово-логічного думання, – було це дивно і… теж загадкове. Бо ж за відповідь не можна було вважати формальні, дещо канцелярійні формули урядових інструкцій та урядового оптимізму. Ці формули вже не відповідали рівневі досвідченого козака, поготів були мертвими для таборового інтелектуаліста.

Залишалося шукати відповідей самостійно, отже самотужки. Бібліотек, властиво, майже не було. Отже, треба було починати з себе самих, з роздумувань у пущі, з лірики… І лірика заговорила перша. Але й лірика хоч-не-хоч керувалася на ту саму генеральну тему: як сталося? чому сталося?

Особисто думаю, що незабутній Юрій Дараган (б. петербуржець), тріумфально відкриваючи Княжу Добу і Слово о Полку і квітнучи сухітничими півоніями на запалих щоках, – щасливо прийшов до тих відкрить, саме шукаючи відповіді «чому?». Шукаючи тої ж відповіді, влаштували наші малярі (Крижанівський, Бабій, Дядинюк, Омельченко) свої – у дірявих бараках – пожалься, Боже, – вернісажі, та ще й з промовами й парадами. Шукаючи тої ж відповіді, наші актори творили «нові театри» не лише з «Чорною Пантерою» Володимира Кириловича Винниченка, а й з «Молодістю» М. Гальбе та «Мазепою» Ю. Словацького, з пародіями, спробами скетчу… Шукаючи відповіді, ми влаштовували літературні вечори (але, на щастя, не «авторські»!) з дискусійними доповідями. Читали публічні лекції у Літературно-мистецькім (не абияк розмальованім і урядженім!) клубі у таборі Щипйорно біля Каліша. У тому самому таборі, який Ю. Дараган оспівав:

Шукаючи відповіді, ми «відкрили» Мазепу і влаштували були йому мистецьку тризну з Байроном, Лістом, Словацьким. Може, сивий Гетьман усміхнувся тоді до нас з свого за-світу!

Шукаючи відповіді… Але вже знаючи з свіжонабутого досвіду, що шукання то нелегке в нашім таборовім задротянстві, в чудом створенім нами світку, щільно обмеженім границями огієнко-винниченківщини. І часом ми задихалися.

Аж ось несподівано опиняється серед нас р. 1922 перше число відновленого «Літературно-Наукового Вістника». Ім’я редактора – «Д-р Д. Донцов» – ми вже чули, але тільки ім’я, бо ми просто не вспіли були прочитати його перші речі. Але від того першого числа «ЛНВ» – вже дихнуло на нас першим передчуттям можливої відповіді. Це вже було щось як би прорив облоги, як би вихід у широкий світ, як би відзискання вільного духу і вільних рухів – після довгого спаралізування.

Так таборовий період нашого існування несподівано і вже навіки розколовся на дві частини: до «ЛНВ» (отже – Д. Донцова) і після «ЛНВ». Жили ми потім вже очікуванням свіжого числа цього журналу, в якім зустріли також Стефаника, як батька, Черемшину, як стрийка, і Юрія Липу, як брата. В тому ж часі наш таборянин М. Гікавий (військовий урядовець Армії, а згодом фанатично відданий і по-вояцькому обов’язковий довголітній адміністратор «Вістника»), таємничо усміхаючись, передав нам свіжовидрукувану книжку.

То були «Підстави нашої політики», книга, що їй суджено було стати якщо не євангелією покоління (чого, на жаль, не сталося!), то однією з тих небагатьох книг, які стали на межі нової епохи і то не лише української.

…Часом аж страшно стає на саму думку: а що, якби отого «чорнявого студента» з Таврії забракло у нас на початку 20-х років XX століття?

1958 р.

Євген МАЛАНЮК