Читать книгу Культурология - Дмитро Донцов - Страница 3

«Із яких причин і через кого спустошена земля наша?» – питання, що ставив собі Величко, ставимо тепер і ми по новій Руїні, по страшних літах більшовицького панування на Україні. Козацький літописець бачив Україну, на яку наїхав ворог, з «градами і замками безлюдними», з «полями запустілими, непотрібною лядиною зарослими». Такою бачив її в XІІІ віці Серапіон, коли її звоював «язик немилостив і землю нашу пусту сотвориша, і гради наші пліниша, і церкви святая разориша, і братію нашу убиша, і порабощени от іноплеменник» були ми так, як і за більшовизму.

Звідки впало це рабство? З яких причин «лицарські сини» обернені – за виразом Шевченка – в «свинопасів» і «хамових синів»? Чому їх, як Навином ворожі народи, обернуто в «дроворубів і водоносів» вибраного племені, в гелотів? Чому і за що звалилися на нас ці апокаліптичні часи? Бо, як і за Серапіона, повинен нас огортати страх «не ради самого бідствія», а «ради вини бідствія, то єсть гріхів».

Дослідити «вину бідствія», що впало на нас – мета цієї книги.

Ця книга є дальший розвиток писаного мною в попередні роки. В творах: «Модерне москвофільство», «З приводу одної єресі», «Сучасне політичне положення нації і наші завдання», «Націоналізм», «Політика принципіальна і опортуністична» тощо, намагався я вирвати українську думку з пут сателітства, ворожого великим гаслам, на шлях сепаратизму, окремішності, що вів до власних цілей, висував вимогу атрофованого у нас майже духу комбативності, що його заступив у нашій інтелігенції ідеал «сірої буденної праці», защепленої вихолощеним марксизмом, капітулянтською драгоманівщиною і галицьким «реалізмом».

Ідеї цієї книги – засадничо інакші від ідей демократії, класократії або націократії.

Ці останні рвуть з духом нашої давнини – як драгоманівці, висуваючи гасла інтернаціональної демократії, марксизму, прудонізму чи соціалістичного російського народництва (Маркс, Лавров, Чернишевський і інші); намагаються погодити свій «націоналізм» з ідеями Грушевського і Драгоманова, з ідеями західноєвропейського парламентаризму («Націократія») або, як консерватисти, тримаються інтернаціонально-демократичних ідей «братерства народів» (програма «союзу трьох Русей»), далеких нашій історичній давнині. Їм протиставляю ідею ієрархізованої суспільності.

Відмінна є й ідея цієї книги про провідну верству. Базою творення цієї верстви є для мене не мітичний «демос», не маса (демократія), ані той чи інший клас («класократія»), ані партійно-політична програма (націократична монопартія), лише – каста «луччих людей», як каста, оперта на чужій всім згаданим течіям засаді суворого добору й чистки, на засаді персональної моральної якості. Репрезентувати націю має, на думку цієї книги, не «трудова інтелігенція», не клас хліборобів, не монопартія, лише окрема верства «луччих людей». Ні демократія, ні класократія, ні націократія, лише аристократія, каста ліпших людей.

Під кастою розумію тут не щось подібне до замкнених каст Індії, лише щось інше. Під правлячою кастою, під «аристократією» розумію щось подібне до ордену, окрему положенням у суспільстві й духом верству «луччих людей», як їх звала наша старовина, верству, яка поповнялася б вихідцями станів суспільства на підставі суворого добору ліпших, а з другої сторони суворим перецідженням, «чисткою» охороняла б свою духову й моральну вищість і чистість, свою форму й силу.

Таким уняттям основної проблеми нашого часу ця праця поза межі нашої національної проблеми, зачіплюючи найважнішу проблему загальноєвропейську, яку іспанець Ортега-і-Гассет схарактеризував як кризу «віку мас», я б сказав – віку голоти.

В аспекті негативнім я зачерпнув проблему касти в першій моїй окремій публікації – «Модерне москвофільство» в Києві, дальше в книзі «Де шукати наших традицій». Ідею кастовості я глянсував у статтях «Партія чи орден», «Козак із міліона свинопасів»; і заміток, присвячених боротьбі з демократичною елітою. В вересні 1938-го я писав: «Об’єднати розпорошені енергії нашого загалу в однодумну й карну цілість зможе тільки нова каста нових людей, з новою думкою, з новими організаційними ідеалами… Активна верства, що об’єднає націю, вийде не з вибору, а з добору… Створити цю нову касту – завдання нашого часу». Дальше, я розвивав детальніше ту ж ідею в «Батаві».

«Язик немилостив» більшовизм обернув у рабство. У себе він робив усі зусилля, щоб високо тримати ідеї панівної нації, які давали їй силу: культ власної державності, імперіалістичний розгін, дух комбативності завойовництва, расової вищості, традиції питомого Росії історичного устрою – абсолютизму й сильної, окремої від маси, провідної верстви. На Україні ж старався більшовизм знеславити і зогидити все, що давало силу нашому національному організмові: всі славні спогади минулого, шляхетну гордість вільного народу, його завзяття, предківську мудрість, власну правду, правду не рабської, лише зієрархізованої, з окремою провідною верствою суспільності. З допомогою наших перевертнів або «інтернаціоналістів» усіх сортів (лівих і правих), зганьбив більшовизм тавром «вузького шовінізму», «провінціалізму», старомодної «романтики», «ретроградства», «відсталості», «схоластики» чи «середньовічного фанатизму» – всі вартості, які надавали нашій історії блиск і силу, щоб увити в нових поколіннях спогади минулого, слави, обернути їх у безбатченків, у голоту, положенням і психікою, зробити з нації плем’я гелотів. Зняти з колишніх наших чеснот це ганьбляче тавро і привернути їм їх блиск, зробити з них дороговказ майбутнім поколінням, поставити на місце скастрованої «мудрості» ідеологів гелотів традиції вільної нації, витягнути з-під намулу байдужності і злоби наші історичні спогади й дати образ збудованої на них нашої правди в нашій хаті, – накреслити ідеал нової суспільності, обрис і основні прикмети її провідної касти, її суспільної організації стараюся я в цій книзі. У перших розділах я зупиняюся над причинами упадку провідних верств взагалі, над причиною упадку козацького панства й демократичної «еліти» 1917 р. Дальше – над прикметами, які повинна мати провідна каста і над основними засадами кастової суспільності.

Не маю наміру погодити з собою своїх противників, тому не злагіднюю тону цієї книги. Говорячи за Вишенським: «научился от Христа істини без похлібства лож ложжю, вовка вовком, злодія злодієм, розбійника розбійником, диявола дияволом звати». Писав цю книгу для немногих, бо немногим лиш дано звершити многе; бо, кажучи словами Клирика Острозького, «не випадає говорити й радитися зі слабими про силу, зі сліпими про світло, з розбійниками про мир і згоду, з безсоромними про побожність». Звертаюся не до безсоромних і розбійників, а до шляхетних; не до сліпих і дурних, а до мудрих і зрячих; не до слабих і трусів, а до мужніх. До тих, хто покликані створити нову касту «луччих людей» – єдиний маяк у божевільнім хаосі нинішнього дня.

Серпень 1943

* * *

Думки цеї книги автор розвивав у наступні роки в статтях в «Українському кличі», Лондон, в «Українці», Париж, у «Вістнику», Нью-Йорк, у «На варті», Торонто, в «Америці», Філадельфія і в інших, а так само в окремих виданнях, як «Хрест проти дявола», «За який провід», «Яка має бути література», «Демаскування шашелів», виданих у Канаді, в Німеччині і в Аргентині, рівно ж у промовах і відчитах. Стрілися ці статті і видання, на жаль, не з полемікою, а нападами чисто гангстерського характеру на їх автора і з потоками брехні. Якраз це й свідчить про ідейну безпомічність і безпорадність табору репрезентованого Шельменками і Швейками, які – паралельно з червоними москалями – криком, інсинуаціями та брехнею намагаються здискредитувати пропаговані мною думки.

В їх кампанії нема нічого нового. Не тільки мені і моїм однодумцям немногим, а в стократ більшому за мене, – Шевченкові – предтечі нинішніх Шельменків закидали, що «шукає ідеалів позад себе, а не перед собою», не в «современних огнях» атеїстичного матеріалізму; закидали апотеозу лицарства старої України, як вияви «п’яної музи», закидали «фанатизм» – цебто гарячу віру в свою правду, «шовінізм» – цебто гаряче прив’язання до свого, і «ненависництво», цебто обурення і гнів до загарбника; закидали виступи проти своєї «грязі Москви», проти «донощиків і фарисеїв». Боротьба з шельменківством ще не скінчилася. Ідеї традиційної, воюючої України мають бути ще більш інтенсивно ширині. Цею думкою й кермувався я, годячись на ласкаву пропозицію приятелів і однодумців, перевидати «Дух нашої давнини».

З огляду на невідповідні для всякого видання часи, випускаю цю книгу скороченою.

Звертаюся в цій книзі до тих, які відчувають у собі дух нашої великої Минувшини, дух Шевченка; які, як Галайда, що повстав з ярем, – чують за плечима крила й покликання вести свій народ «із тьми, із смрада, із неволі» до блискучого завтра.

Квітень 1950