Читать книгу Культурология - Дмитро Донцов - Страница 5

Наша історія знає менше перерв, ніж загально прийнято думати. На слушну думку Максимовича, татарська неволя тривала лише 80 літ, від 1240 до 1320, коли бере початок доба литовсько-руської держави, де наш елемент панував не лише культурно, релігійно й мовно, але й політично й військово. Саме князівство київське, хоч і в васальній залежності від Литви, існувало аж до 1471 p., року смерті останнього київського князя Симеона Олельковича. Панування Польщі тривало (на Лівобережжі) властиво лише теж 80 літ, від Люблінської унії 1569 р. до Хмельницького 1648 р. Литовсько-руська знать служила зв’язком між князівською добою й новою козацькою. Повстання князя М. Глинського було в 1509 p., a перший козацький похід вже 1516 р. – похід Ляндскоронського, потім Остапа Дашкевича, старости черкаського на Очаків, Д. Вишневецького, князя Самійла Корецького, Свірговського, князя Богдана Ружинського й інших.

В. Антонович в «Очерках історії Великого Князівства Литовського» пише, що спроба Глинського, яка стреміла до повстання самостійного українського князівства, з’єднала йому всю країну: міста відчиняли йому ворота, зем’яни являлись в його табір і складали присягу. Славнозвісний староста черкаський і канівський О. Дашкевич з’єднався з ним на чолі з ополченням своїх повітів. Остання спроба князівської Русі, підпринята в обороні свого діла під стягом русько-литовських князів була програна, але в надрах Київської області, яка вперто підтримувала до кінця цей стяг, крилися зародки нових суспільних сил, яким судилося вступити в боротьбу з більшим успіхом в наступні епохи. У Д. Вишневецькім «з’єдналися риси варяга дружинника з рисами литовського князя часів Ольгерда і Вітовта», – кінчить Антонович. Цей же самий Вишневецький був основоположником і козацтва.

Гетьманщина тривала до 1763 p., a властиво, як думає Лазарецький, до 1782 р.

Доба, яка нас тут займає, доба козацького панства, відзначається на початку двома фактами: добігаючим до кінця розвалом старокнязівської аристократії і початком розкладу польської шляхти, а рівночасно починається процес формування нової провідної верстви України, козацького панства. На початку ця верства з’явилася на арену історії повна завзяття, сили й неспожитої енергії, на зміну власній звироднілій аристократії «недоляшків», і шляхетсько-польській провідній верстві. Коли по Острозьких і Глинських прийшли ті «сластоїди й периноспали», або заводіяки, що свою небуденну енергію виладовували вже тільки на боротьбу за маєтки й становища, ті, з яких глузував Вишенський; коли шляхетська і князівська молодь провадили свій час більше по шинках, як у полі; коли серед неї почав ширитися гуманізм до наїзників і «нерадініе об ділах божественних» і воєнних, як про це пише боліючий про упадок своєї верстви в половині XVІІІ віку українець Михайло Литвин (правдоподібно Михайло Тишкевич), – тоді в кращих умах тої доби постала думка про створення нової касти, касти мудрих, чесних і шляхетних воїнів, яка б перебрала в свої руки тягар національних і суспільно-державних оправ вже затяжкий для рештків старокнязівської знаті. Це був час появи таких людей, як Вишенський, Д. Вишневецький, Дашкевич. З виразним проектом заснування нового ордену січового виступає і єпископ Верещинський і той самий Михайло Литвин. Вже король Баторій приповідав, що з тих січових «лотриків» вийде колись провідна каста нового державного організму; що є в козацтві всі прикмети цієї нової касти – енергія, характер, інтелігенція, що починали бракнути польській шляхті. Коли козацтво відсунуло на другий план свої вузькокласові інтереси, а написало на своїм прапорі змагання за справу нації, коли Сагайдачний, Могила й інші, переймаючи роль колишніх київських князів, виступили в обороні церкви й цілої нації, коли в їх головах зарисувалася вже нова форма державницького твору, – її втілення в життя стало лише питанням часу. Життєвих сил нової касти, панства козацького, вистарчило на несповна триста літ (XVІ, XVІІ, XVІІІ віки), коли наступив занепад і розклад цієї верстви, перетворення бундючних і гордих хмельничан, дорошенківців і мазепинців у «служилоє малоросійскоє дворянство» чужої імперії.

Через що це сталося? Чому її державотворчі змагання скінчилися фіаско? Над цим питанням сушило собі голову не одне покоління. Драстичну на нього відповідь дав своєю геніальною інтуїцією Шевченко. Лиха година обернула здобуту свободу в неволю, а козацьке панство в «мужиків» тому, що розледачилося це панство, що стратило колишні панські прикмети, що психічно поволі уподібнилося верстві підвладній. «Мужики» духом – стали незабаром дійсними мужиками – отими євангельськими «водоносами і дроворубами» чужого фараона.

Коли горде покоління тих, що «з Богданом ляха задавили», по вуха погрузло в приватнім житті, їх заступили «байстрюки Катерини». Коли амбіцією колишньої козацької старшини стало вже не «бути вільними», не «всім верховодити», не на Січі панувати, а на її землях жито сіяти, табуни розводити й картопельку садити в тіні чужого меча, – функції панування й верховодства перебрали на себе Рум’янцеви й Вельямінови. Коли нащадкам паліївців байдуже стало чи у Фастові булаву тримати, чи в нім «левади орати» або «глину товкмасить», коли, одним словом, амбіція провідної касти перестала полягати вже в мечі і в булаві, в організуванні й охороні суспільства, а ту амбіцію заступило бажання праці плугом і байдикування, тоді їх фактично звели до ролі, до якої психічно вже самі знизилися. Зруйнувавши шляхетсько-польський порядок, не довго вони тішилися волею. Не стало кебети організаторської, характеру, не стало ідеї, їх правда заснула, а «воля теж заснула на купах, на козацьких вольних трупах», заснула втомлена, зґвалчена і збайдужніла, і меч випав з сонної руки. А тоді на їх місце прийшла друга, не втомлена і не збайдужіла чужа еліта. Так самісінько, як колись сама козацька еліта прийшла на місце польської шляхти.

Не географічне положення гетьманщини спричинило упадок козацького панства, ні те, що було воно замало демократичне, що мало замало інстинктів народолюбних, лише якраз те, що стало це панство задемократичне, з інстинктами не лицарськими, а підвладного демосу; що стало за «мужицьке», як каже Вірша.

Не думаю тут підкреслити меншовартість «мужицтва» (яке має свої гарні прикмети), хочу лише сказати, що кожний стан і кожна відповідна психіка добрі на своїм місці. Кожна верства суспільності має свої властиві їй прикмети психічні (про які головне йде тут мова). Лише коли психічні прикмети верстви підвладної стають прикметами верстви правлячої – в суспільстві наступає катастрофа. Така катастрофа не наступала там, де селянські елементи, входячи в козацький стан, переймали його психіку й життєве наставляння.

Історичні документи підтверджують цей діагноз. Точки над «і» ставляє князь А. Безбородько в листі до приятеля на тему – «От чего дух геройства в Малоросії ісчез». Безбородько каже, що тому «щез дух геройства на Україні» серед її провідної верстви, що членів цієї верстви не вабили вже справи нації, що через по-простацьки зрозуміле «чадолюбіє» старалися вони всіляко ухоронити дітей своїх від війни («щоби вони і носом пороху не нюхали»); тому що «місце козацтва зайняло школярство», а «місця Палія і йому подібних займатися стали фірчиками й штатиками», – цебто місця провідної касти почали займати попередники пізнішої так званої інтелігенції. Подібне стрічаємо в щоденнику Ст. Лашкевича, катерининської доби українського пана, який за головне заняття тодішніх малоросіян уважає чревоугодіє. Подібно стрічаємо у наших поетів 1812 р. (вже зовсім російських патріотів), що ніяк не могли збагнути духу вояків Наполеона, які шукали слави в світах далекої Москви, замість дома «горілку пити і з жінками спати». Подібне знаходимо в харківських журналістів александрівської доби: скептично ставилися вони до Франції, бо не можна в ній було досхочу наїстися, «зовсім інша річ благословенна Малоросія і найкраща її страва борщ». Коли з козацького панства почало витворюватися малоросійське дворянство, то до цього дворянства стали пхатися ті, які могли виказатися не службою й заслугами, а вмінням захоплювати землю. Цікаві під тим оглядом три маніфести козацької старшини – 1763 p., 1767 p. і 1801 p. У першім козацтво виступає ще як представник і провідник всієї суспільності, в обороні війська, духовенства й міщанства; виступає з такими жаданнями, як окрема конституція для України («Генеральна Рада»), але в другім, а особливо в третім виступають наверх лише вузькі станові домагання привілеїв. Тут козацьке панство не виступає вже як «ум і душа народу». Коли в 1809 p. українське дворянство було зрівняне в правах з російським дворянством, «тоді, – писав А. Чепа до В. Полетики, – малороси почали вступати в російську службу, почали говорити, танцювати й співати по-російськи». В цій добі, як читаємо в «Історії Русів», всі багатства й людність краю ця верства «на свою привату употребляла», а слобідське дворянство «всі свої наново здобуті права спрямувало на скріплення своїх особистих благ», як оті всі Ломиковські, Полетики, Каразини, Ковалінські, що їх у своїх комедіях випровадив Г. Квітка під іменами Ненаситових і Староплутових. Тепер за тим самим віршем Рудиковського «кругом боронить їх москаль, на що ж їм мідь, залізо, сталь?» Це все стало безпотрібне панам Халявським, і коли їх предки шаблею боролися з Москвою за старі вольності і в цій боротьбі голови клали в полі або в твердині Петропавлівській, як Полуботок, то вони, ці Халявські коли й просили царів «о наших нуждах», то не йшли вже дальше просьб про «свободу винокуріння». Ідеалом цих Манілових стало «жити, щоб їсти», не «їсти, щоб жити».

Панство козацьке поволі розгубило всі духові прикмети правлячої верстви, сказати б новочасним жаргоном, здемократизувалося, схлопіло. Воно стратило заінтересування до вищих національних справ (його інтересувала не слава, а страва), присвятившися приваті, стратило войовничий дух і віддалося заняттям, не властивим провідній верстві.

Не йде мені про дешеве моралізаторство, лише про що інше: про вічні закони злету й упадку провідних каст. А серед причин цього упадку, одно з перших місць займає занехаяння вищих властивих тій касті інтересів (політичних, релігійних, воєнних) і заміна їх інтересами найнижчими – звичайних споживачів або галапасів. Не йде тут про їжу в буквальному сенсі, але в сенсі занедбання всіх високих стремлінь розуму й серця і їх прикмет: відваги, гордості, бажання панувати, любові слави, про відання себе на поталу низьким інстинктом матеріалізму, особистого блага й насолоди. За такий упадок правлячої касти розплата історії приходить дуже скоро. Цю саму мудрість мав на увазі «Еклезіаст», коли писав: «Щастя тобі, земле, як твої царі шляхетного роду, а князі твої сідають їсти певного часу, щоб підкріпитися, а не переїстися», і – «горе тобі, земле, як князі твої їдять від самого ранку». Платон розрізняє три частини людської душі: розум (нус), що міститься в голові, де беруть початок наші власновільні рухи й наше знання, дальше – відвага, завзяття (тімос), що міститься в грудях, в серці, де беруть початок наші високі почування, нарешті, наші найнижчі жадоби, апетит, пориви до відживлення і розмноження (епіметікон), які містяться в кишках. Кожній з тих здібностей душі відповідають різні приємності й бажання: першій – стремління до правди, знання, другій – до виявлення енергії, відваги, шляхетного гніву, обурення, любові, слави, гордості, амбіції панування, нарешті, третій – смислові насолоди й захланність. Кожна з головних каст, на які ділить Платон суспільство, має переважно розвинену відповідну собі душевну здібність і відповідне їй стремління: мудрість – прикмета володарів, героїзм – вояків, буденні апетити споживача – прикмети нижчого класу працівників, наймитів, як він їх називає. Перша каста, пише Платон, – із золота, друга – має душу з срібла, остання каста – з нешляхетного металу, а Оракул каже, що тая держава спустошіє і згине, в якій правитимуть люди з душею з нешляхетного металу. Так спустошила і загинула й козацька держава, коли нагорі, серед правлячих опинилися люди з душею Шевченкових «свинопасів». Не могли правити державою люди, які – як у вірші Рудиковського – «на піч залізли, де лиш горілку п’ють, їдять та сплять», які зледащіли од тихомирія в їх землі», стратили весь дух козацький.

Зрада кошового Задунайської Січі й перехід його до Миколи І пояснюється тою самою причиною. Гладкий був ставленик «райї», жонатих козаків, що жили не в самій Січі, а на Слободах з жінками, а складалися переважно не з козаків, а з кріпаків біженців, які не хотіли воювати. Представляючи оту «райю» і будучи сам не родовитим козаком, а бондарем, Гладкий всупереч волі козацтва переходить до Росії, проклятий козаками, перекидається до царя, який козаків «повернув у мужики», сказавши нібито вільним лицарям: «не треба мені вашого козацтва, робіть землю». Таких прикладів можна б навести більше, а всім їм за мотто було б взяти оту приказку: «Як пан швець, то Січі кінець». Провідна верства так само зрештою, як і одиниця, загибає або через виточення, уплив крові, або через її зіпсуття, коли «чиста і свята кров козацька» заміняється «сукроватою» зіпсутою кров’ю нижчих верств.

От стративши в боях Богунів і Кричевських, набравши в свої ряди Герциків, Брюховецьких і Гладких, козацька старшина летіла нестримно в провалля історичної катастрофи, приводячи «в ярма лицарських синів», а свій край до спустошення. Не географічне положення країни, не недемократичність держави козацької, а «змужичення» цієї касти через великі втрати її ліпших елементів на війні й через занечищення касти гіршим елементом (з нешляхетного металу) через втрату й заник козацького духу, втрату прикмет провідної шляхетної верстви й через повільне засвоєння ідеалів верстви нижчої, черні, привело до упадку гетьманську державу. Не земля і не народ були винні катастрофі, був винен третій чинник поняття держави, каста, що стояла при владі. Козаки, що обернулися в свинопасів, мусили бути зіпхнуті на щабель цьому класу властивий, пустивши на своє місце нових, тим разом чужих претендентів на провідну касту.