Читать книгу Досвід і судження. Дослідження генеалогії логіки - Едмунд Гусерль - Страница 12

На тій самій підставі необхідне повернення до найпервинніших очевидностей досвіду не можна здійснити засобами психології. Така психологія, навіть якщо ми вважаємо за можливе практикувати її як чисту, пов’язану з чисто пережитим і даним свідомості психологію, як чисту внутрішню психологію, у найліпшому разі могла би з позицій передданої типіки логічних форм запитати про належні за своєю сутністю до цих форм суб’єктивні дії, в яких структури цих форм виникають як очевидні структури. Проте навіть коли вона серйозно звертається до проблеми очевидності і відстежує фундацію очевидності судження в допредикативних очевидностях, вона з необхідністю запитує про переживання очевидності суб’єктами, які є суб’єктами нашого світу – світу, який вже перекритий ідеалізаціями і апперцептований у сенсі цього перекривання. У своєму поверненні до логічної діяльності, з якої походять усі очевидності судження, вона зупиняється на досвіді, який самозрозуміло мислять як пов’язаний з ідеалізованим світом. Навіть найширше й найчистіше реалізована психологія не може порушити проблему деструкції цих ідеалізацій, виходу до їхнього прихованого смислового фундаменту первинного досвіду. Адже психологічна рефлексія щодо переживань, які можуть бути доступні у внутрішньому сприйнятті, не може привести до походження цієї накинутої на світ мантії ідей із первинного життєсвітового досвіду. Вона сприймає переживання як окремі, відмінні одна від одної події в нашій свідомості, які можна досліджувати як окремі, мабуть, навіть досліджувати їхнє походження, як логік досліджує окремі форми. Утім будь-яка психологічна рефлексія такого штибу приведе до переживань, які саме і є переживаннями, досвідами світу, який для цього суб’єкта завжди вже є наявним, а це означає, що наука Нового часу вже здійснила з ним свою роботу точного визначення. Таким чином, хоча психологія, мабуть, і може встановити передування допредикативного досвіду окремих актів предикативному, але сама вона не може висвітлити це повернення до первинного. До переживань, як це самозрозуміло віднаходить психолог, завжди вже належить цей світ як корелят цих переживань, які він досліджує; а від переживань у нього немає зворотного шляху до виникнення самого цього світу, яке саме й полягає в суб’єктивних актах, діяльності пізнання, реалізації наукових методів, у яких саме й постає світ як так і так визначений і як такий, що у своєму істинному бутті може бути визначеним принципово in infinitum.

Це також залишки суб’єктивних актів, інтенційних актів – але інтенційності, яка не відкрита погляду рефлексії, а лише імплікована в залишках, які вказують на неї. Виявлення цих інтенційних імплікацій та історії світу, в якому суб’єкт психології знаходить себе вже усталеним, означає, отже, і повернення до суб’єктивного, через інтенційні акти якого світ набуває цього образу; утім це повернення до прихованої суб’єктивності – прихованої, оскільки актуально виявити її в її інтенційній діяльності можна не через рефлексію, а лише в залишках цієї діяльності в даному світі. Запитування про первинні очевидності є, отже, також суб’єктивним, але суб’єктивним у більш радикальному сенсі, ніж будь-який сенс психології. Це деструкція всього того, що вже набуло сенсу у світі нашого теперішнього досвіду, запитування про ті суб’єктивні джерела цих залишків сенсу, з яких вони виникли, і через це про дієву суб’єктивність, яка не є суб’єктивністю суб’єкта, що у психологічному самоосмисленні вже споглядає цей усталений світ. Це, радше, та суб’єктивність, у смислових діях якої світ, яким він нам даний, наш світ, стає тим, чим він для нас є, а саме вже не світом перивнного досвіду, а світом у сенсі точно визначеного світу, в якому всі окремі сущі від самого початку самозрозуміло дані нам як такі, що принципово можуть бути визначеними методами точної науки і щонайменше принципово як суще саме по собі у тому сенсі, який первинно походить із ідеалізації математично-фізикалістських природничих наук.

При цьому в такому запитуванні не йдеться про фактичне історичне походження цих залишків сенсу з конкретної історичної суб’єктивності, а також не про суб’єктивність конкретних історичних особистостей, які вперше висловили думки про таку математизацію,[15] натомість цей наш світ стає для нас лише прикладом, на якому ми вивчаємо структуру та походження можливого світу взагалі із суб’єктивних джерел. Ми були б не у змозі зрозуміти це конкретне історичне походження смислових дій із історичних суб’єктів, якщо ми самі не відтворили б ці дії, якщо ми не пережили б це походження актів ідеалізації з первинного життєвого досвіду, тобто якщо ми самі не змогли би здійснити це повернення від прихованого життєсвіту з його мантією ідей до первинного досвіду світу та життєсвіту. При цьому ми повторюємо всю історію суб’єктивних актів, яка вже відбулася, але яка до цього була прихована й тільки у відтворенні стала історією зрозумілих актів. І через це ми розуміємо самих себе як суб’єктивності, які не знаходять себе вже в готовому світі, як у простій психологічній рефлексії, а як такі, що містять як можливі і здійснюють усі ці акти, що їм цей світ завдячує своїм становленням. Інакше кажучи, ми розуміємо себе в цьому розкритті інтенційних імплікацій, в цьому запитуванні про смислові залишки світу щодо їхнього походження з інтенційних актів як трансцендентальну суб’єктивність; при цьому під трансцендентальним слід розуміти ніщо інше, як ініційований Декартом ориґінальний мотив запитування про граничні джерела всіх побудов пізнання, самоосмислення тим, хто пізнає, самого себе і свого пізнавального життя, в якому всі значимі для нього наукові побудови відбуваються цілеспрямовано, зберігаються як здобутки й залишаються вільнодоступими.[16]

Точніше кажучи, повернення до цього передданого світу конститутивної трансцендентальної суб’єктивності відбувається у два кроки:

1. Через повернення від передданого світу з усіма його смисловими залишками, з його наукою і науковим визначенням до первинного життєсвіту.

2. Через повернення в запитуванні від життєсвіту до суб’єктивних актів, з яких він сам виникає. Оскільки й він також не є чимось просто передданим; і він також є утворенням, про способи конститутивної побудови якого можна запитати. І тут також ми знаходимо вже логічні смислові акти, звісно, логічні не в сенсі нашої традиційної логіки, яка завжди спирається на засади самого-по-собі-буття і самої-по-собі-визначеності, а в сенсі первинного логічного акту, який передовсім спрямований на визначення та пізнання в обмежених і релятивних горизонтах життєсвітового досвіду. Утім логічні акти є лише частиною того, що веде до побудови світу нашого досвіду. До цього також належать практичні й емоційні досвіди, досвід воління, оцінювання і продуктивної дії, який, зі свого боку, утворює горизонт знайомості практичного використання, оцінювання тощо. Але до цього належать і всі акти чуттєвого досвіду, через які взагалі відбувається конституювання світового часу, простору, просторових речей, інших суб’єктів тощо. Якщо в такий спосіб досліджені нижчі конститутивні акти, які передусім належать до конституювання можливого життєсвіту, то наступним є конституювання об’єктивного часу, математично-фізикалістської природи і її «самого-по-собі».

Загальне завдання конститутивної феноменології полягає у проясненні взаємного переплетення актів свідомості, яке веде до конституювання можливого світу – можливого світу, це означає, що йдеться про сутнісні форми світу взагалі, а не про наш фактичний, дійсний світ. В його межах упорядковується прояснення походження предикативного судження як фундаментальне завдання генеалогії логіки, яку розуміють у цьому загальному горизонті та яка у своєму загальному й повному сенсі стає трансцендентальною логікою. Як така вона має досліджувати участь логічного, логічних актів свідомості в широкому сенсі, актів пізнавального розуму в побудові світу. Звичайно, лише в цих загальних рамках конститутивної проблематики можна встановити, наскільки далеко сягає ця царина логічного, логічного розуму, що в побудові світу варто розуміти як участь логічного утворення сенсу, логічних актів і наскільки широко слід розуміти поняття логосу, тобто самого логічного. Тут завдання є дещо скромнішим. У нас ще немає загального поняття логічного, ми маємо починати з традиційного поняття й дослідити залучення й участь того, що традиційно розглядається як логіка й логічні акти в побудові досвіду нашого світу, а також ту роль, яку все це відіграє в цій побудові. Так завдання трансцендентальної логіки в зазначеному й ідеально довершено уявленому сенсі відрізняється, з одного боку, від завдання конститутивної феноменології в цілому, а з другого, від завдання генеалогії, що є аналізою походження і суб’єктивним обґрунтуванням традиційної формальної логіки. Тут ми здійснюємо лише фундаментальну частину останнього завдання, а саме прояснення походження предикативного судження.[17]