Читать книгу Досвід і судження. Дослідження генеалогії логіки - Едмунд Гусерль - Страница 13

Цих натяків має бути досить, щоби зрозуміти сенс повернення від предикативної очевидності до допредикативної, предметної очевидності, яке є поверненням до очевидності життєсвітового досвіду. Тепер ідеться про те, щоб із цих загальних убачань зробити висновки для правильного вибору початку конкретних окремих аналіз і в загальній царині життєсвітового досвіду віднайти ті допредикативні очевидності, в яких можна вказати на походження предикативного судження. Хоча ми вже й здобули поняття досвіду як предметної очевидності індивідуальних предметів, цей досвід у собі все ж таки ще не є різноманітним, навіть якщо деконструювати всі ідеалізації, які перекривають його первинність. Наш життєсвіт у його первинності, якої можна досягти лише через деконструкцію цих смислових шарів, як уже зазначалося, є не лише світом логічних актів, не лише цариною передданості предметів як можливих субстратів судження, як можливих тем пізнавальної діяльності, а також світом досвіду в цілком конкретному сенсі, який повсякденно пов’язують із виразом «досвід». А цей повсякденний сенс у жодному разі не пов’язаний суто з пізнавальним ставленням, натомість, він у своїй найширшій загальності пов’язаний із габітуальністю, яка зі своїм устаткуванням, із «досвідним» у ситуаціях життя – зрозумілого чи то конкретно обмежено, чи то загально як ставлення до життя в цілому – надає йому надійності рішення і дії; з другого боку, цей вираз означає також окремі кроки «досвідчування», через які здобувають цю габітуальність. Цей загально відомий повсякденний і конкретний сенс «досвіду» вказує, отже, більшою мірою на практичне й оцінювальне ставлення, ніж спеціально на пізнавання і судження.

Ми спочатку відсторонилися від усього того, що є досвідом у цьому конкретному сенсі, й у нашому запитуванні прямо перейшли від предикативного судження і його очевидності до царини пасивної віри в буття як свідомості передданості субстратів судження – ґрунту віри, який постає як світ і через який кожний окремий досвід є досвідом у горизонті світу. Проте, цей горизонт світу як такий визначений не лише знайомістю сущого, яка походить із практики пізнання, а також передусім тією знайомістю, яка походить із повсякденної практики продуктивної діяльності. Те, що ми все ж таки від визначеного цим широкого і конкретного поняття досвіду відразу повернулися до більш вузького, виправдано тим, що будь-яке поводження у світі, як практична діяльність, так і чисто пізнавальна, фундована досвідом у цьому сенсі. Практична дія, оцінювання є оцінюванням передданих предметів і дією із ними, тобто тими, які в надійності віри вже дані як сущі й такі, що постають перед нами. Таким чином, царина пасивної докси, пасивної буттєвої віри, цей ґрунт віри є фундаментом не тільки кожного окремого акту пізнання і кожного пізнавального звернення, судження про суще, а також кожного окремого оцінювання і практичної дії із сущим, а отже, фундаментом також для всього того, що в конкретному сенсі називають «досвідом» і «досвідчуванням». Навіть не варто говорити про те, що від цієї пасивної передданості сущого весь час слід переходити до пізнавальної активності; те, що афікує, радше може водночас бути стимулом дії. Звісно, цьому вже завжди передує примітивна пізнавальна діяльність, схоплення так і так визначеного сущого, певна експлікація. Таким чином, це поняття досвіду настільки позначено очевидною даністю, пасивною передданістю індивідуальних предметів, наскільки цим позначена основна структура кожного досвіду в конкретному сенсі. У пасивній доксі суще переддане не лише як субстрат для всіх можливих пов’язаних із ним актів пізнання, але і як субстрат для всіх оцінок, практичних цілепокладань і дій. Для того, щоби дещо могло бути даним як красиве, плідне, жахливе, привабливе тощо, воно має бути якось присутнє в чуттєвому схопленні, дане в безпосередньому чуттєвому досвіді, навіть якщо ми взагалі не продовжуємо його сприймати, якщо ми не прагнемо експлікувати його, схоплювати його у спогляданні, тлумачити його чуттєво сприйняті властивості, але якщо воно відразу на підставі цієї чуттєвої присутності викликає наш практичний або емоційний інтерес, відразу постає перед нами як саме це корисне, привабливе або потворне, все це фундує те, що воно є субстратом із властивостями, які можна просто чуттєво схопити і до яких завжди веде шлях можливого тлумачення.

Якщо, отже, йдеться про досвід, ми маємо розрізняти простий і фундований досвід. Світ, яким він завжди вже є передданим у пасивній доксі й утворює ґрунт віри для всіх окремих суджень, даний в основі простого досвіду як світ субстратів, які можна просто чуттєво схопити. Кожний простий досвід, тобто кожний досвід із буттєвим сенсом простого субстрату, є чуттєвим досвідом – субстратом буття є тіло, яке зберігається в узгодженості досвіду і як таке вважається істинно сущим тілом. Універсальний чуттєвий досвід, який мислять в універсальній узгодженості, має єдність буття, єдність вищого порядку; сущим цього універсального досвіду є вся природа, універсум усіх тіл. Таким чином, у світі нашого досвіду природа є найнижчим шаром, який фундує решту; суще як природа у своїх властивостях, які можна просто досвідчувати, є тим, що як субстрат лежить в основі всіх інших видів досвіду, в яких беруть участь наші оцінювання і дії, причому лежить як інваріантне для мінливої релятивності його оцінювання, можливості його використання для певних цілей, щоб із природно даного «матеріалу» створювати відповідно різноманітне. Він завжди даний в основі як природне тіло з його природними, доступними у простому досвіді властивостями, хоча може й не викликати жодного інтересу.

Якщо цей досвід даний первинно, ми називаємо його сприйняттям, а саме зовнішнім сприйняттям. Усе зовнішньо-світове ми сприймаємо як тілесно суще у просторово-часовій природі. Там, де ми натрапляємо на тварин і людей та об’єкти культури (інструменти, витвори мистецтва тощо), ми маємо не просто природу, а вираз духовного сенсу буття; тут ми виходимо з царини того, що можна просто пережити в чуттєвому досвіді. Сприйняття як чисто чуттєве сприйняття спрямоване на просту тілесність, лише на неї. Від нього відрізняється сприйняття того, що може бути сприйнятим тільки через розуміння виразу, як розуміння інструменту вказує у «пригадуванні» на людей, які зробили його з певною метою або для яких він був призначений; а окрім цього – вираз живого тіла як людського. Обидва передбачають чуттєве сприйняття тілесного, яке фундує вираз, і перехід від цього до рефлексії,[18] яка, отже, опосередковано або безпосередньо остаточно засвідчує співбуття людського персонального (Я) або тваринної суб’єктивності й у такий фундований спосіб – сущого, яке є не просто тілесним тут-сущим, а пов’язаним із цим чимось суб’єктивним. Утім його не можна досвідчувати або сприймати безпосередньо; його можна досвідчувати лише через фундацію тим, що можна досвідчувати просто чуттєво, як таке, що є тут разом із просто сприйнятим. Отже, рефлексія – це не сприйняття, в якому можна бути спрямованим просто на те, що сприймається, а поступове відхилення від безпосереднього спрямування. Якщо я спрямований на людину, то це самоспрямування, тематичне проміння активності спочатку спрямоване саме на тіло, а отже, є чуттєвим сприйняттям; утім, воно не зупиняється на тілі, а йде в розумінні виразу далі до Я-суб’єкта, тобто до його буття, в якому воно, наскільки це взагалі виражено, щось робить, спрямовує себе, чимось займається, має світ, який афікує його тощо. І до цього необхідно належить зв’язок його Я з його живим тілом, саме яке і є для мене тут. Утім цей нормальний перебіг сприймання людини від чуттєвого сприйняття її тіла через вираз до належного до цього Я-суб’єкта, який виражає себе, дозволяє певну зміну настанови: ми можемо звертати увагу тільки на тілесне і займатися лише тілесною річчю; ми ще розуміємо вираз, але розуміння не діє актуально, Я-суб’єкт є лише, так би мовити, тлом, він тут, проте позатематично.

Щоби досягти насправді останніх і первинних очевидностей допредикативного досвіду, нам доведеться повернутися від цих фундованих досвідів до найпростіших і при цьому відвернути увагу від усіх виразів. Адже на розуміння виразу вказує кожний досвід, який визначає суще не згідно з його природними властивостями, який ставиться до нього як до інструменту або як до чогось на такий кшталт. Отже, ми залишаємо тільки чуттєве сприйняття й досвід узагалі, світ розглядаємо лише як світ сприйняття й абстрагуємося від усього того знайомого і визначеного в ньому, що походить не з чисто сприймального ставлення, а з нашого оцінювання або оцінювання інших, тобто від усіх тих визначень, які походять із власного або чужого персонального ставлення. Через це ми дістаємо чисту універсальну природу як пасивний передданий ґрунт досвіду, що в консеквентному перебігу чуттєвого сприйняття постає як замкнений у собі зв’язок, а саме як такий, що сприймаю і можу сприймати лише я, адже у моїй актуальній царині досвіду через відвертання уваги від виразу я не маю нікого іншого. Для конкретно сущого світу це означає абстракцію, слово, яке спочатку має означати лише відвертання уваги, вилучення з розгляду того, що для мене є тут і залишається значимим. Це не означає якийсь недогляд або думку, що природа існує сама для себе й відокремлено, або навіть що у первинному створенні «уявлення світу», усвідомлення буття світу, спочатку було б необхідним утворення сущої для мене простої природи, яка б лише потому мала набути буттєвого сенсу. Про все це взагалі не йдеться.

У цьому абстрактному обмеженні досвіду цариною сприйнятого лише мною і значимого лише для мене вже полягає виключення всіх ідеалізацій, виключення передумови об’єктивності, значимості наших суджень «для кожного», яку орієнтована на ідеал точного визначення в сенсі наукової остаточності традиційна логіка завжди мовчазно передбачає як належну до сутності судження. Адже щойно ми відсторонимося від інших, зникнуть значення, які вказують на пізнавальну діяльність інших, зникнуть залишки сенсу, які роблять наш світ, яким він нам даний, завжди вже зрозумілим як такий, що може бути точно визначеним і вже визначений наукою за допомогою ідей остаточності таким, яким він постає історично.

Звичайно, певна ідеалізація навіть у судженнях на підставі досвіду полягає в тому, що екземплярно вибрані субстрати ми позначаємо загальними іменами, тобто так позначені предмети сприймаються як знайомі принаймні для відповідної мовної спільноти, а судження як значимі для неї. Таким чином, навіть до сенсу упредметнення природного досвіду належить значимість для всіх, а саме для всіх, хто належить до відповідних довкілля і спільноти. Предмети, про які судять, переддані з сенсом «предмет для всіх», хто належать до цього. Це стосується також визначень із практичним наміром. Задля того, щоби зараз вийти до первинних суджень, відстежити первинні акти суджень визначення, ми маємо відсторонитися й від цього і вчиняти так, ніби ці акти без будь-яких таких карбувань уже разом із цим даної спільноти є моїми цілком первинними здобутками. Утруднення, звісно, полягають у тому, що вирази нашої мови необхідно мають загальний, комунікативний сенс. Таким чином, використання будь-яких предметних зв’язків завжди вже передбачає, принаймні, цю першу ідеалізацію значимості для певної мовної спільноти. Тому потрібне нове напруження, щоб звільнитися від цього нав’язливого сенсу виразів. Таке ускладнення стосується сутності будь-якого дослідження в радикальному сенсі суб’єктивного, оскільки воно завжди приречене на використання виразів із повсякденним сенсом і комунікативним значенням.

Ми, отже, досліджуємо судження так, наче існують судження лише для мене, зі здобуттями тільки для мене, і повністю відволікаємося від комунікативної функції судження, а також від того, що попередня комунікація завжди передбачає спосіб, у який його предмети переддані з певними смисловими позначками. Лише тоді ми приходимо до найпримітивніших складових логічних актів, які будують наш світ. Предмети як субстрати слід мислити не як предмети для всіх, а також не як предмети для кожного з певної обмеженої спільноти, а як предмети лише для мене; і світ, з якого вони мають афікувати мене, слід мислити як світ лише для мене. Це методичне обмеження цариною відповідно власного необхідне для того, щоби побачити логічний акт насправді в його граничній первинності, в який він і є актом суб’єкта.