Читать книгу Досвід і судження. Дослідження генеалогії логіки - Едмунд Гусерль - Страница 7

Питання про характер предметної очевидності – це, отже, питання про очевидну даність індивідуального. А очевидність індивідуальних предметів і є в широкому сенсі поняттям досвіду.[9] Тим самим досвід у першому й найточнішому сенсі визначено як зв’язок із індивідуальним. Тому перші судження – це судження з індивідуальними субстратами, судження про індивідуальне, судження досвіду. Очевидна даність індивідуальних предметів досвіду передує їм, тобто є їхньою допредикативної даністю. Відповідно до цього, очевидність досвіду є первинною очевидністю, яку ми шукаємо, і через це – першим пунктом прояснення походження предикативного судження. Теорія допредикативного досвіду, саме того, який дає первинний субстрат предметної очевидності, є першою частиною феноменологічної теорії судження. Дослідження має починатися з допредикативної свідомості досвіду і з неї підніматися до очевидностей вищих ступенів.

При цьому поняття досвіду слід розуміти настільки широко, щоби воно охоплювало не лише самоданість індивідуального тут-буття, тобто самоданість буттєвої вірогідності, а також модалізацію цієї вірогідності, яка може перетворитися на припустимість, ймовірність тощо; і не лише це, а також досвід у модусі немовби, даність індивідуального у фантазії, яка у відповідній, вільно можливій зміні настанови стає позиційним досвідом можливого індивідуального.

Проте цього загального і ще більш-менш порожнього поняття досвіду, яке дотепер було сформовано, в жодному разі недостатньо, щоби зрозуміти сенс повернення, яке ми вимагаємо, і особливо те, що таке прояснення походження, яке шукає фундації предикативної очевидності в очевидності досвіду, не є питанням психологічної генези і принципово не може їм бути. До того ж і логік був би проти такого повернення. Навіть якщо він визнав би очевидність досвіду і через це погодився б із нашим розширенням поняття очевидності, для нього все ж таки, згідно з його природою, очевидність судження залишилась би кращою як така, стосовно якої вперше у властивому сенсі можна говорити про знання і пізнання. Навіщо ж тоді повернення з царини епістеми до царини докси, до царини непрозорого досвіду з його «оманливою позірністю»? Чи не залишається предикативне судження єдиним місцем знання, справжньої і властивої очевидності? Навіть коли досвіду приписують щось на кшталт очевидності й припускають, що вона генетично передує предикативній очевидності, чи не має ця очевидність нижчу вартість? Що ж тоді має робити прояснення походження судження, яке відходить від його очевидності до виміру напевне нижчого рівня? Як можна прояснити сутність кращого через повернення до нижчого?