Читать книгу Епоха невинності - Едіт Вортон - Страница 5

Цей короткий епізод спершу якось дивно збентежив Ньюланда Арчера. Справді, що гарного в тому, що пильна увага чоловічої половини Нью-Йорка зараз звернена саме до тієї ложі, де поруч з матір’ю і тітонькою сидить його наречена? Якусь мить він не впізнавав жінку, вбрану в сукню у стилі ампір, тож не розумів, чому її поява викликала такий ажіотаж. А далі, зрозумівши, хто вона, від обурення аж почервонів.

Авжеж: як ці Мінґотти посміли!

Та вони посміли, ще й як! Коментарі, які долинали до його вух, розвіювали сумніви: так, молода незнайомка в ложі – це кузина Мей Велланд – та сама, яку в родині називали «бідолашка Еллен Оленська». Арчер знав, що вона кілька днів тому несподівано повернулася з Європи; він навіть чув, як місіс Велланд говорила, що збирається навідати «бідолашку Еллен» у старої місіс Мінґотт, у котрої та зупинилася. Загалом, Арчер нічого не мав проти сімейної солідарності, і однією з рис, притаманних Мінґоттам, яка завжди викликала у нього захоплення, була рішучість, з якою сім’я захищала «заблукану вівцю», що затесалася до їхньої бездоганної отари. Шляхетний і щедрий від природи, глибоко в душі він тішився з того, що його майбутня дружина – не соромлива святенниця і добре ставиться до своєї нещасної кузини. Але хіба можна порівняти? Родинне коло – це одне, а вивозити графиню Оленську у світ, тим паче в Оперу, садовити в одну ложу з молодою дівчиною, яка зовсім скоро, вже за кілька тижнів, має заручитися з ним, Ньюландом Арчером, – це вже зовсім інше. Тож Арчер цілком поділяв думку старого Сіллертона Джексона – справді, як вони посміли, ці Мінґотти, зайти так далеко!

Йому, звичайно, було відомо: все, на що може зважитися чоловік із П’ятої авеню, на те саме здатна відважитися й стара місіс Менсон Мінґотт, найголовніша в родині. Вона була гідною того, щоб викликати його захоплення, – ця амбітна і владна стара, уроджена Кетрін Спайсер із Стейтен Айленд, батько якої зганьбив себе за таємничих обставин, а вона – без грошей і становища в суспільстві – змогла не лише змусити всіх прикусити язика і забути про це, а й домогтися того, що її чоловіком став голова впливового і багатого клану Мінґоттів. Удало видавши обох доньок заміж за «іноземців» – італійського маркіза та англійського банкіра, вона, знехтувавши суспільною думкою, звела собі особняк з ясно-кремового (нечуване зухвальство!) каменю на пустирі поблизу Центрального парку. Адже правила пристойності тих часів категорично вимагали використовувати у будівництві лише бурий піщаник – точнісінько так, як і вдягатися в сюртук для пообідньої прогулянки.

Старші доньки-«іноземки» місіс Мінґотт стали легендою. За весь час вони жодного разу не з’явилися в Нью-Йорку, не провідали матір. Вона ж, маючи жвавий розум та сильну волю, але схильна, як багато хто, до малорухливого способу життя, з часом ставала все огряднішою, сприймаючи цей факт, здається, з філософською покірливістю, і жила самотиною. Проте її кремового кольору особняк, спроектований, як подейкували, на взірець будинків паризьких аристократів, залишався відчутним доказом її незалежності, а вона – єдиною абсолютною володаркою в ньому – серед старовинних меблів і дрібничок часів Луї Наполеона[6].

Усі, і Сіллертон Джексон також, погоджувалися з тим, що стара Кетрін ніколи не пишала вродою – тим даром небес, який в очах нью-йоркського товариства вважався неодмінною запорукою успіху і дозволяв загладжувати будь-які промахи. Гострі язики подейкували, що вона, так само як її тезка-імператриця, досягла успіху лише завдяки силі волі, бездушності, зарозумілості та самовпевненості, тож виправдати її могли хіба що глибока порядність та почуття власної гідності.

Містер Менсон Мінґотт помер, коли їй було лише двадцять вісім. Проте він не довіряв нікому зі Спайсерів, тому перед смертю наклав певні обмеження на право розпоряджатися його грошима. Втім, його дружина без будь-якого страху долала свій шлях, оберталася серед іноземців, знайшла серед них женихів своїм донькам, приятелювала з герцогами і послами, надто фамільярно поводилася з католицькими сановниками, приймала в себе оперних співаків і була близькою подругою самої Тальоні[7]. І за весь цей час вона жодним чином не заплямувала своєї репутації – саме цим, зазвичай наголошував Сіллертон Джексон, вона відрізнялася від своєї тезки Катерини Великої.

Місіс Менсон Мінґотт давно домоглася права розпоряджатися статком покійного чоловіка і вже півстоліття не знала скрути. Але вона так і не змогла забути ті гострі нестатки, яких зазнала замолоду, тому була надзвичайно ощадливою. І хоча речі, які вона купувала: сукні чи якісь меблі, неодмінно мали бути найвищої якості, все ж вона не могла змусити себе витратити зайвий цент на якісь миттєві забаганки, а надто на трапезування. Тож її убогі обіди в жодному разі не можна було назвати щедрими, і навіть вина їх не рятували. Усі в родині вважали, що такий надмірний аскетизм дискредитує добре ім’я Мінґоттів, яке завжди асоціювалося з гостинністю та заможністю.

Утім, гості й далі навідувалися до неї, попри «готові страви» і звітріле шампанське, а те, що її син Лавелл напучував матір, намагаючись нав’язати їй найкращого кухаря Нью-Йорку, могло хіба що розсмішити місіс Мінґотт: «Який сенс тримати добрих кухарів, якщо дівчаток я вже повидавала заміж, а щоб смакувати французькі соуси самій – на те вже не стає здоров’я?»

Міркуючи над цим, Ньюланд Арчер ще раз кинув погляд на ложу місіс Мінґотт. Він помітив, як міс Велланд із невісткою відповідають на осудливі погляди публіки з тим самим «мінґоттівським апломбом», який стара Кетрін прищепила геть усім членам свого клану. Тільки розпашілі щоки Мей Велланд зраджували її хвилювання. Що ж до самої винуватиці цього переполоху, то вона сиділа собі в кутку ложі, не спускаючи очей зі сцени і ледь посунувшись уперед; її плечі й груди були оголені трохи більше, ніж це диктували тутешні правила пристойності.

Не так-то й багато речей у світі вважав Ньюланд Арчер більш жахливими, ніж прогрішення проти «смаку», цього захмарного божества, при якому «добрий тон» у нью-йоркському товаристві був усього лише намісником. Бліде, серйозне обличчя пані Оленської пасувало, на його думку, її нещасливій долі, й було ознакою «доброго тону», але ж сукня!.. Її крій, оголені плечі… Усе це шокувало молодого чоловіка, бентежило, непокоїло його. Арчеру була огидною навіть думка про те, що Мей Велланд може підпасти під вплив молодої особи, якій, здається, плювати на правила доброго смаку!

– А що, власне, сталося? – почувся голос юнака, що сидів позаду (під час дуету Мефістофеля і Марти в залі зазвичай знову починалися розмови).

– Ну… Вона його покинула. Ніхто навіть не заперечив з цього приводу.

– А що, направду – він закінчений негідник? – не вгавав, допитуючись, юнак з роду Торлі (здається, він сподівався стати першим у списку кавалерів дами, про яку йшлося).

– Ба, навіть гірше. Я зустрічав його в Ніцці, – авторитетно заявив Лоуренс Леффертс. – Сивий, гострий на язик лобуряка з аристократичного роду – густі довгі вії, вродливий, породистий екземпляр… Такі, якщо не волочаться за жінками, то колекціонують рідкісну порцеляну. І при цьому не шкодують грошей – як на одне, так і на інше.

Усі засміялися, а юний ловелас поцікавився:

– А що ж було далі?

– Далі? Вона втекла з його секретарем.

– Справді? – сторопіло вигукнув юнак.

– Втім, це тривало недовго. Подейкують, вже за кілька місяців вона мешкала у Венеції сама. Здається, Лавелл Мінґотт їздив по неї туди. Він стверджує, що вона страх яка нещасна. Ну, хай і так. Але ж з’являтися з нею в Опері – це вже занадто!

– Можливо, – висловив припущення юний Торлі, – вона така нещасна і скута страхом самотності, що їй несила залишатися вдома?

У відповідь на це його зауваження пролунав зневажливий сміх, а юнак, зашарівшись, удав, ніби його співчутливі слова мають, як полюбляють казати дотепники, таку собі «приховану підкладку».

– Добре, але нащо тоді було привозити з собою міс Велланд? – стиха мовив один з присутніх, зиркнувши скоса на Арчера.

– О, та це ж частина наступальної операції, та ще й напевно під орудою голови родини! – засміявся Леффертс. – Коли вже старенька до чогось береться, то обома руками.

Дія добігала кінця, у ложі виникло пожвавлення. Ньюланд Арчер зрозумів нарешті, що він мусить зробити: так, потрібно діяти рішуче. Він зараз же піде до ложі місіс Мінґотт і першим оголосить (адже всі давно цього чекають) про заручини з міс Мей Велланд. Здається, це допоможе їй виплутатися з двозначної ситуації, в яку вона вскочила через раптову появу кузини.

У щирому пориві до дії він відкинув усі свої вагання і, полишивши чоловіче товариство, поспішно подався червоною килимовою доріжкою по коридору – у віддалений кінець театру.

Щойно увійшовши до ложі, він стрівся поглядом з Мей Велланд і зрозумів, що вона миттю вгадала його наміри. Втім, родинні традиції та неписані правила товариства, до якого вони обоє належали і які цінували надто високо, ніколи б не дозволили їй зізнатися в цьому. Люди з їхнього кола наразі жили в атмосфері легких натяків, витонченої делікатності, тому це раптове мовчазне порозуміння, здається, зблизило їх сильніше, ніж будь-які пояснення.

«Ви ж розумієте, чому мама взяла мене з собою?» – спитали її очі, а його відповіли: «Найменше, чого б я хотів – це бачити вашу поразку».

– Ви знайомі з моєю небогою, графинею Оленською? – спитала місіс Велланд, вітаючись зі своїм майбутнім зятем.

Арчер уклонився, не подаючи руки, як і належить чоловікові, якого рекомендують дамі. Еллен Оленська схилила голову в легкім поклоні. Він помітив, як її руки в світлих рукавичках нервово стискають величезне віяло з орлячого пір’я. Привітавшись також із місіс Лавелл Мінґотт, огрядною білявкою в шелесткій сукні з атласу, він сів поряд з нареченою і стиха промовив:

– Сподіваюся, ви сказали пані Оленській, що ми заручені? Я хочу, щоб це стало відомо всім. Ви дозволите мені оголосити цю новину нині ввечері, на балу?

Зашарівшись, як маків цвіт, міс Велланд звела на нього сяйливий погляд.

– Якщо ви зможете переконати маму, – відповіла вона. – Та чи варто змінювати наші плани?

Арчер промовчав, але його погляд був красномовнішим за будь-які слова. Міс Велланд провадила далі – вже більш упевнено:

– Ви можете самі сказати моїй кузині про наші заручини, я вам дозволяю. До речі, вона розповідала мені, що в дитинстві ви з нею часто гралися разом.

Вона трохи посунулась, звільняючи прохід, і Арчер підкреслено демонстративно, щоб усі присутні в залі бачили, що він робить, сів поруч з графинею Оленською.

– Авжеж, ми були знайомі в дитинстві, – потвердила графиня. Сумний погляд її очей вражав глибиною. – Ви були капосним хлопчиськом, і одного разу поцілували мене за дверима. А ваш кузен Венді Ньюланд – той мене просто не помічав, а я ж була до нестями в нього закохана. – Вона обвела поглядом ложі, розташовані дугою, у вигляді підкови. – Ах, як же все тут нагадує мені про той час, коли всі ці люди бігали в коротких штанцях і мереживних панталончиках! – У її голосі вчувався ледь помітний акцент.

Графиня знову звела очі на Арчера. І хоча її погляд сяяв доброзичливістю, юнака шокували слова жінки. «Що може бути більш нетактовним, ніж недоречна легковажність, яка так очевидно вказує на брак смаку», – подумав він і сухо буркнув у відповідь:

– Так, вас і справді не було тут надто довго.

– О, цілу вічність! Так довго, – одразу згодилася графиня, – що мені здається, ніби я вже дуже давно померла, а цей старий добрий театр і є справжнє царство небесне.

І в цих її словах, Арчер, мабуть, не зміг би пояснити, чому саме, йому почулися презирство й неповага до нью-йоркського вищого світу.