Читать книгу Епоха невинності - Едіт Вортон - Страница 8

Увечері наступного дня містера Сіллертона Джексона було запрошено на обід до Арчерів.

Місіс Арчер була від природи жінкою сором’язливою, тож рідко бувала на людях, але завжди цікавилася всім, що діялося. А її давній приятель Сіллертон Джексон – той займався копітким вивченням справ і вчинків своїх друзів з терпінням колекціонера старожитностей і педантичністю справжнього натураліста. Треба сказати, що разом з містером Джексоном мешкала його сестра – міс Софі Джексон. А що міс Софі навперебій запрошували до себе всі, кого не встигав відвідати її надзвичайно популярний у товаристві брат, то вона своєю чергою приносила звідти уривки дрібних пліток, які й доповнювали картину, створювану братом.

І тому місіс Арчер щоразу, коли траплялася подія, про яку їй хотілося б знати все докладно, запрошувала містера Джексона на обід. Оскільки ж цієї честі мало хто сподоблявся, а місіс Арчер та її донька Джейні були чудовими слухачками, то містер Сіллертон Джексон не посилав до них сестру, і охоче приходив сам.

Звісно, якби він мав можливість диктувати свої умови, то вважав би за краще, щоб на цих обідах не було Ньюланда Арчера. І зовсім не тому, що вважав молодого чоловіка якимсь чужедушним – вони чудово ладнали в клубі. Просто старий пліткар іноді відчував дещо скептичне ставлення Ньюланда до його небилиць, тим часом як дами ніколи не мали жодних сумнівів у їх правдивості і завжди були готові слухали його до самозабуття.

А ще (задля цілковитої гармонії) містер Джексон волів би попрохати місіс Арчер, щоб страви на її обідах були бодай трохи ліпшими. Та навряд чи це було б за можливе: світський Нью-Йорк уже дуже давно поділився на дві фундаментальні групи – до однієї входили Мінґотти, Менсони та весь їхній клан, – їхні інтереси обмежувались їжею, одягом та грішми, а до другої – родини Арчерів, Ньюландів та Вандерлейденів: ці свій вільний час воліли присвячувати мандрівкам, вишуканій садовій архітектурі, красному письменству та, навпаки, не вбачали втіхи в примітивних формах задоволення своїх потреб.

Та нічого не вдієш – неможливо мати все одразу. Похід до Лавелл Мінґотт обіцяв гарантовану насолоду від ніжної смаженої качки, черепахового супу і вистояних вин, зате в Аделіни Арчер можна було поговорити про альпійські краєвиди та «Мармурового фавна» за келихом непоганої мадери. Тому, отримавши чергове дружнє запрошення від місіс Арчер, містер Джексон, як людина досвідчена, говорив сестрі: «Минулого разу, як я пообідав у Лавелл Мінґотт, то мав напад подагри. Гадаю, дієта Аделіни тепер піде мені на користь».

Місіс Арчер, яка давно овдовіла, мешкала разом з дітьми – сином та донькою – на Західній Двадцять восьмій вулиці. Горішній поверх особняка віддали Ньюланду, а жіноцтво тіснилося в невеликих кімнатах першого поверху. Разом вони почувалися цілком комфортно: вирощували тропічні папороті, плели макраме, гаптували полотно шерстю, колекціонували глазуровану кераміку часів Війни за незалежність, передплачували журнал «Добре слово» та обожнювали романи Уїди[11], просякнуті італійською атмосферою.

Крім того, місіс і міс Арчер вважали себе великими поціновувачками природи та краєвидів. Головним чином краєвидами вони й цікавилися, буваючи (не надто часто) в Європі. Архітектура ж та живопис уважалися, на їхню думку, предметами захоплення чоловіків, надто високоосвічених.

Місіс Арчер була з роду Ньюландів, і обидві вони – мати й донька, схожі між собою, мов сестри, були, як про них усі казали, «типовими Ньюландами»: високі, бліді, обидві – з дещо задовгими носами, трохи похилими плечима, люб’язною усмішкою і тими ледь змарнілими ніжними рисами, які зазвичай можна бачити у дам з портретів пензля Джошуа Рейнолдса[12]. Можна було б уважати їхню зовнішню схожість цілковитою, якби не огрядність, яка з віком наздоганяє багатьох: на жаль, місіс Арчер змушена була розточувати свої чорні парчеві сукні. Брунатні ж та бузкові убрання міс Арчер, яка лишалася старою дівою, з часом ставали все просторішими для її фігури.

Проте внутрішня схожість між матір’ю і донькою була зовсім не така велика, і Ньюланд це чудово знав. Вони вже багато років жили разом, що визначило їхній словниковий запас – він був однаковісіньким, а також звичку починати будь-яку фразу словами «Мама вважає» або «Джейні вважає», хоча насправді кожна з них усього лиш висловлювала власну думку. Різнило їх тільки те, що місіс Арчер через свою байдужу приземленість зважала лише на загальновизнані факти, Джейні, навпаки, мала вдачу чуттєву, тож романтичні фантазії іноді бурхливо вихлюпувалися з глибин її душі.

Обожнюючи одна одну, мати і донька водночас благоговіли перед сином і братом. Арчер своєю чергою ніжно любив обох, іноді відчуваючи докори сумління і ніяковість – через їхнє надмірне, як він уважав, захоплення його персоною. Хоча іноді він думав, що це не так уже й погано, коли чоловіка шанують у його власному домі, але зараз же природжене почуття гумору протвережувало Арчера: він розумів, що насправді не вартий того, щоб так сліпо його обожнювали.

Того дня, про який ідеться, він не мав жодних сумнівів у тому, що містеру Сіллертону Джексону більше б сподобалося, аби Арчера не було поруч з ним за столом, утім, мав особливу причину не потурати цьому його бажанню.

Певно, старий пліткар був не від того, щоб усмак потеревенити про Еллен Оленську, а місіс Арчер і Джейні вже нетерпеливляться почути його балаканину. Але тепер, коли всім стало відомо про намір Ньюланда поріднитися з кланом Мінґоттів, при ньому всі троє напевно почуватимуться скуто, тож молодому чоловікові було цікаво – як вони викрутяться з цієї халепи.

Спочатку розмова почалася манівцями – спершу заговорили про місіс Лемюел Стразерс.

– Шкода, що Бофорти її запросили, – обережно зауважила місіс Арчер. – Хоча… Реґіна завжди чинить так, як накаже чоловік, а от сам Бофорт…

– О, Бофорт геть глухий до деяких нюансів, – зараз-таки відказав містер Джексон, підозріло розглядаючи смаженого оселедця і вже в тисячний раз дивуючись: навіщо куховарка місіс Арчер постійно перетворює його на якесь вугілля.

– Цілком згодна з вами. Цей Бофорт просто вульгарний, – сказала місіс Арчер. – Мій дідусь Ньюланд завжди наказував мамі: «Роби що хочеш, але й думати не смій про те, щоб цей хлопець, Бофорт, бодай коли-небудь познайомився з нашими дівчатками». Щоправда, його знайомство зі справжніми джентльменами, у тому числі в Англії, таки пішло йому на користь. А проте, вся його історія така таємнича…

Поглянувши на Джейні, вона примовкла. Їм обом – матері й доньці – вже давно було добре відомо все, що стосувалося Бофорта, але на людях місіс Арчер усе ще вдавала, ніби така розмова – не про дівочі вушка.