Читать книгу Епоха невинності - Едіт Вортон - Страница 6

Не існувало нічого, що могло б змінити раз і назавжди визначений порядок життя нью-йоркського вищого товариства.

Навіть у день щорічного балу, який місіс Джулія Бофорт справляла неодмінно, вона будь-що з’являлася в Опері. Здавалося, вона зумисне призначала бал на вечірню пору, коли давали прем’єру, ніби підкреслюючи: їй геть байдуже до домашнього клопоту, адже має достатній штат прислуги, яка здатна впоратися з усіма клопотами майбутнього святкування.

Будинок Бофортів один із небагатьох у Нью-Йорку мав справжню танцювальну залу. Вже тоді вважалося «провінційним» виносити нагору всі меблі з вітальні і застилати паркет грубим полотном на час балу. Той факт, що в домі була бальна зала, в якій відбувалися самі тільки танці й більше нічого, де вікна були затулені віконницями цілісінький рік і одтулялися лише на один день, де позолочені стільці стояли, зсунуті в куток, а люстру було запнуто серпанковим чохлом, означав неабияку гідність його господаря. А отже, шанобливе визнання його заслуг відпокутувало геть усі темні плями, що були на біографії містера Бофорта.

Місіс Арчер, яка полюбляла афористичні вислови, одного разу про соціальний устрій суспільства сказала так: «У кожного з нас є свої любимчики-плебеї», і хоча мовлена ця фраза була доволі ризиковано, все ж вона припала до смаку багатьом з вибраного кола.

Утім, Бофорти не були простолюдинами, хоча дехто вважав членів сім’ї банкіра навіть гіршими за плебеїв. Місіс Бофорт походила з однієї з найбільш знатних і поважних родин Америки. Дівчиною вона звалася Реґіною Даллас – із тих Далласів, що загніздилися в Південній Кароліні, і була красунею, не маючи при цьому в кишені ані цента. До нью-йоркських вищих кіл її ввела кузина, екстравагантна Медора Менсон, відома своїми безглуздими вчинками, які завжди робила, спонукувана якнайщирішими намірами. Зрозуміло, будь-хто з рідні Менсонів і Рашвортів мав, так би мовити, «права громадянства» в нью-йоркському товаристві, але хіба Реґіна Даллас не була позбавлена цих прав, коли вийшла заміж за Джуліуса Бофорта?

Проблема полягала в тому, ким саме був цей Бофорт. Він уважався англійцем, був люб’язний, вродливий, запальний, гостинний і дотепний. До Америки він прибув, маючи при собі листи-рекомендації від зятя-банкіра старої місіс Менсон Мінґотт, тож швидко зайняв помітне становище у ділових колах. Проте життя його було гультяйським, слова – ущипливими, а щодо походження, то достеменно про нього ніхто не знав. Отож, коли Медора Менсон оголосила про заручини своєї кузини з цим добродієм, це було сприйнято як чергову дурість у довгій низці екстравагантних учинків бідолахи Медори.

Але ж відомо, що дурість так само часто допомагає своїм дітям, як і мудрість. Отже, вже за два роки після весілля юна місіс Бофорт стала господинею дому – найвишуканішого в Нью-Йорку. Ніхто як слід не знав, як могло статися таке диво, що ледача, байдужа до всього дівиця, про недалекий розум якої пащекували злі язики, раптом постала перед товариством в образі білявої, пишно вбраної, обвішаної коштовностями богині, котра, здавалося, що не рік, то робилася все молодшою і вродливішою. Вона була справжньою володаркою в палаці з брунатного каменю, який звів Бофорт. Для того щоб змусити все світське товариство обертатися навколо себе, красуні не довелося поворухнути й пальцем – тендітним, унизаним перснями, пальчиком…

Люди обізнані розповідали, що Бофорт власноруч муштрує слуг, навчає кухаря готувати нові страви, а садівників – які квіти вирощувати для оздоблення обіднього столу та віталень, сам складає списки гостей, варить пообідній пунш і диктує тексти записок, які його дружина надсилає друзям.

Якщо все й відбувалося саме так, то за щільно зачиненими дверима, а в салон до гостей виходив гостинний, безжурний мільйонер, який міг байдужним тоном сказати: «Вам не здається, милі дами, що глоксинії моєї дружини просто чудові? Гадаю, квіти їй надсилають прямо з лондонського К’ю[8]».

Секрет містера Бофорта, як усі вважали, ховався в тому, що банкір умів виплутатися з будь-якої ситуації з найбільшим зиском для себе. Ходили чутки, що покинути Англію йому «допоміг» один міжнародний банк, у якому він служив, але Бофорт не зважав на них, ігноруючи, як і безліч інших пліток, і завжди виходив сухим з води. Отож, хоча совість ділового Нью-Йорка була так само вразливою, як і моральні засади, міська знать навіть не думала цуратися дому цього пана. Вже майже два десятиліття поспіль люди промовляли фразу «ми збираємося до Бофортів» таким буденним тоном, ніби сповіщали про наміри навідати місіс Менсон Мінґотт. До того ж, ці слова лоскотали в роті, збуджуючи приємне передчуття: адже там, на столі, на гостей чекали не злиденне частування із розігрітих крокетів та дешевого шампанського, а смажена по-пекінськи качка й вишукані французькі вина.

Місіс Бофорт, як зазвичай, з’явилася у своїй ложі перед виконанням «арії з коштовностями». Коли ж наприкінці третього акту вона підвелася, накинула на свої точені плечі елегантне манто і зникла, увесь Нью-Йорк знав: це означає, що бал почнеться за півгодини.

Ньюйоркці пишалися будинком містера Бофорта. Вони гордо показувати його іноземцям, особливо в день щорічного балу. Бофорти одні з перших стали власниками червоного оксамитового килима, який на східцях коло під’їзду розстилали їхні власні лакеї, а не взяті напрокат разом з бальними стільцями й вечерею з ресторану. Бофорти також започаткували правило для дам: знімати манто в холі, а не перти їх нагору, до спальні господині, як було заведено за старих часів, де дамам ще й доводилося штовхатись у тисняві, причепурюючись і накручуючи локони щипцями, розпеченими на газовому пальнику. Дехто божився, що на власні вуха чув, як Бофорт, мовляв, казав дружині, що всі її подруги мають покоївок, і подбати про зачіски своїх хазяйок перед від’їздом з дому – це їхній клопіт.

Особняк було сплановано так чудово, що гості тут не мали потреби протовплюватися тісним коридором до бальної зали. Вони поважно ступали, проходячи анфіладою веселкових віталень – кольору морської хвилі, стиглої малини та ясного жовтцевого цвіту. Запрошені вже здалеку могли бачити тремтячі відблиски свічок на лискучому паркеті, а в глибині оранжереї, де темне листя камелій спліталося з розкішною зеленню деревоподібних папоротей, їх так і вабили до себе затишні куточки – з чорними та золотавими бамбуковими кріслами.

Ньюланд Арчер своїм звичаєм трохи спізнився і прибув невдовзі після того, як бал уже почався. Скинувши пальто на руки лакеям, одягненим у шовкові панчохи (ще одна забаганка містера Бофорта), він зазирнув до бібліотеки. Приміщення мало розкішне оздоблення з тисненої іспанської шкіри й обставлене меблями у стилі «буль», інкрустованими малахітом. У бібліотеці, неквапом натягуючи бальні рукавички, перемовлялися кілька чоловіків. Потім Ньюланд Арчер присусідився до гурту гостей, яких місіс Бофорт зустрічала на порозі малинової вітальні.

Арчер нервувався. Сьогодні він не повернувся до клубу по закінченні вистави (як зазвичай робили молоді гульвіси), а пройшовся неквапом вулицею – аж до кінця П’ятої авеню, адже вечір був чудовий, і вже по тому рушив до особняка Бофортів. Молодий чоловік боявся, що Мінґотти можуть піти ще далі – адже старій місіс Мінґотт зовсім не важко наказати їм, щоб і на бал доправили графиню Оленську…

Зважаючи на розмови у клубній ложі та їхній тон, Арчер розумів: приїзд графині стане жахливою помилкою, і хоча він усе ще був сповнений рішучості, але тепер почувався далеко не так упевнено, як раніше, до короткої розмови з кузиною своєї нареченої в Опері.

Проминувши жовту вітальню, де Бофорт ризикнув почепити «Любов усеперемагаючу» живописця Буґро[9] (відверто скандальне ню), він помітив місіс Велланд із донькою – вони стояли при вході до бальної зали. Пари вже плавно пливли по паркету, підхоплені хвилями музики, тепле світло воскових свічок осявало мереживо вечірніх суконь, дівочі голівки, прикрашені скромними бутоньєрками з живих квітів, ефектні егретки[10] та коштовні прикраси на зачісках молодих заміжніх дам, туго накрохмалені, лискучі, мов мармурові, манишки кавалерів та їхні свіжі бальні рукавички.

Міс Велланд, усе ще з букетом конвалій у руках, вже й сама готова була приєднатися до танцюючих пар, та затрималася на порозі. І хоча її обличчя здавалося трохи блідим, в очах іскрилося радісне хвилювання. Галаслива, весела зграйка молоді обступила її – юнаки й дівчата тиснули руку, жартували, а місіс Велланд стояла оддалік і, здається, схвально усміхалася.

Арчер одразу зрозумів, що міс Велланд уже встигла розповісти гостям про свої заручини, а її мати з такої нагоди зараз намагається показати, яка вона збентежена, як і належить батькам нареченої.

Молодий чоловік якийсь час перечекав. Так, це було його бажання – якомога швидше сповістити про заручини всіх, проте він хотів, щоб це відбулося трохи інакше. Оголошувати про такі речі посеред галасу бальної зали означало позбавити цю звістку інтимності – обов’язкової для цієї радісної події. І хоча втіха Арчера була такою безмежно-глибокою, що подібні, не зовсім приємні, брижі на її гладіні були безсилі затьмарити його почуття, та все ж він не хотів би бачити на ній і найменшої хвильки.

Утішило його те, що й Мей Велланд, здається, поділяла це почуття. Вони зустрілися поглядами, і в її очах, сповнених благання, він прочитав: «Ти мусиш зрозуміти: ми робимо так, бо інакше не можна».

Арчеру одлягло від серця – адже вони знову думали і відчували однаково, але краще б усе це відбувалося з якогось іншого, більш урочистого приводу, ніж злощасний приїзд цієї Еллен Оленської.

Помітивши Арчера, гості, які допіру вилися навколо міс Велланд, розступилися, багатозначно усміхаючись, і Арчер, так само почувши вітання на свою адресу, підхопив наречену за талію й закружляв з нею посеред зали.

– Нарешті можна помовчати, – мовив він, з усмішкою вдивляючись у чисті, невинні очі коханої, і молода пара здалася на волю чарівливих хвиль «Блакитного Дунаю».

Дівчина промовчала. Її уст торкнулася легенька усмішка, але погляд блукав десь далеко і лишався й далі серйозним.

– Люба! – прошепотів Арчер, міцніше пригортаючи наречену до себе. Він раптом спіймав себе на думці, що перші години після заручин, навіть якщо провести їх серед натовпу в бальній залі, все ж містять у собі щось таємниче і священне. Зовсім скоро почнеться нове життя, у якому поруч з ним, Арчером, завжди буде сама довершеність – це дивовижне, чисте створіння, що випромінює доброту!

Музика змовкла, і молоді люди, які відтепер вважалися зарученою парою, залишили залу і попрямували до оранжереї. Сховавшись від сторонніх очей у тіні папоротей і камелій, Ньюланд ніжно торкнувся устами її пальців у тонкій рукавичці.

– Бачте, я зробила все так, як ви просили, – промовила вона.

– Так, я більше не міг чекати, – сказав Арчер, усміхнувшись. І додав: – Я тільки хотів, щоб про заручини оголосили не на балу.

– Я знаю, – дівчина звела на Арчера проникливі очі. – Але ж навіть і тут ми все одно тільки вдвох, ніби довкола нікого немає, правда?

– О, кохана, звичайно! – вигукнув молодий чоловік.

Яке щастя! Арчер більше не сумнівався – вона завжди зрозуміє його, завжди підтримає. Це відкриття наповнило його блаженством, і він з натхненням провадив:

– Найгірше те, що я хочу поцілувати вас, але не смію…

Сказавши так, він швидко окинув поглядом зимовий сад і, переконавшись, що ніхто їх не бачить, швидко пригорнув дівчину до себе й обережно поцілував її уста. Потім, ніби бажаючи пом’якшити зухвалість свого вчинку, повів Мей до бамбукової лави в оранжереї, що стояла не в такім відлюднім місці, і сів поруч. Висмикнувши з букета нареченої стеблинку конвалії, мовчки теребив її в руках.

Мей також мовчала. Здавалося, весь світ, мов залита літнім сонцем долина, стелиться їм зараз під ноги.

– Ви вже сказали кузині Еллен про наші заручини? – немов у півсні промовила дівчина.

Арчер одразу згадав: ні, він нічого не казав. Йому раптом стало бридко від самої думки, що мусить говорити про такі речі з малознайомою особою, до того ж, іноземкою.

– Ще ні. Просто… не трапилося слушної нагоди, – поспішно відказав він.

– Он як… – якось розчаровано протягнула Мей, а далі м’яко, але наполегливо, сказала: – Однак ви мусите це зробити, адже я так само нічого їй не сказала, і мені б не хотілося, щоб вона думала…

– Ну, звісно! Але мені здалося, було б краще, якби вона дізналася про заручини від вас.

Дівчина на мить замислилася.

– Справді, якби я зробила це раніше. Але якщо вже цього не сталося, саме ви повинні пояснити Еллен, що я просила вас повідомити її про заручини ще в Опері – до того, як ми збиралися оголосити це привселюдно. Адже вона може подумати, що я забула про неї. І хоча кузини доволі довго не було, але ж вона наша родичка. І ще й така… вразлива.

Арчер захопленим поглядом дивився на свою наречену.

– Люба моя, ви справжній ангел! Я скажу їй обов’язково. – Він скоса глянув у бік переповненої зали. – Але я ще й досі не бачив графиню. Вона тут?

– Ні, кузина збиралася приїхати, але останньої миті чомусь передумала.

– Передумала їхати? – необережно перепитав юнак, не зумівши приховати свого подиву. «Та як вона взагалі наважилася думати про таке?»

– Авжеж, адже вона страх як любить танцювати, – простодушно відповіла дівчина. – Еллен раптом вирішила, що її сукня не пасує до обстановки балу, хоча нам вона дуже сподобалася. То ж тітонька відвезла її додому.

– Ну що ж… – з удаваною байдужістю мовив Арчер, приховуючи радість. Тверда рішучість нареченої ігнорувати «прикрі моменти» викликала в нього радісний захват. Вони з Мей – таки люди одного кола!

«Вона, як і я, чудово розуміє, чому її кузина вибрала дім, а не бал, – подумав юнак. – Але ж я за жодних обставин не смію навіть натякнути їй, що на репутації Еллен Оленської лежить якась темна тінь».