Читать книгу Епоха невинності - Едіт Вортон - Страница 7

Наступний день після заручин, як і належало, присвятили візитам, адже цей ритуал був обов’язковим. Тож Ньюланд Арчер спочатку вирушив з матір’ю та сестрою до місіс Велланд, після чого він, місіс Велланд і Мей поїхали до старої місіс Менсон Мінґотт – щоб їх благословила шановна голова роду.

Арчер завжди сприймав візити до місіс Менсон Мінґотт як таку собі розвагу. Її будинок уже сам по собі нагадував музейний експонат, хоча й не такий давній, як деякі інші старовинні родинні особняки на Юніверсіті-плейс та в нижній частині П’ятої авеню: у тих якось похмуро-гармонічно поєднувалися заткані махровими трояндами килими і палісандрові консолі, арочні каміни з чорного мармуру і величезні засклені книжкові шафи з червоного дерева. Оскільки ж місіс Мінґотт збудувала свій дім пізніше, то викинула геть громіздкі меблі часів своєї юності, створивши в ньому неймовірну мішанину із залишків спадщини предків та фривольних французьких гобеленів часів Другої імперії. Зазвичай вона бавила час, сидячи біля вікна вітальні на першому поверсі, звідки незворушно спостерігала за бурхливим потоком життя, який час від часу підкочувався до дверей її самотнього пристановища.

О ні, вона зовсім не бажала, щоб цей потік прискорював свій плин: тверда впевненість у собі зробила її також надзвичайно терплячою. Місіс Мінґотт знала напевне: настане час – і похилені огорожі, каменоломні, брудні салуни, напівзруйновані теплиці в занедбаних городах і навіть пагорби, з яких тутешні кози споглядали тепер навколишній краєвид, безслідно зникнуть – їх витіснять такі самі, як її, а може, ще величніші палаци. Бруківку, якою нині торохтять старі омнібуси, замінить гладенький асфальт, – такий самий, як на паризьких вулицях. А наразі ті, кого вона бажала бачити, й так любісінько собі добиралися до місіс Мінґотт, тож вона анітрохи не страждала від свого географічного усамітнення. Більш того: вона могла наповнити свій дім гостями так само легко, як і Бофорти, навіть не завдаючи собі труду різноманітити звичне буденне меню бодай якоюсь новою стравою.

Власні тілеса місіс Мінґотт, що набули до середини життя жінки велетенських розмірів, перетворили цю енергійну пампушечку з тендітними ступнями і точеними щиколотками на такий собі величний природний феномен. А втім, вона своїм звичаєм поставилася до цієї метаморфози по-філософськи: так само, як і до всіх інших своїх пригод. Зате нині, на старості літ, місіс Мінґотт мала таки гідну винагороду: у дзеркалі вона бачила гладеньку, ясну, біло-рожеву шкіру свого мініатюрного моложавого личка, а на ньому – жодних ознак зморшок. Однак нижче багатоярусне підборіддя рясними фалдами спадало в запаморочливі глибини її неосяжних грудей, прикритих білосніжним мереживом, – його скріплювала брошка з мініатюрним портретом покійного містера Мінґотта, а ще нижче хвилі чорного шовку переливалися через поруччя широкого, глибокого крісла і на хребтах тих хвиль, мов чайки, біліли дві крихітні руки.

Тягар власного тіла вже давно не дозволяв місіс Менсон Мінґотт спускатися й підніматися сходами, тому вона, як завжди, – не вагаючись, перенесла кімнати для прийомів нагору, а сама, зухвало порушивши місцеві уявлення про пристойність, розташувалася на першому поверсі. Тому, сидячи поруч із нею біля вікна вітальні, ви могли бачити в прорізі завжди відчинених дверей, облямованих жовтими штофовими портьєрами, її спальню зі здоровенним присадкуватим ліжком, туалетний столик з легковажними мереживними фестончиками і дзеркало в золоченій рамі на стіні.

Гості місіс Мінґотт дивувалися з цього «закордонного» розташування кімнат і захоплювалися ним. Воно нагадувало їм сцени з французьких романів, де, як відомо, навіть архітектура підохочує до такої аморальності, яку простодушному американцю годі й уявити. Саме в таких апартаментах мешкали гріховодниці-дами з нечестивого Старого Світу – ті, що мали коханців: усі кімнати було розташовано поряд на одному поверсі у надзвичайно тісному – за межами пристойності – сусідстві одна з одною.

Ньюланд Арчер часто мав собі таку розвагу: він подумки переносив до спальні місіс Мінґотт фривольні сцени, про які вичитав у французьких авторів, тим часом знаючи напевно: якби ця безстрашна жінка насправді потребувала коханця, то завела б його неодмінно.

Коли заручена пара з’явилася з візитом, графині Оленської, на щастя, не було у вітальні її бабусі. Місіс Мінґотт сказала, що Еллен вирішила прогулятися, але така прогулянка – у полуденну спеку, коли, як правило, щось купують, – вже сама по собі видавалася неделікатністю з боку скомпрометованої жінки. А втім, її відсутність звільнила всіх від прикрої ніяковості навіть смутної тіні нещасливого минулого, яка могла б затьмарити піднесений настрій новоспечених наречених.

Візит, як і слід було сподіватися, виявився успішним. Що й казати, стара місіс Мінґотт надзвичайно зраділа звістці про заручини (адже вся рідня вже давно передчувала такий розвиток подій і навіть схвалила його на сімейній раді), а ще їй страшенно сподобалася майстерно зроблена обручка нареченої – з величезним сапфіром, який утримували в гнізді зовсім невидимі лапки.

– Звичайно, ця новомодна оправа робить камінь значно ефектнішим на взір, але для ока, звиклого до старовинних прикрас, він видається якимсь голим, – зауважила місіс Велланд, скоса поглядаючи на майбутнього зятя.

– І чиє це тут око звикло до старовинних прикрас, га? Чи не на мене натяк, золотко? Бо особисто я обожнюю все нове! – мовила голова родини і піднесла обручку до своїх маленьких зірких оченят, що ніколи не знали окулярів.

– Надзвичайно гарно, – додала вона, повертаючи перстень Мей. – Просто розкішно. За часів моєї молодості достатньо було й камеї в перловій оправі. Але ж не персні красять руки, чи не так, дорогий містере Арчер? – і помахала своєю крихітною ручкою з гострими нігтиками і товстими складками жиру, що охоплювали зап’ястки, мов браслети зі слонової кістки. – З моєї руки якось робив зліпок один відомий скульптор у Римі. Вам також варто було б замовити в нього зліпок руки Мей, я впевнена, він з цим чудово впорається, цей Фарріджані. У Мей руки великі – від сучасного спорту суглоби розростаються вшир, але шкіра чудова – гладенька, біла… – І раптом спитала, гостро глянувши в обличчя Арчера і миттєво змінивши тему розмови: – То коли ж у нас весілля?

– Н-ну… – невпевнено почала місіс Велланд, а молодий чоловік, усміхнувшись нареченій, тим часом відказав:

– Якнайшвидше, а надто якщо ви підтримаєте мене в цьому, місіс Мінґотт.

– Мамо, їм потрібен час, щоб… краще пізнати одне одного, – зауважила місіс Велланд, з усієї сили вдаючи належний у подібних випадках сумнів.

Стара матрона відразу ж обурилася:

– Пізнати одне одного? Що за нісенітниця! У Нью-Йорку і так усі знають одне одного, тож дозволь молодому чоловікові чинити на власний розсуд, не чекай, доки шампанське видихається. Нехай одружаться до початку Великого посту, бо щоразу взимку я чекаю, що мене от-от звалить пневмонія, а так хотілося б улаштувати весільний сніданок!

А далі вияви радості, зачудування і вдячності поступово перевели розмову в приємне напівжартівливе русло, аж раптом двері відчинилися і до кімнати увійшла графиня Оленська в хутряній накидці та капелюшку, а слідом за нею несподівано з’явився Джуліус Бофорт.

Поки кузини радісно вітали одна одну, місіс Мінґотт простягла банкірові маленьку білу руку, що колись була за модель для великого скульптора, і вигукнула:

– О! Бофорт! Якої надзвичайної честі ми удостоїлися!

У неї була дивна манера звертатися до чоловіків на прізвище – очевидно, закордонна.

– Дякую. Я й сам не проти того, щоб бувати тут частіше, – недбалим тоном, самовпевнено відказав гість. – Але ж справи – вони вічно стають на заваді… А нині зустрів графиню Еллен на Медісон-сквер, і вона люб’язно дозволила мені стати її супутником аж до вашого будинку.

– Сподіваюся, тепер, коли Еллен повернулася, в домі стане веселіше! – вигукнула місіс Мінґотт, як завжди неперевершена у своїй безпосередності, чи то пак – безцеремонності. – Сідайте, сідайте, Бофорте, – припрошувала вона. – Присуньте ближче це жовте крісло і, якщо вже ви тут, то потіште мене свіжими плітками. Подейкують, ніби бал був чудовий, і, здається, цього разу ви запросили на нього місіс Лемюел Стразерс? Я теж не від того, щоб побачити цю особу…

Захопившись розмовою, вона вже геть забула про родичів, які пішли до холу. Супроводжувати гостей узялася Еллен Оленська.

Стара місіс Мінґотт завжди захоплювалася Джуліусом Бофортом – їх зближувало легке презирство, з яким вони обоє ставилися до світських умовностей. І зараз їй кортіло якомога швидше дізнатися, що змусило Бофорта уперше за довгий час запросити місіс Лемюел Стразерс, удову «Чоботарської Вакси Стразерса», яка рік тому повернулася з тривалої поїздки Європою, завершивши тим самим ритуал посвячення до тамтешнього вищого товариства. А зараз, щойно повернувшись до Нью-Йорка, ця пані енергійно заходилася його штурмувати, ніби вважала місцеве товариство неприступною фортецею.

– У всякому разі, якщо ви з Реґіною її запросили, отже, все гаразд. До того ж, мені говорили, що вона все ще гарна на вроду, а наші сноби потребують свіжої крові і нового капіталу, – хижо всміхаючись, заявила матрона.

У передпокої, поки місіс Велланд і Мей надягали хутра, Арчер помітив, що графиня Оленська поглядає на нього, запитливо усміхаючись.

– Ви, звичайно, вже знаєте про нас із Мей, – розсміявся він збентежено. – Мей страшенно обурилася, що я не повідомив вас ще вчора в Опері. Авжеж, вона веліла мені неодмінно розповісти вам про заручини, але там було стільки народу… я просто не зміг, у цьому натовпі…

Усміх в очах графині Оленської згас, і тепер лишився тільки на її устах. Зараз вона здалася Арчеру набагато молодшою, вона так виразно нагадувала йому ту Еллен, яку він знав у дитинстві, – пустотливу дівчинку з копицею червоно-рудого волосся!

– Звісно, знаю. І дуже рада. Ви маєте рацію – в натовпі про такі речі говорити не варто.

Супутниці Арчера вже стояли на порозі, і Еллен подала йому руку на прощання.

– До побачення. Якось навідайтесь до мене, – промовила вона, все ще не відриваючи погляду від обличчя Арчера.

Поки екіпаж рухався П’ятою авеню, всю дорогу в ньому тільки й розмови було що за місіс Мінґотт – її поважний вік, силу духу та дивні, своєрідні вчинки. Еллен Оленську ніхто не згадав жодним словом.

Утім, Арчер знав, про що зараз думає місіс Велланд: «Еллен припускається великої помилки, розгулюючи П’ятою авеню в товаристві Джуліуса Бофорта: мало не наступного дня після повернення, та ще й у час, коли на вулиці так людно…» Подумки він додав: «А ще їй слід було б знати, що чоловікові, який щойно оголосив про свої заручини, не слід гаяти час на візити до заміжніх дам. Хоча, здається, ті, з ким вона водилася, тільки цим і займаються».

І хоча молодий чоловік завжди пишався своїми космополітичними поглядами, зараз він тішився, що, дякувати Богові, живе в Нью-Йорку і незабаром матиме за дружину дівчину зі свого кола.